О юність моя, що коять з тобою! Підходить секретар Марроу:
— Міс Бедфорд!
— Так.
— Вас просить містер Марроу.
Анна Бедфорд увійшла. Як їй не хочеться входити в цей осоружний кабінет.
Марроу (зайнятий читанням). Міс Бедфорд?
Анна Бедфорд. Иєс, сер.
Марроу. Усміхніться. Чому ви перестали усміхатися? Я не раджу вам входити в кабінет без усмішки.
Анна Бедфорд. Иєс, сер. (Усміхається).
Марроу. Коли давали вам запитання, від чого ви згоряли?
Анна Бедфорд. Не розумію… (їй страшно).
Марроу. Напевно, від цікавості. Як не розумію? (Вмикає апарат).
Вона чує свій голос: “Це не тільки я: півсвіту юності, склавши зброю, оплакавши мертвих серед руїн Європи, Азії, Африки, питає, прислухається, і дзвін, і грім катастрофічних вибухів стоїть ще у вухах, і стогони поранених…”
Анна Бедфорд стоїть приголомшена, слухаючи свої слова: “…десятків мільйонів, і трупний сморід десятків мільйонів… О юність моя, що коять з тобою!”
Марроу (проглядаючи доповідь Хауорда). Треба усміхатися, люба моя. Ваші вірші?
Анна Бедфорд. Так.
Марроу. Дуже талановито. Це пригодиться. Тільки ми їх трошки відредагуємо. Тепер трохи прози. Посол призначив містера Блейка на місце Хауорда. Відрекомендуйтеся йому й швиденько додайте до доповіді дві сторінки червоного імперіалізму. Примусова праця — не менше трьох сторінок зробить сам Блейк. Ви тільки накидайте схему. Освіжіть анекдотами. Свіжі анекдоти є? Подивіться папку анекдотів. Розмалюйте одяг колгоспниць, взуття, головні убори — це в нас люблять. Голова колгоспу… Як його прізвище?
Анна Бедфорд. Гончар.
Марроу. Визнав примусову працю. Працює не покладаючи рук над спорудженням аеродромів. Журиться, що втратив ферму. Все втратив. Комуністи забрали в нього все, навіть коні й…
Анна Бедфорд. Иес, сер. Але він сам комуніст…
Марроу. Не треба. Нехай він буде антикомуніст.
Анна Бедфорд. Иес, сер. Але…
Марроу. Слухайте: що всі вони настроєні лояльно і не піддаються пропаганді, я це зрозумів з самого початку війни.
— Иес, сер. Мені здається, нам немає чим завоювати їхнє серце. Коли я побачила під час насаджень лісозахисних зон…
— Ніяких зон! Наївна ви дитина. Більшовицький трюк, та й годі! Але це чудово для розділу про примусову працю. (Викреслює синім олівцем три сторінки з доповіді). І ніяких сердець! Чорт з ними. Нам треба не завойовувати серця, а розвідувати. И оберігати серця американців.
— Йес, сер.
— Анно! Чого ви водитеся з цим Хауордом? Це людина пропаща… А ви можете собі зробити кар’єру… Ви можете подобатись великим людям…
— Не розумію.
— Ну, я не кажу — послові. Посли приходять і відходять… Радники залишаються. Бачите* це майже освідчення, правда?.. Це дуже багато. Еге ж?
На прес-конференції під час зустрічі міністрів іноземних справ у Москві приїхало багато маститих журналістів і кореспондентів реакційних американських і європейських газет, відряджених в СРСР з спеціальною метою — зібрати якнайбільше наклепницьких відомостей про життя СРСР. Зважаючи на те, що допіру призначений начальник бюро інформації ще не був достатньо авторитетний, щоб переконати журналістів у “простій істині про неминучість краху радянської держави”,— конференцію відкрив сам Марроу.
— Джентльмени, вам нема чого їздити по Росії й ризикувати своїм життям у пошуках правди. В теперішній час це майже неможливо. Ми зробили все, щоб ви уникнули цієї турботи. Правда — ось! В готовому, так би мовити, консервованому вигляді.— 3 цими словами Марроу почав роздавати кореспондентам заготовлені пакети “матеріалів”. Кореспонденти були в захваті.
