— Дивно… — обізвався по хвилині мовчання. — По-німецьки називають її Wasserjungfrau [Водяна дівчина (нім.)].
— Я ж казав, Несторе, “муха Наталка”, — зачепив я його знов. Він не зважав на те й замість всього спитав:
— А ти не хочеш жодної вловити?
— Ні, Несторе. Моя прийде сама до мене.
— Чи ти такий певний того?
— Так пророчить мені мій мужицький інстинкт, ідучи рівною простою дорогою здорового розуму.
Нараз, цілком несподівано, пустив він стрикізку на волю.
— Ходім, — звернувся він до мене.
— Нащо ти пустив Наталку на волю?
— Нехай радується життям. Я передусім хотів її лиш здобути, — відповів він.
— Ага! Так вимагає лицарська жилка аристократа. А я ні, Несторе. Мужик заховується все більш пасивно. Де вже нам у парі йти. Але ходім!
— Ходім!
III
(Пізніше).
Манині протектори й колишні хлібодавці панство Маріяни перебувають тут уже більше тижня, а з ними й під їх опікою панна Наталя Ливенко. Всі мешкають в домі, де мешкали колись Обринські. Я, хоча в Ч. не стикався з жіночою частю сеї родини, знав добродія Маріяна з кав’ярні, чоловіка знаного з своєї чесноти, добродушності, простоти й одвертості в бесіді. Тут мусив я зі взгляду на бажання матері познайомитися лиш “з ними одними” і зложити їм, як найближчий сусіда, візит.
Саме вчора був я там по раз другий, — і признаю одверто, не жалкував того. Це люди інтелігентні, поважні, і кращого та спокійнішого “сусідства”, як вони, не могли ми собі цього літа. бажати.
Між іншим, говорено там і про Маню Обринську. Говорено мов про рідну доньку. Коли я спімнув, що панство Обринські були за життя батька мого нашими кількалітніми мешканцями оцеї от самої “вілли”, пані Маріян чимало зчудувалася.
— Чи справді? — спитала. — Сама панна Обринська ще досі про те не згадувала.
— Не споминала, — пояснив я наугад, — бо в тому помешканні помер її батько, а через те воно їй, може, тепер прикрий спомин, й вона заховалась у “лісничівку”.
— А я іншої думки. Панна Обринська спровадилася в “ліс-ничівку”, бо відти, як чую, ближче до лісу й до нас. А більше, може, ще й через те, що її брат, др. Обринський, потребує до . своїх студій супокою. Там дуже мило’, стільки старезних дерев і смерек коло хати, що, вийшовши лиш з хати, вступаєш між смереки, мов у ліс. Я якраз нині відвідувала панну Маню й пізнала ту її знайому й приятельку її матері, пані Міллер.
— Давнішніми літами любила панна Обринська противну гору й ліс, он ту за нашими садами й за рікою, куди діставалась найскоріше, переходячи ріку довгою кладкою, що й нині знаходиться на тому місці, розуміється все відновлювана, — сказав я. — Самими сонячними поранками забігала вона на гору і в ліс. Одного разу ми навіть мало що не порізнилися, коли стрінулися на тій кладці одне проти другого, й жодне не хотіло завернутись, уважаючи це за пониження своєї особи…
Пані Маріян розсміялася.
— І як скінчилося? Хто уступив кому з кладки?
— Ніхто.
— Як то? — спитала пані Маріян.
— Панна Обринська була б, може, готова і в воду скочити, щоб лиш не уступити мені в тодішній хвилі. Але я…
— Але ви? — зацікавилась жінка, і її очі спочили з нетаєним заінтересуванням на мені.
— Що я міг зробити? Взяв такого мотиля, яким була тоді панна Обринська, на руки й поставив позад себе на кладку, щоб могла, не повертаючись, піти свобідно дальше своєю дорогою додому, а я знов своєю.
— Славно! — кликнула пані Маріян і, обернувшись, поглянула на панну Наталку, що ще раніше ввійшла нечутно в кімнату і, сівши спокійно в фотель, обсервувала мовчки своїми ясними з-іпід чорних брів очима і мов застановлялася над моїм оповіданням.
— Це було, здається мені, потрохи засмілиео… — обізвалася, мов кинула нараз камінцем у мене.
