Пані теж чуть замітно усміхнулась, прикладаючи папіросу до уст та споглядаючи вбік на дочку прижмуреними очима. При тім зауважила одну окрему річ і одразу спитала:
— Що ж се з твоєю брошкою? Де ж голубець? Одломився, чи що?
— Одломився,— недбайно відказала панночка,— та дарма! Мені щось не до сподоби було з голубцем! Так краще — сама віточка.
— Нічого, нічого!.. Хутко матимеш другого, золотого голубця, тоді не таку брошку справиш! — мовила мама з коротким втішливим присміхом і смачно затяглась папіросою.
Настала неділя. Панна Олімпія одяглася в дуже гарненьке убрання, хоч нібито простеньке, світло-сіренька, чуть-чуть бузкова барва того убрання надзвичайно подобала до ніжно-блідого обличчя Лімпочки, так само як і припадистий крой — до її тонкого гнучкого стану. Легеньке нашиття спереду з білих кружальців трошечки-капелечку одкривало її ніжну шийку й спиналося під горлечком золотою запинкою, віточкою тою (без голубця). Світло-каштанове волосся було мило прибране: ззаду воно було просто закручено, а спереду тії чуть-чуть підвиті пасмочка, недбало спускаючись на делікатне чоло, були в надзвичайно милій гармонії з темними й тонкими брівками.
Пані Свойська признала Лімпочку дуже, дуже принадною. Дивлячись на неї, вона в думці навіть дивувалася, як могла Лімпочка, з такою вродою, сподобатись тому… сиволапому! Невже він розібрав?.. З утіхою дивилася пані на свою доню — і разом з гірким жалем! Боже мій, така хорошенька — і достанеться Хомутовникову!.. Ах, просто серце обливається кров’ю!.. Торік на іменинах у князя як всі ахали, дивлячись на Лімпочку! Сам князь (а вже ж він знається на речах!) скільки наговорив компліментів про Лімпочку: і артистичний розріз очей, і надзвичайно тонко очерчений ротик, і зграбність — і все!.. Так, компліментів говорилося досить, а одначе, от уже рік минув — цілий рік — і все ж таки нікогісінько нема! Опріч того… Кузьмича! Ах! Кузьмич, Кузьмич!.. Не бачили б тебе очі і ти не бачив би Лімпочки, як своїх вух, коли б не такі прокляті обставини!
— Одначе, що се вони не їдуть? Пора б уже! — перебив ті думи пан, цокаючи дзиґарем.
— Справді, пора б уже!..— згодилась пані, впадаючи теж в неспокій.— Може, роздумались?
— Ні, чого там роздумались!.. Ще приїдуть!.. От, може, поки з церкви, поки що.
— Ах, правда! Він же, мабуть, у великому благочесті вихований… своїм тятєнькою!..
— Та вжеж!..
— А до речі, як же то тятєнька? Чи не буде він противитися шлюбові синка? Може, скаже з грошима шукати?
— Ого!! Нехай лишень пошукають у нас молоду з грошима!
— Се то правда! Та хоть би й були, то хто ж би з грошима пішов за Хомутовникова?! Уже й так велика жертва і честь для його, коли хто йде з благородного, хорошого дому. І то трудно зважитись,— ох, як трудно!.. Просто ради собі не даси!.. Що то ще скажуть в товаристві!
— Їдуть! — покликав пан і поступивсь до вікна. Пані теж підвелась, дивлячись.
— Ого! — постерігав господар.— Сьогодня вже іначе! Екіпажем і четвернею впростяж!
Панине обличчя мимоволі прояснилося усміхом.
— Ну що ж!..— мовила вона ласкаво, немов підбадьорювала.
— Що се таке?! — згукнув одразу пан.— Якась дама?..
— Як дама? — перепитала господиня турботно.
— Так, дама!.. Я не знаю… щось таке під вуалей…
— Ах, боже мій!
Дійсно, в нап’ятому повозі сиділа поруч із мужеською постатею друга постать, зап’ята синім вуалем.
— А! Се не вони!..— мовив пан, коли повоз в’їхав на подвір’я і наближався до ґанку.— Як се я не пізнав виїзду! Се Наські! Він і вона.
— Наські?! Ах, боже ти мій! От уже не в пору так не в пору!.. Просто як на злість! Нещастя!..
— Та що ж таке? Чим же вони так особенно перешкодять?
— Як чим?! Звичайно, се вже така перешкода, така страшенна перешкода! Просто нещастя, нещастя!..
