— Хвилююся і закликаю світ хвилюватися! Люди миру хочуть! І нових подвигів, і нової слави не в безіменних могилах на полі битв! А ось де!.. Не навоювалися, мерзотники. Мало крові! Ще Бенілюкси захотіли крові! Турки! Іспанці! І недобиті німецькі фашисти з розбитими пиками. Чия це робота?!
— Тату, ніхто не заперечує, але це Анну пригнічує. Сергій Васильович нагнув голову й уважно поверх окулярів подивився на дочку й Анну Бедфорд.
— Віро, Аннушка співробітниця посольства імперіалістичної держави, і на хвилину не треба забувати, що, хоче вона того чи не хоче, вона в нашому домі представляє імперіалізм. Я імперіалізм ненавиджу, бо нічого, крім ненависті й презирства, він не заслуговує, бо нічого, крім нещастя, людству не несе, і Аннушка, виходить, об’єктивно теж ворог людства. Будь ласка. Мусить вона про це знати, як ти гадаєш, чи ми будемо обманювати її, ховаючи від неї наші думки й почуття… Аннушко, уявіть, що вас немає, ви, так би мовити, пішли, і ми розбираємо вас по кісточках… Так, і почуття нашого народу…
— Тату, Анна теж дочка народу.
— Я не перевіряв її анкети і прошу її не захищати. Чому ми повинні перед нею лицемірити? Аннушка приходить до нас учитися чи розвідувати, ми її не питаємо: про це питати не можна, бо це запитання безглузде і тому, що ми її любимо, і тому, що в нас є чому повчитися. Якщо вона розвідниця, то теж у даному випадку дуже добре: наші інтереси збігаються. Нехай вона ще раз упевниться…
— Тату, ну, що ти кажеш? Аннушка…
— Будь ласка, фотографуйте,— звернувся він раптом до Анни.
— Ні, що ви! Ні, ні, дякую,— сказала Анна, хвилюючись.
— Незручно, тату.
— Чому? Навпаки. Використати в себе однаково не зможуть. І опорочити не можна. Хто може це опорочити?! Я цей план порозвішував би у фарбах на всіх перехрестях земної кулі. Нехай дивляться народи: є надія на землі!
— А скільки земля може…— спитала Анна після тривалої паузи й ледве впізнала свій голос, так вона раптом знесиліла,— …прогодувати, на вашу думку?
— Коли?
— Ну, сьогодні, через сто років. Взагалі.
— Через сто, ручуся, прогодує всіх, тим більше через двісті. До речі, в старі часи людей було менше, а голоду більше.
— І земля, на вашу думку, не виснажиться, не збідніє?..
— Поки не збідніє людський розум,— ніколи! А людський розум, Аннушко, розкріпачений — це така безмежна сила. Загалом… Ярославе, як там в Уїтмена? — звернувся нараз Громов до одного з своїх помічників.
— Живі ми. Кипить в нас червоная кров Огнем непотрачених сил,—
процитував молодий учений.
— От. Познайомтеся, — усміхнувся до Анни Громов.— Герой боїв на Волзі і під Берліном.
— Волошин Ярослав,— тихо назвався молодий учений.
— Волошин? Це ви?
— Так. Упізнали? Разом співали.
— Ви тоді були в офіцерській формі. Як це… Солов’ї?
— “Со-ловьи-и-и… — тихо підхопив Ярослав Волошин, н£ одриваючи од Анни лагідного погляду,— не тревожьте солдат. Пусть солдаты немного поспят…”
Якось непомітно всі підпали під настрій пісні й проспівали її тихим хором. В цій обстановці справила вона на співаків напрочуд гарне враження. Був прекрасний професор Громов. Він любив пісні Великої Вітчизняної війни. Дивлячись на ідеальні пейзажі нового, що принесла в життя наша епоха, він залітав думкою в майбутні, можливо, бої, і сам у цей час здавався собі воїном. Тільки лікар Уїнчелл не співав. Але непомітно навіть, як йому здавалося, для самого себе він зробив півдесятка фото.
Наступного дня Анну покликали до Гревса. Головний “Фабрикант правди про Росію” зустрів Анну, як завжди, в прекрасному настрої.
— Сідайте, пліз. Можу вас поздоровити, міс Бедфорд.
— Посол дуже задоволений. Уїнчелл тут показав нам в особах, як ви вчора розправилися з цим зарозумілим Громовим.
— Ну, ні, що ви…— не могла взяти в тямки Анна.
— Не будьте занадто скромною. Я думаю, він тепер більш шанобливий буде до американської демократії… Ну, а за фото не знаю як і дякувати. Ви принесли їх?
