— Ет, дурниці, Богдане! А вірменочка що? її родичі тобі дуже раді, а й вона сама… хоч молода.. здається, не надумувалась би. Сам признаєш, що вона добре вихована й дуже гарна.
— Так, мамо; гарна й молода. Але тяжко рішитися приковувати до себе молоду істоту, більше дитину, не маючи по правді з нею нічого по душі спільного.
— Шо тобі з нею за душевні спільності мати? Тим ліпше, що не маєш. Виховаєш собі з неї жінку, яку сам схочеш!
— То єсть, ви виховали б собі з неї синову, мамо. Бо я дякую за таке. Я, як оженюсь, про що, як не раз споминав, сумніваюся, то волію вже готову, виховану жінку взяти. Я вже не молодий, мамо!
— О, Богдане, ти б і не вимовляв такого. Чи в тебе при твоїх тридцяти й шістьох роках хоч одне волоссячко сиве? Чи ти згрубів, як банковий урядовець який? Нічого з того всього… Молодий то й молодий! Мужчина, як сосна… а він про старість говорити!
Я усміхнувся.
— Бо ваш син, мамо. Але, по правді, ми повинні бути справедливі, і коли не відчуваємо вже самі дуже молодо, то не повинні того для себе й від других, справді молодих, вимагати. Без любові я не хочу женитися, і не потребую. А силуваної любові, як би це мусило вийти у ледве чи вісімнадцятилітньої вірменочки на бажання її родичів, бо Богдан Олесь “солідна партія”, — я не хочу. Це неморально.
— Це щось модне, Богдане, що ти говориш. Щось, бачу, ти хутко свої погляди змінив. Ще донедавна марив об тім переді мною — взяти молоденьку гарну вірменочку, а тепер змінив думку.
— Не змінив, а лиш не рішився ще й досі, мамо. Мені з вами добре, нащо псувати гармонію і спокій у хаті? Хто знає, яка покажеться з неї газдиня й синова, а я хочу між своїми стінами мати спокій. Тепер мені не хочеться боротьбу вести, як колись!
— Як колись! Богдане… — повторила мати гірко, — неначе я колись не була за те, щоб ти добре й гідно оженився… Ти лиш пригадай собі!
Я не обзивався.
Я “пригадав” собі. Якби я був, — говорив я до свого серця, — збудував своє щастя по свойому серцю, був би його збудував мов на вулкані, стоячи тим проти матері — як одніська дитина, котру, як споминав уже, вона уважала своєю виключною власністю, не застановляючись ніколи над нею, як над певною цілістю… от що!
Мати вмовкла.
Надворі сипалися сніжини чимраз густіше, й незабавки опинилися ми перед нашим домом. Мати пішла вперед, а я, замикаючи за собою хвіртку на ключ, постояв ще надворі й на хвилину віддихав свіжим повітрям. Всюди укладався сніг, і робилося якось мило, а заразом тужно…
* * *
(Пізніше).
