Одна група, під керівництвом начальника Бюро Інформації Хауорда, виїхала по маршруту лісозахисних зон од Волги до Дніпра. В її складі була й Анна Бедфорд. Об’їхавши Поволжя, Дон і Запоріжжя, група прибула в Київ, з Києва по шосе машинами — “вивчати” колгоспне життя.
Старі Петрівці, куди приїхали розвідники американського посольства та київські агенти ЮНРРА, розкинулись на горі і під горою в мальовничих долинах. Привітні хати біліли серед садів і городів. Од широкого шляху по селу розбігались мальовничі вулички й стежки до дворів і хат. А за рікою, скільки осягне людське око, простяглися стародавні чернігівські землі — луки, озера, села на горбах і дрімучі сизі бори. Уздовж зелених гір унизу виблискував Дніпро. Горами повз Вишгород тягся шлях на Київ.
На горі княгині Ольги цвіли вишні, і самотній прадуб, що одшумів багато віків, нахилився до Дніпра, вже майже без гілля.
Було щось епічне в старопетрівському полі. Була течія часу й величний спокій. Колись тут паслися коні Святослава. Сіроокий князь ночував на траві над Дніпром і, дивлячись на зорі, мріяв про Дунай. І так само пахло чебрецем і полином. На небі і в Дніпрі гриміли велетенські битви між весінніми хмарами, а над задніпровським низом одна найбагатша грозова хмара заполонила майже півсвіту і десь далеко за Остром зливалася на землю синіми потоками дощу.
Весна. Не впізнати простори полів. Нові сили вступають у будівництво мирного життя, нові ритми й музика. Увесь колгоспний люд розтягся уздовж Дніпра.
Нове людське суспільство вперше в історії приступило до створення нового клімату.
Привезли на машинах посадочний матеріал. Сотні дівчат, юнаків і підлітків обережно розносять його по дільницях. Все поле в рухові. Рухаються лісопосадкові машини, залишаючи після себе чудові ряди насаджень. Полощуть на вітрі, пересуваються червоні прапори. На всю довжину польового табору красується план лісопосадок. Під прапором коло машин кілька сот колгоспників і колгоспниць усіх видів праці. Серед них Герої й Героїні Соціалістичної Праці, колишні солдати й офіцери Вітчизняної війни. Багато піонерів, що прийшли з школи з учителями. Дівчата з лопатами. Дівчата-мотоциклістки. Звідкись долинає музика.
Проїжджають вантажні машини з посадочним матеріалом. Пропливають “челябінці” з широкими рядами причепів — лісопосадкові машини Чашкіна. Незвичайні машини, незвичайне поле. Воно ніби стало продовженням індустрії. Гігантський, сповнений краси, перевороті Від просторів, масштабів, машин, а найголовніше від людей віє новою незвичайною силою.
Коло однієї з посадочних баз, над розгорнутим планом дільниці — голова колгоспу Петро Гончар, два бригадири, група колгоспників і Сергій Васильович Громов, що приїхав з Москви для випробування в дії лісопосадочних машин. На потужному новому тракторі з семилемішним плугом, під’їжджає колишній танкіст Олександр Задорожний, веселий, моторний чоловік.
— Яке ж чудове поле, товаришу професор! — Задорожний усміхнувся й спинив машину.— Все в довжину! Тягне просто, як на Берлін, їй-богу, дайте мені трасу — до Чорного моря доведу!..
— Так. Сьогодні славетний день: вісімдесят тисяч колгоспів виходять у поле, — сказав Громов. — Ви уявляєте, що буде через п’ять років?! Тридцять мільярдів дереві
— Тридцять мільярдів?! — перепитав Гончар і подивився кругом.
— Тридцять! — сказав Громов і теж подивився на далекий обрій, немов бачить уже там перетворені простори.— Якщо висадити все це в одну стрічку завширшки тридцять метрів, зелена стрічка простягнеться від Землі до Місяця.
— Та невже?! — здивувалася молода колгоспниця.
— Не подобається Місяць? Будь ласка. Рівнятимем по Землі. П’ятдесят один оберт навколо екватора.
— Стрічка?!
— Так!..
— Гей, що за гості, дивіться? — сказав Задорожний. На шосе спинилися дві машини. З машин виходять знайомі нам персонажі.
— Що за публіка? З яких земель? — спитав бригадир.
