III
На мальовничому пагорку край села, звідки відкривається широкий краєвид Заріччя й степу, коло високого старого вітряка в неділю по обіді зійшлась сила народу.
Година стояла чудова.
На тлі блакитного неба сяє дівоче вбрання, вишите часом з таким бездоганним смаком, що не снився й принцесам, коли є ще такі десь по глухих закутках Європи.
Парубки зодягнуті теж неабияк. У Хоми Білоконя на грудях вишито цілий город. На вихрястій голові казна-як тримається картуз старого фасону — тугим колесом. Поряд Вовкогоненко Устим, задерши дурну голову, спритно кидає насіння в роззявлений товстогубий рот.
Всі дивляться в поле. Чутка пішла, що з станції, десь аж за тридцять кілометрів звідси, прийде своїм ходом трактор і що тоді не треба буде вже на полі ні коней, ні меж, — трактор не любить меж, — все стане іншим.
Чи ж може таке бути? Ніколи в світі!
Сивий Вовкогін Улас, дебелий як віл, стоїть з двома круторогими волами на скіфській могилі й вдивляється в степ, закам’янівши, як статуя минулої епохи. Аж ось натовп почав хвилюватись.
Першим, хто помітив той трактор у полі, був молодший син Опанаса семирічний Андрійко. Він сидів на високому тину в гурті собі подібних і, помітивши далеко за обрієм куряву над шляхом, дзвінко й радісно вигукнув:
— Їде!
— Їде, їде! — хором підхопила малеча. Вмить наче вітром змело її з тинів та стріх. Збиваючи куряву босими ногами й хвацько поганяючи своїх лозяних коней, помчали вони в поле. Дорослі й собі подалися вперед.
Хома Білоконь і Вовкогоненко збігли на скіфську могилу і повитягали шиї, аж роти роззявились — чи не торохтить-таки машина? Пильно вдивлявся вдалину й Василів батько Опанас Трубенко. Трактор чи не трактор? Було вже так одного разу, ще за царя, що повиходили сюди ж таки люди зустрічати архієрея, що їхав освящати церкву, і шлях точнісінько ось так курів, а вийшло так, що ніякий не архієрей, а п’яний Григорій Сірик гнав панських коней, за що й продражнили його “Архиреєм”, і так те прізвисько прилипло, що навіть революція не помогла. Вже не те що сусіди забули його справжнє прізвище, а й сам він преспокійно звав себе Архиреєм, а діти вже були Архирейченки.
Це був трактор. Зовсім новий, напористий, веселий трактор, керований Василем. Скільки кінських сил було в тракторі, не знав ні Василь, ні його товариші, але з того, як швидко й натхненно наближались вони до рідного села, як піт котився по запорошених обличчях і спинах і як вилискували зуби на веселих засмаглих обличчях, — почувалися в цьому тракторі не кінські сили, а такі, яким ще й назви не придумано. Це був чи не перший трактор-революціонер на широких просторах України.
І раптом — треба ж такої напасті! — трактор запахкав, заторохкотів, чмихнув парою з радіатора й став як укопаний.
Кінооператори, мерщій!
Апарати на плечі й у поле бігом!
Трактор не може спинитись на очах у народу! Вже дзвонять з області, чи прибув трактор. Вже відповіли — так, прибув у повній готовності при величезному напливі народу!
Що ж тепер робити? Василь давно вже помітив, що в радіаторі начебто бракує пробки, але, може, так воно й треба? Йому сором було за свою невпевненість, — адже інструктували його! А ще йому здавалось, що він її десь забув. “Ну, нічого, — думав він, — доїдемо якось на перший раз і так. Недалеко вже”. Але коли рештки води в радіаторі заклекотіли, як у самоварі, і з отвору забурхала гаряча пара, Василь зупинив машину.
— Василю, чого став? — занепокоїлись товариші, відчуваючи, що не все гаразд. — Кажи що-небудь, інформуй. Народ же дивиться. Ай-ай-ай! От так історія! Диви— біжать!
— Пробка загубилась, — признався Василь з неприхованою досадою. — Ось звідси, бачите? І куди вона поділась, нечистий її знає! Забули, мабуть, на заправці, або зумисне викрутив якийсь сучий син. Що ж його тепер? Провалюється ідейна справа.
