Пан Микола пише «сочинение». Пан Микола настільно молодий учений, що він не має осібного робочого кабінету, а має тільки осібну од спальні маленьку світличку, що скидається на гостину, і в тій самій світличці стоїть його робочий стіл. Отже той робочий стіл знаходиться в такому стані, що, глянувши на нього, ви зараз би угадали: пан господар пише «сочинение». На столі і над столом маса книжок, все тії джерела — «источники», великі й малі, закриті й розкриті, позакладані закладками; тут же маса шпаргалів, то писаних чисто, то почерканих, багато малих карточок — виписок; всі прилади до писання — пера, олівці — у великому безладді. Так, пан Микола навіть не хоче, щоб хтось прибирав на його столі, він волів би навіть, щоб і пороху ніхто не стирав без його, аби не заводили того пресловутого порядку, який так люблять особи, наглядаючі за столом пишучої людини, і який так не любив пан Микола, бо теє прибирання прямо таки нищило всі зв’язки його думки і з тими «источниками» і з його власним розпочатим писанням.
Не тільки ж робочий стіл, але і все життя пана Миколи прийшло до такого хронічного стану, коли про молодого вченого кажуть: він пише «сочинение на степень». Пан Микола не міг заживати колишніх утіх, він рідко бачився навіть з самими щирими товаришами. Про театри вже й не казати! Він не міг зачитуватись усмак новою книжкою любимого великого журналу, не міг віддаватися досхочу й солодкому fаr nіеntе [солодкому безділлю (фр.)] на кріслі з поетичними мріями.
Мало навіть дозволялося йому приємності ходити й на проходку, дарма що пан Микола любив отак собі пройтися Хрещатиком чи іншими вулицями.
Але хто ж то міг панові Миколі дозволяти чи не дозволяти сього чи того, коли він має 23 роки й, у всякім разі, вийшов з дитячого віку, був сам собі голова? Тож-то й ба, що сам, та не сам, що пан Микола оженився! Так, невважаючи на ледве скінчені 23 роки, пан Микола був жонатий. Тепер ви розумієте?..
Пан Микола не зовсім скінчив університет. Пан Микола не має ніякого «положення»; лише тоді, як він напише свій обов’язковий вислід, оте «сочинение на степень», лише тоді йому дадуть місце при університеті, лише тоді він утворить собі якесь «положение», а воно дуже потрібне йому, раз він із бурлацького стану перейшов у стан людини жонатої, мовляв, маючої обов’язки перед сім’єю; дітей ще не було, але той принцип сім’ї уже грізно стояв перед ним! Жінка його, дарма що була людина молода, уміла коротко та дуже виразно й твердо говорити про обов’язки перед цим принципом. Докази її лунали так рішуче, що пан Микола не перечив їй майже ні одним словом, слухав мовчки, хіба що при кінці жінчиної мови тяжко зітхав; але зітхання, хоч і тяжке, не єсть мова, значить, останнє слово зоставалось за панею.
Тож останнє слово Миколиної пані цього ранку, коли подружжя розмовляло за ранішнім чаєм, було таке:
— Ну, прошу ж тебе, Колю, сьогодні не загаяти передобіднього часу, як учора з твоїм Савченком! Цілий ранок пробазікали!
— Не можу ж я гнати приятеля з хати? — одмовив пан Микола.
— Бувають положення,— мовила пані, цокнувши новою сахарничкою,— коли й приятеля треба гнати. Се навіть твій обов’язок тепер.
По обличчю пана Миколи пройшов дуже прикрий рух, але за турготінням одсунутого стільця не було чутно, чи сказав він що-небудь словами на одповідь.
Він прийшов у світличку, і отож ми й бачимо його, як він сидить за своїм столом. У всій світличці зараз видно отой так званий слід жіночої руки: знаєте, оті серветочки, підкладочки, дрібні оздоби, дрібні жіночі роботки — щось такого… чим жінка зазначує: «Тут я живу, тут моя особа скрасила голу мерзость бурлацької пустки…»
Але вернімося до самої праці пана Миколи. Властиво сказавши, «сочинение» його було вже готове. Так принаймні думав пан Микола, і так він навіть сказав учора своєму другові Савченкові; бо в голові вся праця, мовляв він, уже зложена, готова: тема давно обміркована, єсть увесь план роботи; всі потрібні досліди вже скінчені в лабораторії, зостається, значить, тільки перевести все на папір. Та це вже, звісно, річ пуста, робота чисто механічна; треба лише пильно присісти на який час.
