Ви знаєте, що таке артишоки? Які вони?
Спробуйте, мій провінціальний друже, попитать отак скількох ваших знайомих, то ви побачите цікаву річ: ні один з них не признається, що він не знає і не бачив на своєму віку артишоків. А чому б, здається, і не признатись?.. Ну, отже! Не признається… Почне говорити щось невиразне, говоритиме з міною похмурою, зморщивши брови, одначе пік, мовби він тую овоч їв. Через що ж се так ведеться? Через те, здається мені, що і той, хто не Личин артишоків, з певністю знає одно: що артишоки якась панська річ. Ну, то як же таки признатись, що навіть і тямку про неї не маєш, коли навіть Меджі (пам’ятаєте у Гоголя ту сучечку з дуже панського дому?) згадує про сю потраву, подавану в її аристократичній господі!..
Отже, послухайте, що було з оцими самими артишоками в одній, теж панській, господі.
Одначе перше треба вам знати, яка то була господа і які то були пани. Господа була сільська, але суто панська, і була вона дуже гарна, поки фортуна — ота пані над нами — не справила її властителям, панам Свойським, лихого жарту, дуже похожого на руйнацію всього маєтку: ще татко пані Свойської заставив його в земельному банку, а муж пані ще облагородив маєток, перезастановивши його в дворянському банку. Правда, після сієї операції дом панів Свойських справді більше облагородився: пан покрив його залізною покрівлею і дав зверху дуже штучні комини, а пані купила нові коври і, для нового каміна в світлиці, дуже штучний бронзовий годинник з середньовіковими лицарями і з генієм часу на вершку. Одначе той геній щось-то не дуже поблагословив оселю панів Свойських, вона ще більше опускалась: будинок облупився самим непанським способом (про стайні вже й говорить нічого!). Муровані стовпці в брамі почали розвалюватись, і над всім дворищем немов повилося якесь павутиння упадку… Навіть бур’яни почали рости там, де їм зовсім не подобало уявлятись (найпаче буйно розрослись вони там, де колись була теплиця). Одним словом, хто знав оселю тую колись, той, їдучи тепер шляхом повз неї, говорив тільки: «Овва!..»
Звичайно, все те можна було б знов опорядити, якби гроші. Ба! Якби гроші! В тім-то й сила, що їх не було.
Одначе в домі панів Свойських був ще свого роду капітал, і, як вони сподівалися, значний капітал: то була їх красавиця дочка, панна Олімпіада.
Хоть се таке діло, що ще до себе требує капіталу, одначе різно буває: часом можна зробити дуже щасливий фінансовий зворот — навіть для цілої фамілії,— зручно знайшовши доброго купця на такі брівки, такі устонька і такий, мовляла мама, Чисто гречеський носик, який мала панна Олімпіада Аркадіївна. Таку вроду просто-таки можна було вважать за скритий капітал.
І вся фамілія так і вважала. Коли ж не сватали панну Олімпію багаті женихи, то причину сьому сі бачили тільки в тім, що таких женихів не було зовсім. «Де тепер ті багаті женихи? — говорила мама.— Все бог знає що!» І правда, все або дрібнота, або хоть і пани з добрих фамілій, але такі, що насилу самі держалися на тих «облагороджених» маєтках.
Так-то вже судилося панні Олімпії вродитися з такою гарною вродою в такі кепські часи!
Аж ось уявився — і навіть в близькому сусідстві панів Свойських — один обиватель, що його прямо-таки можна було назвати багатим женихом. Був він родом із Московської губернії, син багатого купця; батько одділив йому капітал, і на той капітал куплено було з торгів «імініє», що належало якраз дядькові пані Свойської, Євграфу Петровичу. Бідний Євграф Петрович! Які бенкети справляв він колись, які виїзди (Виїздом зветься в тих наших полтавських сторонах, разом — екіпаж, коні і візниця (чи краще сказать — убрання Його). (Приміт. Олени Пчілки) мав! А тепер довелося жить з ласки у зятя… На місто ж Євграфа Петровича оселився Хомутовников. Так, іменно так звався новий господар: Степан Кузьмич Хомутовников… Пані Свойська аж перепитала з жахом: «Як?! Хомутовников?!» — почувши вперше ім’я нового сусіди.
