— Ах, боже мій! Та се ж були жарти, мені і в голову не приходило!
— А треба було, щоб приходило! Я вам сам сказав того дня, після обіду, що такі жарти небезпечні. Пам’ятаєте?
— Та звідки ж мені могли бути в думці якісь мужицькі забобони! Я й не знаю про се гаразд, так щось чула колись!
— А! Не заважає всякі звичаї знати та й пам’ятати про них, не цвіркати людям у очі!
— Та хто ж цвіркав?!
— Звичайно, мамо,— вставила тут од серця слівце й панна Олімпія,— звичайно, ви просто у очі сміялися з їх!
— Ах, боже мій! Дай спокій хоть ти!..— одказала мати. — Та й чого ви на мене напалися? Ну, коли вийшло непорозуміння, так се ж легко справити! Аби тільки мені побачитися з Хуторенком, я сама роз’ясню! Та що! Я от зараз напишу листа й пошлю!
І пані Свойська, ота предводительська дочка, рішуче звелася з місця, щоб іти писати до хамів. Але пан спинив її, мовивши трагічно:
— Заспокойте ваші чувства, пізно вже роз’ясняти справу!
— Як?!
— Так. Хомутовников жениться.
— Як жениться?!
— Так, жениться, як всі женяться — вже засватався.
Олімпія сиділа мов скам’яніла, поблідла. Пані покликнула несамовито:
— З ким засватався?!
— З дочкою Наської! — одповів понуро пан.
— Наської?!!
Очі пані мало не вискакували від люті. Далі, важко опустившись знов на крісло, пані промовила, мов прибита:
— Яка подлость!! Боже мій, яка подлость! Яка підступність!
— Яка ж там підступність? Наська не була дурна, і більше нічого!
— Та як же?! Сама тоді, бувши тут, розправляла, що Хомутовникова навіть в домі приймати не можна, що він «купчишка» і бог знає хто. І після сього свою ж дочку за його засватала!!
— Ото ж і єсть розум! — жорстоко добивав пані Свойську муж.— Вас вона проти Хомутовникова під’южила, піддрочила ваш великопанський гонор, ви перед нею розвісили вуха, а перед тими задрали носа, а вона з-під того вашого носа й висмикнула Хомутовникова! Я тепер про всю справу довідався: мені Мошко все розказав, поки я в його стояв; каже, що Наська ото, мабуть, зараз після того, як була у нас, послала сама свого чоловіка до Хомутовникова з візитом…
— Як?! З першим візитом до Хомутовникова?!
— Та там щось придумала, ніби вони мали пшеницю на продаж, чи що… Досить того, що Наський був у Хомутовникова, ну і його закликав до себе, все ніби по ділу; та як узялися, як узялися всі, як стали до його підсипатись, ну, і піймали в тенета! Багато хіба треба, щоб такого дурня вловить!
— Боже мій, яка подлость людська, яка подлость! — все проказувала пані. — І з котрою ж то він жениться?..
— Та чорт її знає!..— сердито одказав пан.— Там Сонька чи Олька! Середня, казав Мошко.
— Сонька, значить! Ах, вона ж… с…
Тут у пані зірвалося слово зовсім-таки не салонне, одначе дуже, дуже вживане в тих сторонах, і то не тільки в мужицтві, а навіть і між панами, звичайно, коли розмовляється отак в інтимному гурті. Притім, ви ж бачили, що пані була тяжко вражена, а тут уже людині не до вибору слів,— вони самі звідкись беруться.
— Проте що ж!..— пробувала себе заспокоювати пані.— Може, Сонька йому більше сподобалась: власне, на смак Хомутовникова і йому подобних Сонька може більше подобатись, така г е р г е п а.
— Ну, вже там гергепа чи не гергепа, а буде панею, поміщицею!
— Та звичайно!..— зітхнула пані.
— Так! Пропала справа!.. І подумать тільки, через що, через таку дурницю, бридню, через ті чортові артишоки!!
