— Я іменно маю ті вимоги на думці.
— А як і ті вас заведуть?
Нестор розсміявся, а через хвилю поглянув на неї, прижмурюючи очі, як чинив це, коли вглиблявся в що думкою, і сказав:
— Оскільки себе знаю і досі переконався, зрозумів я, що праця одна дає розчарованій життям людині вдоволення. Отже, коли б мені життя й відібрало те, що було для мене цінним, одної праці воно не може мені відібрати. А хто ставить її на першому місці, не впаде ніколи, хоч би й як життя й обставини складались для нього ворожо.
— Значить, ви ставите працю понад усе? — обізвалася дівчина й поглянула на нього з вигребущим супокоєм.
— Понад усе ні, але бодай нарівні з поняттям “щастя”, моя пані, — додав Нестор.
— Часом можемо впасти й саможертвою, як віддамо всі наші сили тому молохові “праця”, — зачепила вона.
— Можемо; але так само можемо знищитись і в іншому напрямі; особливо женщина, котра скоріше може в своїх обчисленнях помилитись, чим мужчина.
— Женщина? — спитала вона й неначе задержала хвилю в собі віддих.
— Так. Особливо коли укладає життєві плани виключно на підставі одного лиш подружжя. Хоча я особисто маю дуже високі поняття про це посліднє й любов.
— Колись побалакаємо ще ширше на ту тему, докторе… — обізвалася нараз дівчина з притиском і замовкла.
— Побалакаємо, пані, — відповів він знов спокійно. І мов вгадуючи щось з її слів, нараз поглянув на неї поважно й додав: — Якщо мої найінтимніші бажання не сповняться, то будьте переконані, я перейду попри них, хоча б мав під їх ваготою внутрішньо й покривавитись.
Вона не відповіла. Звернула до нього зчудовано голову й у тій хвилі їх погляди стріїнулися. Гарячі, повні внутрішньо го порішеніня й характеру погляди. Очевидно, вона не знала Нестора, не мала поняття про силу, енергію й волю того на вид так ніжного, спокійного мужчини, з котрого одухотвореного лиця била в тій хвилі така залізна постанова й духова сила, як її бачимо іноді лиш у значних і розумове багато одарених людей.
— А ти, Наталко, щаслива? — звернулася нараз, перебиваючи розмову, Ірина до гарної дівчини, що сиділа недалеко Мані й мене, і якраз у тій хвилі сягнула за моїм капелюхом і заткнула за нього кусник соснини.
— Щаслива? Що за фантазія нині ставляти людям такі питання, Ірино! — вядповіла, поглянувши на молоду дівчину майже строго. — Невже ж тому, що ти розпалила в товаристві вогонь, він горить, і ти тим перейнята? Я обсервую життя, — відповіла і, віддаючи мені капелюха, додала ласкаво: — За лицарську опіку й силу!
Я подякував і мимоволі повів поглядом по Несторі. По його лиці перебігла ніжна, ледве замітна краска, мов по дівочому лиці, одначе він не рушився. Маня сиділа мовчки, як брат, і, як він, гляділа блискучими очима в огонь, а її білі руки були оплетені й обвили нерухомо коліна.
— Отже, Наталка “обсервує”, — тягнула далі Ірина і, знявши тепер овій власний капелюх, почала його також сама прибирати зеленню.
— Нам би вже час додому, панно Маню, — обізвалася тут Наталка трохи роздразнено до Мані. — Як залишимось тут при вогні ще дальше, Ірина готова й перехожих селян задержувати й розпитувати про їх почування щастя. Ходім! — З тими словами почала оглядатись за капелюхом і зонтиком, щоб справді підійматись з свого місця.
— Іди, як хочеш! — прокинулась уражено шістнадцятилітня; засіла вигідніше на своїм місці, присуваючися ще ближче до Нестора, коло котрого чулася дуже певно. — Я маю ще розвідатися в добродія Олеся, чи й він щасливий, а відтак підемо.
Дівчина сказала це так певно й рішуче, що всі в один голос розсміялися. Але її те не займало.
— Ви щасливі, пане Олесь? — звернулася до мене наперекір своїй гарній кузинці, і її любі дитинні очі опинились поважно на моїх устах. — Мені здається, що ніхто не може буї и цілком щасливий, поки не влюблений і іне заручений.
Знов сміх.
— Кажіть, пане Богдане! — Так вона називала мене іноді залюбки, виминаючи консеквентне мого титулу. Я всміхнувся, погладивши вуса.
