Нанюхала лисичка під лісом рибку в возі. Бо то чумаки везли з Дону та стали одсторонь на відпочинок, а самі пішли по воду.
Лисичка підібралась до воза, насмикала собі рибки та й їсть. Аж іде вовчик. Бачить, що лисичка їсть рибу, та й питається:
— Де це ти, лисичко-сестричко, рибки взяла?
— Наловила,— каже лисичка.
— Де?
— А он там, у річці. Коли хоч, то й тебе поведу.
— Добре,— каже вовчик-братик.
От і пішли. Привела лисичка вовчика до річки, до ополонки, та й каже:
— Ось устроми сюди хвоста, то рибка й начіпляється.
Вовк устромив хвоста, а лисичка стоїть та й приказує: “Мерзни, мерзни, вовчий хвіст… Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!”
— Що ти там, лисичко-сестричко, говориш? — пита вовк.
— Та то я кажу: “Ловися, рибко, велика й маленька!”
— А, то добре! — каже вовчик.
Та згодом і пита:
— А що, вже, може, й начіплялось рибки?
— Та вже, може, й начіплялось трохи,— каже лисичка,— спробуй потягти!
Вовк спробував — коли трохи важко тягти.
— Щось тяжко,— каже вовк,— мовби щось не пуска!
— Е,— каже лисичка,— то рибка начіплялась; тільки ще подерж, то ще більше вловиш. А сама все приказує; “Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!” А вовчик дума, що вона каже: “Ловися, рибко, велика й маленька!..”
Знов хотів вовк витягти хвоста,— коли вже й не можна: хвіст уже зовсім вмерз — ні сюди, ні туди!..
А тут і чумаки йдуть. Побачила їх лисичка та як зарегочеться і гукає вовкові:
— Он люди йдуть! Вони тобі поможуть витягти рибу!
А сама дременула в ліс.
Прийшли люди й убили вовка. Так він і пропав через те, що повірив лукавій лисичці-сестричці.