— Що?
— Фото тих насаджень. Вони готові?
— Ще ні,— сказала Анна, поблідши від страху, що охопив її раптом. Адже вона не зробила жодного фото. Що тут діється? Що говорив цей Уїнчелл? Виходить, він знає російську мову? І хто він, нарешті, цей лікар? Чи не спіймана вона? Вона ж була така одверта з Громовим. Який жах!
— Так. Отже, будь ласка, через годину,— сказав Гревс.— Фото вкупі із звітом. Гаразд?
Анна майже бігом подалася до Уївчелла. Яка страшна людина! Що ж це буде?
Входить у приймальню лікаря — нікого.
— Хелло!
— Хелло, Анно,— почувся голос Уїнчелл а з маленької, напівтемної комірчинки, що прилягала до приймальні.
— Док, що ви вчинили зі мною?! Як вам не соромно!
— Я сором утратив, коли ви вчилися вимовляти слово “мама”.
— Що ви навигадували Гревсу й послові? Які фото? Я не робила.
— Даремно. Там, де можна фотографувати, завжди треба це робити.
— В мене зіпсувався апарат,— збрехала Анна.— Ви знову п’яні.
— Дуже можливо.
— Про які фото ви говорили послові?
— Почекайте з фото. Є речі набагато гірші.
— Що ви хочете сказати?
— Я взагалі не радив би вам ходити в цей російський дім. Я навіть сам жалкую, що пішов з вами.
— Чому? — спитала Анна, геть занепавши духом.
— Я деморалізований, — сказав Уїнчелл і плюнув. Він увесь час попльовував.— Цей проклятущий професор вижав з мене останню краплину ненависті до комунізму. Тепер я мушу мінімум три дні набиратися смердючого духу коло Марроу, щоб знову прийти в норму, ф’ють!.. тьху…
— Лікарю!
— Це дуже небезпечний дім, Анно. Чорт його знає, що він там вам говорив, та я зрозумів, що з цього дому можна взагалі не повернутися в цю крамничку Кенно-на—Марроу.
Лікар зробив ковток.
Він сидів спиною до Анни, розкошланий, неохайний і щось робив, до чогось придивлявся. Лиснюче, нездорове й погано виголене обличчя його, коли він обертався, викликало в Анни почуття гидливості й жалю.
— Ось фото, чорт їх забери, однесіть їм, ф’ють! — з цими словами Уїнчелл раптом віддав Анні півдесятка ще мокрих фотографій, зроблених у Громова.
— Слухайте, док,— сказала Анна, зовсім спантеличена.— Ви знаєте російську мову?
— Но. По-моєму, вам теж краще б її не знати… тьху…
— Лікарю… скажіть мені, хто ви?
— Я? — Уїнчелл підвівся з стільця і підійшов до Анни.— Дайте слово, що нікому не скажете… (Телефонний дзвінок. Уїнчелл бере трубку). Хелло! Уїнчелл… Иес… Иес… сер. (До Анни). Я такий же покидьок, як і… Марроу. Тільки гірший. В нього є хоч кар’єризм. А що в нас, у маленьких людей… Ідіть звідси зараз же, я повинен залишитися сам, ф’ють, тьху…— лікар Уїнчелл поклав трубку й почав набирати номер.
Анна вийшла, але, не встигши зачинити двері, вона раптом почула позад себе жіночий голос:
— Хелло. Містер Дарлінгтон? Я дуже здивована… Це говорить ваша російська незнайомка.
Анна вжахнулася. Це говорив Уїнчелл.
Френсіс Дарлінгтон сидів за робочим столом, тримаючи телефонну трубку. Обличчя його почало поступово видовжуватися, в очах — страх. В нього починають тремтіти руки.
— …Но, но. Я не можу. Я прошу вас подзвонити… Я зайнятий. Подзвоніть мені ввечері в номер. Но, но, бога ради, приходити не треба…— Френсіс кинув трубку.
Анна зустрічає Френсіса в коридорі.
— Анно…
— Що з вами, Френсіс?
— Я виїду до Америки. Я більше не можу.
— Постривайте.
— Вони розставили такі сіті… Я вже завербований. Я божеволію.
— Почекайте, куди ви?
— До лікаря. Нехай лікар Уїнчелл мене огляне і відрядить додому… Боже мій.
З’являється секретар радника.
— Міс Бедфорд! Анна!
— Так.
— До радника скоріше! Анна швидко йде до радника.
— Звіт?!
— Який?
— Про поїздку до Вірменії.
Гнівний голос Марроу з кабінету: “Де вона?!”
Анна входить в кабінет Марроу.
