“Дивак він”, закинув Олесь.
“О, ні, він гарна людина, пане Олесь! — боронила Маня. — Він від голови до ніг джентльмен”.
Олесь усміхнувся ледве замітною іронією й погладив свою гарну, темну, плекану бороду.
“його всі жінки люблять, але він не має заміру женитися”.
Маня здвигнула плечима.
“Він і його кінь виглядають, неначеб з одної маси сковані”, сказала, ігноруючи останні його слова.
“Так. І він любитель природи. Як має час, їздить у гори або в ліс, і товариства уникає. Терплячий на серце, каже, що, може, впаде колись мертвий з коня, як застрілений птах; а це була б, на його думку, найкраща смерть. Він знає тут у горах кожний закуточок”.
“Це мені також казав, — потвердив Нестор, — а задокументував це саме послідньою своєю проїздкою”.
“Якою проїздкою?” спитала Маня.
“На скалу Р. Д.”, відповів Нестор.
“В товаристві?” спитав добродій Олесь.
“Не знаю, — відповів Нестор. — Дав мені ось кілька чудових шаріток”. І оказавши це, він витягнув свій нотес, отворив його й указав кілька білих, уже трохи затисиених цвітів, що звикли ми бачити лиш в альпійських горах.
“Які чудові! — кликнула Маня і взяла їх обережно на долоню, приглядаючись їм хвилю, мов малим ніжним створінням. — Дай мені одну, Несторе”, сказала, всміхаючись до брата.
“Бери і всі”.
“Залишіть їх Несторові, пані. Вони йому здадуться… Я вам постараюся о свіжі”, вмішався тут увічливо Олесь.
“Мені якраз оці подобаються, і вони вже тут”, заперечила, не надумуючись, дівчина, схилившися наново пестливо над гірською квіткою.
Господи, що вона таке сказала, що він так на неї витріщився?
Дівчина, мов відчувши його зміну самим жіночим інстинктом, не підводячи цілком голови, подала квітку братові назад.
“Задержи їх, Маню, деякі з них, може, і для тебе призначені”, сказав брат.
“Ні, — відповіла вона спокійно. — Оці цвіти я люблю понад усе, але вони зриваються з небезпекою життя. Сховай їх. У тебе вони будуть ліпше заховані, як у мене. Ти любитель усяких незвичайних рослин”.
“Коли вернемо додому. Маню? — спитав нараз брат, ховаючи цвіти назад у свій нотес. — За вісім день моя відпустка кінчиться, а я б хотів скоріше від’їхати. На мене жде багато праці”.
“Як мусиш, то поїдемо, Несторе, — відповіла дівчина лагідно. — Моя задача тут скінчиться вже за два-три дні, і зможемо їхати. Моє місце займе пані Дора К., що, як чую, приїжджає цими днями; все піде давнім ладом, і кожне найде себе на давньому місці. Правда, пане Олесь?”
При питанні дівчини обернувся Олесь, що зблизився був на хвилину до вікна, і його лице показалося дуже поважним.
“Може, й так, панно Маню. Я був би тої гадки, Несторе, — додав, звертаючися виключно до молодого чоловіка, — щоб ти, наколи б це не потягло для тебе особистих прикростей, остався з сестрою ще як не довше, то хоч з чотирнадцять день. Через нещастя, яке постигло мою матір, твоя сестра, та й ти, стратили багато на силі, а я не в силі направити це моментально. Не можу й переіначити, що раз сталооя. Чи справді мусиш їхати? Ти ледве чи набагато досі скріпився”,
Нестор поглянув щиро бесідникові в очі й відгорнув якимось заклопотаним рухом волосся з чола.
“Мушу, Богдане, на мене ждуть обов’язки. А сестра як… хоче. Хоча… — додав, — по правді кажучи, мені було б наймиліше, наколи б і вона зо мною їхала”.
Добродій Олесь думав, гладячи раз по раз гарною рукою свою плекану бороду.
“За вісім день, кажеш, мусиш?”
“І се твоє непохитне постановленвя?”
Нестор потакнув головою.