Недавно між п’ятою а шостою вийшов я з дому, щоб прочитати деякі часописи, і зайшов до нашого казино. Там побув недовго. Щось не давало мені супокою. Я пішов на прохід і вступив у міський парк. Він був білий. Уже панувала глибока зима. Вулиці в парку, особливо головна й деякі широкі бічні, були старанно попідмітувані. Для мрійника, як для мене, що бажає супокою й трохи вдоволення для своєї самітної душі, мав вид цих, неначе прозорих, дерев, надиханих інеєм ба й цілого парку щось вспокоююче… Я йшов головною алеєю й не помічав, окрім кількох мужчин і дам, із знайомих нікого. Лиш, як мені здавалось, десь далеко проти мене йшли дві стрункі дами, взявшися інтимно під руки. Одна, здавалося мені, вищого росту й чим-то в ході знайома, другу, здавалося, бачив я також уже десь. Я напружив зір, а коли тимчасом і вони що раз, то більше зближалися до мене, я пізнав їх. Одна була Маня Обринська, а друга — її учениця, панна Маріян. Чи Маня пізнала мене так само здалека, як я її, не знаю, але ми йшли просто проти себе. Я вбрався в цей холод, який стояв мені до розпорядимості, а вона неначе похилила трохи голову набік. Врешті були ми вже так близько проти себе, що в мене рука сама здіймалася до поздоровлення. Я зняв шапку, заглянувши їй в очі. З тим я відразу відчув, що ми не лиш здибались, але й пізналися. Я, не задержуючися, пішов далі. Кілька хвиль пізніше я сів на часок на лавку. Хотів ще дивитись на неї, хоча чимраз більше віддалялася від мене. І дивився. Вона не оглядалася. Справді, сказав я собі, такі, як вони, оці Обринські, не оглядаються за нічим — ні мужчини, ні жінки. А я — мужик, ось сидів, не міг побороти в собі цікавості й витріщався за нею, як ішла. Не надто висока, рівним гармонійним ходом, в темногранатовім костюмі й такій шапочці — обіч своєї учениці, і, розуміється, десь мене вже й забула. Тут і там позасвічувано вже ліхтарі, і я чомусь нараз не без злоби подумав: “Тепер ходить на прохід, бо вднину шкодує часу. Вдень дає лекції! Вчителька! Вчителька”. І те одне слово, котре моє нутро мов із злоби, що вона не оглянулася, викинуло з себе, отверезило мене, мов сам голос матері. Але що мене те обходить, що вона вчителька й дає за гроші лекції? Нехай собі дає… І бог знає чому, ввиділися мені вслід за тим в цій хвилі мої гарні й вигідно уряджені кімнати, котрих двері стояли чи не всі широко створені, як це я любив, — і мов вижидали чийогось вступу. А вслід за тим виринула, мов із дна душі, перед моєю душею молода вірменочка. Я був невдоволення з себе.
Нащо я її тямлю?
Чи люблю я її?
Я скривив уста. “Жодної й ніякої не люблю”. Це сказав я майже сердито до себе. І, вставши живо, я подався до повороту в сторону, куди віддалилися дівчата.
Годину пізніше, повечерявши, зайшов до одної елегантської “ресторації”, де сходилась ліпша публіка і де зимою грала звичайно угорська циганська капела. Сівши коло окремого столу, я казав собі дати закуску. Не на те, щоб дійсно їсти, а радше, щоб потонути в тій напівбожевільній, напівупоюючій музиці. За якийсь час питав я себе: “Чого зайшов я слухати цю музику? Ця артистична шаленість… випливом якихось диких, звуками переповнених душ оп’яняє нас хіба на те, щоб, улягши її впливові, виконувати прикази самого розторганого чуття. Зайшовши сюди, я, здається, чогось бажав від себе. Чого? Я вже тепер не знав. Я не бачив нікого округ себе, а лиш чув. Крім шаліючих розпливаючихся голосів скрипок, чув я й зойк цимбалів. Так. Це вони плакали між голосами скрипок, басів і мужеського голосу челля. Вони бились, товклись до мого нараз чимось розболілого серця .. Мов благали… бажали чогось. Так, цимбали… так… женіть мене звідсіля Женіть на білу затишну вулицю, шо раз по раз виринає з-поміж ваших тріпотячих згуків з глибини душі, разом з одним до пізньої ночі самітно освіченим венеціанським вікном! Заженіть аж туди!” Так, через довший час…
І я не боровся більше.
Вставши і мов розлучившися з якоюсь іншою істотою в собі, я, кинувши звичаєм мого батька грубий банкнот між циган на стіл, вийшов, оп’янілий, на вулицю. Мене обняла тиха, лагідна зимова ніч і поцілувала. Чи за те, що я оставив по звичаю батька грубу нагороду кочуючим артистам без країни, чи за те, що поборов матір у собі і звернув кроки в тиху вулицю?
Не знаю.
Я був оп’янілий, але не п’яний. Я ніколи не п’ю.
Мене обняло холодом і мов отверезило.
Я пішов у вузьку тиху вулицю.
Мені бажалося невздержимо побачити Нестора. Що він робив? Сидів над своїм столом, похилений, і своїм звичаєм працював проти півночі? Було в його вікні світло? Те світло, що ввижалось мені тепер частіше, як я хотів, а манило до себе — як у святиню з жерцем?