— Це чудово! Прекрасно!
— Дякую вам!
— Чудесно!
— Так, це майже подвиг, джентльмени,—сказав Марроу.— І чим ближче СРСР до цілковитого краху, тим важче добувати цю правду. Зараз у цій країні працювати взагалі неможливо. Ми або впираємося в кам’яну стіну, або ловимося в цілком незрозумілі сіті. І все ж таки ми зробили для вас це диво на величезній терра інкогніта, в порівнянні з якою вся Європа — це легенький детектив у старому готелі. Працювали найкращі наші інформатори. (Аплодисменти). Найсміливіші, здібні на блискучі узагальнення стилісти, таланти яких можна тільки вітати. Ось, для прикладу, взірець про одвідання колгоспів України: “Десятки мільйонів радянських юнаків і дівчат, склавши зброю серед руїн і смороду розору, оплакавши мертвих мільйони і мільйони поранених оплакавши, слухають щоденно “Голос Сполучених Штатів Америки” й думають, що тільки в “плані Маршалла” могли б вони знайти собі відповіді на питання життя. Вони давали нам ці запитання, згоряючи від заздрощів до нашого способу життя. Одна колгоспниця, до якої звернулася із суювами співчуття наша співробітниця Анна Бедфорд, голосно зітхнула, сказавши: “О юність моя, що коять з тобою!”
Журналісти починають аплодувати Анні Бедфорд. їй хочеться втекти. Вона дивиться на Арманда Хауорда, шукаючи в нього захисту. Хауорд, не розуміючи, презирливо одвертається. їй хочеться крикнути, що вона непричетна до цієї брехні, але треба усміхатися. Оплески сильнішають.
Марроу. Голова колгоспу скаржився на примусову працю. Переставши бути фермером, він, за його словами, втратив усе, навіть коні й релігію. Він сказав… Він скаржився…
— Брехня! — пролунав нараз гучний голос Хауорда.— Він не скаржився. Все брехня!
— Як брехня?! Хто це? Слухайте, що це робиться?! — загула вся прес-конференція, обертаючись до Хауорда.
Марроу і Блейк. Спокій! Як не скаржився? — Ви!.. Хто вас просив?.. (Гамір). Спокій!
Хауорд. Він так само скаржився, як і та колгоспниця! “О юність моя, що коять з тобою!” — це слова Анни Бедфорд, а не колгоспниці. Це її декламація! (Анна Бедфорд виходить збентежена). Я не розумію, навіщо американському народові ця брехня! Американський народ послав нас сюди для зміцнення культурних зв’язків, для ствердження миру на основі високих принципів взаємодовір’я!
Журналіст (другому, тихо, із сміхом). Який ідіот, який ідіот, боже, який ідіот… Дон-Кіхот Ламанчський…
Марроу. Ви базіка!
Арманд Хауорд. Навіщо ви оббрехали голову колгоспу?! Я пам’ятаю всі його слова. То була розмова на високому рівні розуміння епохи.
Блейк. Ви тим часом не записалися в колгосп?
Марроу. Мабуть!
Арманд Хауорд. Ні. Але я запевняю, що багатьом з вас можна повчитися в нього.
Марроу. Справді?!
Блейк. Чому?
Арманд Хауорд. Широті мислення хоча б і чесності, яка тут і не ночувала.
Блейк. Я протестую! Ви ображаєте прес-конференцію!
Журналіст Стід. Прес-конференція не просить вашого захисту.
Хауорд. Що ми робимо?.. Навіщо морочимо американський народ цією дурною брехнею?.. Я прожив тут кілька років, джентльмени. Те, що я бачив на радянських полях останнього разу…
Гамір. Крики: “Сідайте! Сідайте! Закрийтесь!”