Тим часом новий господар порядкував собі в купленому маєтку. Був він хлопець ще молодий, але статечний; правда, «звізд з неба не хватав» (через те ж батько й не зоставив його при комерції), а все ж управлятися з маєтком міг він доволі добре, тим більше, що мав при собі сивобородого помічника — земляка; земляк той не тільки радив йому, як вигідніше збирати й продавати свій хліб, а ще й скуповувати чужий; капітал же до того мався, і зносини купецькі були теж.
Молодий Хомутовников жив тихенько, великих знакомостів з сусідами панами не заводив. Та, правду сказавши, не така-то в його була й подоба, щоб уявлятися в панських салонах: хоч був він собі хлопець здоровий, «ражий детина», але ж іменно та плебейська червоність лиця, та пелехата голова, та дебелість і незугарність, та несквапність і в розмові — не для салонів було те все!.. Отже, Хомутовников немовби сам почував свою нездарність і, як говорили пани, «знав своє місце», а коли й доводилось йому бувати між людьми, то поводився тихо, навіть соромливо.
Говорили, що як приїхав він торгувати у Графо-вича пшеницю, то пан, дивлячись на його подобу та слухаючи його «да-с, точно-с», «нет-с, не сходно», подумав, що то тільки прикажчик з економії; аж уже як хлопчина виложив із свого череватого гаманця скілька тисяч та виписав помалу на папері, під умовою, Степан Хомутовников, тоді тільки Графович попросив його сідати і навіть подав руку на прощання, а то не зважався навіть і в кабінеті сажати його, не то що вести в салон! І оцей-то купчик, Степан Хомутовников, уявився тим фігуральним купцем, якого сподівалися на свій дорогий скарб (красавицю Олімпію) пани Свойські!.. Чи се можливо?! Що сказала б покійниця бабуня Александра Львівна Милорадова, якби були дожила до сього часу? Та що скаже й тепер тіточкаа Ольга Николаївна Дудулій, як почує, що Лімпочка засватана за Хомутовникова?..
Засватана?! Господи боже, ще ж бо вона не засватана! Слово не дано, нічогісінько рішучого не сказано! Так собі ще… Правда, Хомутовников важиться — можна сказать, так як би сватається, але ще навіть і він сам не освідчався, бо і в домі був тільки всього тричі — з першим візитом, та на святки, та так один раз; говорив, правда, за його пан Хуторенко, його ментор, панок-сусіда, що ввів Хомутовникова і в дом панів Свойських, говорив таки доволі виразно, що от, мовляв, Хомутовников має замір свататись, тільки не знає, як би було прийнято його освідчення. Одначе на се пан Свойський нічого рішучого не одповів, сказав, що се діло поважне і що про його треба подумати… притім знов повів з Хуторенком розмову про Хомутовникова: як іменно стоять його справи, на чиє ім’я було куплено йому маєток, чи увесь банковий довг уже сплачено і т. ін. Все було добре, навіть дуже добре. Л все ж таки треба було поміркувати, «потолкувати з своїми»; пан Свойський так і одмовив пану Хуторенку, коли той сказав, що в неділю вони з Хомутовниковим знов приїдуть з рішучим візитом.
Отож вся сім’я й радилася, зібравшися днів за два до неділі у світлиці. Думали пильно!.. Клопотно міркував пан, поважно розважала пані, скорботно замислювалась панночка… Хоть би він, справді, не так бридко звався, той Хомутовников! Ну, нехай би Петров, Андрєєв, Антонов або вже Баранов, Козлов, а то таки Хомутовников!.. Хомутовников, Хомутовников,— як не скажи, все мерзенно, капосно!
— Хомутовников! — сказала вголос пані Свойська до чоловіка, сидячи з папіросою на кріслі.— Так і видно, що його рід розторгувався з хомутів!
— Ну що ж! — одповідав пан, ходячи по хаті.— Зате скільки грошей наторгували!
— Грошей! — звичайно! Що ж би за таким потомком було, коли б він ще й грошей не мав? На поріг би ніхто не пустив!
— Так і нема чого говорити! — провадив пан.— Притім, які тут пороги! Се річ загальна, дух часу: дворянство, дякуючи всьому, ослабло, воно не може більше держатися в замкнутих границях свого стану, воно мусить дедалі все більше давати місце елементу… елементу прийшлому, так званій аристократії грошей.
— Аристократія! Просто зброд всякий, аби з калиткою!
— Власне, з калиткою! Тож і говориться: аристократія грошей. Се єсть сила. Притім, вертаючись до Хомутовникова, скажем, ну нехай він з купецького стану, але чого ж хотіть: він купив тут маєток, став тутешнім обивателем, він такий самий поміщик, як всякий інший поміщик-дворянин!