Дійшов.
Світло в його вікні, справді, ще світилося, хоч було по одинадцятій вночі. А що найкраще, він, здавалось, ані хвилини не зчудувався моїм приходом.
— Я, чоловіче, просто з циганської музики. Вона перемінила мене в такого, що, незважаючи на пізню пору, ні на всі прочі форми, пігнала туди, куди серце тягнуло. Прости мою “атаку”.
Він уоміхнувся. Звернув свої гарні, в цій хвилі з розумової праці сяючі очі на мене і, простягнувши руку, піднявся.
— Це я розумію! — сказав. — Це я дуже добре розумію, і тому не піддаюся надто часто іїї впливові.
І майже ущасливлений моїм таким несподіваним появленням у своїй хаті, він наче заклопотався, де б мене найвигід-ніше посадити. Кімната цього молодого вченого була не обширна. Шафи з книжками, такі ж два столи під широким вікном. З одної сторони кошик з паперовими цвітами, так що на його спину неначе схилилось листя, а коло нього велике старомодне крісло. На одній стіні портрет батька й матері, а на писемнім столі невеличка якась фотографія, як здавалося мені, його сестри Мані з конем. Остаточно посадив він мене в старомодне крісло.
— Це в мене першорядне місце, — об’ясняв, — і як до мене заходить мама, щоб, як впевняє мене, на мене подивитись, мусить зараз же тут посидіти. Так і ви, пане Олесь.
— Ви не дивуєтеся, що я, хоча по раз перший, приходжу до вас о порі духів і примар?
— Ні. Це найкраща пора, бо душа в ній найбільше поширена. Ось я сам, коли працюю такою пізньою порою, мов подвійного знання набираю.
— Уважайте, щоб з вас часом не вийшов український Све-денборг, що з духами до розмови допровадив.
— Не бійтеся. Поки що в мене нема наклону до містицизму. Але чому не скидаєте шуби?
Тепер я, як перше він, усміхнувся.
— Бо йду зараз далі. Раз я хотів лиш вас побачити, а друге хотів би, що’б ви мені на одне питання відповіли. Не дивуйтесь одначе тому, але мужика так музика настроїла. І, — додав я, — я не п’яний, Несторе, не думайте цього. Я ніколи не п’ю. Несторе, хлопче мій, — спитав я вслід за тим, — чи ви ще не любили ніколи? — І поставивши це несподіване питання свому любимцеві… я сягнув за капелюхом.
— Люблю, — відповів він, усміхаючись одним кутиком уст, не дивуючися тому питанню.
— То ходи!
— Куди?
— На часок на циганську музику.
— Не можу, — відповів він поважно і вказав на розгорнені папери на писемнім столі.
— Кинь і ходи! — приказував я. Він похитав головою.
— Ходи, Несторе, бо Богдан Олесь, мужик, винесе на руках… як колись… — і не доказавши, я урвав. — Ходи!
Він усміхнувся, не опирався більше й одягнувся, а надворі перед хатою станув.
— Чого стоїш? — питав я.
— Я люблю от такий зимовий краєвид і спокій, пане Олесь… — обізвався він.
— Не пане Олесь, Несторе, а “Богдане”… — поправив я його. — Затям це собі, хлопче! — з тими словами я подав йому руку. Він стиснув її мовчки і все не рушався з місця.
— Що ж, чоловіче? — почав я. — Ти поет чи маляр, що потонув у краєвиді білої зимової ночі?..
— Може й був би першим, якби не бюрократична та пригнітаюча праця, котрій підписався я вже своєю кров’ю й котра взяла мене в полон, — обізвався він. — Та зрештою якось-то буде… — додав, мов потішаючи себе. — А зиму, чи радше її білість, що все оповиває мрійною якоюсь поезією, я й сестра моя Маня над усе любимо. Властиво… — тягнув і ніби завагався, побачивши себе проти тої такої білої зимової ночі, — не повинен був я нині вже виходити, бо маю ще до одної завтрашньої поважної розправи приготуватись. А тепер буде вже коло дванадцятої. Далеко не піду, Богдане.
