Справді, небо було чисте й веселе. Легкі весінні хмарки підкреслювали його бездонну голубизну. Потоки тепла, й пісні жайворонків і дівчат на полі, де так недавно гриміли битви, і цей чистий чоловік Гончар, що зовсім не думав, яке враження справляє він на світ, і будівництво нового клімату,— все було незвичайне.
— Ще запитання,— сказав Хауорд.— На війні ви особисто багато втратили?
— Втратив багато і знайшов багато.
— Страждали? Жаліли? — дала навідне запитання Анна.
— Всього було,— усміхнувся Гончар.— Страждав і захоплювався. Від цього місця до Берліна дійшов.
— Я тоді прилітала в Берлін.
— Так… До самого головного штабу Гітлера, хай він буде проклятий,— зітхнув Гончар і подивився на захід,— дійшов. На рейхстагу розписався в сорок п’ятому році за себе й за синів…— Гончар нараз замовк і, махнувши рукою, пішов до бригади. Хтось його покликав.
— Жаль синів,— сказав, підходячи, дід Волошин.— Сини в нього…
— Загинули на війні? — спитала Анна.
— Один остався. Онде над Дніпром! На захід дивиться, звідки його привезли, наче хоче спитать, що світові треба од нас?! — Помітив свого сина, молодого вченого, що проходив з групою колгоспників:
— Ярославе!
На високій горі над Дніпром, увінчаний весінніми хмарами, стоїть бронзовий пам’ятник двічі Героєві Радянського Союзу.
Підходить Ярослав до батька і раптом, упізнавши Анну, радісно пішов їй назустріч. Вона до нього.
— Анна!
— Це ви, Ярославе? Яка я рада.
— Чому ж ви не дали мені знати в Москві…
— Ми виїхали несподівано.
— Я теж.
— Це ваша батьківщина!
— Так. А це, Аннушко, мій батько.
— Ось оце дуб, можете повірити! — Літній бригадир підійшов до Анни, тримаючи на широкій коричневій долоні маленький сіянець дуба.— П’ятдесят років займаюся я хлібом і садом, теж дуже душевне діло, але з цим ніщо не зрівняється. Саджаю ось і радію вже не на рік — на триста років наперед.
— І я,— сказала колгоспниця Олена Гончарова, мати юного поета.— Садовлю дубочки, і так мені любо, неначе дітей народжую, а сама думаю: проминуть віки,— шумлять вершинами діброви в небесах. Неначе я ось цими дубками вростаю в майбутнє життя.— Олена розігнулася й несподівано простягла руки Анні.— Посади й ти, голубонько, ось ці три дубки, а я на тебе порадію. Десь, може, і мати твоя садовить.
Анна взяла у колгоспниці три маленькі сіянці. У неї злегенька тремтіли руки од хвилювання. Коли, нагнувшись, вона приторкнулася руками до землі й почала садовити дубки, їй страшенно захотілося, щоб вони повиростали гігантами. Вона раптом уявила, що колись буде матір’ю, їй захотілося щастя. І коли, посадивши дубки, вона вирівнялась, Олена помітила на очах у неї сльози й зраділа:
— Помічаєш, що ти не така вже тепер, як була до посадки? Є різниця, правда?
— Є. Мені радісно,— сказала Анна.— Мені здається, ви мене трошки прилучили до… щастя…
— Отже, ти добра людина. Помічаєш, як іноді небагато треба людині для щастя?
— Так.
— А то з тобою чужі люди, я бачу, не наші? — спитала Олена, помітивши журналістів, що наближалися.
— Я теж чужа.
— А, вигадуй,— з добродушною наївною недовірливістю сказала Олена.
Співали дівчата коло посадкових машин. Коло пам’ятника двічі Героєві Радянського Союзу стоїть хлопчик, який читав американцям вірші.
— Це мій батько,— каже він гостям. Обличчя в хлопчика стає суворе. Він хоче бути схожим на батька.
— Він герой? — спитав Блейк, фотографуючи пам’ятник.
— Звичайно. Аякже.— Хлопчик обняв бронзову статую свого батька, одвів очі від американців у далекі вічні простори Задніпров’я і почав несподівано творити свої вірші від імені батька.