Добродій Олесь здвигнув плечима,
“Я б тобі пригадав, — сказав, — що для твоєї сестри було б ліпше, якби вона побула ще якийсь час у горах, як вертала в гаряче, порошне місто. На мою думку, вона ще реконвалесцентка. Подумай, якою поверне й стане перед своєю матір’ю. А до того жде її також праця. — Останні слова висказав якось несміливо й оминув погляд дівчини, немов боявся нагадувати, що її ждуть утяжливі лекції, якими заробляла на життя і причинялася також до удержання. — А й тобі, як сказав я, не завадить побути довше на гірськім воздусі. Кажеш, тебе жде велика прадя, а про свій фізичний стан не дбаєш ніколи. Розваж, Несторе! Під час пожежі напружувався ти надмірно. Це знаю я не лиш від панства Маріянів, але й від других, що були в той час там присутні й бачили тебе. Ти не силач. Від тої пригоди тобі сили не прибуло. Моїм обов’язком, як уже не більше, є подбати, щоб ти й твоя сестра виїхали відси не менше здорові, як (прибули. Тому прошу тебе, щоб від часу закінчення твоєї відпустки залишився ти ще хоч з кільканадцять день тут у горах, і .за той час був моїм гостем, однаково, чи за мешкував би в лісничівці, чи в моїй власній хаті. Якби не те, що досі був я такий зайнятий хоробою матері й клопотами поновного впорядкування своєї хати, був би ти вже про ту мою постанову довідався. Нині ти доторкнувся сеї оправи сам, і я тобі за це вдячний. Я маю надію, що за кілька день поліпшиться стан моєї матері остільки, що зможу забрати її вже в свою хату, і тоді запанує в ліснйчівці давній супокій і свобода. Застановись над моєю просьбою, Несторе”.
Молодий чоловік помовчав хвилину, а потім похитав головою.
“Ти зробив рахунок без господаря, Богдане, — сказав. — Нехай би й які там шляхетні мотиви спонукали тебе до того проекту, але прийняти його я в жоден спосіб не годен. Щодо моєї сестри, то вона, коли хоче, нехай остається у пані Міллер, але я один мушу за вісім день вертати. На протязі тих трьох тижнів, що я тут перебув, я скріпився більше, як навіть сподівався. Навіть і кашель уступив по більшій часті, і я чую, що можу хоч би й подвійну працю взяти на себе”.
“Що я тобі ще рішуче відраджую. Ти не так скріпивсь, як повинен”, закинув тут добродій Олесь.
“Радо прийняв би я твоє предложения іншим разом, Богдане… Однак цього літа не годен се вчинити. А щодо моєї незначної помочі при пожежі, то ти переоцінюєш її. Кожний інший на моїм місці був би те саме вчинив, і про якісь “обов’язки” проти нас ти навіть не згадуй, бо тим справляєш мені прикрість. Залиши доторкатись сеї справи. Ти не настроїш мене інакше, як настроєний я тепер”.
“А я поїду з тобою, Несторе! — обізвалася тут.Маня, що заховувалася досі спокійно. — За вісім день побуту й супочинку в ліснім воздусі і неперериваного сну я наберу давніх сил. Ваші сумніви щодо мого фізичного стану, пане Олесь, — додала, звертаючись до нього, — цілком безпідставні. Навіть це, — додала й указала на пов’язку кругом голови, — ношу я більше на бажання мого окружения, як з справдішньої потреби. Мені вже нічого не хибує! — І сказавши це, вона, мов на доказ своїх сил, встала й, отворивши нараз широко обійми, майже блискавкою підняла брата одробину вгору й поставила назад. — Бачите, пане Олесь?” сказала відтак, віддихаючи глибше, і всміхнулась через плечі до нього, що витріщився перелякано на неї.
“Дійсно, — обізвався добродій Олесь з гірким відтінком у голосі. — Ви готові цей experiment [Експеримент (франц)] ще й на кім іншім повторити, щоб лиш свою постанову, як і брат, перетерти. Чому ні? Але вам це все не поможе. Доктор Роттер нехай рішить. Він буде в тій справі компетентніший, як я. Я, як бачу, не вдію нічого. Мужик проти аристократів безсильний. Для них знайдеться в кожнім разі задня хвірточка, через котру вони перед ним вивинуться. Я це відчуваю. Йому остається” лише пересвідчення, що він проти них довжником, і що до сплачення свого довгу не подасть йому жодне з них помічної руки. його матір і майно вирвали з пожежі, а особисті його почування відносно тої цілої події їм байдужі. З ними нехай справляється він сам”.
Наступила хвиля мовчання. Тяжкого, напруженого мовчання. А однак його слова, висказані з поважним, майже понурим супокоєм, викликали дивні наслідки. Брат і сестра поглянули на себе, і коли лице дівчини покрилось блідістю, обізвався Нестор:
“Коли ти, Богдане, з цеї сторони береш цю оправу, то помиляєшся сильно. Не якою-небудь поверховною забаганкою є моя постанова скорішого від’їзду, а поважною річчю. До того примушений я працею, котра, як і сам знаєш, робить нас часто-густо невільниками. Крім того, вимагають того від мене й особисті причини, про котрі тепер говорити річ зайва. Все те разом вимагає від мене подвійної пильності та відречення хоч би й найменшої особистої свободи. Коли моя сестра хоче товаришити мені, то робить це без впливу з моєї сторони. Та все ж таки я обіцяю тобі розважити ще раз твою просьбу й буду старатись вдоволити її хоч почасти”.