…Гаразд. Я йду звідси! Але перед тим, як піти, я заявляю конференції: ми не посольство миру, ми посольство війни. Посольство ворожнечі. Тут фабрикується і звідси пливе в Америку осоружна брехня й ненависть до всього радянського, до демократії Польщі, Румунії, Угорщини, Болгарії… До будь-якого найблагороднішого починання. Я не хочу жити серед зла цих диверсій!
Блейк. То йдіть геть!
Марроу. До біса!
Блейк. Нам набридло слухати ваші проповіді! їдьте в Бухарест.
Хауорд. Ні, не в Бухарест! Я в Вашінгтон поїду! Я розкрию цей безвідповідальний обман американського народу й уряду Америки.
Марроу. Ви брешете! Ніхто уряду тут не обманює! Ніхто, крім вас самого! Вас купили! (До журналістів). Він давно вже в них у полоні. Він комуніст!
Входить Скотт. Рух у залі.
Скотт. Ах-ах-ах, який гамір…
Марроу. Хауорд образив дипломатичний корпус, сер, і прес-конференцію.
Скотт (цілком спокійно). Ну що ж. За це він відповість. Але звинувачувати начальника бюро інформації, що він в Росії став комуністом, я б не хотів дозволити нікому. Хіба може американський народ повірити, що це можливе взагалі і тим більше тут? Кому це потрібно? (В бік Хауорда). Містер Хауорд, ви можете запевнити прес-конференцію, що ви не комуніст?
Хауорд. Так.
Скотт. Бачите. Ніякий він не комуніст. Він одне з двох: або ледар і цілковитий невіглас, або куплений провокатор.
Хауорд. Але… Я дозволю собі висловити сумнів, сер, оскільки я це чую вперше, тим більше, справді, од провокатора й шпигуна.
Шум. Крики протесту.
Скотт (стримуючи лють, підкреслено тихо). Од розвідника. Всі ми тут розвідники. Я перший серед вас.
Хауорд. Я повторюю: я чув образу з уст провокатора!
Скотт поблід. В нього геть упало серце, задзвеніло в вухах й почала паморочитись голова. Серед мертвої напруженої тиші повільно підійшов він до Хауорда й посміхнувся, як вовк. Потім він проковтнув слину.
— Так. Я спровокував ваш гнів,— сказав він тихо, намагаючись відновити самовладання.— І вкупі з гнівом, оскільки це мені потрібно, ваше невігластво. Певне, ви не провокатор. Ви ледар і невіглас, Хауорд. (Підходить до журналістів). Коли б Хауорд, якого ми послали добути нам страшну правду про примусову працю на посадках так званих лісових зон, про які треба розповісти американському народові… Всі привезли приголомшуючі факти!.. Вам тут цитували Анну Бедфорд, а цей, будьте люб’язні, привіз вірші якогось підлітка. (Читає з доповіді). Е-е… е…
Була атака,
Мій ворог біг чимдуж переді мною! Я був щасливим. Хоч і мало жив. Відлитий в бронзу я… Вартую людськість…
Ха-ха-ха… (До Хауорда). Ви смішні. (До журналістів). Я можу цілком запевнити прес-конференцію, що містер Хауорд смішний.
Сміх. Всі журналісти вважали за потрібне засміятися.
— Ви чуєте, які ви смішні, Хауорд? Сміх повторюється.
Анна Бедфорд хутко входить у свою кімнату. Вона падає на стілець коло письмового столика, на якому стоять фотографії мами, Мері, братів і радіоприймач. Обхопивши голову руками, вона поникла над столом.
Але ось почувся голос Сполучених Штатів Америки. Це Мері з своєю черговою порцією радіобрехні.
— Не хочу я тебе слухати, Мері,— сказала Анна Бедфорд, немов подруга була не по той бік океану, а поруч, у кріслі. Вона вимкнула радіо й, склавши на ньому руки, притулилася до них щокою.— Сьогодні я така ж нікчемна, Мері, як і ти,— сказала вона, залітаючи в уявлювану далечінь…— Така ж мізерна й нікчемна, як і ти. Навіть гірше. Ти розносиш по земній кулі чужу брехню.
А я сьогодні сама була співавтором брехні, як продажна тварюка, невільна, правда… Чи про це ж ми з тобою мріяли, Мері?..