— Та може ж,— почала знов пані,— може, то ще вигадки Мошкові? Може, то ще не зовсім певно?.. Може, якби побачитися з Хомутовниковим…
— Ну, нема чого бачитись! Там річ уже скінчена. Жиди ніколи навмання не говорять. Наська вже й табак свій продала, се мені сам купець-та-бачник говорив, бо звісно ж, треба грошей перед весіллям!
— Як?! Продала табак!..— знов покликнула од живого серця пані.— Так вона ж говорила, що при таких цінах нізащо не продасть до весни?
— Ну, мало що говорила! Ляпала язиком, а от тепер грошей треба на весілля, то й продала!
— Ах, подлость, подлость людська! Так! Діло зовсім певне. От незабаром Нась-КІ пришле вам білет: «По случаю бракосочетания дочери моей,— як там вона в чорта! —с Степаном КУЗЬМИЧЕМ Хомутовниковим покорнейше прошу пожаловать с семейством!» Мошко говорив, що в сьому місяці буде й шлюб.
В світлиці настала важка тиша. За яким часом знов зняла річ пані:
— Се не було б так досадно, коли б… Та що! Я просто плюнула б на таких женихів, як Хомутовников, і не думала б про таке сміття, таке дранні, коли б наші справи…
Олімпія не могла слухати далі. Знов ті «обстоятельства»!.. Вона поривно встала й вийшла з хати, подалась в садок, далі, далі, щоб не чути нічого, не бачити нікого!..
Але й там, на лоні тихої, спокійної природи, не знайшла Лімпочка ані спокою, ані пільги тому тяжкому жалю, який був у її серці. Власне, все те, що зустрівалось на її путі в квітнику і в садку, ще більше роз’ятрювало болячу виразку в її серці: ось тут вона йшла тоді з Хомутовниковим отієї неділі… як він приїздив просити її руки; на самоті з нею він уже не так почував себе зв’язаним, говорив більше; правда, вкидав страхітні слова: «оченно-с», «чего-с?»,— але говорив уже охвітніше й охвітніше… Ось той кущ, з великими червоними рожами, що так йому «пондравились»… Вона зірвала одну квітку й дала йому. Він так стішився, зробився від утіхи сам такий же «пунцовнй» і, дякуючи сі квітку, нащось аж подав їй руку… Рука була противна, мокра (панночка мусила навіть нишком обтерти собі долоню), але Хомутовников почав казати, що коли вона сього куща сама посадила, то вім засадить такими квітками все місце коло будинку, весь чисто садок! На таку щирість можна було лиш мило усміхнутись!.. А ось лавочка, тут вони сіли трохи одпочити, бо надворі було душно. Хомутовников одсмілявся все більше, він уже зовсім не боявся її, з тею самою щирістю сів зовсім близько біля неї, так що коли він, говорячи, нахилявся до неї, то вона чула навіть дух од його помади,— ох, який крутий дух! — либонь, якої «северной розы» або «царского жасмина»,— але Хомутовников, нахиляючись до неї, питався, як би вона порадила йому убрати покої, яким шовком покрити мебель? Далі розмова перейшла якось на те, що Хомутовников хотів купить у Графовича «четверню серых в яблоках». Олімпія радила купити краще вороних. Хомутовников аж підскочив з лавки і, весь просіявши, з веселою ухмилкою промовив: «Быть по вашему слову! Еду в Ромныискать вороньїх на ярмарке!»
І от тепер сидіти на шовкових меблях, їздити на тих конях буде Сонька Наської, гергепа! А вона, Олімпія?..
Лихі сльози пекучими краплями бризнули з очей Лімпочки. Боже мій! Через що вона останеться тепер нещасною навіки?! Через маму, через її прокляті артишоки!
— Ви, ви зробили мене нещасною! — кинула Олімпія матері, вернувшись до салону. І сльози знов полилися з очей вродливиці панночки…
