Про давніх своїх знайомих Обринських і саму колишню улюблену дівчину чував я від хвилі розлуки небагато. В півроку по моїм переселенню з гір доспіла до мене вість, що батько Обринський помер, вдова по нім переселилася в столицю, щоб дати можність молодшим синам покінчити студії, а Маня перебувала й дальше в характері виховавчині (а може, й помічниці в господарці домовій!) в домі одного знаного заможного завідателя лісів, добродія Маріяна в околиці столиці, та вчилась (закинувши колишні постанови здобути незалежне становище через вищі студії і т. ін.) на вчительку музики, доїжджаючи від часу до часу в столицю до побирання лекцій тут в одного з найвизначніших учителів музики. По смерті батька я вислав до неї кондоленційне [Кондоленційний — співчутливий] письмо, не натякаючи одначе жодним словом про колишні свої почування до неї, й одержав від неї так само коротке письмо подяки. Від того часу між нами мов усі нитки пірвались. Я ані не чув про неї, ані не мав змоги бачитись з нею, тим більше, що сам, як здавалось мені, я чи не байдужнів до неї, тим більше, що не був і матір’ю заохочуваний будувати за своїм серцем свій власний храм. Жіноцтво, проти котрого приходилось мені стояти, було, як відчував я, чи не все, в кращому значенні слова, заздалегідь уже моїм, — через що жодна не приковувала “мужика” своєю істотою настільки, щоб був він перейнявсь нею поважно й рішивсь вступити в іншу судьбу. Правда, при цім або тім кращім знайомстві, десь там на дні його душі відзивалось щось болюче, мов випрошувалось наверх, бажаючи якогось викінчення. Але тої з неподатливим елементом і непорочними устами не було, не було навіть і надії стрінутись з нею, — тож мужик “складавсь у себе” і жив життям, як укладалось. Буденно, тупо, іноді й дико, від чого уходив в одних за “романтика”, других за “Дон-Жуана”, а в деяких дивака й таке інше. Між своїми стінами однак був він розоружений лев, що схиляв покірно голову на матерні слова, просьби й бажання, і чим дальше, тим менше вдоволяв своє найінтимніше “я”, на сторожі котрого стояла з одної сторони з огненним мечем і вулканічним деспотизмом — мати, а з другої — власне його слово, що не покине її ніколи.
Шостого або може було це й сьомого року, виїхав я знов одного разу на кілька день до столиці. Зайшовши якоїсь днини між іншим і в книгарню по деякі літературні й наукові твори, котрими одними годував я душу в провінціальній пустині, застав тут же якогось панка, як переглядав і перебирав ноти. Стоячи збоку й вижидаючи за бажаними мною книжками, переглядаючи наборзі деякі часописи, я став мимоволі приглядатися молодому стрункому добродієві, котрий з якимось майже незвичайним зацікавленням чи не студіював ноти, а видавсь мені до того свого зацікавлення — надто молодим. Кажу надто молодим, бо хоч і бачив я його поки що з профілю й низько натисненим на чоло капелюхом, як у людей, що в поспіху не дбають про зверхній свій вигляд, одначе весняне його пальто зраджувало, в порівнянні до зросту його, надто ніжну й молоду стать. Забравши остаточно свої книжки й заплативши, я глянув упосліднє на молодого чоловіка, що саме в тій хвилі, мов отверезений з свойого заглиблення, підняв живо голову з-над нот і поглянув мені в лице.
— Добродій Олесь! — сказав й усміхнувся, зближаючись до мене.
— Несторе… хлопче! — кликнув я. — Це справді ти?
Це був справді він. Пізнав мене в останній хвилі по голосі, по котрім був би мене пізнав і в товпі “тисячів”.
— Я ж трохи музика, — додав, мов вибачаючись за свої слова.