— Де звіт про Вірменію?
— Пробачте, сер, у Вірменії я була у відпустці.
— Що?! Ви напишете мені звіт за два дні або вилетите з посольства!
Марроу швидко просять до посла. Чимсь схвильований, він кидається з кабінету. Анна до секретаря Марроу:
— Що трапилось?
Секретар у розпачі махнув рукою.
З посольського кабінету вискакує, мов ошпарений, помічник військово-морського аташе Ріллард. В кабінеті крик. Показується Гревс:
— Заверніть Рілларда! Ріллард!!!
В приймальні лікаря Уїнчелла — Арманд Хауорд.
Уїнчелл. Новини одна за одною. Ріллард провалився в Одесі на якихось двох старичках.
Хауорд. Ріллард?.. Нічого дивного…
Уїнчелл. Звичайно, якщо посол відомий професіонал цього… ф’ють! Тьху! Працювати вже неможливо.
Хауорд. Чому?
Уїнчелл. Ну!.. Тепер тут у всіх органах чутливість підскочила з приїздом Скотта… Вже не треба догадуватися, з ким мають справу…
Входить Френсіс Дарлінгтон.
— Лікарю!
Уїнчелл. Е-е! Містер Дарлінгтон!
Посол був блідий. Ніхто в посольстві ще не бачив його таким. Він кричав. Перед ним стояли — Марроу, Гревс, військовий аташе Ріллард.
— Три провали за півроку! Що це за стиль?! Архангельськ, Владивосток, Одеса…— Скотт з лютістю кинув на стіл пачку шифровок. — Для цього нас послали сюди?!! Ганьба!!! Три провали!!!
Марроу зрозумів, що доля його повисла на волосинці. Весь вогонь посла був скерований на нього, оскільки від нього йшли фактично головні нитки шпигунства. Покликавши на допомогу все своє самовладання, він сказав дуже тихо:
— Чотири.— Німа пауза.— Містер Скотт. Те, що сьогодні Америці дано нового ляпаса, на жаль, факт… Та чи не здається вам, що з цього приводу нам би не кричати треба, а говорити пошепки, якщо взагалі промовчати не можна. Я не перечу проти ваших методів. Я вважаю їх навіть класичними. Але я беру на себе сміливість ще раз запевнити: те, що годиться для цілого світу, тут недійсне. Ось нота. Провалився Магідов… у Москві.
Марроу теж ніхто ще не бачив у посольстві таким. Скотт дивився на свого радника і вперше подумав, що його треба побоюватися.
— Посол захворів.— Марроу шанобливо зітхнув. Пауза. Перед Марроу сиділо десятка півтора співробітників посольства особливого призначення. — Говорю з його доручення. Інструкції, маршрути роздані. Завдання також. Маршрути величезні. Завдання також. Це історичний похід, ви собі запам’ятайте. Головне, кому належить це пам’ятати, — фізика. Це на сибірських ріках. Принцип: похід відкритий. З усмішкою, з привітом, з подарунком,— з крайньою цікавістю. Дружбою. Вони люблять дружбу. Поезію… І фантазуйте. Фантазуйте. Творіть! Містер Хауорд, пам’ятайте, на вас нація покладає сьогодні особливі завдання. Одухотворіть похід…
Коли б не знати цього гангстера й чути саме тільки його напучування, можна було б подумати, що тут не шпигунів виряджають у розвідку, а вісників миру й добра. Марроу творив брехню.
І ось перед очима невтомних американських шпигунів постав у всій своїй красі Великий Радянський Союз. Та забудемо про них на деякий час. Спочине’мо від задухи посольських стін і “таємниць”. Величні простори Батьківщини пропливають перед нами на північ, на схід і на південь. Волга й Урал. Заводи-гіганти й гіганти гідростанції в дії і в будові. В могутньому післявоєнному рості. З показом уславлених людей — будівників комунізму, промислових виробництв, машин, що створюють машини і народжених машинами, і які цілком змінили обличчя наших полів і колгоспів, які створили вже новий пейзаж країни та новий її стиль.
Роз’їжджаються розвідники по СРСР. Ряд кадрів у міжнародних вагонах поїздів Москва — Владивосток, Москва—Баку, Москва—Ташкент, Караганда. Записують аеродроми по дорозі, елеватори, будівництва. Одні прикидаються, що не знають мови, інші, навпаки, дуже добре розмовляють по-російському. Клацають у купе на машинках. Фотографують. Роз’їжджають в автомобілях, літають на літаках, причому завдяки якійсь особливій неуважності чи поквапності скрізь залишають номери багатоілюстрованого журналу “Америка”.
