Олена Пчілка – Півтора оселедця: Оповідання

І

Дав бог неділю. Отже, сільська учителька, Олександра Андріївна (чи будемо називати її пані Олександра), могла поснідати, себто напитися чаю, на дозвіллі. Вона собі сиділа біля столика, накритого білою скатертиною, пила чай спроквола, розмовляючи з гостем.

Еге ж, завітав задля неділі й гість: Андрій Семенович Лозоватий, товариш пані Олександри (як би ж то не товариш, коли разом учителюють в одній школі). Чай він уже пив у себе, а се зайшов попитать щось таке школьне; та пані учителька, припізнившись задля свята, саме пила чай, ну й посадила гостя теж.

Сидять, розмовляють, таки все про свої школьні справи. Така вже звичка у вчителів! От, здається, повинно б те все обриднути, як гірка редька. Ні, дивись, як зійдуться, зараз таки про своє: про тії «групи» та про «учебники»,— отаке все.

Може, вам хочеться знать, які вони з себе, оці товариші, то воно недовго й сказати: пані Олександра — невеличкого зросту, середнього віку людина, товстенька собі, не сказати щоб гарна, трохи кирпатенька, обтім нічого собі, особливо як уважити на гарні темно-русяві коси; пані Олександра, однак, не хизувалася тими косами, причісувала їх гладенько й заплітала щільненько, круто закладаючи їх ззаду, не розпушуючи волосся тими химерними узлами та начосами, як то повчилися деякі молодші учительки, що достають часом і догани за «легкомисліє» через саме те настобурчене волосся. ….. І вбрана була пані Олександра, хоч і для свята, простенько: темно-сіра спідниця й така сама гладенька курточка, на плечах самодільна плетена хустина.

Товариш її, Андрій Семенович, хоть теж не показувався великим франтом проти пані Олександри, бувши в старуватій одежині, однак мав вигляд куди претензійніший і щось в йому було невиразно кавалерське. Отак, глянувши на його буйну чуприну, вільно розпущену, глянувши на його широку, дуже червону застіжку, на химерні два брелоки біля цепки від дзигарика, всяк би сказав: сей учитель ще не жонатий. Я не кажу, що така чуприна і така застіжка не може бути в жонатого,— зовсім ні! — а однак ви самі сказали б, глянувши на Андрія Семеновича, що він ще кавалер… Може, щось таке було й в постаті чи в погляді — я не знаю! — а тільки видно було, що Андрій Семенович ще не був, мовляв, у ярмі…

І справді, Андрій Семенович був нежонатий.

А вчителька, навпаки, не тільки була заміжня, а вже навіть була удовицею. Мала вона й дівчинку малу.

Онде вона, та дівчинка Катруся, тут же таки в кімнаті. Се пак сиділося за чаєм не в більшій хаті, а в маленькій, що була разом спальнею й столовою учительчиною.

Недалечко від ліжка, хорошенько застеленого, з скількома подушками, поралася тая донечка Катруся, дівчинка літ чотирьох, годуючи з мисочки молоком муренького котика; тож, либонь, і для котика було свято.

Невідомо хто — чи котик, чи Катруся — розлив молоко, і воно стояло довгенькою калюжкою біля мисочки; ні котик, ні Катруся на те не вважали: котик миленько хлебтав молоко тим рожевим язичком, а Катруся, розвозячи подолком калюжку, заглядала в вічі котикові, тішачись його апетитом.

Але дитині було мало тішитися котиком самій,— треба було, щоб і мама подивилась.

— Дивись, дивись, мамо! — гукнуло дівчатко.— Дивись, як котик їсть!

— Бачу, бачу! — одмовляла пані Олександра, не повертаючись.

Але так позбутися справи було не можна. Катруся підбігла до матері й повела її за спідницю до самого котика.

Тут пані Олександра побачила розлите молоко та зауважила, що й біленький хвартушок Катрусин, і подолок її чистенького плахіттячка був у молоці.

— Ах, яка ж бо ти, Катрусю! Що се ти наробила? Тільки що я тебе прибрала в чистеньке, а ти он у молоко влізла. Фе, погана дівчина!

Так ганила мати, однак суворі слова вимовлялись, либонь, не дуже страшним голосом, бо дівчатко на ту догану зовсім не зважало й знов нахилялося до котика.

В ту хвилину хтось зацокав клямкою й спитав свіжим, веселим голосом:

— Можна до вас зайти?