Комсорг Чуприна чи Кравчина, знемагаючи з досади, сів серед шляху і почав люто хльоскати батогом по землі, немов караючи уявленого винуватця лихої пригоди. А тим часом винуватець, не уявний, а реальний, Іван Шумило, стояв тут-таки поруч і по-своєму переживав пригоду. Йому було так соромно, що він ладен був тричі провалитись крізь землю.
Мине скількись років, сам він стане славнозвісним трактористом. Портрети його друкуватимуть у столичних газетах. Журналісти писатимуть його біографію. Золоті Зірки, медалі прикрасять його широкі груди, — все може бути, але сьогоднішню сторінку своєї славної творчої біографії герой соціалістичних полів Іван Шумило до самої старості перегортатиме якнайшвидше або й зовсім проминатиме. Діставши з кишені пробку радіатора, він ніяково покрутив її в руках і несміло простяг Василеві.
— А цим не можна часом… закрутити?
— Та це ж вона і є! — скрикнув Василь.
— Що?
— Пробка! Де ти її взяв?
— Та воно ж залізо, а не пробка…
— Сам ти пробка!..
— Ну, тепер якраз сперечатись, — з жалем озвався Шумило. — Я, Василю… ти не гарячкуй, послухай, я думав, як краще… Спека, курява, нехай, думаю, вода вихолоджується.
— Ну, що ти верзеш, прямо комедія, їй-богу! — розлютився Чуприна чи Кравчина, через що кількість веснянок на його обличчі зразу потроїлась. — От поставлю на бюро цю пробку, і виженемо тебе к чортам з комсомолу на півроку.
Хіба можна з такою роззявою, як ти, будувати соціалізм?!
— Та збудуємо, не лайся… Кричиш! — образився Шумило. — І без тебе досада бере на вбогий техмінімум. Василь узяв пробку. Він був сердитий до краю.
— Ну, а води тепер де я візьму? Без води ж розпаяється все… О! Гляньте! Онде діти біжать!
Всі були в розпачі. І тут Івана Шумила осяяв здогад… А чорт уже з ним! Хай Чемберлени й Уеллси десь у Лондоні й посміхаються з автора картини і його героїв. Зрештою, наше діло. Важно не дать посміятись куркулям Білоконям. А вони вже, напевно, десь там стоять на могилі, позадиравши голови, і вправляються в саркастичних дотепах…
— Давай, хлопці! — гукнув Василь.
Не будемо вдаватись в побутові подробиці фактів, бо самі факти виглядають так чи інакше залежно від того, куди їх націлено. Коли на фронті вирішується доля перемоги, а з нею і доля народу, коли буває так, що кожухи кулеметів розжарюються, аж пашать, і нема води, а ворог насідає, — не має значення, звідки часом кулеметники добувають воду для кулеметів, — кожна секунда їх священна, і кожен рух їхнього тіла прекрасний.
— Готово?!
— Так!
— Загвинчуй пробку. Вперед!
От було весело. І вже хлопчаки примчали на лозинах, і батьки їх раділи, чи не дужче за хлопчаків, і от рвучко рушив похід уперед, а на околиці все село кинулось назустріч, і оточений веселим гомоном Василь з товаришами зупинив свій трактор на вигоні серед села.
Архип Білоконь, що пильно стежив за походом з вікна своєї хати, аж позеленів з туги.
— Пропали тепер всі до ноги. Ой-ой-ой, кінець! — Архип навіть захитався й, повернувши до панотця Герасима свою кудлату голову, пристрасно й розпачливо прошепотів: — Ось вона, погибель наша, дивіться!
Народ обступив машину з усіх боків, вже стерли порох з трактора й лемешів, вже прочитали вітчизняну марку.
— Істинна, фактична машина! — голосно сказав один з найстарших активістів колгоспу, великий прихильник інтелігентних слів Купріян Сорока, за прізвиськом Губернатор. Таке високе вуличне ім’я він дістав років сорок тому від своїх земляків цілком несподівано. Викликаний повісткою до губернського суду в якійсь земельній справі якраз у суботу, побіг Купріян до Чернігова раннім-рано до схід сонця і ввечері повернувся додому, здійснивши, таким чином, денний пробіг у п’ятдесят кілометрів, чи по-тодішньому верстов.
— То що там тобі присудили? — питали сусіди.
— Помилка вийшла в губернії. Не те, кажуть, прізвище прописане в повістці. То-то я біжу та все думаю: ну на чорта я здався дурному тому губернаторові?