— Я щасливий, навіть дуже щасливий. Ось мій капелюх удекорований прекрасними білими руками, знаходжуся в товаристві, рідко гарнім і симпатичнім. Що мені ще бажати?
— Ет! Це не цікаве! — відповіла молода дівчина і, закопиливши спідню губку, подивилась на мене неласкаве. — Скажіть що інше. А як ні, то найкраще я попитаю сама, що хочу знати.
— Прошу!
— Ірино! — впімнула Наталка поважно свавільну дівчину. — В присутності родичів ти б не була така цікава!
— Власне тому, — відповіла прямо Ірина. — Зрештою, добродій Богдан дозволяє питати.
Я розсміявся.
— Прошу, — повторив.
— Ви завше такі поважні, пане Олесь, а я хотіла б знати, чи ви були через те коли влюблені, бо я не була ще ніколи. Поновний сміх.
— Був, — відповів я цілком спокійно.
— А чому не оженились.
— Бо… між мною й нею станув час. Дівчина зчудувалася, підсуваючи брови вгору.
— Цього я не розумію, пане Олесь, і чогось подібного ніколи не чула.
— Це дуже просто. Вона була дівчина розумове високо розвинена, повна предприємчих мрій і танів, повна стремлінь до самостійності, з душею, що вижидала щастя чи не виключно з того боку. А я, з роду мужик, любувався в старосвітських ідеалах о глядів земного щастя. Я бажав, щоб вона зійшла з свого біломрійного п’єдесталу, а вона не могла. І між тим коли ми, з одного боку, через ту нашу любов внутрішньо виростали, пішли другою стороною, відмінними шляхами в життя і… тоді от і втиснувся між нас час, затирав наші почування й робив нас чимраз більше байдужими до себе…
— То вона вже завмерла, та любов? — перервала мене поспішно дівчина, звертаючи до мене свої майже прислухаючіся очі.
— Може, й умерла. Бодай так здається, коли стає мовчки… Але… цікава моя історія? — спитав я, усміхнувшись, і нараз урвав.
Дівчина не звертала з мене своїх очей, між тим коли всі кругом сиділи нерухомо. Лиш раз, при словах “час, що затирав наші почування, робив нас байдужими”, Маня підняла руку, мов хотіла запротестувати моїм словам, але, мов опам’ятовуючись, уже в слідуючій хвилі опустила її наново, і вираз найбільшого супокою й байдужості запанував на її лиці.
— А тепер? — питала далі дівчина.
— Тепер я все ще старосвітський. До того теперішня жіноча молодіж не займає мене, дарма що між нею находиться велике число прегарних, талановитих і власними силами високо поставлених одиниць. Але загал мені не цікавий. Я не знаю, — додав я, звертаючись вже до всіх, — не можу собі порадити; одначе в стремлінні здобути рівноправність я бачу лиш хаос оправданих і фальшивих шляхів, хоч тяжко супроти того і держатися байдужо. Я один ще все більше поклонник непорочних уст жінки, чим виголошуваних нею парламентарних бесід. Волію більше лагідну біблійну вдачу, вирівняну внутрішньою красою і культурою, як мужесько-жіночу істоту з прапором у руках, що кличе до бою 1 т. ін. Я мужик… — додав я, — на думку якого не сміє “домівство” ні на волосок бути нарушена модернізмом, фаховим заняттям жінки, одним словом — елементом “самостійності”, що зводить жінку на зманерованих, упривілейованих “зарібниць”-емансипанток, котрих ліпша часть марнується, а друга нічим не стає по правді вище від давніх жінок і матрон. Оце історія моєї “любові”, панно Грусю. Вона не скінчена, бо, як казав я, між нас втиснувся час.
Блискавкою звернулася Ірина до Мані, що сиділа нерухомо й гляділа, як здавалося, в огонь; а по правді очі її були звернені в своє нутро.
— Панно Манусю! — запитала молода дівчина і при тих словах зсунулась поважній дівчині до ніг. — Ще лиш ви лишились, щоб сказати, чи щасливі. Ще лиш ви. Скажіть нам дещо й ви. Нам усім, панно Манусю, що любимо й шануємо вас! Ви ніколи про себе не говорите.
Маня піднялася, подаючи свому братові руку, з свого місця.
