“Маню, ви хворі!” кликнув.
Але вона не піддавалася. Освободившися з його рук, стала, як перше. Вхопивши заразом поруччя крісла, говорила далі:
“Це пусте, пане Олесь. Так мені вже кілька разів лучалося й миналося. І якби власне не та моя “легкодушність”, когра всіх умірковайих, не виключивши й доктора Роттера, лякає, я б на прикази доктора Роттера лежала вже давно в постелі й ослабла дальше; між тим коли мій вами й ним засуджуваний імпульс до легкодушності держить мене й досі на ногах… Але ви простіть, — тягнула майже гарячкове дальше, неначеб не мала вже з ним більше говорити, звертаючи на нього свої в цій хвилі надмірно блискучі очі, — що я зроблю вам ще дещо противне. Пані Міллер казала мені, що ви хочете вже сеї ночі самі сторожити коло хорої, а з цього не може нічого бути”.
Він зчудувався.
“Як, — спитав, — не може бути? Моє місце віднині коло неї. Я вже досить приймав жертв, досить надуживав ваші й пані Міллер сили й доброту. Зрозумійте, що віднині це не сміє більше бути. А про те, до якої степені я став вашим довжником, ви, мабуть, досі й не подумали?”
“Ви мене зле зрозуміли, — обізвалася тут дівчина спокійно. — Зле зрозуміли мої слова. Обтяжувати вас обов’язками, себто впроваджувати в положення довжника проти нас, ніхто з нас не задумує. Але коли застановитесь хвилину над моїми словами спокійно, зрозумієте мене також. Стан хорої, як поясняв мені нині доктор Роттер, взмагається чи не до кризи, хора вимагає найбільшого догляду й уваги в хвилях, котрі своїми об’явами в хорої вам ще незнакомі. Самі з нею, без нашої, т. є. моєї або пані Міллер помочі, ви не впораєтесь. Позвольте, щоб ще два-три дні ми були вам коло вашої хорої помічні, котру, я признаюсь, сама вже ваша присутність буде лікувати. Як її стан поліпшиться, поступайте, як самі хочете, і ми не будемо втручатися”.
“З того не буде нічого, — відповів він рішуче. — Сили пані Міллер, крім ще цеї одної ночі, я не буду довше надуживати. А вашої вже й стільки ні. Ви самі хорі, обезсилені, як щойно я пересвідчився. А я б мав вас ще й дальше займати? Який там мужик, егоїст і бог зна що інше, я видаюся в ваших очах, однак визискувачем слабших я ніколи не був. А по-друге, панно Маню, — сказав він, і його погляд задержався з неописаною ніжністю на ній, — чи ви гадаєте, що я прийняв свою матір з ваших рук, що вирвали її з самої пропасті смерті, на те, щоб другою пхнути вас за те в недугу? Ні, Маню! Хоч і як дорожу я життям моєї матері, рад би їй самого неба прихилити, але тут і в тім разі я зрікаюсь вашої помочі, не годен її приймити. Телеграфічне покличу я завтра з Ч. служебницю і з її поміччю й доктора Роттера, що, на щастя, є моїм щирим другом, я маю надію, що вирву її з хороби”.
“Спробуйте це!.. — оказала дівчина понуро, — коли хочете зворушити хору наново. Самою вже появою сестри-служебниці, котра не раз ввижається хорим безвинно вістуном смерті, вона може впасти в стан погіршення. А я якраз цьому хотіла запобігти, перебираючи місце коло хорої, покій стане її стан відрадніший. Однак буду мусила від того відступити. Ваші права перші, мої припадкові”.
По його лиці перебігло мов проміння.
“Ви боретесь хоробро, панно Маню, — сказав він і приступив до неї ближче. — І якби не те, що саме ви були тією, що видерли матір від смерті, я прийняв би вашу поміч з найбільшою вдячністю… Але так, як є стан речей і стан вашого здоров’я, я цього під жодною умовою не можу вчинити… Не журіться… — додав тепло і взяв її звисаючу руку між свої долоні. — Змогла сама одна дівоча сила вирвати її з самої найгіршої пропасті, то чей же найдеться і в мене сила допровадити її благородне діло до кінця”.
