— Гармонійна. З подовгуватими очима краски моря й чорним кучерявим волоссям. Краска лиця цигансько-блідава. Уста грубим червоним пензлем намальовані, зуби також циганські. Така.
— Така. М’якої вдачі?
Він не відповів зараз і аж по хвилі сказав:
— Може, але хто це може знати. — А відтак додав спішно: — Ні. Але зате інша Різна Така, що мусиш її любити. Бодай моє “я” мусить її любити. Між іншим і елегантна. І хоча мої товариші й більший загал наших молодих людей обсміває так званий “добрий тон і форми” і добре виховання вважають за глупість і ограниченість або бодай за плащ, котрим, кажуть, покриваються глупота й убожество думок, — по-моєму одначе те все-таки має свою силу і вплив. Вона дуже відрізняється від своїх ровесниць. Може бути, я маю для неї інші, окремі очі. Та ломимо того здається мені, що вона має культуру і в серці, а по-моєму це дуже гарна й важна річ. Ближче про неї скажу: говорить бистро, виражається якнайкраще, скоро, наче кидає камінцями. Я часто не можу її здогонити, так скоро думає. Але як здогоню, то люблю заганяти в кут. З вдачі недовірчива і має наклін над усім глумитися. Колись тут я їй сказав: “Ваше недовір’я до людей — це ваше нещастя”. Вона поглянула на мене своїми “морськими очима”, в котрих миттю заблисли сльози, і відповіла: “Так воно і є. Але що вас те обходить? Пождіть, то й переконаєтесь, чому я така”. З нею чудово говориться. Свобідно, широко, а, проте, якось інакше, як з звичайними. Я кажу — “з звичайними”, бо такими здається мені загал наших дівчат. Від неї не тхне тим духом, котрий заздалегідь заповідає: “можеш мене дістати, як залюбимось”. Ні. Вона не каже: “бери мене”. Вона якась чудна…
— А любить тебе також?
Нестор, як недавно, не відповів зараз, а як мені здавалось, усміхаючись, сказав:
— Здається. — А по недовгій хвилі мовчання спитав тепло: — А ви… а… ти не оженишся вже ніколи, Богдане?
— Я вже не молодий, хлопче, — відповів я. Він розсміявся.
— Та не такий ще старий, щоб уже про женячку не думати. Я відповів:
— Та воно правда, що так. Іноді й думаю, а радше сказати — мрію про те “женитися”, і то оженитись ідеально. Відповідно до моєї душі й становиська. Заложити собі домівство по душі, а відтак зачинитися.
— Перед ким? — запитав він.
— Перед цікавими й грубостями.
— І чому? — спитав він знов.
— Нащо там публіки? Щоб профанувала? От така моя мрія. Чудова хата для себе самого. Це моя мрія. Не думаєш?
— Справді. А ще до того мати в ній свою матір і сестру, так як я. Це ще краще. Тепер, коли її ще між нами немає, заходить до мене моя сестра й ми говоримо про різне. Про поважне, глибоке, своє й чуже і т. ін. А часом і про не!, і самі дрібні, ніжні, незначні речі, про котрі говоримо, і в них вона чи не все вплутується, ніби сама всовується без нашого відому.
І сказавши це, він умовк. А я, запаливши папіроску, по довгій хвилі мовчання перебив тишину питанням:
— Що твоя сестра думає?
— Про що, Богдане?
— Про життя… і себе.
— Я мусив би багато дечого порушувати, чого не хотів би нині зробити, — відповів він. — Зрештою, поговори колись з нею сам. Вона буде тепер частіше заходити в город, бо її колишня учениця, панна Ірина Маріян, кузинка моєї “музи”, як зву я її в себе, збирає ескізи з зимових ландшафтів і, на просьбу родичів, вона супроводжує її.