Постукавши пужалном по лемешах плуга. Губернатор ще раз висловив своє цілковите визнання важливості події й суворо оглянув присутніх.
Василь був щасливий. Скинувши картуза, він витер мокрий лоб і, прислухавшись до гомону, весело привітався з народом.
— Будьте здорові з машинами! Правильно сказав дід Губернатор! Це вже істина. Факт стався! — Василь поплескав долонею по гарячому металу трактора. — Тепер усе піде по-іншому. Вже тепер можемо сказати цілком певно: плакали межі на куркульських ланах!
— А ти дивись, щоб не заплакала часом твоя мати! — почувся грубий вигук з-під куркульської клуні. Василь озирнувся — Хома. Між Василем і Хомою стояло чимало народу. Помітивши Василів рух, натовп розступився, даючи йому дорогу. Тоді Василь зліз з трактора і поволі пішов до свого ворога.
Хома був трохи напідпитку, а може, хвилювання зробило його таким одвертим. Буйний чуб зухвало стирчав з-під козирка над каламутним оком. На мокрій губі висіла лузга з насіння. На зріст куркуляка був такий, що Василь перед ним здавався підлітком.
— Повтори, що ти сказав. — Василь з посмішкою дивився на Хому, і в голосі його був спокій.
— Отак і сказав, — так само зухвало, хоч і не так впевнено відповів Хома.
— Ну що ж, побачимо!..
— А побачимо!
— Та з ким ти розмовляєш, Василю! Знайшов дурня розмовляти! — втрутився Губернатор і гнівно глянув на Хому. — То ж все одно, що з бугаєм говорити. В Сибір йому дорога, от пригадаєте моє слово!
Кругом засміялись. Хома трохи зблід і нахабно кахикнув: “Е-ххе-е!”
Куркуленко Устим Вовкогін розгублено глянув на свого приятеля. Чи він що знав, чи догадувався, тільки в його округлих темних очах промайнув тваринний страх.
Через декілька днів було якесь незначне церковне свято, якого від початку революції не святкувала добра половина села. По обіді Хома з церковним регентом ішов селом п’яний як ніч і, притопуючи лакованим чоботом, горлав на всю вулицю:
— Качайте мене, заплачу! Раптом з-за рогу з’явився Устим.
— Хомо-о! — гукнув він, задихаючись від довгого швидкого бігу. — Ой Хомо-о!.. Василь межі трактором… попереорював!..
Хома відразу витверезився, принишк. Три дні по тому ні до кого й словом не обізвався.
Принишкли разом з ним і всі противники колгоспу. Ревли тільки часом корови вночі. Тужили пси куркульські у кошарах тугу, і пахло самогоном з багатих хат і клунь, та гомоніли, що десь щось скреготіло зубами.
Трактор творив у полі нечувані діла. Спочатку за першою борозною бігцем бігли не тільки діти, а й дорослі і все правління колгоспу. Коли ж Василь пішов краяти споконвічні межі, коли, глибоко забираючи, переорав він за кілька днів величезний лан і клапті поля обернулись на єдину необмежену оксамитову ниву, — всі зупинились: одні в захваті, інші в мовчазному подиві, треті в самозаглибленому спогляданні. Багато великих речей відчули люди в собі і в новітньому світі.
— Що скажеш, Опанасе? — звернувся Губернатор до Опанаса, що орав свою непишну смугу. — Дивись, що твій Василь накоїв.
— Одне скажу, — Опанас припинив свою упряжку, — волів і коней на селі поменшає в сто раз, та й нашому брату доведеться тепер добре за розум узятись. Кінчилось наше напівконяче життя.
Коли ж Василь перейшов трактором рідну прадідівську межу, привітно кивнувши батькові і щось гукаючи йому на швидкому ходу, Опанас став і довго дивився вслід своєму синові.
І вперше здався він сам собі маленьким і немічним, що прожив серед вузеньких нивок жалюгідне й убоге життя, зовсім не те, яке треба. І сколихнулось у ньому глибоке бажання рушити кудись за сином, наздоганяти долю.
Поволі згасав червневий день. Смеркло. На синє небо повиходили зорі. Настала тиха українська ніч.
Попід білими хатами на лавочках і колодах, залиті дивним місячним світлом і зачаровані, піддавшись владі трепетних нічних дотиків, нерухомо сиділи дівчата з парубками, обравши одне одного, і, притулившись щокою до щоки, дивились широко розплющеними очима в срібносяйну небесну далечінь.