— Поміщик! Так, значить, і наш Гаврило теж поміщик, через те що купив землю?
— Про Гаврила нема чого говорить: Гаврило — дурень-мужик, неотеса, який так і зостанеться дурнем-мужиком.
— Не дуже-то дурень, коли, побувши у вас прикажчиком, зумів купити собі землю під самим носом у вас!
— Здається, і у вас теж! — поправив пан.— Можна ж було дивитися теж! Ви ж правдива поміщиця і знали порядки в маєтку ще за татка вашого, маєток ваш власний!
— Мій!..— гірко проказала пані й умовкла.
— До того,— почав знов пан,— зовсім нема чого нам говорити про те, чи Хомутовников пан, чи не пап. Ми повинні зважити одно: чи може Олімпія вийти за його такого, як він єсть, чи можлива він партія для неї.
— Отож, власне, чи можлива! Нехай Лімпочка зважить сама!.. Я не беру на себе такої одвічальності!..
— Одно з певностію можна сказать, що вона буде обезпечена навік,— проказав спокійно пан.
— Се так, вона буде обезпечена…— почала знов пані.
— І се головна річ,— перебив пан.
— Головна, звичайно, і не будь сього, не було б про що й говорить; але ж єсть ще й друга річ: становище в товаристві. А я не знаю, чи не буде те становище збавлене навіки, коли Лімпочка піде за Хомутовникова! Нехай вона зважить сама, чи могтиме вона уявитися в путньому товаристві з таким мужем, коли навіть він буде прийнятий там!..
— З таким мужем! — переказав пан.— Буде муж як муж! Я не знаю, чого такого хотіти од Хомутовникова: чоловік він, правда, собі простий, не дуже-то… обшліфований, але я не бачу в йому нічого вже такого страхітного!
— Ах, бога ради! Дай спокій!..— покликнула пані.— Уже іменно Хомутовников — страхіття якесь! Просто опудало, штурпак, і більше нічого!.. Неможливий!.. Ані ввійти, ані сісти пристойно, не говорю уже слово сказать: червоніє тільки та потіє; мені завжди здається, що від його просто хомутом тхне!
Промовивши сеє з виразним помахом рукою, пані побачила, що занадто вже натягла струну і ужила занадто вже виразної догани: панна Олімпія, що сиділа трохи оддалеки, на козетці, опустивши замислений видочок, раптом з прикрістю підвела його, немов її «гречеський» носик справді почув хомутовий дух. Навіть оддихнулася, і на лиці її з’явився тяжкий вираз. Рішуче слово можна сказать в таку хвилину!..
— Звичайно, я не говорю! — мовила пані, спустивши тон.— Ми не можемо вимагати багато, коли наші справи знаходяться в такому лихому стані!..
Ах, ті справи! Панна Олімпія ненавиділа, власне-таки ненавиділа той вираз — «наші справи» (оті «обстоятельства»). Те слово просто дрочило її нерви! Воно-бо гасило завжди найясніші її мрії, бажання, думки! Аби тільки подумалось про зимівлю у великому городі, про подоріж з «дядею Костею» до Петербурга або навіть про свіжі туалети на зиму, зараз уявлялось те осоружне слово: «обстоятельства», «наші обстоятельства»! Боже мій! Та тут за чорта можна одважитись вийти, не то що за Хомутовникова! Аби тільки не чути сього мерзенного слова! Панна Олімпія прикро, але рішуче дивилась перед собою.
Тим часом мама скінчила мову про справи і вдалася до Олімпії:
— Як же ти думаєш, Лімпочко?.. Може, ти думаєш, що ти… могла б згодитись?..
— Що ж мені думать! — одказала дочка з невиразною суворістю. Чи то значило, що не їй про те думати, чи що думати нема чого, коли іншого виходу нема… в тих любезних «обстоятельствах»?..
— А скільки, одначе, землі у Хомутовникова? — спитала згодом пані у мужа.
— Та вже дуже багато!..— одповів той.— Адже він, опріч маєтку Євграфа Петровича, купив ще й землі у мужиків, що помандрували на Сибір.
— От як! — промовила пані, і повне лице її ніби розгладилось, брови підвелись угору з приємним дивуванням, на устах з’явилось щось подібне до усміху.
— Лімпочко! — озвалась вона знов до дочки.— Ти пам’ятаєш дом Євграфа Петровича? Ти ж там бувала колись, ще при тіточці!
— Пам’ятаю трохи!..— одказала панночка все ще коротко.