Я, врадуваний такою несподіваною стрічею, поставив колишньому любимцеві нараз кілька питань. Питав, що робить, як поживає, що взагалі з усіма діється, а він відповідав. Поважно, спокійно, більше тихим голосом, усміхаючись одним кутиком уст, між тим коли я ні на хвилю не відвертав очей з того вимужділого лиця, що чимсь ще залишилося майже дитинне. Слово по слові плили питання, і він так само відповідав. Він мені писав, хоч, може, його письма й не доходили до мене… Повідомив мене, як здав матуру, а коли не одержав на свої два або, може, й три листи жодної відповіді, не обзивався більше. Тепер лагодиться він, не тратячи ні одної хвилини, до штатського іспиту, щоб, маючи їх раз за собою, якнайскоріше вступати на урядову службу.
— На яку?
Він назвав. Це була одна з найповажніших інстанцій, що вимагала багато праці й студій, але, як поясняв, його туди тягне.
— Увійдеш в еліту [Еліта — вибране коло, цвіт] і урядництва, — закинув я, а в душі подумав: “Ти ж аристократ”, а по хвилі додав: — А де ж твоя сестра?
— Маня? — спитав він і поглянув на свій годинник.
— Так. Вона.
— Перебуває все в панства Маріянів. Але… — додав квапно, — лиш доти, доки не почну побирати, вступивши в службу, платні. Тоді зараз мусить вона до нас вернути. Це моя найкраща мрія.
— А доти? — опитав я.
— Доти буде мусила перебувати між чужими. Зрештою, — додав, — це ще не певне… може, й скоріше верне.
Говорячи, ми вийшли з книгарні. Він став прощатись.
— Куди? — спитав я, що мав охоту перебувати довше з колишнім любимцем своїм.
— Власне, до неї. Мані. Сьогодні з полудня вона тут. За годину виїжджає, а щоб могла побути довше з матір’ю, я пішов замість неї поробити закупна для неї й її учениці і спішусь вертатись. А ви, добродію?
— О, я залишусь тут ще днів кілька. Зайди… зайдіть до мене. — І я назвав йому свій готель.
— Радо, як буду мати час… — сказав.
— Або що? — спитав я.
— Я дуже зайнятий студіями… Крім того, даю лекції, вправляюсь сам багато в музиці… і через те… Я зрозумів.
— То вступіть, коли эможете. А їй, т. є. вашій сестрі, поклоніться від мене.
Він підняв капелюха… Я побачив біле, майже мармурове чоло, що стояло трохи в контрасті з його нижчою, трохи обгорілою партією лиця… і кілька хвилин пізніше я стратив його в очей.
“Гарний виробився, дуже гарний, — думав я, — не менше, як був хлопчиною. До того з її устами, її усміхом і тим самим виразом молодості в очах…” І вже не опускав мене образ молодого чоловіка і спомин про неї того дня.
Точно в два дні по тім він з’явився. Старанно одягнений, скромний, з поважними рухами, трохи марний, ростом чи не до мене підходячий, з чолом мислителя, маломовний, спокійно-вижидаючий і з тонкими, трохи опаленими руками музики.
— Отже, тепер приготовляєтесь до іспиту, — спитав я, побалакавши з ним уперед трохи про останні роки його в гімназії, подаючи йому папіроски, за котрі дякував, вимовляючись, що не курить.
— Чи ви належите до якого академічного товариства?
Я не міг через ту його, хоч і яку молоду, а правдиву повагу здобутись, дивлячись у його спокійні очі і на її уста, вимовити, як колись: “ти”.
— Аж тепер буду мусив.
— Чому кажете мусив?
— Бо не заповідаю собі з того багато хісна ні для себе, ні для других.
Я зчудувався. Чогось подібного не сподівався з уст щойно чи не вчорашнього матуранта почути. Він .говорив спокійно, з повною свідомістю того, що говорив.
— Я волів би ніде не належати й незалежно працювати так.
Я видививсь на нього.
— Це ж літа свободи, а в нас, на Русі, заразом і т. зв. Drang— і Sturmperiode [Період „натиску й бурі” (нім.)], в котрі вступаєте. Вживіть тепер своєї молодості, пізнайте життя… Вам ті літа остануть у пам’яті.