— Далеко — ні, мій хлопче, лиш на часок послухати циганських майстрів музики. Це розірве тебе трохи. Мені хочеться побачити тебе таким, яким прийшов я до тебе — “широким”.
— Мені не треба розривки, — відповів він. — Поважна праця, що вимагає всю увагу, всю концентрацію істоти, не дозволяє цього. Я не піду, — відповів він твердо, мов хто інший відповів з його уст. — Не можу роздразняти себе.
— Та ходи так, на прохід за місто трохи…
— Ні; ходім до парку, Богдане. Маня нині там була й казала, що там уже чудово. Була перший раз сеї зими. А я вже два тижні, як туди не заходив. Не мав часу.
— Вона справді була. Я її бачив… — обізвавсь я. — Я був уже нині раз у парку… А твоя сестра, здається, не багато змінилася.
— Я не знаю, — відповів він. — Це ви… це ти ліпше будеш знати. Треба з нею поговорити. Я обминув його посліднє слово.
— Чи ти любиш ту, що з нею ходила, ученицю її? — спитав я нараз, мов злетів на нього хижун.
— Ні. Другу. Доньку урядовця одного банку.
— Добра партія, хлопче?
— Не знаю. Здається, як для кого. Але… — додав, — я не матеріаліст, Богдане, і я полюбив її не для “женячки”, а тому що її істота наскрізь прив’язала мене до себе. Я її вже чотири роки тайком люблю.
— Ну, але чей же поберетесь обоє?.. — закинув я.
— Здається, — сказав він. — Але поки що я не говорив їй про свою любов, хоча вона мусить це відчувати. Мене ще щось здержує говорити їй про своє почування. Ще скажу. Маю ще час. Але ось… — додав, ніби перериваючи вмисне розмову, — який чудовий цей парк у білості й інею ясною ніччю. Шкода, що тепер Мані нема…
— Піди коли з нею вночі сюди, він також “біла мрія”.
— Справді, як біла мрія, Богдане. Це гарне порівняння. В мені будить така “біла мрія”, — говорив півголосом, мов тайком, — якусь предивну туру, якби будилась ще одна душа, що не має нічого спільного з тою тверезою, що керує нами в матеріалістичній буденщині, в ясній добі, а якась тонша, краща. Ет… — і махнув рукою. — Але ходім, Богдане… — додав. — Перейдім скоро цю алею й вертаймо. Завтрашня розправа неабияка, трудна.
— Про гроші?
— Так. Звичайно.
— Для правительства? — В моїм голосі пробриніла мимоволі струна легкої іронії, а він уже відчув, прокинувся.
— Для правительства, Богдане. Що ж, я правительствений. І ти правительствений.
— Так… — відповів я спокійно.
— Чи ошукувати нам правительство?
— Чи я це казав, хлопче?
— Твої уста — ні, але інтонація голосу твого. І ту інтонацію я часто стрічаю; вона звернена до мене особисто. Але нехай… Кожна праця наша повинна бути виконана совісно й чесно, і ми повинні за нашим фахом слідити, будь він взнеслий, прозаїчний чи фантастичний так само, а не лиш по половині віддавати їй свої сили. Так бодай я розумію свій обов’язок.
— Ти застрого ставишся сам до себе.
— Ні. Мене лиш не вдоволяє витворювання половини.
— Справді. Ти пускаєш нурка у всьому, до чого б не забирався, дрібнішого чи більшого.
— Такий уже я, Богдане, — відповів поважно і замовк.
По довгій хвилі, під час котрої ми йшли оба мовчки, з очима, зверненими в білу ніч і далечину, зіткану з місячним світлом, а душами — в нутра свої, я перебив нараз мовчанку:
— Хлопче!
— Що, Богдане?
— Я твій товариш. Щирішого не будеш мати! Говори мені про неї, — просив я.
— Не вмію сам, — відповів повздержано. — Питай.
— Передусім, яких вона родичів?
— Інтелігентних; а її дід і бабка ще живуть. Також інтелігентні.
— Значить, інтелігенція не “з першої руки”, як у “мужиків… інтелігентів”… Іншими словами — не з низин.
— Ні, — відповів він коротко.
— Гарна?