По лиці добродія Олеся перебіг мов сонячний проблиск. Одначе він, здержуючись від усякого теплішого тону в своїм голосі, простяг руку до Нестора й сказав:
“Дякую, мій хлопче”. Нестор і Маня мовчали хвилину.
Сестра похилилася наново над шитвом, а Нестор, поглядівши деякий час в створене вікно, подався нараз до дверей.
“Куди, Несторе? — спитала Маня півголосом. — Залишися трохи коло нас”.
“Я обіцяв прийти коло цеї пори до пані Маріян і не хотів би, щоб на мене ждали”.
“Що поробляють дівчата? — спитала Маня. — Я вже цілик три дні не бачила їх”.
Нестор усміхнувся.
“Панна Ірина вчитується завзято в історію музики, котру дістала від мене, а панна Наталя відсилає й приймає листи й вижидає, мов сходу сонця, днини, в котрій окинеш пов’язку з чола й зможеш взяти участь в одній проектованій прогулці по орхідеї в околиці “Чортового млина”.
“Держись, Несторе… — погрозив йому жартівливо добродій Олесь, — і не заглядай надто глибоко в морські очіі…”
По ніжнім лиці Нестора перебігла краска.
“Не бійся, — обізвався він, а відтак, мов відриваючися від обох, насилу додав: — Ось я бачу, йде доктор Роттер, і я тепер тут лишній”.
Сказавши це, віддалився так само нечутно, як прийшов. Будь здорова.
Твоя А. Міллер”.
* * *
(Пізніше).
Чотирнадцятий день минув передучора від часу, як моя мати лягла в постіль і майже чи не з смертю боролася. Слава богу, криза минула щасливо, доктор Роттер вважає її врятованою, і від тої хвилі йде її стан чимраз до ліпшого. Саме, як кажу, передучора була та тяжка ніч, коли ми, чи не всі, пересиділи коло її постелі. То є: пані Міллер, доктор Роттер, Маня й я. Коли ж коло півночі, в котрій побоювались погіршення, вона впала в глибокий спокійний сон, а лікар, переконавшися востаннє, що організм освободжений від гарячки, — він залишив її під наш догляд і пішов. Відходячи, звернувся до Мані, за котрою слідив очима, як звичайно, і сказав:
— Тепер, панно Маню, спочивайте спокійно. Ваша задача, яку повзяли ви на себе, вже скінчена, а ваша поміч відтепер майже лишня. Хора цим сном скріпиться більше, як попередніми, а її дальший догляд не буде вимагати стільки осіб, як досі. Я дуже вдоволений з її стану. Відтепер дозирайте ви вже себе й брата. Вам обом треба більше одпочинку, чим вам здається. — І докинувши, що з нею ще, мабуть, побачиться, він попрощався.
Маня, зачувши з уст Роттера, що вона при постелі хорої віднині зайва, піднялася по його віддаленню з свого місця і, замітивши, що йде в сусідній кімнаті лиш створити вікна, вийшла нечутно в кімнату цвітів, у котрій мали ми вже першого вечора дискусію. Моя мати спала спокійно, пані Міллер сиділа напівдрімаючи непорушно в фотелі коло неї, і я пішов за дівчиною.
Вона отворила дійсно одне вікно широко і, сперши голову на руку, дивилась якийсь час мовчки в чудову безгомінну ніч. Було по легенькім дощі, і теплий воздух, переповнений вогкістю, пригадував собою весняні ночі. Саме перед вікнами, над горою, пишався місяць, і навкруги панувала тишина, майже північної години!
Я підійшов до дівчини.
— Кріпіться, панно Маню… — промовив я до неї півголосом. — Я тепер такий щасливий, що хотів би, щоб усі… а й ви, почували себе такою. Але тепер ви втомлені, і я не задержу вас довго. Я хотів вам нині лиш поки що одним словом за все добро, що пішло від вас для мене й моєї матері, подякувати. Але де те слово, панно Маню, щоб ним висказати всі мої почування для вас?
На мої слова дівчина звернулася до мене, і по її лиці було видно вираз зчудування.
— Я тут недалеко вашої матері ще лиш на хвилину задержусь, — сказала, — а відтак також піду.
— Чи моя присутність вас виганяє? — спитав я, і мій голос, котрий мав я досі завсіди в своїй власті, задрижав мимоволі м’якістю. — Ви ж тут у своїй хаті; я втиснувся в неї й розбив на силу її супокій.