Розкинувши руки, спали чоловіки в клунях, сінях, на возах. Матерів уві сні душили домовики, і матері глухо стогнали крізь сон, важко повертаючись серед рожевих своїх дітей.
На подвір’ях і в кошарах ремигали лежма воли, підвівши голови й тримаючи місяць на нерухомих блискучих рогах.
На високому стовбурі старого в’яза у великім гнізді сплять чорногузи — він і вона.
Василь і Наталка стоять біля перелазу. Дослухаючись у невиразнім захваті до всього, що відбувалося в них, мовчки побрались вони за руки і широко відкритими очима вдивляються в навколишній надзвичайний світ: яблуні, верби, клуня, горшки на тину, старий в’яз — всі речі стали незнайомими, набравши зовсім іншого узагальненого нічнога вигляду і почавши жити якимсь окремим таємним життям.
Так звичайні слова, сполучені волею автора в урочисті ряди, обертаються часом в поеми, сповнені нового хвилюючого змісту.
— Яке дивне все, правда?
— Еге.
— А чого ти, Василю, одвертаєшся од мене вдень? — несміливо запитала Наталка.
— Аж і ти одвертаєшся. Правда ж, ти одвертаєшся?
— Так я сором’язлива. Мені чомусь удень буває соромно тебе.
— І мені.
— Правда?
— Їй-богу. А от увечері мене щось неначе так тягне до тебе, Наталю.
— І мене. Так тя-агне. Все думаю — коли б уже вечір… Цього вечора у Василя і Наталки, може, ще й не вистачило б сміливості обнятись, але тут у пригоді їм став споконвічний дівочий помічник — страх.
— Ой! Дивись! — стиха сказала ні з того ні з сього Наталка. — Ой! Бачиш?
Вмить опинившись в обіймах одне в одного й навіть самі того наче не помітивши, Василь з Наталкою почали вдивлятись у темряву.
— Як усе міняється вночі, — схвильовано сказала Наталка. — Верба, диви, і наче не верба. Там щось є! Ой…
— Нічого там нема. То тобі здалося.
— Ні. Є. Щось темне й волохате. Невже ти не бачиш? — Наталка ще дужче пригорнулась до Василя.
Василь почав придивлятись до химерного силуета старої верби, але не помічав ні таємничого, ні волохатого, нічого, крім хвилюючої Наталчиної близькості.
— Ой Васильку, щось лихе є в отих дуплавих вербах. І чому в кожнісінької верби неначе випечене якимсь вогнем серце? Що там коїлось? Вони мені і вдень, ті верби, страшнуваті.
Довго говорили вони про страшне, і обом їм такий приємний був цей нічний пухнастий супутник юності.
Потім вони порозходились. На прощання Василь пригорнув Наталчину голову до свого серця, і обличчя його набрало на диво серйозного, глибокого виразу.
Ось він іде по дорозі крізь місячну повінь. Легкий пил під ногами. Роса на траві. Коні пасуться. Ось їх слід у росі. Он їх спини вилискують. Щось промайнуло в тіні за мостом під вербою. Ні, нічого не майнуло. Тихо навколо й не тихо. Все сповнене особливих, нерозпізнаних звуків. Крізь далекі дівочі співи, що тихо бринять десь у сріблястому сяйві, здається, ніби чути, як росте трава, огірки, як десь у таємничій паркій тьмі довшає огудина гарбузів, чіпляючись вусами за тин, як наливаються червоним соком вишні, шаріють груші.
Пахне нічними квітами земля, пахне плодами, й листям, і медом соняшників, і медом тютюну, і медом гречки. Все довкола пахне, навіть пил на дорозі, навіть роса. Все росте, все рухається під синім покровом животворящої ночі, немов поспішаючи швидше вирости за ніч, поки все спить, а рано, на сході сонця, вийдуть хазяйки з сіней умиватись, глянуть на розквітлі соняшники й маки, яких не торкнула ще перша бджола, і вигукнуть протяжно в зачудованні:
— Мати божа, що сталося в городі за ніч! Ось він іде сам-один між городів під зорями. Коні хропуть десь в кущах на леваді. Він глянув на мить і заплющив очі, усміхаючись на ходу. О мрії-мари!.. Коні захропли.