Ось вони:
До смерті в мене часу не було.
Суворий. Забував про милосердя,
Щоб не слабіти між проклять ворожих,
Вогню і відчаю: “Здаюся, Рус”.
Присягу Батьківщині я проніс
Крізь грози, грім і скреготи металу,
Допоки під далеким Сандомиром
На попіл обернувсь за мент один.
її любив я.
їй — війні — належав.
У захваті бував на полі бою,
В мент захвату такого і помер.
Була атака,
Ворог мій тікав.
Мій ворог біг чимдуж переді мною! Я був щасливим. Хоч і мало жив. Відлитий в бронзу я… Вартую людськість…
Старий Гончар змахнув сльозу, щоб не помітили ні онуки, ні гості. Який це був чудовий хлопчик! Як він летів за своїм батьком на поля битв! Як він хмурився, як грізно підіймав голову! В якісь хвильки він здавався майже дорослим. Але найдужче вражала в ньому зворушлива і разом з тим героїчна натхненна дитячість в прекрасному сполученні з силою розуму й обдарування. Коли він промоляв слова. “В мент захвату такого і помер”, дзвінкий голос його ледь здригнувся, і на очах виступили сльози, але він подолав їх силою своєї волі, і тоді на нього не можна було дивитися без трепету. Він був достойним сином свого батька, цей хлопчик, творець нових лісів і поем. Перед ним проходили “челябінці” з лісопосадочними машинами. Вони здавалися йому в цю хвилину танками, що йдуть у бій на чолі з його молодим героїчним батьком. Картина бою над Дніпром виникла перед ним з такою нестримною силою, що поле нараз почало дрижати під тягарем танків, гармат та іншого кричущого заліза. Ревли літаки. Прожогом летіли бомби й освистували людське життя. На вишгородських кручах горіли танки. Гармати били по танках, здіймаючи вихорами куряву, і безнастанно грім гримів, і сівачі кидались у виблисках своїх гармат, як видіння епохи. От який це був хлопчик. Сама природа, здавалось, відповідала йому. Над чернігівськими просторами гримів весінній грім. Веселі хмари товпились над Дніпром і в Дніпрі, обіцяючи багате літо. Полями линули пісні. За машинами, на яких працювали розумні люди, виникали, мов у казці, ряди молодих насаджень. Була зовсім нова графіка полів.
Американці мовчки озиралися, відчуваючи, які чужі вони цьому світові і як цей світ далеко пішов уперед.
Анна Бедфорд дивилася на пам’ятник людині і вперше в житті зрозуміла усім своїм єством, що таке безсмертя.
Прочитавши доповідь Хауорда про поїздку в колгоспи, Марроу оскаженів. Доповідь була негайно прочитана послові з відповідними коментарями. Доля начальника бюро інформації була вирішена.
— Читали доповідь Хауорда? — спитав Марроу Гревса, що був викликаний для одержання вказівок.
— Обурливо,— сказав Гревс.
— Я дуже радий. Нарешті, ми його виведемо на чисту воду. (Цитує доповідь). От. Полюбуйтесь! Сам заголовок розділу чого вартий: “Серед усіх будівництв Союзу PCP є найбільш вражаюче будівництво нового клімату…” Бийте моєю рукою!..— Марроу вискалив зуби й злісно потряс кулаком.— Все.
Гревс виходить. Марроу подзвонив. Входить секретар.
— Містера Стіда.
— Иєс, сер.
Арманд Хауорд уже заздалегідь приготувався до бою. Без сумніву, він знав, на що йшов.
— Це ви писали доповідь про поїздку в колгоспи?
— Я.
— Ви могли б з успіхом послати її радянському урядові,— ледве стримуючи себе, сказав Гревс
— Но. Я дозволив собі залишити в ній не так багато правди, сер,— ще стриманіше відповів Хауорд.
— Чиєї правди?
— Правди дійсності, сер.
— Я вас послав розвідати правду дійсності в нашому розумінні. Хіба такої доповіді жде Вашінгтон?.. Кому потрібна ця патетика? Де примусова праця?
— її немає,— сказав Хауорд, закурюючи люльку.— Я не бачив.