В цю хвилину їй здалося, що її слова линуть на особливій, тільки їй і Мері відомій, хвилі через океан, і Мері чує її і співчуває їй. Та ось вона знову вмикає радіо:
— Слухайте наш голос на хвилях двадцять шість цілих сорок вісім сотих метра…
Анна Бедфорд вимикає радіо.
— Що слухати? Кому потрібен безглуздий твій голос? Бляклі думки… Світ інший, Мері, зовсім інший… Як тяжко мені. Яка ганьба! — Анна задумалась.
Стук у двері.
— Ввійдіть!
Увійшов Арманд Хауорд:
— Вилітаю завтра о восьмій.
Анна Бедфорд. Так? Сідайте. Пробачте, що ви мені сказали?
Хауорд. Лечу. О восьмій ранку.
Анна Бедфорд. Так?.. Заздрю…
Хауорд. Мені було тяжко переступити ваш поріг. Але в мене, здається, були до вас почуття. Прощайте.
Анна Бедфорд. Ви…
Хауорд. Піймали вас гангстери. Гаразд. Продавайтеся. Все тут продане. Але навіщо торгувати душею? “Юність моя, що коять з тобою!” — навіщо ви продали це розбещувачам світу? Убити вас мало!
Анна Бедфорд. Дякую.
Хауорд. Коли ви промовляли ці слова, ви були прекрасні останній раз у житті. Мені здавалося, вас чули в той час юнаки й дівчата світу.
Анна Бедфорд. На лихо, крім вас, мене чув один тільки Марроу.
Хауорд. Анно!
Анна Бедфорд. Залиште мене.
Одчиняються двері — Сесілія Вонг в сльозах кидається до Анни. Спершу Анні здалося, що її чуйна подруга прийшла до неї розділити з нею одчай і сором з приводу всього, що сталося на прес-конференції, і вона, з свого боку, почала втішати Сесілію.
— Дякую, люба моя. Не треба. Заспокойся.
— Анно! Люба! Як мені тебе шкода!
— Хочу в Америку. Хоч на один день. Може, це все помилка й обман… Можливо…
— Але ти триматимеш себе в руках? У тебе є мужність? Так, Анно? Дай мені слово! Ну, бідолашна ти моя…
— Що з тобою, Сесіліє? Ну, що сталося, кажи?!
— Мама твоя померла…
Сесілія дала Анні текст одержаної телеграми, плачучи, неначе вона була в якійсь мірі винна в цьому нещасті.
Анну Бедфорд відпустили в Америку на два тижні. Перед тим як полетіти, вона подзвонила Ярославові. Вона сказала йому про смерть матері, про те, що летить, але в кожному її слові чулося: Ярославе, я думаю про вас і думатиму завжди.
Ось вона знову летить над Атлантикою, тільки вже інші хмари, і звучання ефіру інше.
Нью-Йорк перед нами — місто жовтого диявола.
На особливу нараду, на яку був викликаний військовий міністр, прибули Річард Рокфорр, Джон Форстер Пурріс, Дюпак, Діллінг, Джон Рамл, старий Томас Лауелл — мозок Уолл-стріту, представники генерального штабу, колишній посол в СРСР Берріман і кілька особливо довірених осіб з держдепартаменту. Нарада відбувалася в одному з військових інститутів, де міністр пропонував на розгляд один з найбільших, на його думку, винаходів, котрий вкупі з атомною бомбою повинен був забезпечити США цілковите панування в світі. Багатьох з тих, що зібралися, Форрестол уже не задовольняв. Він занадто захоплювався авіацією, внаслідок чого його заступники, що представляли ряд монополій, які не мали безпосереднього відношення до авіації, не одержували вже астрономічних військових кредитів. Три військові міністерства, об’єднані за Рузвельта, так, власне, й не злилися воєдино, не поділивши здобичі. Суперечності й багатолітня гризня концернів, що зводили один з одним старі рахунки, жадоба до наживи й несподіваний поворот справ у Європі, який закінчився провалом Гітлера, тривожні діла в Азії й зростання авторитету Радянського Союзу та страх перед комунізмом,— все це остаточно підірвало здоров’я військового міністра Форрестола, і за ним почали дещо помічати. Він запізнився на нараду.