Але нащо так довго розписувати його? Навіть коли пройнятися до краю почуттям, що небо, й зорі, і вся земля, і роса належать йому, для чого так багато говорити про нього? А для того, що через три хвилини його буде вбито і всі плакатимуть за ним, що це останні його кроки.
Тільки не будем поспішати з розвитком сумної дії.
Придивімось уважно до всіх його рис. йому тільки ще йде дев’ятнадцятий рік. Як виріс Василь за останнє літо! Шия зробилась крута і дебела, і заблищав хвилястий чуб. Міцні губи налились здоров’ям, пробиваються вуса. Співати почав басом. Здорові руки, ноги, дужі й спритні, і зовсім нечутна хода, неначе йшов він, не торкаючись землі, в повітрі над стежками, дорогами, над травами, — якщо хто розуміє таку ходу. Весь його юний світ перебував у такій гармонії і був так обернений до дії, що, здавалось, змахни він в певну мить руками, і можна полетіти з такою легкістю, з якою літаємо ми часом в нерозгаданих снах.
До дівчат на вулицю він виходив лише в присмерку. При сонячному світлі соромився навіть дивитись на них, особливо буденного дня. Тільки запашні вечори, яких ніде в світі, крім України, нема, відкривали йому зблизька дорогі дівочі очі.
І що тільки могло б вийти з такого комсомольця! Вкажіть йому дорогу, дайте науку, дайте техніку і тоді посилайте куди завгодно: в інженери, в капітани, в дипломатичні місії, артисти. Посилайте його тоді в битви через гори, моря, через полюс. Нема нічого в людській діяльності, де не справився б Василь, легко при цьому посміхаючись дідовою посмішкою.
“А чи не потанцювати мені? — подумав Василь, відчуваючи в тілі незвичайну легкість і радість духу. — Дай я трошки потанцюю, повчусь собі нищечком, отак-от, щоб ніхто не бачив… Е-е! Та я, здається, вже й танцюю. Давай так, та ось так, отакечки, так і так!.. “Од села до села танці та музики! Курку, яйця продала, куплю черевики!..” Слова байдуже які. Можна й старі поки що”.
Василь і сам не помітив, як закурів шлях від гопака й пил зазолотів між тинів через усю вуличку. І від глухого тупоту його ніг і жагучого шепоту серед сонного безгоміння утворилась така тиша, і стільки злагоди розкрилось у всьому від землі до зірок, немовби ніколи, скільки світ існує й існуватиме, не мав і не матиме тут місця жоден злочин. Василь творив свій танець на сонних .вуличках не вперше. Коли він протанцьовував мимо чиєїсь лозяної клуні чи кошари, старі люди не раз прокидались і навіть, здавалось їм, бачили щось крізь щільну попліть, але, не бувши певні, що це не сон, казали другого дня: “Щось чи приснилось, чи примарилось уночі, нехай бог милує. Прокидаюсь — танцює на шляху, аж земля гуде! Щось, мабуть, неспроста провіщає”.
Василь протанцював уже три вулички. Отак, певно, й народжувались народні танці. Не по танцкласах, не на паркетах виникли їх святкові рухи, а в тайних наказах жаги оволодіння, де вже не з волі скрипок чи труб, а за непорушним законом життя душа рветься у височінь, коли, підкоряючись внутрішній музиці поза всіма законами тяжіння, торжествуюче тіло відривається від землі навстріч кращому, що несе в окремій людині безсмертна душа його народу.
Ніколи ще не танцював Василь з такою насолодою й радістю. Заклавши праву руку за голову, а ліву заклавши за спину, здавалось, не поступав — линув над селом у хмарці золотавої куряви, збитої могутніми ударами ніг, і довгий курний слід клуботів за ним над тихими завулками. Онде вже й хату видно… Постріл! І… нема Василя. Упав він просто з танцю на дорогу — в смерть. Легкий порох знявся над його трупом у місячному сяйві. Щось пробігло вдалині між верб. Захропли коні.
Як жаль, що в кіно не можна було промовляти! Німі були тоді ми ще, як діти. А час настав розповісти: хто і за що вбив Василя-комсомольця?