— Може, й так, моя пані… — відповів я гарній двадцятилітній дівчині. — Але що ж було нам робити посередині кладки над рікою? Вертатися кожному назад? — спитав я.
— Так було б майже ліпше.
— Я був би, може, й поступив так, але панна Обринська була тому противна. Вона стояла й боролася з собою.
— Я була б не боролася, — сказала дівчина з відтінком легковаження в голосі. — Була б завернулася й оставила дорогу вам. Ви прецінь не мали заміру забрати з собою кладку.
— Щонайменше, моя пані.
Вона подивилася на мене мерехтячими очима й обіавалася знов коротко, як перше:
— Панове люблять подеколи, на кошт жіночого почування і їх слабших сил, прокидатись самовільно в лицарів; дарма, що з того виникають іноді прикрі консеквенції. Я розумію, що панна Обринська могла тоді за той ваш трохи засміливий лицарський вчинок зворушитися. Я б правдоподібно була так само відчувала. Хоча… — додала по хвилі й поглянула в противну сторону від мене, — я була б з самого початку з кладки завернулась. Панна Обринська мусила тоді дуже дитинною бути.
Я поглянув на неї й усміхнувся.
— Ви емансипантка? — спитав я, оминаючи її запитання.
— Ні. Чи мали б ви мені що в такому разі закинути?
— О, щонайменше!.. — відказав я.
— Однак, щоб зрозуміли ви мене, пане, то поясню вам, якого роду я емансипантка. Я ані вчителька, ані офіціантка при пошті, ані кандидатка на докторський диплом, ані взагалі жодна урядничка, та емансипована лиш в тому напрямі, що й без “фаху” не уважаю мужчин за досконаліших від нас.
— Нам цього не потрібно, моя пані, — відповів я спокійно. — Ми також не вважаємо жінок за богинь. Радше, може, іноді за загадок. Але й це лиш часами.
— Поки що я віддаюсь вивченню чужих язиків, — впевняла, мов хотіла мене зачепити і в якусь полеміку ввести.
— Поки що, — відповів я. — Значить, за цим “поки що” криється все ж таки ще якась перспектива на невідкриту ще яку-небудь країну.
— Країну подружжя, країну подружжя, — додав, увійшовши в кімнату добродій Маріян з добродушною усмішкою й подав мені руку. — (Країну подружжя! — І зиркнув так само на свою елегантну сестріницю, що мов прегарна змійка сиділа в фотелі й мерехтіла своїми очима на мене, неначе вижидала чого.
— Може, й так, вуйко, — відповіла холодно. — Я проти нічого в житті не шлюбувала. (А звертаючися до мене, додала: — Вуйко викликає залюбки на ту тему дискусії). Може, і віддамся, або я знаю? Я лише не мушу.
— Ніі, донько! — обізвався її вуйко помиряючо й звертаючись усе ще з усміхом до мене, мов вибачаючи свою сестріницю за її жорстокість, а може й гордість, додав: — Наталка вимагає від мужчин, щоб поставили їй семиголового змія під ноги Більше для пояснення не скажу. Кому це не вдасться, нехай старається сам з собою впоратися. Вона йому не поможе. Вона навіть того не таїть. Щоправда… — додав з уданою повагою, — дуже лякатись їй нема чого. Бо помимо того, що хоче бачити у своїх ніг побореного “драха”, в неї все-таки криється добре й чутке серце, і сама вона в свою руку не хоче ніколи брати лук, а воліє мати в боротьбі останнє слово!
По цих словах, на котрі розсміялися не лиш дівчина сама, але разом і пані Маріян і я, вона встала і, вклонившися мені холодно, мов ми не зналися, вийшла з хати.
“Бідний Несторе, — подумав я, вертаючи з свого візиту від панства Марііян, — бідний хлопче! Не долюбишся ти тут жодного тепла. Не долюбишся, хоч би й поклав їй семиголового змія (як у казках) до ніг. Ті глибокі, мов тайна, очі, що пригадували водяних русалок у місячних ночах, вони, безперечно, вміють приковувати до себе; але, щоб її уста діткнулись тебе коли, бодай у забутті правдивого чуття, я не вірю. Хіба щоб я помилявся!..”