І сказавши це, він не говорив більше, потонув думками, очевидно, чи не в задуму завтрашньої своєї розправи, й завернув в околицю свого мешкання. Я подався мовчки за ним і собі потонув у думках. Пощо він мені сказав, що вона буде частіше в парку? Чи знав про антипатії моєї матері до неї? Чи сказав зумисне, щоб колишній поклонник зблизився наново до його сестри? Але… ні, ні, він цього не сказав, він — ні. В нього кожна думка чиста, пряма. А може, він і не знає про все, що між нами грало, і як ми розійшлись? По недовгім ході, під час якого зупинились ми остаточно бесідою про його праці, життя й будучину, знайшлись ми на вузькій вулиці коло його хати. З усіх вікон визирала темінь і мовчання. Глибоке, тихе мовчання, що говорило про сон.
Стиснувши собі по щирості руки, ми розійшлись. Я — щоб увійти в свою гарну теплу хату. Він — щоб, освіжившися, хоч ще з “годинку” бодай освітити наново своє вікно, поглибитись у праці.
* * *
Від часу до часу ми стрічаємось. Раз у місті або знов у парку й минаємо мовчки попри себе. Ще ані разу не приходило до того, щоб могли ми заговорити до себе. Самої її я ще не здибав. Все йде з ними, і так усі три становлять собі обопільно якогось роду охорону. Вона поважна, майже надто поважна. “Муза” найменше цікавить мене, хоча, щоправда, її очі, — це очі водяної русалки, як поезія їх малює, отінені чорними віями, а сама з лиця циганка. Одначе хоча на перший погляд і найкраща — мене найменше займає. Чому не подобається йому учениця його сестри, та граціозна Ірина Маріян? Повинна б йому, може, ближче стояти, як якась там циганка з зеленими очима й зміїними рухами. Дивуюсь, що якраз такій мімозній вдачі, як його, не страшно від тої дівчини.
— Чи твоя муза не задирлива? — спитав я його якраз передучора, коли ми стрінулись, мов по змові, знов у парку й між іншим заговорили й про неї.
— Ні. Зрештою, хоча б і так, то зі мною ніколи не можна сперечатися.
І сказавши це, він поглянув на мене й усміхнувся. В тій хвилі пригадав мені так живо свою матір, що я зрозумів його. Про неї, як пригадав я собі, також говорено, що вона ніколи не вміла сперечатись і гніватись, а всі нерівності, які приводила буденщина з собою, вигладжувала добротою й гармонійною вдачею своєю. Він, очевидно, був її вдачі.
— Ти не говориш багато про неї, Несторе, але тим глибше мусить бути твоя любов до неї.
— Справді, — відповів він. — Вона та скрипка, на котрій натягнули боги струни моєї душі, і вона виграє тепер пісню моєї долі.
— Освідчись їй, щоб був певний її.
— Не можу тепер, — відповів він і поглянув якимось довгим поглядом у далечінь.
— Чому ні?
— Маю почуття, що я ще не дійшов у дечім з нею до кінця і що мушу переждати. Зрештою, її родичі й не хочуть дати її заміж, поки не мине їй двадцять років. І ще роблять собі надії на доцента І. П.
Я здвигнув плечима.
— Що ж. Ти гадаєш, що стоїш поза доцентом?
— Ні, Богдане. Хоча я й не хочу тим сказати, що він стоїть поза мною. його й .мій завід — це припадкові речі. Думаю, що вона сама повинна судити, і то осудити нас, передусім почавши з внутрішнього чоловіка. Це раз. А по-друге, крім того, переді мною гора поважної праці, мов тунель, через котрий мушу до неї добитись. Тому, і з деяких ще інших причин, здержуюсь я з заявлениям своєї любові й освідченням. Але ви, Богдане… ви для мене загадка, — звернув нараз на іншу точку.
Я здвигнув плечима.
— Кожний має своє сонце, Несторе. Одному прокидається воно в ніч, другому остає світлом до кінця його життя.
— А мені здається, Богдане, що ти дрожиш про свою особисту свободу… — сказав він. — Я однак уявляю собі, що якраз ти мусиш бути прегарною людиною, іменно коли виступаєш з себе в любові й праці.
— Яз мужицького роду, — відповів я сухо, — хоча по матері я попівського, Несторе. Дикун і культурний заразом. Меяі треба багато прощати. Я давав би своїй жінці багато до діла… Тому не легко мені одружитись і, мабуть, уже так останусь. Зрештою, в мене мати… — і в тим урвавши, я замовк.