Отож пан Микола і виводить свою працю потроху на папір.
Вам, либонь, цікаво знати, мої любі читательки, про що саме пише пан Микола, яка тема його ученого висліду? Ох, не цікавтесь!.. Пан Микола був медик, а ми з вами не дуже розуміємось на тих речах, на його науці. Як звісно, то не наша вина, але факт єсть фактом… Отже, праця звалася так: «О гистологических образованиях в рубцах преимущественно гомогенного вещества».
А що?.. Одначе, сказавши про діло простенько, було воно ось у чім: роблячи попередні «опити» для своєї праці, пан Микола різав собак, себто не зовсім, не на смерть, а робив у їх на тілі глибокі розрізи, і потім, як виразки починали гоїтися, або, мовляли медики, зарубцьовуватися, пан Микола брав із рубця частки м’яса для мікроскопа і пильнував, як у рубцях являлися нові елементи і як із них складалися клітки того вещества гомогенного.
Еге ж. Але все те, хоч як досліджене і хоч як готове в голові, треба було викладати на злиденний папір. А виклад — коли се навіть і не єсть віршована поема — все ж виклад, вимагає хисту…
А тут ще трапляються часом перешкоди, настільки досадні, що можуть вибивати автора із усякого строю! Наприклад, от зараз: бог знає яким чином і правом зникли кудись дві карточки, де були змальовані з-під мікроскопа гомогенні клітки. Вчора пан Микола положив їх ось тут при боку, на самому видному місці, бо вони були на черзі, і от тепер їх мов чортяка злизав! «Це все оте прокляте прибирання,— думав пан Микола,— оте заводіння «порядку» на столі! Просив же, молив скільки разів: на ласку божу, не зачіпайте мого стола, моїх паперів! Ні, поприбирали! А ти шукай тепер!..»
Нарешті малюнки знайшлися,— були під гнітом величезної гістології. Тепер можна взятися за працю, за перо. Перо взято в руки, але щось-то воно препаскудно пише,— треба взяти інше. Сеє ніби краще… Одначе, на чому то автор спинився останнього разу? Період остався недописаний, і пан Микола зовсім забув, як він хотів закруглити. Досадно!.. А, та чорт із ним! Хіба це переклад? Зачеркнути к бісу початий період, написати зовсім по-іншому. По-іншому! Одначе як саме?
Пан Микола міркує… Тим часом очі його блукають по столу; мимоволі навертаються зовсім інші, сторонні гадки: чого здумалось Мані, його жінці, подарувати йому на іменини отой картоновий, вишиваний по крайках кошичок для візитних картонок? Які там візити? Лежать сиротливо два запилені білетики… Як обридли ті білетики!
Ну, треба ж писати!.. Як то воно?.. Замислений погляд автора підвівся вгору, до стіни, а там над столом висять деякі малюнки, фотографії. Славна фізіономія у Дарвіна! Страшно розумна! Так, це був феноменальний інтелект. Яка могуча сила і творчість думки! І які колосальні здобутки тієї праці зостались для людськості,— скрізь, скрізь: Дарвінова теорія еволюції проложила нові шляхи навіть в історії, в економічних науках, в філософії, всюди…
— Слухай, Колю,— почувся тут голос пані,— я йду з дому, до Віри. Вона запрошує взять пополам ложу на український спектакль, то треба ж їй швидше сказать, щоб не брала, бо ми ж не можемо піти,— ти зайнятий.
— Цікаво було б!.. Я ще не був цього року…
— Мало чого, що цікаво! Не до театрів тепер. Як почати ще по театрах ходити, то тоді не швидко робота піде. Та й що там цікавого; мало ти чув тієї хохлаччини? Пора кидать тії дурниці!..
Мовлячи це, Миколина дружина підійшла до вікна; розсовуючи навіски, знов удалась до чоловіка, не повертаючись:
— Як ти думаєш, мені осіннє чи літнє пальто вдягать?
— Одягайся в літнє, надворі мусить бути дуже тепло, так само, як і вчора. Он як ясно, гарно!.. Слухай, я пройду з тобою до Володимирської вулиці; далі ти собі підеш до Віри, а я вернусь додому; мені треба купить табаку.
Пані жваво повернулась од вікна; поки говорив пан Микола, очі її робилися все кругліші й грізніші, далі вона перебила його мову:
— Що це ти видумуєш? Лиши, прошу тебе, свої вигадки! Він піде до Володимирської вулиці! Це значить — покинути писання, збавити цілий ранок.