І те саме сказав я собі, коли трапилось мені стрічатись з нею ще кілька разів опісля. Одне я розумію. Розумів, що ту дівчину можна було любити якоюсь аж фанатичною любов’ю, якою, здається, і любив її Нестор.
Життя й досвід не раз учили нас, що саме найгостріші контрасти притягалися найсильніше. То, може, й тут зіллються обі ті протилежні вдачі в одно, де кожне було для себе мов з граніту вирізьблене.
Як кажу, пізнавши ближче Наталку, я не дивувався Несторові, що полюбив так щиро й вірно молоду дівчину. Вона не лиш з поверховності була приманчива й цікава, але й бистрим розумом і духом не була звичайна. Він мав слушність, коли назвав її небуденною дівчиною. З поверховності приваблююча вродженою грацією, симпатичним, трохи тихим голосом, що стояв в контрасті до її ясних і аж проникливих очей, підтримувала цікавісіь мужчин до себе ще й тим, що вправлялася в тілесних спортах з особливим замилуванням До того одягалася гарно, з смаком, що підносило ще більше грацію й гарну будову її тіла, на що наші пані й дівчата не покладали доволі старанності, вважаючи це за якийсь непотрібний люксус [Люксус — розкіш], через що велика частина їх мала обіч неї вигляд занедбаний, некорисний, щоб не сказати просто — міщанський. А вона відзначалася мимоволі.
В розмові бувала бистра й дотепна, часами трохи терпка, ущиплива, навіть подразняюча. Висловлялась коректно, а що найкраще і в жінок рідко — завше коротко і влучно, мов з своїх упрямо закроєних уст кидала камінцями. Загалом — не тішилась оця дівчина великою симпатією. І може тому й держала завсіди нап’ятий лук оборони; і хто б не був той нещасний, що зближався до неї, хоч би і в найліпшім замірі, вона з недовірчивості своєї вдачі виміряла в нього без надуми й стріляла…
Признаюсь, що коли б не була це вибрана мого любимця і коло нього не стояла Маня Обринська з минувшиною й молодими своїми очима, котрі для мене мали вічно свій однаковий чар, — я був би тією дівчиною зайнявся серйозно… Не менше цікавила мене обставина — що була влюблена, як зачув я це тут від одного панка, що так само нею цікавився.
— В доцента К.? — спитав я просто, стаючи мимоволі в душі в обороні свого приятеля Нестора.
— Ні, — була відповідь.
— А в кого ж? Здається, в дім її родичів заходить більше людей, — додав я, щоб довідатись правди.
— Так, заходить. Між іншими й ваш знайомий доктор Обринський.
— Так, — закинув я. — В нього, отже?
— Я думаю, що і в нього ні, — була коротка відповідь.
— То ж хто той щасливий?
— Тото й є загадка, котру трудно розв’язати. Тому, що говорять, не хочеться вірити, однак це походить від молодіжі, що неабияк обсервує її і сгорожить за нею. Кажуть, панна Наталя влюблена в невідповідну собі людину. А невідповідну тим, бо в багатім старшім мужчині, капіталісті семітського походження, котрому й не сниться, котрий не хотячи (бо ніколи нею ближче не займався) чи не загіпнотизував її своїм гострим семітським виглядом і такими ж чорними орлиними очима. Кажуть, вона вже третій рік, як горить у потайній причаєній любові до нього. В любові, котра, як впевняли мене, могла дівчині хіба тим на користь вийти, щоб через терпіння змінила свою горду, тверду вдачу. Бо тепер, — продовжав панок, — вона заморожує найприхильніших до себе людей тією своєю терпкою істотою. А що найбільше, викликає тим несправедливий осуд її в грунті ніжно відчуваючої душі.
Те, що любила “некорисно” чи радше нещасливо, в моїх очах чи не підносило її й було мені доказом її оригінального й самостійного смаку. Заразом мав я переконання, що та дівчина не могла любити чоловіка незначного.
— Шкода дівчини… — додав вкінці поважно панок. — Я її в душі жалію, бо згаданий добродій не ожениться з нею ніколи; бодай вигляду на те нема.
— Вона сильна вдача й переборе себе… — відповів я, — зрештою, чи кожна любов мусить кінчатися… або й кінчається женячкою? — спитав я. — Вона має таких прихильників, що, безперечно, як не зараз, то пізніше здобудуть собі її любов і довір’я. Зрештою, вона, як чую, доволі маюча дівчина і хіба не вийде з примусу заміж!