— А! Панна Оксана! — втішно гукнула учителька, швиденько витираючи Катрусин подолок та підводячись.— Заходьте, заходьте! Звичайно, можна!..

У хату ввійшла молода панночка, гарна, кругловида, злегка нап’ята білою легенькою наміточкою, що зовсім не закривала її пушистого русявого волосся, а була накинута так собі, аби щось було на голові.

Панночка ввійшла, злегка вклонилась учителеві й подала йому руку як знайома; поцілувалася з пані Олександрою, потім припала до Катрусі, цілуючи її скілька раз та мовлячи всякі жартливі привітання.

Пані Олександра з усміхом дивилась на те, далі мовила:

— От ви, яко хрещена мама, пробрали б свою хрещеницю! Он облилася молоком! Не буде й години чистенька! Погана така!..

— Ну-ну! Ви вже з своїми педагогічними строгостями! Годі вже вам!..— сміючись, одказала панночка.— Ходи сюди, Катрусю, ось я тобі щось принесла!..

— Сказано, пестите ви її!.. А вона й розпонаджується! — втішно мовила мати.

— Та се ж гостинець привезений… Візьми, Катрусю!

Котик був забутий, дівчатко сиділо на руках у панночки й розгортало коробочку з ласощами.

Пані Олександра заметушилась, наливаючи гості чаю, а гостя, тая панна Оксана, виглядаючи з-за Катрусиної головки, позирала на Андрія Семеновича з невеличким усміхом, що ховався десь у куточках її рожевих уст і ясних очей. Андрій Семенович, немов чуючи на собі той погляд, хоч зовсім не дивлячись на панночку, проводив рукою по своїй чуприні й дуже пильно розглядав щось таке в вікні, дарма що та сільська вулиця була зовсім порожня.

— Як се ви так легенько вбрані? — питала пані Олександра дівчину, оглядаючи її тоненьку блузку та той серпанок, спущений тепер на плечі.— Отак у сьому тільки й прийшли?

— Авжеж! Хіба ж тут далеко? — одказала дівчина.— А до того ж надворі так тепло, справжнє бабине літо!

— Еге, осінь дуже гарна! — згодилася й господиня.

Поговоривши се та те, панна Оксана далі спустила з колін Катрусю, дзвінко поцілувавши її скілька раз і мовлячи:

— Ну, іди ж грайся тепер, бо мені треба з мамою про діло поговорити.

— Про діло? — здивувалась учителька.— Панна Оксана — й діла! Ото!..— Вона жартувала, однак за хвилину споважніла й спитала:— Що ж там за діло?

— А ось яке! — почала панночка, випростоючись і натягаючи кінці від намітки.— Властиво, мене послав татко сказать вам…

— Татко? — перепитала учителька, мовби вже трошки заклопотана.

— Еге ж… Бачите, се й до вас, і взагалі до школи приходиться… (Панночка кинула погляд і на учителя). Татко, яко попечитель школи, хоче, щоб знали…

— Що таке? — перепитувала вчителька, вже зовсім стурбована.

— Та ви не лякайтесь! — заспокоїла її панна Оксана, усміхаючись.— Ось що: до вас цими днями приїде новий інспектор.

— Інспектор? Чого?..— покликнула учителька, власне, таки злякавшись.

— Та бачите,— пояснила панночка,— він з нами знайомий ще від того часу, як ми в городі жили… Він тоді учителем був. Навіть мене одного часу вчив… Ну, оце ж, як ми їздили в город, він здибався з татком і до нас в гостиницю скільки раз приходив; і казав, що його назначено до нас інспектором і що він оце поїде оглядати школи в повіті та й до нас в гості заїде… Так ото й у нашій школі теж буде… Ну, то татко й послав мене… Я, припустим, і без того прийшла б до вас, оце вернувшись, а все ж таки й татко сказав, щоб я вас повіла. Татко хоче, щоб ви знали; взагалі… тре-ж знать!

— Та звичайно!..— мовила учителька, нервово поправляючи собі хустку на плечах.— Як же ж можна!.. Вжеж, що треба знати! — Мовлячи теє, вчителька глянула й на Андрія Семеновича; але він мав ще байдужіший вигляд, ніж перше, похмуро-недбайно дивлячись набік.

Учителька ж не крилася з своїм заклопотанням.

— Це спасибі, що ви сказали! — мовила вона до напни Оксани. — Звісно, треба знати… і в класі треба приготовитись, і так… у школі… щоб все було п порядку.