— Час додому, Ірусю… — відповіла поважно. — Ось місяць виринув уже на небі, а ми ще під скалою. Родичі й пані Олесь певне вже давно від’їхали, не діждавшись нас, як сподівались. — Сказавши це, зігнулася по свій зонтик і пальто, що саме в тій хвилі я взяв у свої руки. — Час додому…
* * *
Саме минув тиждень, як оце сталося.
Я виїхав на вісім день до купелевоії місцевості Дорна З., а в кілька день по моїм приїзді тут же стрінувся з добродієм Маріяном і молодою Іриною, що приїхали також сюди, щоб оглянути цей гарний між горами захований курорт. Ледве привітавшись зі мною, він сказав:
— Слава богу, що ми здибались. До вас хотіли ще передучора ніччю вислати депешу, але що незнали докладно, чи застане вона вас ще в Д., чи не поїдете ви і до Б., залишили це й вижидають вашого повороту, не телеграфувавши.
— Чи сталося що? — опитав я, занепокоєний словами й поважною міною доброго панка. — Хто хотів висилати депешу до мене? — І перед моєю уявою станула нараз моя мати, а за нею Маяя. — Може, занедужала моя мати? — спитав я.
— Так і ні, — відповів панок вздержливо. — Зрештою, — додав, — я розкажу все. У вас, добродію, вдома горіло, але — (додав з поспіхом) — не хвилюйтесь. Тепер там уже все в порядку,
Вражений до глибини сею несподіваною заявою, я поставив нараз кілька питань: “Горіло в нас? Коли, через що?.. А з матір’ю що, здорова?”
Добродій Маріян розказав.
В кілька день по моїм від’їзді прийшло моїй матері на думку розпочати прання.
— Білизна, мовила, прана й переполіскувана у гірській воді, це не то, що в воді міста, а вона хоче вивезти всю білизну сніжнобілу додому…
— Та наїм ще не час додому! — закинув я нетерпеливо. — Але далі, добродію, прошу вас, далі, — нетерпеливився я. — Кажіть, чи вона здорова?
— Не цілком здорова, то-то й є; але слухайте! Білизна пралася справді, — тягнув добродій Маріян спокійно, — і то так, як бажала, щоб на ріці “переполіскувалося”. Коли надвечір прачка з слугою не вертали додому, вилізла мати на під, щоб поглянути відти на ріку, що з обома жінками діється, чи не йдуть уже. Так роздивляючися, воїна нараз побачила, що з поду, а радше з вікон літньої кухні, що припирала до її кімнати, садить чорний густий дим, а в кілька хвиль пізніше вже й полум’я. З переляку, що це в неї горить, неначе громом поражена, в першій хвилі не могла з місця й рушитись. Одначе силуючись усе ж таки зійти, і то якмога найскоріше, щоб покликати вдолині о рятунок, вона впала, обезсилена з остраху й зворушення, коло дверей на поді, стративши свідомість. Як довго лежала вона там так, не знати докладно. Одначе коли на поклик Наталки й Нестора, що, на щастя, перші побачили в сусідстві (будучи в той час у саді) вогонь, прибула паміч, о котру в першій хвилі було тяжко, бо люди по більшій часті були на роботі, віднайшла її панна Обринсцка, що прилетіла на місце, — без свідомості, на поді. На щастя, добродію, — додав поважно добродій Маріян, — на щастя. Панна Обринська, переконавшися відразу, що господині вдолині ніде нема, кинулася, інстинктом ведена, вгору і тут її віднайшла. Якби .не те, пане Олесь, були б ви її живої, може, й не побачили. Лежала вона з пораненою голоївою і, як сконстатував прикликаний пізніше лікар, з вивихненою ногою. Тепер знаходиться вона під опікою пані Міллер, моєї жінки, а передусім панни Обринської, що від хвилі, як віднайшла її в такому стані, не відступала більше від неї. Всі вичікують вашого повороту з нетерпеливістю, добродію, бо, — додав панок тепер одверто, — тепер ваша матіїнка дуже хора…
Вислухавши це, я стояв малу хвилину також мов громом побитий. Не сказавши ні слова на цю відомість, я лише чув, як моє лице мов льодом обволіклося і коло серця мов застигло. Моя мати в такій небезпеці! Хора, може, безнадійно!. Я поглянув на годинника, а відтак засунув його мовчки в кишеню.! Була третя по обіді, потяг, що мав мене повезти додому до неї, що лежала ще, може, й досі непритомна й знаходилася між чужими, відходив аж о-пів на п’яту. Значить, мені приходилось перечікувати, мов на вугіллях, ще півтори години. Добродій Маріян зрозумів мене.