— Щодо того, то може, — була відповідь добродія. — Хоча й маєток у неї не такий уже великий, як розголосили.
— А може, ще й добродій, котрого любить, прихилиться до неї. Вона справді не буденна дівчина, — закинув я знов, щоб мати цілковиту певність, яке становисько супроти неї випаде Несторові.
— Не буденна хіба своєю зарозумілістю, — закинув тут їдко молодий мужчина. — А щодо згаданого добродія, котрого має вона любити, то повторяю, він з нею ніколи не ожениться. Оскільки відомо, він не займається жодною женщиною, а про женячку висловлюється взагалі неприхильно. Окрім своїх капіталів, любується ще гарними кіньми, їздить щороку по купелях і т. ін.
От таке й подібне чув я про ту дівчину, котра запала моєму молодому приятелеві в душу, і котрий тонув, губивсь у праці, щоб вийти з неї мов гладіатор, аби й обдати її на все життя любов’ю і своїми чистими руками запрацьованим добром.
* * *
Нестор мусив несподівано виїхати на кілька день до Ч., а тої самої днини й враз з ним виїхала й панна Наталка, що була покликана родичами приїздом якоїсь фамільянтки, що прибула з чужини. Дівчина вернула третьої днияи, а він кілька день пізніше. Під час ти.х кількох днів одержав я від нього письмо, в котрім між іншим стояло:
“Та наша тригодинна подорож, Богдане, була чудова! Маючи таку душу, як Наталка, при собі, чоловік неначе будиться до кращого й інтенсивнішого життя. З ніким у житті не годен я так зіллятись душею, як з нею. Нічия істота не впливає на мене так оживляюче, як її. Хіба що ще Маня. На жаль, закоротко тривала та подорож, і не було відповідної хвилі, щоб я був міг їй освідчитися. До того я відчув з її єства, що вона собі того ще не бажала, тому я відложив це ще на пізніше. В горах буде до того краща нагода, — і коли б борше між вас: тебе, Богдане, сестру та її. Про тутешній мій побут не споминаю листовне нічого, хіба ще побіжно про те, що я, приїхавши сюди, натрапив саме на промоцію одного з молодших наших “цвітів будучини” й мусив явитись вечором у товаристві, зібранім в честь молодого в призначенім локалі [Локаль — приміщення] Богдане! Бути може, я надто перейнятий нею й своїми поважними власними справами, але згадаю тобі про той вечір, а радше тих кілька годин, котрі провів я між нашою молодіжжю, лиш оце: перша частина вечора нормальна, друга показала “ліпше” зібраних. Десь читав я раз, що якийсь герой, що носив святу любов у серці, попався, як я припадком, у подібний круг свгііх, і писав більш-менш так, що я хіба лиш повторю: округ мене говорилось різне буденне, плитке, грубе, а я, мов кинений між них злою рукою, сидів і прислухувався. “До чого те все, що вони говорять?” питав я себе раз по раз. У тім прецінь стільки бруду, глупоти й зарозумілості, стільки корчемної грязі… А мені… мені, Богдане, хотілося лиш для того створити уста, щоб вимовити її ім’я. Але я його не вимовив… Звук того імені, здається мені, був би мусив розплистися в тій корчемній атмосфері, сплямитись. Я його здержав у своїй душі, а відтак встав і пішов. Слава богу, надворі стояла чиста ніч. О, ті святі ночі, з своєю тишиною! Ця ясна тиха ніч неначе освіжила, очистила мене від них. Грубі слова й балакання про жінок, дівчат і легковажні слова про національні справи, чесні особистості — мене до глибини душі знеохотили. Я не піду скоро між них.
Нестор”.
* * *
Так відчував Нестор.
Одного вечора, а був це вечір пишний, ясний, бо місяць стояв уповні, пішла моя мати по вечері до пані Маріян на “балачку”. Пані Маріян, як і моя мати, рідко виходила вечорами на проходи, як робили це, навпаки, ми, молодші. А пізнавши себе раз ближче й полюбившися, відвідували себе часто вечорами, й та балачка їх затягалась іноді до пізньої ночі. До цих балачок (ідучи по матір) прилучавсь і я.