— А навіщо ми вас посилали? А де розор? Червоний імперіалізм? Чому я не бачу й рядка червоного імперіалізму?
— Це ви, мабуть, дописали самі.
— В посольстві прес-конференція. Завтра! Вся американська преса! — Гревс театрально схопився за голову й забігав по кабінету.— Що ми дамо журналістам? Ось це! Де ви? Ви живете поза часом!
— Я зустрів у колгоспі одного чоловіка, сер,— задумливо й дуже поволі сказав Хауорд, дивлячись на Гревса з глибоким презирством.— То був голова. Простий чоловік, як мій батько. Він дещо мені розповів про життя. Після цього мені захотілося раз за багато років уявити, що я ще не все втратив.
Гревс. З цією доповіддю ви втратили все. У всякому разі, багато чого.
Хауорд. Ви маєте на увазі…
Гревс. Вашу службу, якщо не більше.
Хауорд. Пліз.
Гревс. Любитель правди… Начальник бюро інформації посольства США уявив себе любителем колгоспної правди, а! А чому ви не написали, як вони були бідно одягнуті?
Хауорд. Вони не були бідно одягнуті. Гревс. Як огидно були одягнуті їхні жінки?! Хауорд. Вдови й наречені героїв, сер. Вони були гарні.
Гревс. На них не було й одного пристойного головного убору. Блейк! Входить Блейк. Блейк. Иес, сер!
Гревс. Як були одягнуті ці жінки?
Блейк. Сміховинно, сер! І найменшого натяку на моду. Ось фото!
Гревс (показуючи фото). Чому ви не побачили цієї правди?
Хауорд. Я дивився весь час їм у очі. Слухав їхні думки. Я не помітив на них нічого старого й зношеного. Навпаки, містер Блейк видався мені серед них брудним шарпаком… людською слизотою… Мені було навіть соромно за нього. Мені й зараз соромно за цю скотину.
Блейк. Містер Хауорд!
Гревс. Містер Блейк!
Блейк. Иес, сер!
Гревс. Містер Блейк, передайте містеру Хауорду, котрий стоїть переді мною, що він може пакувати чемодани й забиратися до біса в Будапешт. Ось наказ про його переведення.
Хауорд. Иес. Містер Блейк, передайте містеру Гревсу, що я, по-перше, поїду куди захочу, по-друге, що він може вважати себе удареним по фізіономії. (Виходить).
Гревс. Я?.. Е-ей! Я випускаю вам у потилицю обойму! Чуєте? Вона вас дістане скрізь! Навіть у Вашінгтоні теж! Будь ласка, я там приготував для вас тисячу сюрпризів!
Хауорд (спинившись у дверях, обертається). Містер Блейк. Я забув ще плюнути йому в пику. Пліз.
Од цієї фрази Хауорда секретар посольства завив. Але його ворог уже грюкнув дверима. Відповісти було нікому, до того ж, нічого не спадало на думку, що могло б перекрити одержану образу. Увесь налитий кров’ю, з виряченими очима, він буквально божеволів од злості. В цю секунду його попросили до посла, і майже цієї миті він уже входив у кабінет посла з найспокійнішою милою усмішкою, що становила, здавалося, постійну і невід’ємну дипломатичну частку його душі.
— Департамент прийняв нову ухвалу щодо Хауорда,— сказав посол.
— Він повертається до Вашінгтона.
— О сер. В департаменті сидять великого розуму люди. Це останній рузвельтівський ставленик у Москві.— Догідлива стандартна посмішка не залишала Гревса.
Хауорд іде, збурений гнівом. В холі зустрічається з завжди квапливим Марроу.
— Хелло, Хауорд! Ну, як ви себе почуваєте після поїздки? Доповіді ще не читав. Одним тільки оком. Є місця разючі! Тільки трошки треба…
— Я нічого не розумію в нашому домі.
— Милий мій, ви тільки… Абсолютно все буде ол райт… Поспішаю до посла. (Цілком інтимно, напівпошепки, з наймилішою усмішкою). Ох, ці генерали… (Зникає в кабінеті посла).
Скотт (побачивши Марроу). Хауорд виїде в Вашінгтон.