— А він таки строгий,— вкинула панночка. — Я сама його боялась, як училась у його.

— Строгий, кажете? — перепитала вчителька.

— Строгий! Якийсь такий вдирливий; йому трудно догодити! — промовляла панночка.

— Ну, не з’їсть,— проказав учитель.

— «Не з’їсть»! — передражнила з досадою учителька. — Звісно, не з’їсть! А обтім, може й з’їсти, як схоче!

— Бог не видасть — свиня не з’їсть! — правив учитель.

Панна Оксана поглянула на його з усміхом, а пані Олександра чогось-то зовсім розгнівалась.

— От не люблю я вже сього! — гукнула вона. — І чого вже чванитись! Вже що страшно, то страшно, нема чого хорохоритись!

— Ніхто не хорохориться, а тільки й умлівать нема чого,— все так само одказував учитель, одважно зустріваючи посмішливий погляд панноччин.

— Ну-ну! Там уже побачимо, у кого перше душа в п’ятах буде! — відповідала вчителька.

— Ха-ха-ха! — сміялась уже вголос панна Оксана; потім мовила, встаючи:

— Ну, а тепер я піду, бо там у мене дома по приїзді багато діла.

— А коли ж приїде той ваш страшний люципер, чи то пак приятель ваш? — спитав Андрій Семенович.

Пані Олександра метнула на його гнівний погляд, а панна Оксана, трохи почервонівши, одказала все з тим же усміхом:

— Не знаю!.. Невідомо ні дня, ні години… Будьте готові повсякчас, не вгашайте світильника науки й порядку, держіте його пильно!

— Та й про ґречність слід пам’ятать! — з притиском додала учителька.

Оксана посміхнулась, поцілувалася з учителькою, потормосувала Катрусю, цілуючи її у видок та шийку, подала руку й учителеві, вклонившися глузливо-церемонно, далі рушила до дверей.

— Ви б, може, Андрію Семеновичу, провели од собак! — мовила учителька.

— О ні, не треба! — спинила її панна Оксана.— Я хочу брати приклад з пана вчителя: он він самого люципера не боїться, а то щоб я боялась якоїсь там вашої Лиски! Прощавайте!

По тій мові панна Оксана зникла. Майнула тільки біла наміточка повз вікна.

— Ну, вже й ви! — напалась на Андрія Семеновича вчителька.— І що в вас за мода отак говорити з людьми?!

— Як? — понуро перепитав учитель.

— Самі ви знаєте як. Гарчати! Ну, чого ви визвірились на панночку? Люципер… ваш приятель! Свиня не з’їсть! Подоба се отаке говорити?.. Вона ж таки панночка, поміщикова дочка, батько — попечитель школи, можна ж би таки якусь увічливість розуміти!

— Ану їх к чорту! — муркнув Андрій Семенович.

– Але для чого се? Навіщо?.. Хто б подумав, що ви вже такий харцизяка, якийсь непритворенний злюка. Так ні ж!.. Отак аби похизуватися, що ось то я можу людям чортзна-що сказать!.. Притім же ви мене не одурите! Я знаю, що ви се тільки напускаєте на себе, як говорите з панною Оксаною, а ви за нею гинете!

— Я гину?! — злісно перепитав пан Андрій.

— Звичайно! — кипіла пані Олександра.— Ви в неї закохані! Закохані, закохані, я се давно бачу!

— Одчепіться ви од мене! — кинув Андрій Семенович і рушив до дверей.

— Пождіте, куди ж ви? — спинила його вчителька.— Треба ж дещо поміркувати, як і що!.. Ви з арифметики що саме проходите? Задачник у вас який?

Андрій Семенович вернувся й знов сів. Але ми вже не будемо переказувати дальшої розмови, бо, либонь, багато є людей, що мову про арифметику та про задачники уважають дуже нудною…

Розмову педагогів перебила сторожева жінка, Тетяна; вона прийшла й дуже голосно спитала:

— Пані, якими крупами засипати юшку на обід? Учителька здригнулась і гукнула:

— Не кричи, будь ласка!!. Сказала б краще, де твої гуси? Зараз мені виведи їх у хлів, не держи в присінках! Сю минуту!

Тетяна мовчки витріщилась на вчительку, не розуміючи, що це їй таке?..

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Олена Пчілка – Півтора оселедця":
Залишити відповідь

Читати оповідання (розповідь) "Олена Пчілка – Півтора оселедця" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі оповідання, повесті та романи відомих авторів. Повчальні розповіді для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.