Так і цього вечора.
Мати вийшла пізніше вечором з дому, а коли не вернула за “годинку”, я, вернувшій з довшого проходу, пішов по неї. Правду кажучи, я радо ходив вечорами до панства Маріянів. Разів зо два заставав я там і Маню з братом; і хоча вони хутко по моїм появленню прощались (якісь неминучі справи вимагали цього від Мані), все ж таки обмінювались ми кількома словами з собою, і я поглядав у те симпатичне личко, бачив ті незмінено милі очі.
Ідучи з своєї хати дорогою попри колишній сад Обринських, що зберігав у собі тут же зараз при дорозі масу різних украшаючих кущів жасмінів і т. ін., я кинув оком у глибінь саду, де все ще стояв давній знайомий мені павільйон з двома своїми тополями, мов сторожами, і я побачив, що його середина була освітлена. Однак, не доглянувши в нім нікого, я звернув очі на скляну веранду з сходами, що збігали вниз у сад. Вона була ясно освітлена, двері від неї до сходів широко відчинені, і на ній побачив (чи радше відгадав я) свою матір у товаристві пані Маріян і ще якоїсь дами. Цікаво поглянув я, чи не побачу там ще кого знайомого, а передусім Ті. Але не доглянув. Замість того оказалася ближче в особі третьої дами пані Міллер.
Як прийшла вона там? Оскільки мені було відомо, не виходила пані Міллер до нікого з літників у гості. Вона мала свою велику амбіцію, а до того пересуд, що приїжджаюче жіноцтво з більших міст дивиться через плечі на мешканців маломіських, і через те держалась гордо й здалека в своїй ослоненія соснами романтичній “лісничівці”, неначе відмежовуючись її крилатими зеленими великанами від ворогів-наїзників. Коли, проте, явилась тут, то була це, безперечно, заслуга Мані. Більше не добачував я нікого на веранді, хіба що сидів, може, хто з молодших на сходах, як бувало іноді ще й за часів Обринських.
Коли я ввійшов у кімнату, що притикала до веранди, застав я в ній щойно увійшовшу паню Маріян, котра привіталась і попросила мене піти на веранду, де зібралось ціле товариство, навіть пані Міллер, котру було так тяжко без “протекції” панни Обринсукої заманити до себе, а котра була така цікава й сердечна женщина.
— Шкода, що не явились ви скоріше, пане совітник, — додала. — Пані Міллер щойно перед півгодиною скінчила викладати кабалу [Кабала — (тут) вгадування долі людини, засноване на містичному кабалістичному псевдовченні] для мого мужа, котра була цікава, бо за системою mademoiselle Lenormand [Мадмуазель Ленорман (франц.)]. Тепер сидять усі на веранді і, як не помиляюся, говорять про самі містичні речі й феномени місячних ночей.
І сказавши це, пані Маріян збиралась створити широкі скляні двері, що провадили на обширну, ясно освічену веранду, а звідти сходили в сад. Саме в хвилі, як поклала пані Маріян руку на клямку, щоб відчинити мені двері, щоб міг я приєднатись до товариства, — отворила їх донька її знадвору і, станувши проти неї, усміхнене сказала:
— Я спішусь, матусенько, я спішусь! Ціле товариство просить вао заграти нам Бетховена “Місячну сонату”. Пані Міллер знаходиться в настрої ясновидчині, а Наталка подала гадку, щоб кожне з нас оповіло хоч коротенький епізод з свого життя! Але, — тягнула з поспіхом дальше, — до того треба поважної музики, пояснив доктор Обринський. А Наталка сказала, що найвідповідніша була б “Місячна соната” Бетховена. Я пригадала собі, що це одна соната Бетховена, матусенько, котру ви ще з його сонат не забули грати, хоч уже й поволеньки граєте. Особливо першу часть. Я так дуже люблю, як ви її граєте. Тож заграйте її нам. Я б так дуже хотіла, щоб воно так вийшло, як доктор з Наталкою планують на чолі з панею Міллер, котра нині знизилась бути нашою Ленорман. — Це посліднє додало до мене молоде шістнадцятилітнє дівчатко, усміхнене беручи безцеремонне мою руку й посіпавши нею сердечно. — Ви також нам щось оповісте, пане совітник. Ви також, правда?