І ми ставили напис замість крику, аби читали люди. Тільки перед тим, як ставити напис, заворожували артиста-батька. Хай відречеться він від усіх життєвих дрібниць, хай думає всю ніч на самоті, начебто його дітей невинних постигла загибель. Вийшов тоді в поле вражений до краю артист і став на кургані, звідки розходились шляхи на всі сторони світу. В глибокій громадянській скорботі піднявся артист над німотою своєю, і голосніше від усяких слів загримів тоді напис з розкритих його уст зразу на всіх мовах:
…Гей неситі Білоконі,
Вовкогони люті,
Ви мого Василя вбили???
Нема відповіді. Тільки дроти телеграфні гудуть сумовито під вітром, розносять печаль по просторах. Постояв осиротілий батько в полі, і хоч не було навколо ні безодень, ні гір, здавалось, голова його сягала неба і гнані вітром важкі хмари торкались серця: син-комсомолець лежав на столі.
Нема відповіді Опанасові Трубенку. Тоді він пішов у село. Вулиці села, як завжди, малолюдні. Стрів приятелів Хоми, мовчки відвернувся. Ось і сам Хома стоїть на подвір’ї. Краще б йому сховатись у хаті чи клуні. Не ховається Хома, боїться — раптом заваляться стіни, впаде стеля на голову? Він щулиться навіть посеред двору — чи не падає каміння з неба?
— Хомо, ти?
Мовчить Хома, не підводить очей. Тоді Опанас підійшов упритул.
— Василя, питаю, ти вбив?
— Ні, не я, — прошепотів Хома й пополотнів, навіть сірі очі заволокло якимсь каламутним туманом.
— Не ти?
— Не я.
Опанас подивився на Хому довгим допитливим поглядом і мовчки пішов.
Довго сидів Опанас біля труни забитого сина, нікого не помічаючи, не бачачи сліз, не чуючи жалібного плачу.
Увесь його нескладний світ потьмарився й потонув у скорботі. Спинилося все на світі, навіть час. Лише другого дня прокинувся він від тяжкого заціпеніння й поволі підвівся, так, ніби зважився на щось. Подивився на свого Василя, сумно посміхнувся його чистій мерехтливій усмішці й почав озиратись, наче втомлений тяжким шляхом подорожній, що повернувся з далеких довгих мандрів.
З жальним подивом вдивляється мандрівник в найдорожчі місця серед рідних руїн і нічого вже не пізнає навколо: немовби ніколи не було й не буде на цьому попелищі ні сміху вже йому, ні веселощів.
Раптом навстіж розчинилися двері. На порозі хатини, на темному тлі сіней, біліша за сорочку, спинилась Наталя. Тільки Опанас її не помітив. Він помітив двері й, пригадавши, що треба йти, поволі вийшов.
Мовчки, без жодного крику дивилася покинута дівчина на свого милого, якого так соромилась удень, чекаючи на тихий вечір, на ясну зорю. Жах і пекуча туга затамували подих. Трохи розтулені губи посохли й застигли в такому неповторному зломі, немов опалила їх блискавка, вдаривши з неба. “Василю мій, Василю мій!”
Багато сліз проллється в гарячу подушку, багато стогонів, нікому не чутних, пролунає в самотині. Прокляття й ненависть до вбивць запалає в її незлобивій душі, та вже нічого не вернути, — все минає. Вже іншому суджено пригорнути й розрадити її колись. З іншим спізнає вона радощі життя, кохання й праці.
Припала Наталка до Уляни, Василевої сестри, і поникла, втративши на мить всю силу.
“Куди ж це я йду? А, пригадав…” Опанас рушив до отця Герасима, стиха розмовляючи про щось сам до себе.
Отець Герасим, без сумніву, сподівався на нього й щось відчував. Коли Опанас переступив поріг його старого дому, де тхнуло старістю і самотою, служитель культу зустрів його ні співчутливою жалістю, ні словами примирення з “волею Всевишнього”. Німий переляк промайнув у старечих очах.
— Нема бога, батюшко… Нема, тобто, абсолютно… — сказав Опанас тихо, але й цього було досить, щоб заповнити громом дім священика. — Бо коли б він був хоч де-небудь, нехай не всемогутній і не зовсім благий, припустімо, навіть поганенький і не дуже розумний від старості літ… навіть такий не міг би допустити наглої загибелі мого сина. Підіть гляньте: на столі лежить, усміхається. Кому ця усмішка на смертних вустах, я вас питаю? Не нам же з вами і не нашій темноті нікчемній. Про щось же гарне він перед смертю думав. Що можете сказати ви мені? Кажіть, служителю вбогості людської!