— Злагодьте ваш багаж, — сказав щиро, — а опісля приїжджайте до нас у готель, де будемо вас вижидати. А як ні, і я думаю, це буде вам приємніше, вишліть багаж на дворець, а самі зайдіть у парк коло кургаузу [Кургэуз — будинок, де приймають лікувальні процедури], де я буду з Ірусею вдвох вас вижидати. Там побалакаємо ще про дещо, щоб не денервувались самі довгим вижиданням на потяг.
Я згодився й розпрощався.
Не минуло більше як півгодини, коли я опияився коло добрих знайомих при столі в невеликому гарному парку недалеко кураційлого дому. Добродій Маріян віддалився на часок, покликаний несподівано якимсь давнім знайомим, котрий перебував також на курорті, а я й Іруся лишились самі.
— Я так ждала “а вас, добродію Богдане, — сказала дівчина, звертаючи на мене свої щирі оченята всею щирістю своєї одвертої вдачі, і подала руку. — Хотіла так дуже з вами поговорити про те нещастя, що скоїлося у вас дома. Як ви змінилися, пане Олесь, цілком зблідли!
— Розповідайте! — попросив я стисненим голосом, стискаючи вдячно дрібну руку молоденькой приятельки.
— Все було так страшно… — почала зворушеним голосом. — Днина була така парна, і все було таке розсушене, як почало горіти. Господи боже, пане Олесь! — сказала й нараз притиснула обі долоні до лиця, мов віддаляючись тим рухом від страшної картини, що, покликана уявою, станула перед її очима. — Страшне було це все, а ще до того перед вечором! Ви побачите, як вернете, руїну. Один господарський будинок пішов цілком, а…
— А… помешкання також? — спитав я, здержуючи віддих.
— Ні. Лиш дах з одної сторони, котру, як казали мені, якраз замешкувала ваша мати. Дах запалився й завалився. Господи боже, неначе під небеса, так пнулося полум’я рівно вгору. О-о-о! Я все бачила, пане Олесь, усе, — впевняла нервово раз по раз, і в її голосі зачувся здавлюваний плач, — хоч мама туди не пускала. Вона страшно боялася за мене, і щоб вогонь яе перенісся й до нашого дому, хоч вітру не було замітно. Але я не видержала, втекла від матері. Наталка боролась там і доктор Нестор. Наталка помагала при гашенні, мов мужчина, тягнула й подавала воду… а Нестор… — додала й на хвилинку мов здержалася. — Доктор Нестор рятував за кількох людей. О, коли б ви були бачили, як він там працював, наче купався в власному поті, він командував, поки вогнева сторожа над’їхала, аж захрип, ба ще й опісля. Мені здається… це й пірвало Наталку за собою… що вона, та елегаятська пані… не зважала ні на сукню… що тут і там здерлась, зачіплюючись… ні на фризуру, що змокла теліпалась остаточно одною довгою косою по плечах, надаючи їй чудний вигляд. Одним словом, усе робила, робила німо, під впливом Несторових приказів.
— Щирий дорогий мій хлопець! — вирвалося мені з зворушенням з уст.
— Правда? — спитало мене молоде дівчатко одверто, виявляючи тим одним словом своє нутро.
— Правда, — відповів я й стиснув її руку.
— Я не казала. Але Наталка… ви знаєте… — додала вона приниженим голосом і зморщила похмуро брови. — Вона все любить з ним гризтися й інших понад нього ставити; особливо фізична сила імпонує їй. Я її не розумію. Але мені все здається, що він колись, як каже мама, стане високо, і тоді вона понизиться. Коли б він лише під час цієї катастрофи не простудився й не перемучився. Мама каже: він “мімоза”, — звернула нараз на інший шлях.
— Господь знає, — відповів я. — Часто-густо потягає одне нещастя й друге за собою. Але… може й ні, — додав я. — Мій хлопець твердий і відпорниїй. Взагалі Обринські не піддаються так легко чужим властям. Знаючи Нестора наскрізь, я переконаний, що серед гамору, крику, остраху й нещастя він один не стратив там ані на хвилинку рівноваги духу й стояв на місці, де вимагала конечність, мов мур. Але мати моя? — спитав я нараз і схилився до молодої дівчини, що прислухувалася посліднім словам моїм з поширеними очима, мов завіщанню якому. — Оповідайте мені про мою матір.