— Не в тім річ, пане Олесь, — обізвалась вона. — Я потрохи звикла перебувати тепер в оцій кімнаті. Ви самі чули, що моя присутність при постелі хорої лишня. Сповнивши свою задачу, я вважаю зайвим задержуватись в поблизькості вашої матері довше. Цими днями, а може й завтра, як чую, приїде пані Дора К. Вона займе, як заявила мені пані Міллер, оцю кімнату. На час, нехай би й який короткий, поки переїде хора досвого дому, я піду до панства Маріянів. Краєвиду, як оцей, — додала, вказавши рукою на дійсно чарівну картину ночі перед очима, — може, й не побачу перед від’їздом вдруге. — Вісім день злетить скоро, тому зачинаю поважно прощатися зо всім.
— Маню! — обізвався я півголосом і приблизився до неї. — Завтра не йдіть ще від нас. Хто знає, чи Дора буде вже завтра тут. А хоч би. так, тоді хоч тут і там покажіться у хорої… і в нас. Тут ви дома, а хора, вона також… звикла… до вас.
— Як хора, — докінчила дівчина з ледве замітним нервовим усміхом. — Але я сповню ваше бажання. За кілька день перевезуть її додому, там вона віднайде себе, як віднайде себе з нас кожне; а відтак піде кожне своєю дорогою, стаючи на своїм місці, не забираючи нічого з усього пережитого на будуче з собою. Чи вдоволені ви, пане?
— Це чую я від вас по раз другий, панно Маню, — сказав я спокійно, хоч у мені задрижало на останні її слова болюче. — Я б думав, що саме по тім тяжко псребутім часі, коли ми, мов два добрі товариші, прямували до одної мети, сторожачи над боротьбою між життям і смертю, з пожертвуванням всеї сили, — ми повинні тепер розійтись інакше. Ми ж станули собі ближче.
— Гадаєте? — опитала вона, і її ніжні вуста скривилися гіркою усмішкою.
— Я так думаю.
— А я — ні. Якраз ті наші переконання не зливаються в одно, — відповіла вона поважно.
— Я признаю, панно Маню, що багато дечого, що стояло незрозумілістю, упередженням і поглядами молодшої “Sturm-і Drangperiode” [Періоду „бурі і натиску” (нім.)] між нами, ви вирівняли своєю благородністю, а головно шляхетним поступуванням. Останній, для нас обох утяжливий час затер чи не на все нерівності між минувшиною а теперішністю. Такого погляду й почування, я переконаний, е й моя мати. Вона не могла не бачити вас, якою ви є в дійсності. Не могла не взнати ваш несамолюбний героїчний учинок проти неї, не відчути вашої безкорисності. Вона вам мусить віддати належний поклін, якою б і не була консеквентна в своїх почуваннях і постановах з давнішніх літ.
— А я буду досить твереза не повірити хвилевим настроям, пане Олесь! — відповіла вона й піднялась гордо. — Зрештою, і на що б це все здалося? За тиждень або й кілька день пізніше розійдемось ми назавше; пощо, отже, скидатись того, що піддержувалося тверезим розумом цілими роками? В кожнім іншім разі, — додала, — була б мене, може, зміна її поглядів до моєїї особи ущасливила, але нині залишить вона мене холодною Внутрішньо ми однаково розлучені на все.
— На все, Маню? — спитав я. І я чув, як мій голос мимоволі задрижав.
— Так, пане Олесь. Чи як же? — спитала й підняла своє лице, що пригадувало блідістю в слабім освітленні якийсь білий цвіт. — Чи донька колишнього вбогого, але чесного урядовця, що не мала за життя його, з причини свого вбожества, вартості в очах ваших і вашої матері, перейнятої матеріалістичним духом, може її тепер, яко вбога вчителька, що бігає по лекціях, щоб здобути матеріальні засоби… більше мати, як перше? Ні, пане Олесь… — сказала й потрясла гордо головою. — Якою й була Маня Обринська колись наївною, вірующою в безкористь людську сліпо, в здійснення ідеалів і мрій, то нині вона не є нею більше. Не годна більше бути. Ми були віддалені від себе, жили іншим життям і заняттям, — тягнула далі, під час коли її альтовий голос заграв нараз сильним зворушенням і пірвав і мене з собою, — але я відчувала гірко, що лиш сама та моя вбогість відділила мене від вашої матері й від вас, дарма що душа моя протестувала проти тих розумувань. Остаточно одначе і піддалась їм, переконуючись, що слушність по їх стороні.
Через хвилину я дивився зчудовано на неї, а потім обізвався:
— Чи справді ви того переконання, що я й моя мати причинились своїм, як утримуєте, “матеріалістичним” духом до того? В які уявлення загнались ви, під яким впливом перебуваєте? Ви несправедливі, пані!
— Не можна інакше збирати, як засівається, — відповіла вона, усміхнувшися гірко.
— Я не розумію вас, куди прямуєте ви, пані?