“Робіть, як хочете! — обізвалася вона майже розпучливо. — Доктор Роттер скаже вам те саме. Оскільки я його погляди про хоробу вашоїї матері знаю, не згодиться він з вашою постановою ніколи”.
“Доктор Роттер? — спитав він зчудовано й усміхнувся болюче. — Чи за цей короткий час пізнали ви вже так добре його погляди, що впевняєте про це так твердо?” спитав він і, сказавши це, спинив свої очі вигребущо на її блідім лиці.
Вона видержала його погляд.
“Ми надто часто зносилися в останнім часі коло хорої, щоб не могла я предсказати його думку дотично хорої”.
Добродій Олесь відвернувся.
“Ви є також його пацієнткою? — сказав нараз. — Чи не так? Червоний шрам на вашім чолі свідчить, що й не так скоро перестанете нею бути. Але, — додав, — щоб дійти до кінця про порушену між нами справу, то я буду вас просити підчинитися цим разом моєму бажанню, хоч би воно мало навіть вас і боліти. Будьте добрі, — закінчив речення лагідніше, побачивши, що дівчина хапається немов судорожно наново за крісло, — і йдіть на опочинок. Воно вже й так доходить до півночі. Завтра будемо, може, про це далі говорити”.
“Як доктор Роттер прийде…” сказала вона ледве чутно і звернулася до своїх дверей.
“Як доктор Роттер прийде, — відповів він і, вимовляючи ім’я лікаря, так сильно зморщив чоло, мов вимовляв ім’я найтяжчого ворога свого, а не доброго й щирого приятеля. — Як доктор Роттер прийде…”
Відтак сталося, як бажав. Я внховзнулася незамітно через скляні двері, обійшовши діад, й вернула в кімнату хорої, котра спала сильним сном. За недовгу хвильку вернувся й він. На годинку уступила я йому на його бажання своє місце, пояснюючи, як має в деяких хвилях з хорою поступати. Але він просив припочити довше, бо як упевнив мене, годен сам і до рання пересидіти, — що я і вчинила. На щастя, перейшла ніч доволі щасливо, — і він мене не покликував. Хора була спокійніша, як ми сподівалися, а я, скріпившися довшим сном, змогла оце все моє оповідання обширно і в подробицях описати. Другий раз знов, а до того часу поздоровляє тебе щиро твоя А. Міллер”.
* * *
(Два дні пізніше).
“Оксанко!
Доктор Роттер був і, по огляненню хорої, в котрої почалася мимо двох спокійних ночей сильна гарячка наново, супротивився намірові добродія Олеся покликати сестру-служебницю з Ч., що могла б йому бути в догляданні матері помічною, й увільнити Маню й мене від утяжливих, хоч і добровільно на себе прийнятих обов’язків — гостро й рішуче.
“Панна Обринська, — поясняв доктор Роттер, — доглядала хору з першої хвилини нещастя, як лиш прийшла вона до свідомості. Хора вже звикла до неї, пані Міллер і мене, і тепер, коли хороба доходить до кризи, вимагає найбільшого догляду й посвячення, усувати від неї знайомі лиця й брати чужі було б для неї не лише получене з небезпекою, але могло б навіть і продовжити хоробу. Я сам, — додав віін, обіймаючи при тих словах теплим поглядом дівчину, що сиділа мовчки в своїй кімнаті, де саме відбувалася конференція, сперши голову на руки, не мішаючися в розмову, — був би перший, що увільнив би панну Обринську від цього чину, не застановляючись над тим ні на хвилинку, наколи б саме не грізний стан хорої, що, як кажу, вимагає саме тепер ще хоч кількадневного посвячення з її й пані Міллер сторони.
“Бідна панно Маню! — додав, звертаючися до неї. — Ви самі ще реконвалесцентка, а мимо того ваші надужиті сили мусять це ще недовгий час видержати. Чи зможеіе нам ще посвятити зо дві-три ночі? Лиш три, — повторив лагідно, неначе доторкався якогось болючого місця в її душі. — Я маю певну надію, що як не наступить поновне сильніше зворушення хорої, по упливі того часу її стан піде рішуче до ліпшого”
“Я радо сповню ваше бажання, пане докторе, — відповіла дівчина, звертаючи вповні своє лице до нього. — А коли б не опозиція добродія Олеся, котрий супротивлявся моїй присутності зараз першого вечора, коли приїхав, ця справа не була б навіть прийшла до дискусії, однак…” і урвала.