Отець Герасим не обізвався й словом. Мовчки підняв він у збентеженні свої тремтячі руки до небесної порожнечі, куди тисячі літ марно линули духовні сили народу в вигляді молитов, сподівань і зітхань.
— Обставини життя й смерті велять мені оголосити й вас неіснуючим, — тихо прогримотів останні слова Опанас, слідом за чим, після недовгої тиші, жалісно рипнули двері. Отець Герасим озирнувся — пусто.
Коли Опанас з’явився в правлінні колгоспу, де обговорювали Василеву загибель, всі встали,
— Сталась подія… Драстуйте… Великої ваги. Розпадається наш древній хліборобський світ. — Опанас говорив повільно, обдумуючи й виважуючи зміст кожного слова. — Комусь потрібно було тайно вбити мого сина, — низький глухий голос Опанаса на мить затремтів. — По цій причині я відчуваю і можу вже посвідчити, що відтепер життя моє і нашого села безповоротно розчахнулось надвоє… На те, що було до загибелі і що почалося з тої миті, коли впав він мертвий на дорозі. І щоб не мав і думки вбивця потай навіть порадіти з свого ганебного злочину, ні сподіватись на мізерну одноосібну користь, прошу вас: коли вже загинув мій Василь за нове життя, поховайте його теж по-новому, щоб не попи та дяки за гріш про смерть виспівували жаль, а наші хлопці-комсомольці та дівчата… самі… з новими піснями про нове життя. Я хочу побороти печаль.
Опанас тяжко зітхнув. Слово “печаль” він вимовив майже пошепки.
Тоді голова колгоспу Максим Притуляк і секретар комсомольської організації Чуприна стали перед Опанасом і такими ж, з тої ж самої причини, глухими голосами тихо сказали:
— Добре, товаришу Опанасе. Коли вже так все склалось і на те ваша воля, поховаємо Василя самі. Категорично виключається участь попа, дяка, ані ладану, ні церковних співів. Нема примирення! Самі співатимемо принципово про нове життя і про живого Василя.
Чи треба далі нам наводити слова пісень чи докладно описувати співців і те невимовне, що сталось другого дня, коли, покритий по пояс червоним прапором, піднявся Василь на плечах товаришів в останній свій похід і коли рушило за ним село — старі й малі, всі дівчата й дівчатка з букетами квітів, всі жінки в білих хусточках з немовлятами на руках, всі комсомольці з червоними бантами й усі чоловіки й діди з непокритими головами.
Неначе пробуджені від сну надзвичайністю того, що сподіялось, люди набули раптом немовби нового бачення світу, і ввесь смисл їхнього буття — всі труднощі, злигодні й героїчні події минулого, всі пристрасті сучасного, і завбачення, і передчуття своєї історичної долі, — все постало перед ними у величній небуденній єдності.
Пісні вливалися в процесію з усіх вулиць і вуличок безупинно, неначе потоки у велику ріку.
Старі козацькі й чумацькі мотиви, і пісні праці, й кохання, і боротьби за волю, й нові комсомольські пісні, й “Інтернаціонал”, і “Заповіт”, і “Побратався сокіл з сизокрилим орлом — гей-гей, брате мій, товаришу мій!..”, і знову “Смело мы в бой пойдем за власть Советов” — все поєдналось у єдиному громоголосому звучанні. Співці охоплювали піснями цілі віки свого життя. Урочисто грав духовий оркестр. В найскладніших звукових сплавах, у зіткненні мотивів, мідних, сурм, голосів, литавр і нових пісень народжувалась народна героїчна симфонія перемоги нового життя на землі.
Опанас ішов за домовиною, не зводячи очей з свого сина. Він не плакав і навіть, здавалось, посміхався й шепотів якісь слова, повертаючи іноді голову до співців якимсь невимовне болісним рухом. Дружини поруч нього не було. Підкоряючись могутньому наказу життя, вона відразу ж повернулась у хату ще від воріт: прийшов її час — родити.
Не було й Наталки. З пристрасним риданням металась вона в малій своїй літній хатині, б’ючись грудьми об стіни, розриваючи на собі одяг. Все протестувало в ній, все потопало в стражданні. А коли проносили милого зблизька і стіни застугоніли від співу, вона впала на постіль у сутенному кутку майже непритомна.