— Так це ж перейти всього дві вулиці.
— А, знаю я ті переходи! Аби тільки зрушитися з місця, то вже й пропало: весь час до обіду пропаде! Нема чого! Я тобі сама куплю табаку. Що ж, і я не пішла б нікуди, сиділа б дома, але ж я йду по ділу. А твоє діло потребує дома сидіти.
Пан Микола, схиливши голову на руку, поглянув на пані. Як вона все те шорстко говорить! Як холодно-недбайно відноситься до його особи, мов до свого яремного вола! І яке суворе в неї тепер обличчя; очі, що колись були такі блакитно-небесні, тепер такі сірі, як цінь, губи роздуті злостивою погордою…
Страх, яка зміна у всьому! В такий короткий час така страшенна зміна… Нащо вона так зачісує своє волосся, се їй зовсім не до лиця. Надає голові якийсь баранячий вигляд.
Пані стояла, защіпаючи собі рукавички. Її талію видно було притім зовсім вільно, і пан Микола думав: який дурень вигадав вираз «интересный стан»… Уже так, що «интересный»… Що тільки єсть гарного в лиці, в постаті — все гине, все псується, коли жінка стає в тому інтересному положенії; просто навіть дивно, як природа не видумала чого-небудь іншого для появи на світ нових людських індивідів, за віщо робить особи людської прекрасної половини такими непрекрасними, ще й на такий довгий час?..
Пані тим часом наділа вже й рукавички.
— Ну, я йду! — мовила вона.— Скільки тобі табаку купить?
— Та купи чверточку тим часом…— смутненько одказав Микола.
— Бувай здоров! — сказала пані, цілуючи мужа в висок.— Зачини за мною двері, та гляди ж тут… статкуй. Не здумай ще мені дряпати вірші нікчемні. Я тобі раджу: як прийде знов твій прекрасний Савченко або хтось подібний, то вишли Марту сказать, що тебе нема дома.
— Ах, дай спокій!..— одповів на все пан, досадливо гримнувши дверима за панею.
Досадлива дума не покидала його, коли він вернувся в світлицю.
«Як уже це обридло, як осточортіло! —думав він.— І як вона не розуміє того, що тим іще гірше одбиває охоту… І, отже, сама пішла; «по ділу», каже; але ж притім і проходиться. А мені б то вже не треба і по світу ходити? Я мушу сидіти без повітря, душитися у своїх власних птомаїнах? Чудесно!.. Ні, у тих жінок якось-то все,— навіть те, що вони й знають із науки,— стоїть зовсім окремо од життя. Жінка може й не бути такою невігласкою, як її куховарка Марта, вона знає, що таке гігієна, чула про чисте повітря, про кислород, але все те знаття лежить у неї в голові, неначе в окремому засікові, бо коли дійдеться до життя, то вона немов про все забуде! От вікна позаклеювала, і сиди в чаду, в кухонних газах та в спальних міазмах!»
Пан Микола шарпнув у вікні кватирку і одчинив її навстіж.
Походивши по хаті, пан сів за стіл. Він зробив скілька справок у «источниках», написав чверть сторінки, коли вийшла зовсім стороння перешкода: в хату, рипнувши дверима, тихенько увійшла біло-жовта кицька і стала біля панових ніг, нявкаючи. Пан, не дивлячись на неї, одштовхнув її ногою, все пишучи. Але кицька не одходила, терлася боком об панову ногу і все кавчала.
— Геть, проклята! — гукнув пан, з огидою поглянувши на неї. Він ненавидів ту кицьку, власне, таки чув у своєму серцю ненависть до того створіння. Ненависть, скажете ви: чого ж уже так, ненависть?! А! Чого?.. Була тому причина, поважна причина. Ся кицька була винна тому, що панові Миколі у 23 роки був зав’язаний світ, що в його тепер був камінь за плечима, що він мусив чудово-ясного дня ранньої осені сидіти, мов прикований до стола, сидіти за нагальною працею, без охоти, без своєї волі.
Все, все через неї, прокляту, через оту біломорду, жовтовуху кицьку!! Вона була причиною, що тепер уже не було вороття, а єсть одно тільки тяжке, сумне каяття!..
Хіба ж не було це так?