Старий уолл-стрітівський лев Томас Лауелл був дуже невдоволений. Він стояв біля вікна й, дивлячись на фантастичне громаддя хмарочосів, розмовляв, напівобертаючись до Кеннона й одного з секретарів:
— Військовий міністр запізнився… на нараду, яку сам скликав! Анекдот… Де містер Форрестол?
— Дзвонили,— немає. Дуже дивно,— відповів заступник міністра генерал-банкір, він же й президент великої фірми Уолл-стріту “Діллон Рід енд компані” Майкл Дрейпер.
— Лікар тут?
— йес, сер,— сказав секретар.
— Попросіть… А втім, не треба, містер Кеннон!
— Йес, сер.
— Ну, що це таке?! — Лауелл одійшов од вікна до крісла.— Ме… не… не чіпайте мене! Сам сяду, чорт би мене вхопив.— Не перестаючи бурчати, важко повертаючись і охкаючи, Лауелл без чужої допомоги сів у крісло.— Не прийшов?
— Но, сер.
Сусідній кабінет, в якому зібралися вже всі запрошені, справляв трохи незвичайне враження. Вся його підлога становила карту світу, права стіна — теж, з Північним полюсом у центрі і величезним червоним масивом Радянського Союзу, що нависав над Америкою. Позаду, на стіні, висіли величезні фотографії Землі, зняті автоматами з височини 60—100 миль, а посередині в металічній оправі поволі обертався великий глобус. Біля глобуса точилася зовні стримана, але запекла суперечка. Тут не було, власне, принципових розходжень у поглядах і тим більше в цілях, проте все ж таки тривога встигла вже охопити всіх: обмірковувалися питання величезної ваги.
— Ви старий ідеаліст,— сказав Діллінг, звертаючись до Джона Рамла. Рамл усміхнувся страдницькою усмішкою астматика, шумливо дихаючи й похропуючи, мов У сні.
— Так, я ідеаліст, і це мене цілком влаштовує. Я завжди був ідеалістом і не зносив крові. Заріжте при мені курку, я знепритомнію.
— Ну от!..
— Я запевняю, що політичний спокій світу можна відновити шляхом знищення противників спокою цілком безкровним способом.
— Ви мрійник!
— Не перебивайте мене!.. Без єдиної краплини крові! Без війни. Без цих жалюгідних атрибутів атавізму — хоробрості, геройства…— Старий потомствений гангстер, важко дихаючи, дивився на глобус, що весь час поволеньки обертався.— Так, без… без цих сиріт, удів, руїн і нахабних ветеранів — інвалідів!
— Але це чистісінька утопія! — сказав Діллінг.— До того ж, це взагалі неправильно: герої, вдови й руїни підвищують індекс нестатків і залежності.
— Це життя! — погодився Річард Рокфорр.— Це живить патріотичні почуття й інтерес до озброєння.
— Ну, можливо, один раз обійдемося без філософії,— сказав Рамл.— Містер Рокфорр в ролі мораліста. Смішно.
— Що ви пропонуєте?
— Я пропоную усунути комуністичні вогнища приблизно в 300 мільйонів чоловік біологічним препаратом концерну “Стандард ойл”, — сказав Джон Рамл, показуючи на “вогнища”.— Для цього пропоную тут же сьогодні дати вказівку урядові…
— Постривайте! Хвилиночку! Один момент…— втрутився “сталевий король”, збагнувши, куди гне ця стара лисиця.— А ви подумали, який хаос внесе це в металургію, на якій тримається світ?
— Атож! Я взагалі не розумію, з якого часу ці безграмотні аптекарі з “Стандард ойла” робитимуть свій бізнес на комунізмі! — підтримав сталевого короля Діллінг, що почував до Рамла стару ненависть.
— Хе! Вони, чи бачите, вже наміряються знищити півмільярда клієнтів мало не за сто доларів…