Але не було коли умлівати, треба було йти вітати гостей.
Незабаром почулися голосні поклики. Далі гості й господарі увійшли в світлицю й розмістилися біля стола, розмовляючи всі разом. Гостя, пані Наська, сидячи на канапі, почала доводити господині, що вона так давно збиралася до неї і все ніяк не можна було зібратися, далі питала про здоров’я, як всі маються, панна Олімпія?.. Тут саме ввійшла панна Олімпія. Пані Наська, повітавшися й нишком оглянувши її уважним поглядом, почала їй говорити, що вона недобра, не хоче одвідати ЇЇ, пані Наської, дочок, що вони їй кланяються й дожидають. Пані Свойська і Олімпія вимовлялися, через що вони обидві довго не були у Наських.
Тим часом панове говорили своє. Господар розпитував Наського про його подоріж до земської управи з поводу розкладки платежу.
Але за яким часом розмова стала спільна і перейшла на спільно-гарячу тему — на тютюн. Іначе не могло бути! Тютюн хоч був зовсім без ціни і хоч тепер зовсім не стоїло ним займатись, але й сього року тютюн не переставав бути надто цікавою річчю для обивателів. Так, власне, засіваний в тих сторонах плебейський тютюн, продукт самої мужицької потреби, був живою темою дум і розмов,спогадувався у самих навіть панських світлицях! І самі панські уста (навіть дамські) раз у раз вимовляли такі неблаговонні слова, як потерть, папуша, махорка,— і то так-таки без перекладу! Для тих, кому цікава історія нашої мови у вищих об-ладах (там, де нею «не владеют»), треба додати, що уживалися без перекладу і такі слова, як «перезимок», «збірка», «пасинкувать», «одвологнуть»! Старалися, правда, скільки можна облагородити сі слова і говорити «зборка», «пасінковать», «отвологнуть»; одначе інших слів, як, наприклад, «папуша», нічим не можна було облагородити! А тим часом се термін, що ж зробиш! Коли ж для кого сама річ така жива, то приймається й термінологія! Так було принаймні з тютюном…
Отож пані Свойська доводила, що ціну тютюнові збиває, власне, «зборка»: той тютюн, що купці скуповують у дрібноти, навіть у мужиків: мужики почали теж на своїх клаптиках засівати тютюн і збувають його дешево, загоджуються дуже малою платою, бо, звичайно, «їм праця нічого не стоїть»! Еге ж, саме коли пані Свойська доводила се, а пані Наська запевняла, що хоть нехай у неї тютюн до весни злежиться увесь на потерть, а вона нізащо не продасть його тепер по такій малій ціні,— саме тоді почулося знов туркотіння (чи, краще сказати, торохтіння) на подвір’ї.
То приїхали вже Хуторенко й Хомутовников. Приїхали вони зовсім не екіпажем і не четвірнею, а парою господарських коней, запряжених у господарську бричку.
— Хто се? — спитала пані Наська, позираючи з свого місця в вікно.
— Не бачу добре звідси!..— одказала пані Свойська, хоть серце у неї тьохнуло й гаряча кров бурхнула в лице.
— Пан Хуторенко і пан Хомутовников! — голосно проказав слуга.
Незабаром у світлиці почалась прикра заметня, а далі ще прикріша замнятня. Рекомендація, усідання нових гостей обійшлися якось ніяково… збентежено… Розмова пішла теж якось пеняво… сутужно…. ну, просто так сутужно, що господиня мусила аж війнути скільки раз собі хусточкою в лице, так їй душно приходилось!.. Пан господар помагав їй трохи, але ж гості — просто як напосілися!.. Пан Наський і завше не дуже-то говіркий (все тільки жмурить свої підсліпі очі та потакує жінці), тепер і зовсім умовк, бо й дружина його якось загадково примовкла; очі її дивилися так, мовби вона зовсім, так-таки зовсім не бачила ні Хомутовникова, ні Хуторенка, дарма що Хуторенко сидів зовсім близько. Хуторенко ж, чи здорожений, чи, може, здоса-дований, що застав інших гостей, був якийсь похмурий, лиш інколи муркав щось на одповідь… Се теж гість! В якомусь бахматому парусиновому піджаку, голова чудернацько обстрижена, вуси ті довгі, напущені,— чистий дядько з села!.. Ну, та ще Хуторенко — старий чоловік. Бог з ним!.. А Хомутовников? Боже мій, Хомутовников!!. Ще, здається, ніколи не показувався він такою очманбю, як тепер! Одежа то ще, правда, нічого собі,— з доброго сукна і пошита не дуже погано,— але нащо він нап’яв того нещасного яскраво-фіалкового галстука з жовтими горошинами?! А волосся? Матінко!.. Чи не оливою він, справді, примастив його, що воно так полискує!.. А той проділ! Мати божа!!! Ще й сів, мабуть, якось нетямлячись, коло самої Олімпії! І мовчить, тільки позирає в масляному замішанні та мовчки мне свої червоні руки… Ах, бог з ним, нехай уже краще мовчить, а то ще ляпне своє «таперича» та «давеча»!