Марроу. Так? Якщо тільки не втече до комуністів. Страшна людина,— я говорю вже про це три роки. Скотт. Приготуйте всі матеріали для суду.
— Так, сер. Я також гадав би, що два свідки обвинувачення від посольства…
— Кого ви маєте на увазі послати?
— Мм… лікар Уїнчелл потребує відпустки і, можливо, Анна Бедфорд… Дочка фермера. Як ви помітили, дуже мила. Надзвичайно вигідна для інтерв’ю кінохроніки. Одразу викликає симпатію й довір’я. Взагалі тут можна багато придумати. До речі, в неї померла мати. Сьогодні одержав телеграму.
— Ви їй повідомили?
— Поки що ні.
Входить секретар. Доповідає, що прийшов містер Стід.
— Нехай зайде.
— Пане посол! Я вважаю за свій обов’язок…— Заступник начальника відділу інформації Дуглас Стід, що допіру ввійшов, дуже хвилювався.— …Прошу вас вислухати мене.
— Будь ласка.
— Я вважаю містера Хауорда людиною об’єктивною, це по-перше.
— Ви його заступник?
— Так… А по-друге…
— На жаль, не можу вважати за потрібне ні вислуховувати вас, ні відповідати вам. Я сьогодні скасував вашу посаду.
В холі Арманд Хауорд зустрів Анну Бедфорд. Сіли за столиком коло самого вікна. На столику американські журнали.
Хауорд. Який я був дурень! Я наївно вірив, що посланий… сюди для зміцнення культурних зв’язків між великими народами… Все — димова завіса!
Анна Бедфорд. Часом мені здається, що цей будинок вибухне од ненависті й брехні.
Хауорд. Чорт його бери!
Анна Бедфорд. Помічаєте, як ми стаємо схожі на німецьких фашистів? Весь цей стиль, методика… Ненавидимо росіян. Ненавидимо одне одного. Всі нещасливі.
Хауорд. Всі ждуть чогось.
Анна Бедфорд. У нас немає позитивної мети. Я це зрозуміла.
Хауорд. Америку відкрила. Звичайно. Є жадоба війни, і ми гамуємо її кров’ю, кидаємо греків на греків, арабів на арабів, Китай на Китай, і ця ганьба на Балканах,— це ж наша робота!
Анна Бедфорд. Що буде?
Хауорд. Не думайте про це, Анно.
Анна Бедфорд. Про що ж думати?
Хауорд. Хай вони западуться.
Анна Бедфорд. Я не можу не думати. Вже я очей не можу заплющити.
Хауорд. Дорога моя, в який величезний світ питань ви поринаєте. Вони задушать вас. Знищать милу безтурботність вашого погляду.
Анна Бедфорд. Кому потрібна ця безтурботність!
Хауорд. Мені… Анно, чи вам не здається, що ми могли б удвох виїхати звідси?
— Куди?
— Давайте подумаємо…
— Ні. Від цих питань уже не втечеш.
— Так.
Анна Бедфорд. Це наша дійсність. Це сила речей, котра нас створила і яку ми творимо… Ви помітили, як світ почав ненавидіти нас? Скажіть, чому нас не любить світ? Це ж правда?
Хауорд. Тому що немає в нас любові до світу. Все — торгівля. Торговці ми.
Анна Бедфорд. Торговці і слуги торговців. Коли в колгоспі…
Повернувшись від посла в свій кабінет, Марроу підійшов до столу і ввімкнув апарат. Записується голос Анни Бедфорд: “…Давали нам запитання, я згоряла…”.
Голос Хауорда. Не треба. Давайте вип’ємо, чи що.
Голос Анни. Не хочу. Не треба. Невже ви не бачите, що те, про що я думаю, про що питаю себе і всіх навколо…
За столиком коло вікна Анна Бедфорд і Хауорд:
— …Це не тільки я: півсвіту юності, склавши зброю, оплакавши мертвих серед руїн Європи, Азії, Африки, думає, питає, прислухається, і дзвін, і грім катастрофічних вибухів стоїть ще у вухах, і стогони поранених десятків мільйонів, і трупний сморід десятків мільйонів…