Він був знайомий з Манею, з панною Марусею,— біленькою русявочкою,— це так; ну і залицявся до неї трохи,— і це так. Що ж таке? Злегка залицятись до панночки не тільки можливо, а це єсть, можна сказати, обов’язок для всякого знакомого молодого хлопця. Але таке залицяння зовсім, зовсім не завше мусить вести до шлюбу! Чого ради?! Єсть рішучі люди, які й після найбільшого залицяння можуть одступитись назад. Але пан Микола рішучої вдачі не мав; через те… через те його долю рішила біла кицька з рудими цятками.
Маєте собі: хтось у дворі викинув котеня. Панна Маруся прийняла його, взяла під свій ніжний догляд. Це одно здавалось таким милим, бо показувало ніжну, чулу душу. Біленьке котеня з жовтими цятками було мале і тоді справді видавалось непогане, притім, як усі малі котенята, було жвавеньке й ласкаве; воно дуже швидко звикло до панни Марусі, стрибало до неї на коліна, перекидалось у неї на руках, хапало її за пальчики, за хустинку на шиї або, пестячись та прижмурюючись, лежало в неї тихо, лагідно, слухаючи, як вона гладила його, притуливши до грудей. І панночка говорила: «Подивіться, пане Миколо, яке воно гарненьке, яка в нього біленька шийка, який жовтенький хвостик! Погладьте!»
Отож одна така хвилина й згубила Миколу… Це було в неділю. Вони вернулись із ранішнього українського спектаклю; панночка запросила до себе на обід; панночка все то співала, то вголос говорила: «Боже, як вони чудово грають!.. А що за пісні! Рай, це просто рай!.. Ви, мій любий поете, одкрили мені нове життя!..» Після обіду вони сиділи вдвох з панночкою Манею на канапці (тіточка була десь в інших покоях). Панночка пестила на руках свою кицьку. «Подивіться, пане Миколо, як вона мило дивиться на вас, мов благає, щоб попестили!»
Вони стали вдвох гладити кицьку. Рука пана Миколи торкалась об ручки панни Марусі, а білі ручки панночки доторкалися до руки пана Миколи. Як сталось — бог знає, як сталось,— що, нахилившись до кицьки, пан Микола поцілував ручку панни Мані… а далі.. Що було далі — вам звісно. Пан Микола жонатий, пан Микола сидить за нагальною працею, він має обов’язки перед сім’єю.
Отже, не маючи рішучої вдачі, хіба не був управі пан Микола вважати білу кицьку провинницею всього?
— Геть, проклята, бодай ти здохла! — гукав він тепер на неї; але кицька все стояла біля нього та, висовуючи свого червоного язика, все кавчала і дивилася вгору, прямо йому в лице.
Пан Микола мимоволі придивився до неї. Яка вона паскудна зробилась! Велика, гладка, жовті цяти порозходились так широко, он руда смуга від уха займає половину морди над правим оком. Сама Маруся не знаходить її більше ані гарною, ані милою. Куди! Часом одлупить за яку шкоду, що тільки ну. Проте кицька тримається в домі, щоб наносила в хату інфекційних бацил та надавала своїх власних мікрококів (як лиже тарілки), щоб докучала пану Миколі, власне йому, бо, не бійсь, у пані більше не сидить на руках, а до його лізе. Дивись ти, дряпає за одежу, спинається, щоб видертись на руки.
— Ах ти ж паскудна! Чого скребешся? Стара вже, важка стала, щоб на колінах лежать! Згадуєш колишнє? Геть, проклята, бодай ти скапустилась!!
Пан Микола схопив кицьку за поперек і швиргонув її крізь одчинені двері аж у другу хату.
Після цього пан Микола міг писати уже без перешкоди. Але думки не йшли в його вільно з голови: писання виходило якесь важке, все плутались тії «который» та «которая»… Ну, одно слово,— не писалось!
«От Маня цього не розуміє,— думав автор,— що часом просто-таки не пишеться; не розуміє, а все тільки наганяє. І чого так нагло!.. Та хоч би ж вона цікавилась моєю працею,— ані капелички! їй байдужісінько, що б я там не писав, хоч би не знати які дурниці, аби писав! І дивна річ: колись панною захвачувалась моїми віршами, бо й мені тоді поезія в голову йшла, цікавилась моєю роботою, просила не раз показати їй дещо під мікроскопом; пам’ятаю навіть, про клітки гомогенного надіб’я казала, що вони дуже миленькі. А тепер?.. Тепер каже: «Прибери своє паскудство.— Це так на мої невинні препарати для мікроскопа.— Ти,— каже,— знаєш, що мені тепер усе бридко, при моєму стані, а ти тута з своєю собачиною на столах розкладаєшся! Годі,— каже,— й хахлаччини!» А?!