Господиня умлівала. Вона бачила, навіть не дивлячись, бачила той зміїний усміх (ще мовби здержуваний!), що блукав на гадючих устах пані Наської…
Одначе умлівай не умлівай, а коли ти господиня салону, то треба провадити розмову. Господиня й провадила її, набравшися відваги одчаю: вона доказала, що від Івановки до Петрівки ні в якім разі не буде 15 верст, а хіба 10; потім, що на Теревені їхати куди ближче і дорога ся куди краща, бо гребля зостається збоку… на греблі ж тепер страшенно погано, страшенно!.. Всі стараються її минати… і навіть дерево на нову церкву в Іванівку возять в об’їзд… Хороша буде церква!.. В Теревенях теж хотять будовать церкву, граф обіщає помогти, ну і мужики теж, Петро Николаєвич умовив їх приговор зробити.. Та й як же! Таке вже велике село розрослося із хуторів, а церкви не має!..
Ох, що ж далі?.. От говорять про французьких салонниць, які то вони зручні провадити розмову у себе; так, мабуть же, там і гості не сміють сидіть такими мурами! А нехай би котора спробувала розговорить таких гостей! Знала б роботу!..
Та що! Наостанку наша пані господиня приневолена була, за недостачею матеріалу й підмоги, вимовити надію, що дорога, мабуть, поправиться, бо дощі, здається, вгамувалися і мусить стати на годині…
Несподівано виручила Олімпія: їй удалося якось, в особній розмові, вимучити скілька слів у Хомутовникова; далі вона спитала, який при його оселі сад та чи садить він і новий садок, далі сказала, що у неї єсть її власний садок, де вона сама садить щепи і що їй те добре ведеться. По тій мові вона навіть закликала його піти подивиться на той її садок. Хомутовников охоче встав, сказавши, що він радий «поучиться». На се панна Олімпія жваво одказала з дрібненьким сміхом, що вона зовсім не важить себе такою мудрою садівницею, щоб у неї можна було учитися; однак обоє вийшли з покою.
За таким щасливим прикладом і господар кликнув своїх панів гостей теж пройтись подивитись на його нову жатку нової системи, куплену на господарській виставці.
Всі пани пішли дивитися на жатку нової системи.
Старші панії зостались самі. Господиня одітхну-ла вільніше, та ненадовго: пані Наська зараз же попитала її, чи давно у їх буває Хомутовников?
Господиня сп’ятилась, подумавши: «Ось воно, починається!..» І почала щось казать.
— Ви знаєте,— вела далі пані Наська,— що він сунувся був до Гетьманських, але там його не прийняли, просто-таки не прийняли, слуга одправив, сказавши, що пани не приймають. Розумій, як знаєш…
Господиня заверетенилась. «Боже мій! — подумала вона,— невже навіть так?.. А що ж скажуть, коли взнають, що…»
— Та й як же справді! — доказувала все пані Наська.— Хомутовников — купчик, проліза!
— Батько його, кажуть, звісний комерсант,— спробувала вставити пані Свойська.
— Комерсант! — погордливо мовила гостя.— Просто лабазник, торгує шкурами та шкуратяним крамом десь там на задворках.
— Може бути!.. Та все ж таки молодий Хомутовников поводиться тут досить призвоїто, нічого такого про його не чуть… Чоловік він простоватий, але живе тихо й скромно…
— Я думаю! Не доставало б ще бешкети чинити! Йому тільки й зостається нищечком сидіти в своїй норі!
Пані господиня хоть боронила Хомутовникова, одначе зауважила потрібним сказать на те:
— Обтім, я мало його знаю!.. Се от, власне, Хуторенко познакомив його з нами… Хуторенко з ним добре мається і от, познакомивши де з ким із сусідів, і у нас буває вкупі з ним. Я не вважала можливим одказувать Хомутовникову од дому, од зна-комості з нами, вже ради самого Хуторенка, бо з Хуторенком мій муж служив колись в одному полку і, здається, вони ще й школьні товариші…
— А скажіте, чого, власне, живе тут Хуторенко? Він же не нашого повіту, здається?