Він усміхнувся. Цей його усміх був той сам, що в його дитинних літах — молодий і також дитинний, що розкривав його чисту душу.
— Що я можу дати тепер, себто як академік, свому народові”, — спитав, — коли я ще сам не готовий? Знаю й чую, що я сам стою ще під вліастю свого власного буття, себто буття розвою одиниці. Значить, тепер я ще нічого не годен дати й не такий ще, щоб міг себе давати. Отже, до чого шматуватися? А якби вже кому себе давати, то передусім своїй сестрі!
— Я бачу, ви все ще той сам Нестор з гір, що був і дитиною, любив самоту й не любив поділятися. Він всміхнувся.
— Окружения, а до того невідповідне, перешкоджає в думанні, — відповів. — Я дійсно ще й тепер під тим взглядом не дуже змінився. Але свого життя й своєї молодості я помимо того для себе не задержу, те знаю й відчуваю. Я лиш хочу вперед себе самого віднайти. В товаристві я буду мусити передусім стати політиком, а я не хотів би дати в себе вмовити і напрям, котрий маю полюбити; а там буду мусив зараз щось позитивне заявити, до чогось рішитись.
— Ага! — закинув я, пригадуючи собі миттю малого Нестора, що сам хотів свої задачі виробляти.
— Я б передусім хотів свою власну культуру на підставі сили особистості й на рівні вищого її розуміння виробити, а роздроблюючись по різних напрямах, особливо ж — політичних, я б ледве чи діпняв того цілковито.
Я поглянув на нього. Він видавсь мені чимсь визначний і, розуміється, не знав нічого про те; був скромний.
— Політика, — тягнув далі, — сотворила неможливі партії. Я не знаю, може я одстав у своїх поглядах поза моїми товаришами, бодай чую, що я між ними сам. Але мимоволі мушу згадувати слова одного письменника, котрий казав, що, хотячи щось зробити, треба станути понад партії, що ми виховуємось політичне чи не найбільше, і через те вмовляються партії у все, де їх і цілком немає, й багато нашого безголов’я й горя треба приписувати спустошенню через політику. Тому я кажу, що хочу передусім доглядати свою власну культуру, культуру одиниці.
Через хвилю я знов дививсь на оцього хлопця, що своїм обличчям міг би зробити на чужого враження великої дитини, а відтак обізвався:
— Може, ви маєте в смислі своєї теперішньої особистості слушність, але мені здається, що ні.
— Може й ні, — відповів він. — Та про це рішить досвід і розвій його власного я. Я ж ще, як каже моя сестра, доперва в дорозі до розумового життя. Переді мною стільки праці й науки, що… Коли б лише часу стало, а спішитись з нічим не хочу, хоча я… — Тут він мов сам над собою всміхнувся, — маю час. Я люблю глибінь кожного вчинку й постанови виміряти. Може бути, що через те й не бачу далеко, бодай так впевняє мене мій брат Василько, коли ми, розгонившись у диспуті, іноді й сперечаємось. Але в таких хвилях стає знов Маня по моїй стороні, доказуючи, що з мене не виробиться ніколи тип, а залишусь одиницею з цілою самітністю й дивацтвом, які відрізняють чоловіка чи одиницю від одиниці, і на тім кінчаємо звичайно свої дискусії.
— Ага, ваша сестра! — закинув я з уданою байдужністю, — чи вийшла замуж?
— Ні. Але може рішиться тепер.
— Так? Має поклонника?
— Має. Але вона чудна, хоч я її розумію. Вправді… — додав з комічною повагою, — я не був досі ще ні залюблений, ні заручений, але я її дуже добре розумію, що… видатися за чоловіка на ціле життя, котрий не має з нами поза границями особистих потреб нічого спільного, тяжко…
— Не любить його? — спитав я.
— Любить, здається… Але він не українець, а германин.
— Здається? — повторив я, спиняючись лиш на тому одному слові.
— Так. Бо не говорить про свої почування ніколи, хоч я й те розумію.
— Ви, здається, свою сестру дуже добре розумієте, — сказав я мимоволі чомусь зачіпливо.
Тонка вдача молодця відчула це, бо, покраснівши ледве замітно, сказав з притиском:
— Справді. Свою сестру я дуже добре розумію. Їй і завдячую більшу часть свого виховання.
— Помимо того, що перебувала стільки між чужими? — закинув я.
— Так. Для своїх вона має все час. У часі, коли не могла до нас сама приїжджати, писала мені, а її листи були нам дуже дорогі, особливо мені. Тепер приїжджає до нас частіше. О, коли вона в нас, то тоді дуже гарно!
Вона!
Він сказав це так гордо й з такою певністю, що я вірив. О, я вірив! Вони, ті Обринські, всі мали в собі дар вірити в себе обопільне й любитися. Мені стало зараз від його слів зависно, і я питав далі:
— Ну, а з поклонником що?
— Не знаю. Здається, заручиться. Він її любить, і мати за тим.
— А вона сама?
— Вона бореться. Каже, що хоч і чує, що з ним особисто змогла би вижити добре, з другої сторони має виразне почуття, що, вийшовши за нього, того колись пожалує. Одного разу навіть мене просила, щоб я, наколи б вона справді рішилась за нього вийти, цього ніколи не допустив за жодну ціну, за нічого в світі. В неї є, каже, такі хвилі, котрі їй ясно віщують, що вона свого кроку, хоч би й зробленого тепер у любові, колись тяжко пожалує, і я мусив їй це приректи. Я здвигнув плечима.
— Трудна рада, — сказав я, а потім додав: — А ви?
— О, я відраджую їй. Нащо їй віддаватися? Я буду її сам удержувати. Василько бере маму, а я заберу її. Я всміхнувся.
— Ваш план ви ще так скоро не зможете зреалізувати, хіба десь аж за кілька років.
— Все одно. Але це одна з моїх найкращих мрій, котру в душі плекаю. Я поділю своє життя на науку, працю й музику. І відчуваю, що те, що постановлю, виконаю.
Так і подібно балакали ми ще, а півгодини пізніше він попрощався. При відході я просив його, як змога, відвідати мене ще раз на часок перед моїм від’їздом.
Він хвилину завагався, поки обіцяв свій непевний прихід. А по його віддаленню я своїх слів пожалів. Нащо просив я його, щоб ще відвідав мене? Чи не піддавсь я потайному голосові серця — почути знов дещо про неї, що відповіла мені колись на моє питання, з чим оставляє мене на будучий у: “Ви не знаєте?..”
Справді. Я ж сам знав. Знав незламну волю своєї деспотки-матері, знав і мрії про студії й самостійність — і міг з тим починати, що хотів…
Але Нестор, може, не прийде. З його істоти било стільки повздержливості й того, що вона назвала слушно “самітністю й дивацтвом”, що я був майже певен, що він не прийде, й успокоївся.
І він не приходив.
Сам я обхопив всею душею цього молодця, в котрому відчував я якусь будучу поважну силу, відчув чистоту й непорочність душі його, хоч молодого ще, але майже укінченого вже характеру. Він починав те зреалізовувати, що колись заповідав малий Нестор своїм поступуванням й почуванням. Я залюбився в нім, мов молодець у молодій дівчині.
А вона?.. Що виробилось з неї? Чи її судьба вже готова?
Він, Нестор, став, перейшовши школи, мов чистилища, якимсь дозрілим. А вона? Які здобутки в неї за всі ті часи, що ми бачились? Га! Хотів би я станути перед нею й помірятись з нею в чім-то. Хотів биі Але вони обоє несвідомо любов’ю своєю зв’язалися проти мене. Зв’язались нерозривно…
* * *
Три роки минуло з того часу, а півроку, як живу я вже в столиці урядовцем гарного рангу — звідки правдоподібно не рушуся.