Так, і відношення до всієї «собачини» стало зовсім інше? Перше, було, каже: «Бідні собачки! За що ви їх ріжете?!» А тепер сказав я їй, що треба було б іще скілька розрізів зробить на собаках. «Так чого ж? — каже.— Маєш в лабораторії собак доволі, бери і ріж».— «Та вже три здохло від знесилення».— «Ну, то що? Хіба не можна добуть того падла?»
Ось вона, тая добрість серця, об’явилася!..
Думки пана Миколи перебила знов кицька: поникавши по дальших порожніх покоях, вона знов вернулась до світлички і знову, випроставши рудого хвоста та осоружно кавкаючи, наближалась до пана Миколи.
— А, стривай же ти, падло прокляте! Не будеш мені більше обридати! — мовив уголос пан Микола.
Зірвався, схопив кицьку за хвіст і, незважаючи на її розпачливе верещання, кинув через кватирку геть за вікно. Ані крихітки не було йому шкода кицьки — тієї колишньої милованки,— навпаки, з радим усміхом подивився пан Микола, як вона гепнулась надворі об землю.
Кицька встала, люто обтрусилася і побігла кудись далеко. А пан Микола зостався біля вікна, виглядаючи в одчинену кватирку. Яке славне повітря, як гарно надворі… Вулицею пройшло два студенти. Як оті молоді хлопці в студентській одежі нагадали пану Миколі його теж студентські вільні часи!.. Як це було недавно! Як було цікаво!.. Власне, от такою осінньою порою після вакацій… Було, приїдеш собі, одпочивши дома; почуваєш себе таким здоровим, бадьорим; після провінціального закутка так мило опинитися знов у великому городі, проміж свого товариства. Ходиш, розпитуєшся… Лекції або почались, або й ні. Ходиш собі, чи до товаришів, чи до знайомих, чи так собі вулицями. А в Києві чогось-то такою порою, ранньою осінню, буває так гарно, так тепло, ясно, повітря таке вільне, прозоре, славне,— от як тепер!..
Пан Микола, прихилившись до одчиненої кватирки, загадався і не зауважив, як із-за поворотки з’явилась його дружина. Ось вона йде повз свою домівку і ще з вулиці гукає пану Миколі в віконце:
— А ти дома? Пишеш чи ні?
Микола стрепенувся, далі пішов одчиняти двері. Пані ввійшла в хату хмурна, з лихим поглядом.
— Це просто ні на що не схоже! — почала вона, здираючи рукавички.— Над тобою тільки з ломакою стоять! Уже ж і не заважає ніхто, і все таки нічого не робиш. Я думаю: «От уже працює!» А він стоїть і туманіє в вікні. Як тобі не стидно, як тобі не сором?! Знаєш же добре, наскільки це для нас потрібно, щоб ти скоріш написав оте своє дурне «сочинение». Міг би ти подумати, що ти навіть не маєш права так лінуватися, бувши людиною, котра вже має обов’язки перед сім’єю! Отже ні: або вислюжить по городу, або розводить теревені з своїми Савченками, або просто в одчинені вікна гави ловить!
Пані з ляскотом зачинила кватирку, далі повернулася до свого молодого мужа знов-таки з доріканням:
— Що ж ти там такого цікавого знайшов — дивитися на вулицю? На перехідних панночок чи дівчат видивлявся, чи що?
Так дорікала дружина, а пан Микола сидів мовчки, опустивши очі. Ні, один раз він глянув і навіть пильно придивився до неї; здавалась вона йому дуже похожою на ту осоружну кицьку: волосся розтріпалось і настобурчилось над запухлим почервонілим лицем, як ті руді вуха в кицьки, очі роз’ятрились од злості, сипали хижі іскри, а тими словами вона дряпала, зовсім як от зараз дряпала пазурами кицька.
— Що ж мовчиш, чом ти нічого не говориш? Про що ти думаєш?!
— Ах!.. Про що думав пан Микола за скільки хвилин перед цим — ви знаєте; а про що думав він тепер, то вже й не знаю, як вам сказать… Либонь, десь там далеко-далеко в душі молодесенького мужа, пана Миколи, ворухнулась така думка: «Як шкода, що не кожну осоружну кицьку можна взяти за хвіст і вишвирнуть за вікно!..»