— Американський знак! І машини американських марок! — відповів лісовод Горобець, колишній лейтенант танкових військ. Професор Громов одійшов, очевидьки не бажаючи зустрічатися з гостями.
— Хеллоу! — весело сказав Блейк, підходячи до колгоспників.
— Салют, камрадо! — усміхнувся Горобець.— Не довелося привітати на полі брані, привітаємось хоч на полі труда!
Кембелл. Хеллоу! Салют!
Блейк. Добрий день.
Гончар. Добрий день.
Кембелл. Як поживаєте?
Гончар. Дякуємо. Не нудьгуємо.
Блейк. Ну, як у вас тут взагалі? Все ол райт? Дуже добре?
Гончар. Та так наче нічого.
Кембелл. Ви були на війні?
Гончар. Хто на ній не був.
Кембелл. Були поранені?
Гончар. Був.
Кембелл. Один раз чи багато?
Гончар. Багато.
Кембелл. А ви?
Клунний. Я партизан.
Золотаренко. І я.
Кембелл. І теж поранений?
Золотаренко. Інтересуєтесь ранами? Будь ласка. Є трохи. А ви?
Кембелл. Чи був я поранений?
Золотаренко. Еге ж.
Кембелл. Ні.
Волошин. Не були поранені?
Кембелл. Ні. Волошин. Дивись.
Горобець. То, може, він був у неволі?
Кембелл. Де?
Золотаренко. У фашистському рабстві?
Кембелл. Ні.
Волошин. Може, поранений ваш син або брат?
Кембелл. Ні.
Волошин. І не горіли ви?
Кембелл. Ні.
Клунний. Ви?
Блейк. Но, но. Ні.
Волошин. І школи ваші цілі, й книги? І всі багатства?
Блейк. Иес. Все ол райт.
Кембелл. Ми навіть вам давали лендліз.
Клунний. Еге ж, щось чував. Цікаво. Так…
Гончар. Постривай. Дай сказати гостям.
Арманд Хауорд. Так. Ми хотіли спитати, скільки ви споживаєте на душу в день хліба, м’яса, жирів?
Гончар. А навіщо вам це? Якщо ви з Америки, невже немає вам про що з нами говорити? Ми ж вас про їжу не питаємо, хоч споживаємо, гадаю, не менше за вас.
Анна Бедфорд (до Хауорда). Прошу вас, перестаньте.
Блейк. Але все ж таки… Які в вас перспективи на урожай?
Кембелл. Який недосів? У вас, читав я, це… дощ не падав довго? Нема вода? Е… е…
Блейк. Чи не є це аеродром? Там видніє, он-о!
Гончар. Цікавлять нас не порції сьогодні. Як будемо жити? Як уживатися на землі? Та як планувати господарство: в мирі, в дружбі чи…
Клунний. Так. У вас тепер, кажуть, нова бомба завелася?
Блейк. О! Атомна, йес! А що ви цей бомба знав… думаєте? ні?
Гончар. Думаємо, що всяка техніка має свою антитехніку. А ви що, воювати наміряєтесь?
Блейк. Ніі Ми хочемо… е-е… оборонятися. Гончар. Од кого? Блейк. Ну, взагалі.
Анна Бедфорд. Замовкніть. Мені соромно. (По-англійському).
Клунний. Ой глядіть, громадяни американці, щоб не вийшло помилки.
До посадочної бази, де школярі під керівництвом інструктора навантажують машини саджанцями, біжить хлопчик, здаля кричить:
— Хлопці! Американці приїхали! Годинники продають!.. А журнали розкидають даром! Ось! “Америка”! А картинки гарні!
Хлопці біжать бігом.
Шелест. А правда, кажуть, ви чимало заробили на війні?
Блейк. Е-е… но… е-е…
Шелест. Еге. Мабуть, тільки розмови…
Блейк. Иес.
Клунний. Я теж думаю: не може бути, щоб якийсь там народ породив би падло, що спеціально наживається на людській крові.
Арманд Хауорд. Одну хвилиночку…
Шелест. Звичайно, це класове діло.
Арманд Хауорд. Пробачте, товаришу, як вас…
Анна Бедфорд. Прошу вас, ну, прошу вас… (По-англійському).
Гончар. Хвилиночку. Громадянка щось хоче…
Арманд Хауорд. Так. Міс Бедфорд хоче дати запитання жінкам.