— Ні, не нашого. Тут його сестра замужня, а він взяв у оруду шматок землі у графа.
— Багато?
— Ні, щось, здається, десятин сто.
— Тільки всього!..
Пані господиня перевела розмову взагалі на держання землі, на господарство… Одначе, коли всі повернулись знов до хати, вона не знаходила в собі тої ретельності, що (хоть із несвітською силою) здобувала в собі перше, і тепер почувала, що й на її устах мимоволі проступав той самий рух байдужої погорди, який ледве примітно зміївся десь коло рота й підведеного підборіддя пані Наської.
Було вже пізновато, однак Наські не рушали додому. Виходило так, що й їх уже треба було мати на обіді. Ну, що ж! Все одно вже!.. А обід пристойний — навіть єсть артишоки… Можна хоть кого прийнять!..
Отже, пані господиня вийшла на часинку, а швидко після того, як вона знов сіла на кріслі в світлиці, слуга звістував, що подано до столу.
— Ах, як ми засиділись! — заметушилась пані Наська.— Ми виїхали після сніданку, і я думала,що одвідаємо вас та к обіду й додому поспіємо!.. Там, певне, дочки ждуть!..
Звичайно, гостинність обов’язувала господиню запросити гостей зостаться на обід у неї; пані ж Наська теж, либонь, зважила за обов’язок ґречності зостатись, не тікати від обіду, коли він вже поданий.
Всі перейшли в столову.
Зацокала посуда, ножі, видельця, зайшов звичайний в початку трапези рух; гомоніли, п’ючи першу чарку, мужчини, базікали щось таке дами.
Однак згодом у гурті мужчин пан Хуторенко знов упав у понурий настрій. Сидячи за столом, він зауважив, що Наських було посаджено на поважніших місцях, ніж його й Хомутовникова, та й взагалі щось йому здавалось неприємне в поводінню господарів, найпаче господині: ані припрошували його, ані якоїсь одмінної уважності не показували; от так, мовби він був якийсь малознайомий підсусідок, що припадком трапився на обіді, а не сподіваний гість (сват же то, здається!). Он і старий все займає розмовою Наського… Та що вони, справді, собі думають? Говорилося ж їм толком про сей день, так що ж вони якісь панські хвиці представляють?
Обід тим часом ішов своїм ладом. Пиріжки були чудові, бульйон теж був чудовий. Пані господиня була задоволена. Гостя, сидячи біля неї, постерегла тим часом і по закусці, і по пиріжках, і по всьому (бувають такі дрібні, майже невловимі прикмети, по яких панії вловлюють досить важні речі), що обід був не припадковий, хоть би й святочний, а умисне приготований, як то кажуть, для сподіваних гостей… Еге-ге! Он і Хомутовников, хоть більше мовчки, але знов сидить біля панночки… Ось воно що!..
З’їли й рибу, теж гарніровану способом, зрозумілим для пані Наської. Що ж до смаку, то риба була зготована досконало! Господи боже, то ж, здається, ще й не така риба готувалась колись-то в сій самій господі, ще за татка паниного: які бували коропи величезні, осятри, спроваджувані здалека, навіть стерляді! Адже з одного чудово маринованого осятра небіжчик татусь і на той світ пішов, як сказати по правді!..
А то б то не зготувати якогось там судака!
Але надійшла хвилина найбільшого тріумфу господарського: подали артишоки. Гостя прибрала саму безуважну, недбайну міну, беручи артишоки, одначе тим не могла обманити господині, бо господиня пройняла поглядом тую броню і тріумфовала ще більше, хоть сама, звичайно, мала міну ще байдужішу, ніж гостя.
Артишоки, злегка облиті підлевою, лежали на полумиску у всій своїй знадливості й оригінальності. Коли дійшла черга до Хуторенка, себто коли слуга підніс йому полумиска з тими чудними овочами, він скосив на них очима і який час не знав, що почати.
— Прошу! —мовив йому далі господар. Хуторенко взяв собі того овочу на тарілку, але знов замислено дивився на його, ваговито вип’явши губу. Його просте, але виразне лице немов говорило: се що за чортівня?.. Господар зауважив той вираз і лукаво усміхнувся, дивлячись на його. Господиня теж зауважила Хуторенкову загайність і спитала його з усміхом:
