— Ви, може, сього не любите?
«Бач, чортова циндря! — думав Хуторенко.— Зготувала біс її знає що, та ще й питається! Дарма! Ти думаєш, я тебе злякаюся?»
— Ну, рушаймо! — торкнув Хуторенко Хомутовникова за плече.
— Га? — спитав той.— Уже їхати? Додому?..
— Звісно, додому! А то ж куди? Господарі обоє оторопіли.
— Як? Що таке? Куди ж ви?..— посипались поклики.
— Моє шанування! — знов проказав Хуторенко, ставши перед господинею.
Господиня, забувши все, схватилась:
— Та як же се?.. Куди ж ви спішитесь?.. Зараз буде чай!
— Дякую! Утрахтовали! Досить!..— одмовив Хуторенко.
— Справді, се якось так…— щиро говорила господиня навіть і Хомутовникову, коли він підійшов до неї прощатись,— ви так спішитесь!.. Посидьте! Чаю нап’ємось!
— Та мені не що!.. Се от як вони (власне Хомутовников мовив «ани-с» і одкопирчив великий палець в той бік, де дожидав Хуторенко).
— Пора, пора до двора! — рішучо проказав Хуторенко.— Дякуйте, Степане Кузьмичу, господиням за ласку та за шану, і рушаймо!
Обоє подались до виходу. Господар догнав їх серед світлиці й мовив нишком Хуторенкові:
— Що ж се таке?.. Куди ж ви тікаєте?.. Як же се буде?..
— Здається, ви самі могли б зрозуміти, що нам нема чого зоставатись! — одказав Хуторенко. Господар скосив погляд на тих Наських, що сиділи до них спиною, й подумав: «Справді, воно якось так випало, тая перешкода…» Одначе хотів був провести гостей до брички, щоб умовитись, коли знов можна було б побачитись, але тут лиха година понесла теж і Наського на ґанок, з сигарою, покурити на вільнім повітрі. Ну не бігти ж було при ому за Хуторенком, тим більше, що пан Наський зачепив господаря якоюсь розмовою.
У світлиці розмова велася проміж панями своїм ладом. Але думки господині були далеко; вона сиділа якась непритомна. Панночка Олімпія стояла мовчки біля вікна й дивилася в той бік, де зникали поза брамою жовті кучері Хомутовникова. Вона зовсім не знала, чого Хуторенко й Хомутовников так раптово рушили, але вона постерегла, що Хутрянко мовби чогось розгніваний, і серце її чуло в тому якусь лиху провість. Вона стояла поблідла, ИІЧЄ зіп’яла одразу.
— Яка вродливиця ваша Олімпія!..— говорила тим часом пані Наська господині.— Чудова у неї постать!
Але й та похвала не потішила господиню, хоть вона й одповіла: «Ви дуже добрі»,— але в думці, як то кажуть, «премогла б — розірвала тих Наських». Ну принесло ж їх, справді! Просто як на злість!..Звісно, Хуторенко згубив усяку надію їх пересидіти їх і поїхав!
А Наська, справді, як на злість, після Хуторенка, після Хуторенка не сиділа довго; хутко кликнула чоловіка й забралася додому, навіть на чай не зосталася.
— І чого приїздила, проклята!— мовила вголос нині Свойська, коли скінчилися всі сердечні прощання і цілування з примовляннями: «Глядіте ж, не забувайте нас». І коли повоз панів Наських виїздив з двору, майже прошептала: «Тепер, значить, діло буде до другого разу! Коли ж саме сподіватисятих знов?»
Тим часом Хуторенко й Хомутовников їхали вже шляхом. Хуторенко перше сидів у лютому мовчанні, далі, вже за селом, почав:
— Так, щиру правду сказано в Котляревського: знайся кінь з конем, а віл з волом!
— Себто як? — спитав Хомутовников.
— Та так! Що не було чого нам лізти сюди. Мовляв, з суконним рилом та в калачний ряд, на зальоти в такий благородний дом! Чортове сміття панське! Хутко їх з душею продадуть за довги, ні, ще приндяться, хвастають! Ось-то ми, великі пани, нехай дрібнота не квапиться до нас!.. Щоб ви виздихали, прокляті!
Хомутовников тільки плечима здвигав, а Хуторенко все кипів:
— Інші б обома руками вхопилися при таких злиднях, а вони, дивись ти, ще коверзують, перебирають! І все ота химерниця мамуня! Як же, не може забутися, що величного роду — предводительська дочка,— що татусь у Петербурзі бував та сенаторам калоші подавав! Не може вона сього всього забути! Ну і зоставайся з своєю пихою, шукай великих панів, щоб узяли твою голу дочку. Трасця твоєму батькові!
— Але чого ви так гніваєтесь? — попитав Хомутовников.
— А того, що я теж дворянин! — одповів Хуторенко, торкнувши себе в груди. — Нехай вони собі того не думають — я не позволю з себе дурня строїти і на зневагу теж не дамся! А коли я кого приводжу, то й честь і зневага заодно йдуть і мені!
— Але що ж таке зробилося?..
Хуторенко не відразу одповів, тільки засопів з лютості. Далі мовив ніби спокійно:
— А те, що тобі дулю під ніс дали!
— Як кажете?
— Дурень ти, от що!
— За що лаєтесь?..— сумирно промовив Хомутовников.