Анна Бедфорд. Так. Я хочу спитати, як ви ставитеся до жінок Америки?
Антоніна. А так, як і до чоловіків.
— А саме?
— Як люди, так і я. Багатих жінок я не знаю, а простих мені жаль.
Анна Бедфорд. Чому?
Кембелл. Жаль? Чому?
Літня колгоспниця. А так, тому що принижується їхній труд святий.
Блейк. Який труд?
Колгоспниця. А затопляєте в морі зерно. Читаємо ж у газетах. Всесвітній сором!..
Анна Бедфорд. Я категорично це заперечую. Це не ми. Це наші бізнесмени.
Блейк. Це зовсім інше. Ви не зрозуміли. То є різні системи. Ваша мета — виробництво товарів. Наша мета — не є виробництво, тільки прибуток. Це питання не етики, тільки економіки.
Гурток задиханих хлопчиків швидко підходить до старших. Роздивляються на американців з веселою цікавістю. Один з них, з великими очима, гарний хлопчик, не втримався:
— Американці… Ви із самої Америки?
— Йес! — відповів Блейк.
— Я знаю американські вірші!
— О! Він знає американські вірші! Читай.
— Він у нас поет. Читай свої!
— Хочу американські!—Хлопчик вийшов наперед.— Пабло Неруда:
Хлопчик дий дубок.
Нема в Європі фронту!.. Сталінграде, Ти вистоїш, нехай би залили Тебе вогнем смертельним і металом! Безсмертні у віках сини твої В кривавих ранах Вмираючи,— вони й тоді боронять Твою, о місто Слави, перемогу. Червоні руки інших, наче ти… читав прекрасно. В руках у нього був молодий дубок.
…їх попіл гордий бережно зберуть
І густо ним засіють потім землю,
Щоб із зерна твойого, Сталінграде,
Прийшли жнива красивого життя.
Як рідним, ми пишаємось тобою,
Ми — мексіканці, патагонці, Чілі!..
— Уже читає!— підійшла мати.— Це не та Америка!— сказала вона, показуючи на американців.— Це Північна, Труменова. А Неруда (до американців) проїжджав через наш колгосп. Дуже культурна людина. (До хлопчика). Так він же Південна.
— Я прочитаю Північну,— не поступався поет.
— Містер Трумен прибув на острів Порто-Ріко, Змити кров із пальців у морях глибоких. Він видав щойно смерті двісті греків юних.
Його кулемети днів рокочуть безліч, І за його наказом падають голови греків,— Очі древніх морів, сливи і виноград. Падають голови греків — дорійські обличчя, Корінфські пелюстки падають в попіл і пил…
В гостей зникла усмішка. Був дуже здивований і схвильований Хауорд, і, глибоко вражені тим, що бачили, всі інші озирали степ і людей, неспроможні здолати тугу.
Хтось покликав Гончара. Голова колгоспу пішов до бригади. Анна й Хауорд пішли з ним поруч.
— Фактично ви вже не фермер, товаришу голова?
— Ну, фермерство далеко позаду. Забув уже…— Гончар оглянув по-хазяйськи широкі простори.— От наше поле. Гарно, правда?
— Дуже. А в якій мірі ваша праця примусова? — спитав Хауорд.— Ви можете сказати одверто? Пробачте за нескромне запитання.
— Запитання, звичайно, дурнувате,— відповів Гончар.— Але раз уже вам звелено його задати, будь ласка… Епоха спонукає й вимагає від людини, якщо вона, звичайно, людина, не тварина.
Він подивився на гостей і тонко, трошки іронічно усміхнувся. Він чудово розумів весь комплекс міркувань закордонних гостей, спрямованість їхнього розуму й мету. Він був дуже добрий і любив поле, як художник фарби й полотно.
— Подивіться на світ,— скільки безладдя й дурості. Скільки пустель чекає зрошення. Скільки рік треба повернути й вирівняти, посадовити нових лісів, скільки вітрів приборкати! Це ж само не робиться. Клімати виправляти пора, погодьтеся, і якість рослин… Капіталізм ваш дурний, не ображайтеся.
— Ну… е… Вірите ви в бога? — спитала Анна.
— Ні, американська дівчинко. Бог потроху якось сам по собі одпав, і небо стало чисте й веселе.— Гончар ще раз усміхнувся.