— Вашу матір відшукала панна Маня, бо про неї в першій хвилині нещастя ніхто не погадав. Мов той птах прилетіла, дізнавшись, що це у вас горить, на місце й кинулася між товпу цікавих і рятуючих відшукувати передусім її. Кликала, шукала, приказувала й другим шукати її, але ніхто не знав, де вона поділася і чи взагалі була дома. Лиш коли вона сама, перелетівши в найбільшій небезпеці всю хату, над котрою з одної сторони горів уже дах, і не знайшовши її, побачила двері від поду відчинені, блиснула їй гадка, що вона може туди пішла дещо рятувати там. І не надумуючися ні хвилину, вона погнала вгору, не зважаючи, що дах уже горів. І яке щастя, пане Олесь, що туди пішла. Велике, несказанне щастя. Кілька хвиль пізніше… — додала, віддихаючи глибоко, — як знесено матір удолину, саме то тій стороні, де силувалася вона знести її сама вдолину, заломився з страшенним лоскотом дах.
Я зітхнув і заслонив на хвильку рукою очі. Коли б це справді було так сталося, Ірино… Коли б справді був дах над ними заломився!
Молоде дівчатко своїм жіночим інстинктом мене зрозуміло.
— Це було б страшне, пане Олесь, — прошептало, перелякане, й стягнуло лагідним рухом мою руку з очей. — Це було б страшне, пане Олесь. Але воно не сталося. Завдяки притомності й силі Маниній, воно не сталося, успокойтесь. Вашу матір знесла Маня з якимсь чоловіком, що побіг ще своєчасно на її поклик, вдолину, і її залишили в найбезпечнішому місці. Годину-дві по тім був вогонь зовсім погашений, і люди порозходилися. Залишився лиш вартівник, на часок ще Нестор, Маня й пані Міллер, котра забрала вашу матір в затишну лісничівку до себе, де перебуває й досі. І настав спокій. Бідна паяна Маня, вона також ушкоджена. Якось злітаючи, надпалена дахівка вдарила її в чоло над лівою бров’ю. Вона, мабуть, і досі ходить з зав’язкою кругом чола, хоч, може, їй уже добре, — додала, коли я при її посліднім реченні зморщив брови. — Лікар взяв і її під овій спеціальний догляд і наказав яких вісім день носити зав’язку кругом голови над очима. Від’їжджаючи передучора надвечір, я відвідала її на хвильку. Вона вийшла з кімнати хорої безшелесне й, прикладаючи пальці до вуст, наказувала тишину.
“Хора спить… — прошептала до мене. — Сон для неї є тепер чистою благодаттю. Страшна подія плутається їй заодно в уяві і тим викликує погіршення стану”.
“А ви, панно Манусю?” опитала я її.
“Мені нічого. Не журися. Скоро пан Олесь верне, я буду лічитися. Мені не грозить небезпека, але тут… — додала й указала рукою на кімнату хорої, — тут треба сумлінного догляду й щонайменше ще десять-чотирнадцять день. Однак своє місце я відступлю лиш йому”. Але я Мані не вірю, пане Олесь… — оповідало дівчатко поважно. — Вона сама мусить більше терпіти, як показує. Ціла її постать і вигляд свідчили мені про те. Не менше велика блідість, втома її лиця й хід. Сама дуже змарніла за ці кілька день, неначе перебула тяжку хоробу. Я аж перелякалася її, така поважна видалася мені. Ходить так поволі, що й сукні не чуєш, як волочиться за нею. Я не можу собі порадити, але мені все здається, що й вона вогнем ушкоджена та затаює це. Зрештою, побачите самі.
Я не відповів,
Сильні внутрішні почування мої до матері й сеї дівчини, що, я відчував це, становила мою долю, піднялись таким вихром з дна моєї душі, що не дозволяли мені тепер хоч би й на хвилину відчинити уста на яке-небудь слово. Я усміхнувся гірко. Дивна гра долі! На тім самім місці, звідки гнала колись моя мати малого Нестора за те, що переліз через білі штахети, щоб показати мені свій перший нотес, одержаний в дарунку від своєї сестри, — рятував він від пожежі її хату. А вона, та дівчина, з голівкою, колись повною мрій та ідеалів, ненавиджена й майже переслідувана нею, щоб відвернути її від свого сина, — вирвала її від смерті з нараженням власного життя й сторожила над смертельно хорою.
Хто це викликав? Чия рука? Діяла тут яка невидима потуга? И усе те під час моєї неприсутності, щоб кинути вже цілком мужика до ніг аристократки!