— Шкода, Богдане, — закинув він і, як я, вмовк. А по хвилі, мов ясновидець, додав: — Ти оженишся. Ти молодий! Я усміхнувся з відтінком гіркості.
— Здається, в цьому ти помиляєшся, Несторе. Я був молодий, але саме тоді мусив я в собі свою молодість і зворушення, які приводила вона з собою, задавлювати. Тепер ледве чи .міг би я знов подібно почувати. Хоча я не таю того, це вчинило б мене щасливим, і я ані на хвилину не соромився би того почуття.
* * *
Хата моя гарна, тиха, а все-таки, коли іноді згадаю минувшість, збирає мене туга й бажання перенести щось з минувшості в оцю теперішню свою хату.
Кожним разом, як бачуся з Нестором, а це трапляється тепер чимраз частіше, я мов буджуся з якогось стану, в котрий я ніби засудив себе сам, а не маю сили з нього видобутися. Вчора зайшов я до театру купити собі білет на Гергарта Гауптмана “Затоплений дзвін” і застав уже біля каси чималий гурт. Я, високорослий, і станувши поза перший гурток, — жду. Знаю, незадовго прийде черга й на мене. .Ждучи, чув я, як за хвилину прибільшився позад мене новий гурток. Я оглянувся. За мною стиснулось кілька молодих мужчин, пань і дівчат, а між ними побачив я нараз несподівано її. Вона також тут ждала.
Наші очі стрінулись і ніби в ту саму мить мов сховались у себе. Вона, змішана, подалась відступити, ніби усунутись з моїх очей, але я замість того простягнув до неї (не відвертаючися навіть цілком від каси) спокійно руку й сказав:
— Позвольте, пані, я вам візьму білет. Як бачите, сьогодні знов натиск. Змучитесь довгим стоянням.
І говорячи це, я держав усе ще простягнену руку до неї. Вона хвилину, як бачив я, вагалась, боролась, а остаточно витягнула з муфа [Муф — муфта] портмонетку. І на хвилину малу, мов дрібна, дрижача з переполоху пташка, спочила її мала, в рукавичку одіта рука в моїй правій.
— Прошу ложу, як можливо, з лівої сторони, — промовили її уста. І сказавши це, вона при тих словах знов сховала очі. Я відвернувся від неї до каси.
По кількох хвилинах я стояв коло неї й передавав білет.
— Це не для мене, — мов оправдувалась, неначеб ми щойно вчора розійшлись, і між нами не було “забуття” й “розлуки”, чи не навіки.
— Нічого, — сказав я, усміхаючись, а в душі радуючись глибоким рум’янцем, що покрив так нагло її лице, це, як бачив я тепер зблизька, майже нічим не змінене лице.
— Дякую, — сказала вона, засуваючи спішно в свій зарукавник білет, і вклоняючись мені, повна поваги, обернулася до відходу.
Я прилучився до неї.
— Не так, панно Маню! — задержав я її, зсуваючи без вагання її малу руку лагідно з клямки тяжких скляних входових дверей. — Так я не хочу з вами розійтись. Чи за свою ввічливість не заслужив я від вас більше, крім одного слова подяки? — спитав я.
Вона поглянула на мене дивними своїми молодими очима, й її уста мов не могли розтулитись на слово.
— Як там, панно Маню? — налягав я, схиляючись над нею. — Чи колишній знайомий ваш Богдан Олесь затерся цілком у пам’яті Мані Обринської?
Вона дивилась хвилину безпомічними очима на мене, а врешті обізвалася:
— Ви жартуєте, ласкавий пане. Маня Обринська Богдана Олеся не забула, але настільки в життєвій школі вирозуміла, щоб знати доволі, що не все з минувшини переноситься й на будуче! — І кланяючися поважно, отворила з напруженням тяжкі скляні входові двері, котрі в тій же самій хвилі, вириваючись з її рук, зачинились назад, вимагаючи більшої сиди, як її. Я, отворивши їх без слова, придержав їх за нею так довго, поки не вийшла. Надворі бачив я, що на неї ждав екіпаж, очевидно панства Маріянів, і в нім сиділа її колишня учениця з матір’ю й вижидала її.