“Супротивляючися тому, я мав передусім ваш власний стан на оці, — обізвався поважно добродій Олесь, — і лиш у другій точці входили мої власні, вам відомі причини до сеї справи Чи почуваєте себе справді настільки сильні, щоб обняти наново покинене місце коло моєї матері?” Останні слова були проведені хмарним, майже понурим поглядом до дівчини, мов за дим крилося бажання, щоб дала вона противну відповідь.
“Так, — відповіла вона просто. — Я до вашої матері привикла, а остаточно я хочу це”
“Хочете?” спитав зчудований доктор Роттер.
“Так, пане докторе, — повторила дівчина. — Чи в тім щось дивного?”
“Ні, своїм питанням я лиш хотів довідатися, чи ви певні, що сила вашої волі не спроневіриться вам”.
Замість відповіді вона всміхнулася й не обізвалася.
“Панна Обринська переб’є головою й мур, — пояснив добродій Олесь докторові, — однаково, чи голова розіб’ється від того, чи ні! Це в Обринських значить — “свобода волі”.
Тепер і доктоїр Роттер усміхнувся.
Оксанко! Ти повинна була бачити в тій хвилі тих обох ‘мужчин. Одного — з захмареним чолом і поглядом, що узнавав авторитет у даному разі другого лиш з найглибшим внутрішнім опором, і другого — з очима, зверненими на дівчину, повними блиску й захвату. Оба не виглядали в цій хвилі як добрі приятелі, товариші.
“Цеї ночі буду вам уже помічна, пане Олесь”, звернулася Маня до нього, ігноруючи цілком його хмарний настрій. І неначе приготовляючися вже до свого обов’язку, вона піднялася з крісла.
“Дякую вам! — обізвався тут доктор Ротгер, простягаючи до неї руку. — Я знав, що мій щирий асистент не відтягне в послідній хвилі своєї помічної руки від мене, що рад би і з своєї сторони поставити шановану ним хору якнайскоріше на ноги. — І звертаючися востаннє до добродія Олеся, що стояв мовчки коло мене, подав йому ще деякі вказівки про нові, хорій записані заспокоюючі медикаменти, вклонився й поставив уже руку на клямку дверей. — Ов! — кликнув нараз і задержався, мов пригадав щось. І з тим, сягнувши рукою у внутрішню грудну кишеню, витягнув звідти щось невелике, в тонкий папір заловите. — Сьогодні зрання, — сказав, — принесла мені моя господиня розцвілу неї бурливої ночі білу рожу, а я не міг… не поділитися з вами, пані Обринська, сею пишною білою квіткою. Вона пізня, — додав, звертаючися неначе вибачливо до товариша, — але самі побачите — препишна. Погляньте!”
І поставивши з тими словами білий цвіток перед Манею на стіл, сам попрощався.
“Відчуваєш, Оксанко, ти дещо за тим?
Це чудова!..”
Маня розвинула з слабим усміхом шовковий папір, похилилася мовчки цілим обличчям над пишною білою квіткою.
“Чудова, дійсно… одинока! — прошептала й хвилинку мов упивалася рожею. — Погляньте, пане Олесь… пані Міллер!”
Я взяла квітку в руки, подивляючи її непорочну красу, між тим коли добродій Олесь, неначе підождавши, щоб ця сцена скінчилася якнайскорше, почав нетерпеливо по хаті туди й назад проходжуватися. Налюбувавшися рожею не менше, як дівчина, я заткнула її, не надумуючись довго, дівчині позад уха в звисаючу косу. Побачивши це, добродій Олесь захмарився, як недавно, і задержався в ході.
“Чи не було б краще, пані Міллер, дати панні Обринській хоч на кілька день ще обв’язку на чоло? — обізвався, поглянувши ще завше понуро на оздобу в дівочім волоссі. — Доктор Роттер, очевидно, забув про те спімнути своїй молодшій пацієнтці. Але я, дивлячися на гострий, незагоєний цілком шрам коло її виска, не можу позбутися почуття, що, при найменшім зворушенні або напруженні реконвалесцентки, з нього мусить на чолі витиснутися кров”.