— А за те,— закипів знову Хуторенко,— що ти зовсім без глузду в голові, коли ти нічого не розумієш!!!. Гарбуза тобі піднесли. Ти ж його їв за обідом?
— Га?..
— Кажу, гарбуза тобі подавали за обідом? — Гукав ще голосніше Хуторенко.— Ти чув, як господиня казала: «Догадайтеся, до чого то»! Звісно, розумному досить, а дурному то все мало, хоть йому в пику плюй! Ще й сказав: «Покорніше благодарю!» — та й удруге набрав на тарілку, й господиня мало не задушилася од сміху!
— Що ж тут такого смішного?..
— Йолоп!
Сього слова Хомутовников, на користь свою, не розібрав, а тільки плечима здвигнув; далі промокни, як винуватий:
— Хіба ж се вже не подобало удруге набирати? Вона ж припрошувала!
Хуторенко знову фукнув од злості:
— Говориться тобі, дурню, що тобі подали гарбуза; а коли подається гарбуз — по вашому тиква, — то се значить, що женихові гикають дулю під ніс, одказують делікатним способом. Ото ж у нас так і говориться:«Гарбуза піднесли»,— значить, одказали.
— Та якого ж гарбуза?.. Се ж якісь зовсім маленькі були!
— Все одно! Коли б було у мужиків, то, може б, піднесли такого, як твоя довбня, а у панів — панські!
— Ото справа!..
— Еге ж. Я з самого початку постеріг, що стара якась зовсім інша сьогодні, ніби кирпу гне, та дедалі все більше; за обідом зовсім якось чудно поводиться; ну, а гарбузи вже й до останку показали все! Та так же воно й єсть: вона ж знала, що ми будемо на обіді, бо я старому сказав, що в неділю приїдемо свататися, а він каже: «Ждатимем з обідом, тим часом порадимось дома». Я ще й кажу: «Глядіть же, радьтеся, та щоб уже справа була певна, щоб нас не уводили». Ну от і порадились, і зготували!
— Кепсько!.. Пропало діло!.. Шкода се, дуже шкода!..
— Чого там шкода? Мало хіба єсть панночок? Підуть, з дорогою душею підуть! Звісно, тільки не треба лізти у великопанські чертоги, треба пам’ятати, що гусак свині не товариш! Ану-ну, хлопче, торкай! — гукнув Хуторенко до візниці.— Чого вуха розвісив?
Справді, візниця чи зацікавився голосною розмовою, чи задрімав, схиливши голову набік, тільки зовсім залишив коней, і вони йшли, як самі хотіли. Тепер він підібрав віжки, потяг коней батогом — і бричка, підскакуючи, шпарко заторохтіла шляхом.
— Якого ти чортового батька так женешся?! — гукнув знов Хуторенко. — Що ти міри не знаєш!.. Кістки хочеш розтрясти, чи що?
«Ото сердитий який пан сьогодня,— думав візниця,— ніяк йому не догодиш!..»
Бричка покотилась вільніше — все далі та далі від панів Свойських.
Минуло два тижні. Свойські все дожидали, що Хуторенко з Хомутовниковим приїдуть; але вони не приїздили. Коли першої неділі їх прождали даремно, то другої пан Свойський сам поїхав до Хуто-ренка, але не застав його дома. Тоді він подався до Хомутовникова: «Що ж, мовляв, адже ж ми знайомі, тут нема нічого такого — знову візиту оддати!» Одначе й Хомутовникова не застав: у дворі її його сказали, що панич поїхав у гості.
— Куди?
— А бог його зна!
«Чи не до нас?.. Може, я розминувся! — подумав Свойський.— Бо я їхав навпростець…»
Кинувсь додому, але Хомутовникова в господі не було.
Третього тижня після сього у містечку був ярмарок. Свойський хотів поміняти собі коней на ярмарку (се він частенько робив), притім мав надію напевне побачити там і Хомутовникова чи Хуторенка. Пані й панночка теж були в тому певні й з нетерпеливостю ждали повороту пана господаря.
Пан вернувся навіть зарані — тими самими кіньми, не помінявши їх. В хату ввійшов лихий, з обличчям зовсім зміненим, і почав шпарко ходити по світлиці.
— Що з тобою? Чим ти так розстроєний? — спитала в його пані.
— Єсть від чого розстроїтись!..— одповів пан.
— Що таке? З кіньми не повелось?..
— А!.. Що копі! Коли б тільки всього нещастя, що коні!.. З Хомутовниковим пропала справа!
— Як?! Ти його бачив?..
— Бачив Хуторенка.
— Ну і що ж?..
— Ну й довідався, що ви провалили справу навіки!
— Я?! Що таке? Яким способом?!
— Так, ви! Вашими дурницями, безглуздими химерами панськими, отими прекрасними артишоками!
— Що таке, боже мій?!.
— А те, що через них вийшло страшенне непорозуміння: Хуторенко зрозумів так, що ви піднесли гарбуза Хомутовникову, ну, і, звичайно, образився, отож того так нагло й поїхав тоді, і вся справа скінчилась, повернули оглоблі!
— Боже мій! Та як же се? Як він міг подумати?!.
— Як же йому не подумать? Він каже, що ви навіть самі так пояснили: ви ж тоді строїли смішки з «гарбузками».
