Коли Форрестол появився в дверях, Лауелл і Кеннон одразу зрозуміли, що з ним щось трапилося. Від нього буквально випромінювалося якесь гнітюче хвилювання.
— Джентльмени, прошу пробачення. Я, здається… от дивно…
— Що з вами? — спитав Кеннон.
— Жахлива неприємність…— Форрестол почав озиратися.— Я загубив заячу ніжку. Це дуже погана прикмета.
Всі перезирнулися.
— Ну що ви! Дрібниця яка,— заспокоїв міністра Лауелл.
— Ні, ні. Це жахливо,— сказав Форрестол і зненацька став до чогось прислухатися.— Сьогодні вночі, коли росіяни зруйнували тринітроуловими бомбами Вашінгтон…
— Який Вашінгтон? — Лауелл і Кеннон перезирнулися.— Як зруйнували?
— Як який? — здивувався Форрестол, підвівши брови. Він був дуже блідий. Тонкі губи ледь усміхалися, а в очах бігав страх.— Як який?” Ви не знаєте, що Вашінгтон перетворений на купу сміття? Я на свої очі…— Форрестол підійшов до Кеннона. — Містер Кеннон, я бачив ваш труп. Геть розчавлена голова…
Кеннон. Дозвольте. Ну, годі, їй-богу. Ну що ви. Містер Форрестол!
Лауелл. Тихіше… Покличте лікаря… (Знаками показує Кеннону, щоб той вийшов. Кеннон виходить). Містер Форрестол, може, одкласти ваше повідомлення на тиждень?
Форрестол. Нащо?
Лауелл (тихо). Мені здається, ви…
Форрестол. Ні, ні, ні. Запевняю вас. (Дивиться на Лауелла благальним скорбним поглядом).
Лауелл. Містер Форрестол. Покличте на допомогу; всі свої сили. Взаєморозуміння сьогодні (рух у бік кабінету) повинно бути досягнуте раз і назавжди. Ви можете ручитися за себе?
Форрестол. Абсолютно.
Підходить лікар-психіатр.
Психіатр. Пане міністр, як ви себе почуваєте? Не втомилися?
Форрестол. Ні. Ні. Навпаки!
У сусідньому кабінеті коло глобуса суперечка в повному розпалі. Джон Рамл починає здаватися:
— У мене вже тріщить голова од думок!
— Які думки? Я знаю ваші думки вже, слава богу, 55 років, коли ми з вами починали діло,— насідав на Рамла сталевий король.— Думки! Підписувати смертний вирок півмільярдові клієнтів за сто доларів. Я цента не дам за ці думки.
— Чи не можна без поезії. Ми не потребуємо словесної гри,— проскрипів старий мільярдер.— При чому тут смертний вирок? Планується життя, отже, й смерть теж. Всяке діло має свою нудьгу… Півмільярда… Якось же вони мусять умерти, ці півмільярда. Це питання існування.
— Це жахливо.
— Жахливо, коли будемо гинути ми.— Всі оглянулися. До глобуса підходив Лауелл у супроводі військового міністра.
В приймальні-секретарській. Ад’ютант міністра, секретар Кеннона Глорія Пірс, психіатр.
Глорія (напівпошепки). Ви гадаєте?..
Психіатр. Ну… Звичайно, важко сказати. Але й не дозволити… Ви ж самі розумієте. Тут не вгадаєш.
— Я не розумію, хто може сьогодні будувати лінкори, ці допотопні динозаври силурійської ери? Чи створювати армії…
Форрестол (коло глобуса). Це стовписько грабіжників і потенційних комуністів? Не ті часи, джентльмени! Прошу зрозуміти мене до кінця. Я не кажу про страх… перед комунізмом!.. (Ловить погляд Лауелла). Це не страх. Це… Це чуття часу. В атомний вік, коли змістилися всі координати буття, особливо час, який летить уже на хвилинних стрілках,— отже, в майбутній війні нам уже буде не до оборони архаїчних, приречених на смерть європейських націй… лояльність і стратегічне становище яких уже нічого не викликає, крім тривоги.
Кеннон. Абсолютно!
Форрестол. Радянський Союз навис над нами, дивіться! І все, що з ним. Півсвіту! (Рух у бік карти). Які лінкори?! Які армії?! Вони з’їдять нас, ці армії!
Кеннон. Авіація! З вантажем бомб! Атомних, бактеріологічних, тринітроуола! Одразу з усіх баз, негайно! Нехай умирають діти в колисках, старі баби за молитвами, чоловіки за роботою!
— Ні, містер Кеннон, я не це маю на увазі,— сказав нараз тихо Форрестол і подивився на Лауелла.— На жаль… сю ніч.
Лауелл зрозумів, куди починає хилити міністр.
— Містер Форрестол! Ви хочете сказати, що не випадково наша бомба не справляє враження на росіян?
— Безумовно! — Форрестол виринув з каламутного виру розірваних думок.— Не може бути, щоб вони чогось уже не мали. Нині пів на другу ночі…
— Ви гадаєте, що ми вже не можемо бути впевнені в своїй абсолютній зброї? — спитав Річард Рокфорр.
— Ні. (Рух у залі). Но! В сполученні з тим, що я вам запропоную, це абсолютно,— сказав Форрестол в стані неймовірного перенапруження. Він став на невеликий педіум коло глобуса. Обличчя його набуло землистого відтінку. На зморшкуватому чолі виступили великі краплі поту.— Це останнє слово американського генія. Я назвав це “небесним арсеналом”. Дивіться,— ось Земля! Ось мертвий Місяць. Тут, на відстані двохсот кілометрів, наш американський металічний супутник, вічна вселенська фортеця з командою атомщиків з десяти чоловік!.. Ось він обертається, дивіться — пішов, пішов, пішов!..
— Містер Форрестол!
— Тихо! Звідси ми беремо під атомний прицільний обстріл всю планету з ефіру, будь-який материк, державу.
— Це утопія,— сказав Діллінг, приголомшений цим задумом.
— Ні. Це було утопічно для Гітлера й абсолютно реально в світлі наших нових завдань і можливостей. Дев’яносто мільярдів, і через десять років планета наша…
— Через десять років!
— Так! Це ми вирішили ще минулого року — я, моя дружина, теща, яку терпіти не можу, і папуга. Теща навчила папугу називати мене зовсім непристойним іменем, і, напевно, од цього в мене завжди так страшенно болить голова!..
— Містер Форрестол…
— Ні! ні! Потім… Згадав! Починаємо демонструвати. (Радість). Увага! Містер Чіпп!
— Йес, сер!
— Беремо під атомний обстріл планету з ефіру!
— Йес, сер!
— Світло!
— Йес, сер!
— Джентльмени! Ось він, “небесний арсенал”! Панцерний супутник Землі!
— Увага!
— Увага! Демонструємо модель! Все буде абсолютно ясно при мінімальній уяві. Спокій… Містер Чіпп!
— Йес, сер!
— Мотор!
— Йес, сер!
— Увага! Ми на супутнику. Висота — 200 кілометрів. Міняється світло. Звуки моторів. Ще якісь таємничі звуки й сигнали. Але ось на темному фоні зоряного неба на величезному екрані повільно з’являється земна куля. Вона схожа на збільшений у кілька разів місяць уповні. Виразно видно її обертання, материки й моря. Було щось жахливе й моторошне в цьому видовищі.
— Земля! — почувся в напівтемряві голос Форрестола.— Дивіться, ось вона, Земля… Ось, ось, ось!.. Росія! Увага! Росія! Ось — Москва, Челябінськ, Свердловськ… Китай!.. О Азія!
Надзвичайне хвилювання охопило всіх злочинців.
— Містер Чіпп!
— йес, сер!
— Вогонь!
Гасне світло. Світлові уявлювані постріли пронизують темряву. Земля летить в небесному просторі, обстрілювана “атомними бомбами”. Хтось не витримав і почав, задихаючись, просити світла.
— Дайте світло! Світло!
— Вогонь!
— Припиніть! Дайте світло!..
Коли ввімкнули світло і все спинилося, майже ніхто нікого не впізнав, так були всі приголомшені. У декого дрижали щелепи й руки, обличчя вкрилися потом, наче вони всі вчинили допіру найтяжчий на світі злочин.
Траса Європа — Америка. Далеко внизу земля у міжхмарних розривах. Тривожною чередою мчать назустріч літакові хмари. Томливий і важкий переліт. Багато хто задихається од висоти й повітряних ям. Багатьох пригнічує й стомлює неспокій. Нікого не радує ніщо, ні швидкість, ні краса літака над світом. Чергуються фари, червоні й зелені, освітлюючи обличчя пасажирів нездоровим світлом. Анна мовчить. Розмовляють журналіст, військові й комерсанти, такі, як Брукс.
— Фуу-хх…— почувся тяжкий віддих. Гладкий “діловий” американець одвертається до вікна. Внизу пропливає Європа в імлі.
— Так далі тривати не може,— погоджується сусід.— Якщо до початку наступного року не станеться чогось незвичайного…
— Чого?
— Ну, посухи, урагану чи небувалого землетрусу… ви самі знаєте прекрасно. Побачите, що буде.
— Буде катастрофа. Америка не може більше жити без подій.
— Які події! Коли всі побожеволіли на мирі. Панування в повітрі, за яке ми заплатили 80 мільярдів, перетворилося на порожню шкаралупу. Недарма Форрестол, кажуть, захворів. Кінчилося щастя. Вся східна півкуля викликає в мене глибоку тривогу.— Товстий “діловий” чоловік з тяжкою зажурою подивився в вікно.
— Ви не вірите в атомну бомбу?
— Я вірю, що безпека США зникла з вибухом першої бомби.
— Облиште.
— Побачите. Ось він, світ, дивіться! — Товстун дивиться вниз на землю, мов у пекло.
— Війну проти комунізму ми вже починаємо програвати, ви це собі зауважте: ось він, комунізм… повзе вперед на всіх суходолах. Ніде не відступив!..
— А Греція?
— Що Греція?! — в голосі товстуна нудьга й жовч. Він страждає, йому бракує повітря. Бліде обличчя його розпливлося, набрякло, на ньому виступив піт. Він ніби втратив силу тяжіння землі, як персонаж із страшного суду Мікеланджело.
— Що Греція! Одвалюється од нас пів земної кулі… Земля стара, жовта… ледве дише… Півмільярда…
— Це страшно.
— Слухайте! Ви можете не каркати? — Це Дуглас Стід. Він ненавидить ділових сусідів.
— Що? Що ви сказали?
— Я сказав: перестаньте каркати! Мені набрид ваш страх! Я спати хочу!..
— Кожний чесний американець повинен відчувати страх і тривогу.
— Чому я повинен відчувати страх і тривогу?
— Тому що ми перестанемо бути щасливою країною…
— Ми вже перестали бути щасливою країною! — сказав Хауорд.
— Хто це ми? І на чому ви це бачите? — спитав журналіст.
— На всьому… І передусім в атомному фетишизмі.
— Містер Хауорд! — на змученому обличчі лікаря Уїнчелла незмінна усмішка.— Ви прибережіть на всякий випадок ці слова. Вони вам можуть знадобитися в іншому місці.
— В якому?
— Я мовчу. Я п’яний, можете говорити далі.
— Він теж п’яний… Сядьте… Нехай він сяде!.. Ой…
— Сядьте, Дуглас, не треба,— просить Анна.— Лікарю, допоможіть йому сісти… Навіщо ви п’єте так багато?
— Для сміливості…— Лікар Уїнчелл вперше подивився на Анну без своєї блукаючої усмішки. Потім він нахилився до неї: — Крім того, Анно, я хочу спиртом одмити в собі крихітку благородства… Вам відомо, що ми летимо в одній і тій же справі?
— Як? Ви летите на похорон?..
— Хауорда… Чш-ш… Зрозуміли? Ну от. Я — падлюка, ви це повинні були помітити давно. Якісь дияволи не дали мені в житті жодного людського вчинку… Але ви… пробудили в мені почуття так само, як і в нього.— Уїнчелл кивнув у бік Хауорда, що сидів з заплющеними очима.— Він признався мені одного разу, бувши п’яний, що кохає вас.
— Навіщо ви мені це кажете? — Тільки тепер Анна починає розуміти, що мали на увазі в посольстві, відпускаючи її на батьківщину.
— Я кидаю вам маленький рятувальний пояс брехні,— тихо шепче їй Уїнчелл.— Держіться за нього на суді. Ви абсолютно чисті й заплямуєтесь ось стілечки…
— Замовкніть.
— йому однаково нічого не допоможе, Анно, повірте мені, його судитиме зграя бандитів, у яких я служу сміттярем. Не губіть себе. Рятуйтеся од нас.
Форрестол страшний і жалюгідний одночасно. Здається, дослід удався, його вітають, йому здається… Так, так, треба захопити не тільки уяву, а й свідомість Уолл-стріту:
— Дякую, дякую… Тепер наблизимось до об’єкта атаки й розглянемо його в головному аспекті сучасності. З вашого дозволу, слово науці. Професор Фогт! Дві хвилини!
Коло глобуса один із “світочів американської думки” німецького походження професор Фогт.
— Джентльмени! — догідлива усмішка на обличчі.— Щоранку, прокидаючись на Землі, ми збільшуємось на ній на 57 тисяч громадян, яких не було вчора. Людство, що населяє сьогодні планету, збільшується на 21 мільйон одиниць за рік.
— З них 20 мільйонів майбутніх комуністів! — не втримався Кеннон.— Росіян, китайців, індусів. Ці гав не ловлять. Народжуються!
Фогт. Сьогодні озброєна наукою людина…
Кеннон (перебиває Фогта). Ах! Переглянути “план Маршалла” хоч би для Західної Європи! Обумовити хоч би в ній скорочення цього кролячого приросту.
Лауелл. Підождіть. Не дрібніть питання з вашою Європою.
Кеннон. Містер Лауелл, Західна Європа…
Лауелл. Яка? Немає Західної Європи! Взагалі немає вже Європи! Є невеликий півострів Азії. (До Фогта). Продовжуйте. Сьогодні…
Фогт. Сьогодні озброєне наукою людство — це геологічна сила, що діє на планету як руйнач. Така його природа. Воно зруйнувало в самій тільки Америці вже мільярд сто п’ятдесят чотири мільйони акрів, з них сто мільйонів безповоротно.
Кеннон. Все ясно.
Лауелл. Підождіть.
Фогт. Виснажується родючість грунту й надра. Ми підійшли впритул до конечної потреби ефективних заходів для приведення людства в норму. (Лицемірний патетичний рух у бік обвинуваченої). Планета не може годувати 2,25 мільярда. Це їй понад міру. Самі тільки Сполучені Штати вже мають 40 мільйонів зайвого населення!
Лауелл. Що думають з цього приводу більшовики?
Кеннон. Не згодні, звичайно.
Лауелл. Я питаю, що вони думають? Є їхні висловлювання? Нотатки? Що говорять навколо них? Що присилає Скотт з Москви?
Кеннон. Дуже мало… Більшовики вважають, що планета ще перебуває в чернетковому вигляді… Так, Скотт прислав нові матеріали про хід їх лісозахисних заходів. Карти…
Лауелл. О, ви можете показати їх тут?
Кеннон. Так.