…Ой устань же, сивий орле,
Вернися додому!
— Не вернуся, моя мила,
Горенько з тобою…
Архип Білоконь буквально прикипів до вікна. З вулиці здається він повішеним на стіні зображенням Каїна в старій потемнілій рамі. Рот роззявлений, волосся розкуйовдилось від спеки. Він не дихає. Він вперше до мозку кісток відчуває, що далі так жити неможливо. Що сподіялось у державі?! Розпадається клас. Сількор Василь Трубенко подолав смерть… Кинувся Архип у сіни до Хоми.
— Хомо!
Нема Хоми.
— Хомо-о!!!
Хома тікав, мов загнаний звірюка. Без картуза, в самій сорочці на випуск поверх штанів, як навіжений, гнав він полем, сам не знаючи куди.
Піт заливав очі, важкий подих вихоплювався з пересохлого горла. Раз у раз озирався він на всі боки, немовби навздогін йому бігли всі навколишні села. Які страхи шматували його темну душу — жах, лють, чи приреченість, а чи пекучий жаль на себе за сподіяне, тільки став він раптом посеред квітучої гречки й відчайдушне гукнув у бік села:
— Я!.. Я вбив його!.. Вночі, коли все спало… А він ішов вулицею сам… і танцював!!!
І знову кинувся бігти — в один бік, потім у другий…
І раптом впав з розгону стрімголов додолу і шалено завертівся, неначе прагнучи вритися, вкрутитись в землю, як хробак.
А Василь… Коли несли його мимо садів, які він так любив, і мимо поля розквітлих соняшників, плоди й квіти майже торкались його чистого обличчя, і тут багато хто не міг витримать і плакав від нестерпного протиріччя й протесту. І тоді прості слова старої чумацької пісні:
Ой ревнули воли, степом ідучи,
Сльоза сльозу пробиває,
Та вже ж, милі браття,
Нашого товариша, гей, та й на світі немає, —
гримотіли, мов грім серед поля, а на них вже напливали хвилями “Землей владеть имеем право…”, “Час розплати настав…”, і “Воспрянет род людской…”, і рокована дрож валторн.
В блакитній високості непомітно почали виникати хмарки. Вони росли і множились, перебуваючи в безупиннім змаганні й мінливості. Деякі з них скидались на урочисті голови бородатих пророків, інші — на снігові гори, а, декотрі мчали вершниками на фантастичних подобах коней. А поперед небесного воїнства, розпростерши крила, осяяний промінням сонця, летів велетенський птах. Потім пророки, воїнство і птах об’єднались в одну чорну хмару, що заполонила небо аж по саме сонце. І коли Чуприна почав виголошувати над прахом Василя прощальну промову і руде волосся його розметалось і завихрилось від патетичних рухів, — зашуміли верби над його головою, загуркотів грім, і на запилену землю линув дощ — буйний та теплий.
Було щось невимовне радісне, життєдайне в цьому сонячному дощі, і всі це відчули. Він ніби змив всі рештки смутку і скорботи з людей. В кожній його краплині яскріло обіцяння торжества життя. Ніхто не тікав, не ховався від дощу, а діти підводили до нього свої смагляві мокрі личка й виспівували: “Дощику, дощику, перестань, поїдемо на баштан!..”
Омиті були сади, баштани, городи, поля. На чистих яблуках і сливах, укритих незайманою патиною, бриніли найчистіші дощові краплини, вилискуючи й перекочуючись з плоду на плід і падаючи на землю.
Від людського життя і навіть від життя цілих поколінь людей залишається на землі тільки прекрасне. Увесь рід Білоконів незабаром щез без сліду. Зате й по сей день живе в народі добра слава про Василя Трубенка. Утих лише смуток за ним і жаль, поступившись місцем вдячності.
Пригадують його легку ходу, його усмішку, любов до людей і все, що він умів робити весело й спритно. Пісню про нього склали. Тільки постарілий колгоспний бригадир Опанас ні-ні та й заридає в клуні уночі за своїм любим сином, шапкою затуляючи ридання, щоб не злякати солов’я на вишні.
Щебечуть солов’ї по молодих садках. Лине здалеку дівочий спів. Колгоспна земля квітне, як ніколи. Дід Григорій удостоївся тиші поряд свого побратима.
А Наталка знайшла щастя з іншим і з ним — утіху в праці й дітях.