“Справді, це не пошкодило б”, відповіла я спокійно і, відшукавши обв’язку, я сповнила його бажання, обв’язуючи нею чоло дівчини наново.
“Моя рожа!” кликнула тут Маня з жалем, кинувшися тривожно за своєю квіткою, що, порушена незручно моєю рукою при обв’язуванні чола, скотилася саме в тій хвилі по її рамелі на долівку.
“Вона тут… їй нічого не сталося”, сказав Олесь сумно і, піднявши квітку з долу, подав її назад дівчині.
“Вона така чудова й перебула бурю!” закинула Маня й похилилася наново над нею.
Пан Олесь не сказав більше нічого, але замість того поглянув на годинник і заявив мені, що мусить віддалитись конче на часок до свого помешкання, бо має там умовлятися з деякими висланими йому робітниками, що рішили відреставрувати йото ушкоджений дім. Взагалі, він буде мусив відтепер частіше віддалятися надглядати за робітниками ще й сам, бо рад би матір якнайскорше перевести до свого дому, що мусить статися перед закінченням його відпустки. В разі, — додав, не звертаючи на дівчину уваги, — коли матері було б чого під час його відсутності потрібно, то він просить мене його заступити.
Гу! Який це мужик, Оксано, цілий той Олесь, та ще й ревнивий, und das soil ein “Vollblutmensch aus einem GuB” sein? [І це має бути „повнокровна цілісна людина”? (нім.)] Як це скінчиться?
Твоя А. Міллер”.
* * *
(По довшім часі).
Я дуже давно не писав нічого й оце кидаю лиш наборзі. Будучи з нею тепер коло матері так часто в якихось майже ясно окреслених відносинах, я, здається, розумію її далеко краще й ліпше, як давніше. При ній я стаю, мов видючий. Про почування наші жодне з нас не натякає. Але я відчуваю, що її душа належить до мене. І не любов’ю, що бажала б у мені мати лиш батька для своєї дитини, а якоюсь іншою. Я б сказав, що вона становить у неї її буття. І чи це не є правдива любов женщини? Всіма нервами чую я, що вся безшелесна праця її, вся її ніжність віддана моїй матері, вона віддана через призму моєї матері — мені. Свідомо чи ні, воно так є. Одначе уста її мовчать. Між нами стоїть її неподатливий елемент, що мені вже стільки завдавав діла й мук. Він притягає, а заразом огірчує мене. Іноді я б роздавив його з ненависті… А потім заявляю сам собі, що всі літа, котрі втиснулися між нас, не змінили змісту її душі, а противно, виковали його в сильніший характер. І той її характер, неподатливий елемент у ній, він володіє мною!.. її колишня молода любов, що пригадувала ледве розпочатий розквіт рожі, була тоді позбавлена тої страсті, котра несвідомо впливає на мужчину, що тягне її зійти до нього з свого п’єдесталу непорочності. Її й тепер у неї нема. Вона ще більше споважніла, зглибшала, вирівнялася, помимо своєї неподатливості, спокійна, хоч я… часом чую, що цілком вона не все буває спокійна. Яка гарна!
* * *
(Пізніше).
Ходить, вештається коло моєї матері, успокоює її своїм альтовим виразистим голосом, і сама не замічає, як непомітно кладе на все, що носить наш характер, щось відмінне з своєї істоти.
— Маню! — кликнув я раз несподівано її по імені інтимно (не хотячи майже), бо це вимагала хвиля коло матері, і вразив ЇЇ несподіваністю мого голосу, мов електричним ударом. Вона сполохалась, міняючи барву лиця, а я зачинив відкриту тайну в собі, як мій скарб. Тепер вона вже стережеться, а я чимраз більше клонюсь перед нею.
Доктор Роттер, той спокійний, мудрий німець, обожає її без слова. Все слідить поглядом за нею. Здається, він щось догадується. Але, що він джентльмен, не питає ні про що. Я так само мовчу. Та чи надовго стане між нами того тяжкого мовчання? Один звук більше, один погляд гарячіший, — і воно розіб’ється… Мужик має струни, а любов його мужицька — стережися, Обринська!
* * *
(Пізніше).
Оксанко!
Днина була пишна. Я сиділа коло хорої, що ослонена параваном [Параван — ширма] дрімала, а пан Олесь і твоя сестра, що проходжувалися недовго по городі, вернули незамітно до кімнати і, сівши оподалік від хорої, сиділи якийсь час мовчки. Чи звертали увагу на мене, я не знаю. Мені про це байдуже. Вона взяла якусь роботу до рук, а він, усівши проти неї в моїм глибокім поручевім кріслі, спер голову на руки й приглядався мовчки, як шила. В нього пишний профіль, Оксанко, і взагалі від голови до ніг поважний, темний, як та смерека. Гарний мужчина.
Сидять обоє проти себе, і хто б не знав, що між ними бувають іноді хвилі бурливі й гарячі, мов грань, — думав би, це якась, бог зна яка, миролюбна пара.
“Ви змінилися, панно Маню”, обзивається він холодним півголосом, щоб не збудити засипляючу матір. У м’яких звуках, за винятком першого вечора, він взагалі до неї тепер не говорить. Ніби провадить розпочату (може, в городі) розмову.
“Бути може, — відповідає вона спокійно своїм симпатичним голосом, — але без впливу одиниць, що бувають іноді й несвідомо керманичами нашого життя й наших учинків. Однак самою вдачею я не змінилася, хіба що, може, тут і там змінила в деякім напрямі свої погляди, затвердла більше в своїх постановлениях; розгірчилась, може, проти духу й часу життя”.
“Матеріалістичного?” спитав він з притиском, мов збудився нараз з якої глибокої задуми й відразу відгадав її думку.
“Так. Іноді мені лячно… так, неначеб для слабіших, а може, лиш тонко відчуваючих, настає кінець, час упадку духового життя й моральних вартостей між українцями”.
Він усміхнувся.
“Не бійтеся Як одні оборонці духу минуться, одні вартості переживуться, заступлять їх другі. За собою мають вони ще народ. Мужиків”.
“Мужиків?” спитала вона.
“Так. І таких, як і я”.
Вона похитала головою.
“Ви невільник. Ви ще не розбили в собі матеріалістичного духу, потребуєте ще самі для піддержання свого “я” потвердження вашого окружения; себто патенту знадвору”.
“Отже, на вашу думку я — матеріаліст? — спитав він. — Я ж також уже “нарушений” тим духом, як каже доктор Роттер, “aus der Hohenluft” [Гірським повітрям (нім.)] і не з первісної руки”.
Вона так само заперечила.
“Ні?”
“Ні, пане Олесь!”
Була б, може, дещо доповіла, одначе двері недалеко них створилися й тихо, мов на шовкових підошвах, увійшов Нестор. Він приступив до сестри. Вона опустила руки з шитвом на коліна і, здається, всім теплом своєї гарної душі звернулася допитливим поглядом до брата:
“Що там, Несторе? — спитала. — Потребуєш мене? Я прийду. Ми вже вижидаємо лише доктора Роттера, що обіцявся передучора, від’їжджаючи кудись, зайти вже сьогодні в оцій порі сюди, а тому і я тут”.
Нестор схилився над сестрою і, спершися одною рукою на її фотель, гладив другою мовчки її волосся.
“Коли скинеш цю пов’язку, Маню? Вона заслонює мені твої очі”.
“Ще за день-два, мій хлопче, — обізвався замість сестри добродій Олесь. — Вже за день-два не буде вона тебе разити. Мені знов о те чоло без тої пов’язки лячно…”
“А мене якраз нині питав доктор Роттер, чи Маня ще носить її”, сказав Нестор.
“Доктор Роттер? — спитав Олесь, зчудований, неначе немило вражений, між тим коли гаряче полум’я затемнило його лице ще о відтінок більше. — То він уже вернув?”
“Так, — відповів Нестор. — Власне перед годиною бачився я з ним. Вія вернув. Споминав про те, що зайде й сюди, але що мусив непремінно відвідати вперед якогось небезпечно занедужавшого, відложив візит сюди на пізніше, а сам поїхав верхом”.