Отже, все ще та сама. Трохи, як здається, притомлена життям, освідомлена більше буденщиною, але зрештою чи не все та сама.
Вона “не переносить минувшість у будуче!” сказала. Значить, я — вже не той для неї тепер, що колись. Га, очевидно! Прецінь лиш що не сказала, інтонацією голосу не сказала:
“Ви, пане Олесь, не могли в нічім змінитись, ваша мати також — ні. До того ви вищий урядовець, а я Маня Обринська”, і пішла.
Маня Обринська!
Я понизився. Відчуваю ясно й виразно, що глупо понизився. Хоч би на хвилину відчула вона, що зробила мені собою прикрість, хоч би на хвилину! Але де! Одначе я ще її десь колись на хвилину подиблю. Ще колись я діткнусь, захоплю ту душу, що мов за залізні двері зачинилася, — і не дбає. Ще колись вони відчиняться.
* * *
Май — весна.
Мати вибирається чи не на ціле літо в давню батьківщину, в гори в К., щоб освіжитись свіжим повітрям, поглянути власними очима знов на батьковий гріб і зайнятись на час “газдівством” в давній хаті. Тітка, що там живе від нашого від’їзду, виїжджає на довше до своєї замужньої доньки, а я правдоподібно прилучусь також до матері. Довго я там не видержу. Але бодай на шість тижнів треба буде виїхати. Відітхну в гірськім повітрі, понаписую дещо, а відтак назад до своєї тутешньої хати або над море.
* * *
(Пізніше).
Нині бачивсь я з Нестором.
Він ішов удвійці з сестрою. Господи, які вони схожі з собою! Хіба тільки що він ростом високий, а вона трохи нижча. Але очі, ті їх очі й уста — то аж чудно. Вона поступила до книгарні, а він, оглядаючи в виставі в вікні книжки, ждав на неї. Мене вела дорога попри них, і я приступив до нього.
— Що там, Несторе? Все ще працюєш так інтенсивно?
Він відсміхнувся.
— Все ще, — сказав. — Але цього року їду в К.
— Чи справді? — спитав я, здивований.
— Так.
— Сам?..
— Власне, — відповів розсіяно, — Оксана забирає матір до себе, на село, а ми обоє їдемо в К.
— Хто обоє?
— Ну, я й Маня.
— А, так… то й добре, — відповів я. — А твоя морськоока? — докинув я, подаючи йому руку на прощання, бо мені було квапно додому.
— Морськоока буде також літом там! Тепер я усміхнувся.
— Тому цього року відпустка? — спитав я й покивав жартівливо пальцем. — А іспит?
— О, я там буду дальше студіювати, зрештою що ,маю робити! Маня запрошена їхати туди з панством Маріянами, а що воліла б, щоб ми мали там окрему квартиру, то порадившись, ми замовили собі дві кімнати в пані Міллер.
— Пані Мілілер?… — спитав я й почав пригадувати, хто б це був.
Позабував потрохи давніх знайомих з колишньої батьківщини.
— Так. Удовиці по лікареві, що, як писала до матері одного разу, закупила дім, званий “лісничівкою”, де свого часу мешкали завідателі лісів, і винаймала часом також літникам [Літники — дачники]…
Я знав уже.
Це була освічена жінка, німкеня, що, повдовівши й бездітна, мала свого часу “конвікт” [Мати конвікт — тримати столовників, які одночасно винаймають і помешкання] і вчила французької мови та гри на фортеп’яні. Справді, вона закупила перед кількома роками дім, поставлений на сусідній вулиці від колишнього помешкання Обринських. А що кругом себе і в городі мав більше величезних смерек, як дерев овочевих, і через кілька років замешкували його завідателі лісів, дісталась йому остаточно назва “ліоничівка”.
— Там ми будемо мешкати, Богдане.
— Там добре, — відповів я. — Вправді, кімнати низенькі, старосвітські, “провінціональні…”, стелі дерев’яні аж почорніли, але в цілості оселя поетична. Німкеня знала, що між соснами прокинеться вола колись для літників в ідилію. До того насаджує стільки цвітів, що хоч купайся в них. Там, дійсно, дуже мило, Несторе.