— Дуже хороший дом! Правдивий панський!..
— Чудесніший дом! — підхопив татко.— Звичайно, він опущений, а якби опорядити!.. Хомутовников за його не дбає, живе у малому домочку, але якби взявся… Звичайно, прийшлось би нову покрівлю дати, наново обтиньковать…
— Та, я думаю, треба було б і нові паркети вставить,— вкинула пані,— взагалі і всередині все опорядити…
— Хомутовников казав, що він отеє почне справляти в будинку все; казав, що й мебель нову спровадить,— озвалась Олімпія.
— Він тобі казав? — виразно перепитала пані.— Себто як?.. Була яка розмова? Казав він тобі що-небудь про свої заміри?.. Заговорював?..
— Ні, нічого не казав! Так, взагалі, до слова прийшлося,— одповіла панночка й вийшла з світлиці на веранду.
— Та я думаю,— докинув пан,— що Хомутовников і не зважиться сам говорить, освідчатись; він, як видно, доручив усю справу Хуторенкові. Ну, та от вони в неділю приїдуть…
— Як в неділю? Може, на обід?
— А звичайно ж, уже на обід!.. Принаймні, як Хуторенко мені казав, що вони приїдуть у неділю, вдень, то я й сказав: так приїжджайте к обіду. Я думаю, що тут нема нічого такого?.. Се не єсть якесь запобігання з нашої руки!
— Звичайно! Тут ще нема ніяких авансів — згодилась пані.— Хомутовников у нас буває, все-таки знакомий, річ зовсім натуральна! Але ось що: треба ж, коли так, подумати про обід…
— Та що ж там думати? Та ще й за три дні!
— Яких же три? Завтра якраз п’ятниця, я хотіла посилать в містечко, ну от, можна дещо купити, приготовити…
— Ну, се вже ваше діло! — мовив пан і простяг руку до газет.
— Хоч, по правді сказать,— міркувала все-таки пані вголос,— для таких гостей нема чого добирать: багацько вони тямлять! Я думаю, путнього обіду вони навіть і оцінить не можуть!
— Тим краще для вас! Менше клопоту,— мовив пан, розгортаючи газету.
— Ну, щодо клопоту, то все одно! Бо не можу ж я зготувать їм якусь там соломаху чи їхні мужицькі щі та гречану кашу; вже для самої честі дому треба подумати.
— Як собі хочете, се ваше діло! — одказав пан, рішуче заслоняючись газетою.
— Я думаю,— розважала все-таки вголос пані,— що до супу можна зробити пиріжки з мозками — наш Арсентій їх дуже добре робить; чи, може, зробити великий пиріг, у москвичів се в звичаю… Га? Як ти думаєш?
— Ах, та, їй-богу ж, я не знаю! Мені се однаковісінько! — вже досадливо одказав пан і нетерпляче зашелестів аркушем.
— Ні,— проказала сама собі пані,— пиріг не подобає: наче яка осібна урочиста пригода!.. З якої речі! Краще пиріжки. Ну, звичайно, бульйон добрий, міцний… Далі можна рибу зготувать… там уже як до риби… а риба, я думаю, повинна бути під шабаш в містечку. На печеню можна що-небудь з дробини… А ярина?.. Яка ж ярина?.. Ах, правда, у мене ж єсть артишоки! Чуєш ти? Дементій, по давній пам’яті, заїздив і привіз мені артишоків од Графовича!
Пан одірвався од газети, але дивився безтямним оком, поки пані знов не проказала:
— Значить, будуть артишоки?
— Ага… можна…— проказав пан усе-таки досить безуважно, беручися знов за газету.
— Чудесно!.. Тільки се вже іменно така потрава, що навряд чи вони й зрозуміють! Може, й не бачили зроду артишоків!.. Ну та дарма! Не можу ж я подати за ярину яку-небудь парену ріпу! — закінчила пані, осміхнувшись. Далі вона поміркувала ще мовчки, яку б солодку потраву загадати, і, промовивши: «Так! На солодке буде крем!» — встала й велично попливла з покою, чуть-чуть коливаючись огрядною постатею.
На веранді, закуривши папіросу, вона підійшла до Лімпочки; панночка стояла, прислонившись гнучким станом до стовпа та дивлячись кудись перед собою, але вже мовби не так суворо, як перше.
— Чого так загадалась? — спитала мама, випускаючи струмочок диму.
— Так собі! — одповіла панночка, злегка усміхаючись.
