Він же сам більше про це не обзивався, а далі ми й розійшлися.
* * *
Вдома вечором на самоті я ще раз прочитав листа. Ось і скритикувала мене! Зарозумілий я, і старосвітський, і п’ятна свойого я люблю на все класти, і перед формами клонюся більше, як треба, і мороз наводжу на людей, і господь знає, чим ще прогрішаюсь… такий я! Гей, Маню, Маню, не добре скінчиться наша приязнь! А хто побідить?
Не відчуваєш ти?
Я не відчуваю.
* * *
Це було рано.
Всюди панувала ще поранкова тишина. Я вибравсь, як не раз уже, на ранній прохід на найближчу гору в ліс. Мряки, що підіймалися вже з гір і лісів, мов позачіплювалися там у польоті під небеса, розпливаючися тужливо в пораннім сонці.
Поранкові проходи на гори в ліс — це була найкраща часть мойого побуту літом у родичів. Ідеш отак рано, як у місті ще неповорушно, і купаєшся в чистім неповорушнім воздусі.
Опинившися відтак уже десь високо на горі і глибоко в лісі, станеш, розглянешся — і слухаєш.
Не йде щось лісом непорочне — святе?
Так. Це сам господь йде і благословить його глибоку тишину.
Господи, ти тут!
Як ніде тебе нема — ні по церквах, ні в людській груді, то тут… ти є!
* * *
(Пізніше).
Щоб дістатись якнайскоріше від нашої і Обринських хати на гору, а далі й у ліси, ми мусили вперед переходити ріку. Так і я. Не хотячи одначе переходити мосту, котрий був поставлений чи не серединою невеличкого містечка, що вимагало від нашого мешкання з годину ходу, я пішов прямо, так званою коротшою дорогою, поза наші й Обринських сади, котра вела до одної кладки. Звідти можна було дістатися скоріше на другий бік.
Кладка, поставлена з широких дощок, була все ж таки не ширша, як на одну людину. Приступаючи до берега ріки й звідти на кладку, я побачив нараз на противнім березі дівочу постать, у котрій по рухах пізнав я молодшу Обринську — Маню. Я станув і, вагаючися, ждав.
Вона там, на другім березі, на кінці кладки пізнала мене, очевидно, бо так само станула й неначе й собі чогось вичікувала.
“Рано вилетіла, як той жайворонок, — подумав я. — І коли я доперва виходжу, вона вже відкись вертає. Куди ходила так рано? Побачу зараз, який настрій проти зарозумілого формаліста. Злагідніла трохи? Від послідньої дискусії в саді ми ще не бачилися. Коли б нагода, — обізвалося нараз щось у мені, — щоб потрохи пімститися, — і з тим враз я злобно усміхнувся. — На разі студіює фізіономії “старих”, — пригадались мені слова найстаршого її брата. — Побачимо… побачимо, серце… коли наспіє відповідь від твого вченого”.
Відтак, не вагаючись уже доївше ані на хвилину, я ступив смілим і певним кроком на кладку, що вона аж легко угнулась. При тім кинув оком вперед себе на молоду дівчину.
Що вона там гадала?
“Очевидно, перечікує, аж я не перейду перший, щоб не стрінутись упосередині кладки”, думав я.
Гадаєте?
Де ж там.
Угледівши мене бистрим оком, вона нараз ніби блискавкою рішилася і, неначе заповідаючи мені якусь боротьбу, пустилася й собі переходити кладку. Та я тим не змішався. Неначе не бачачи її ще зовсім на кладці, я йшов однаковим і певним кроком уперед. Відтак, уже десь поза серединою ріки, де, здавалось, була вона найглибша, я станув і поглянув на неї. Обоє не могли ми йти, щоб не стрінутися. Може, вона завернеться?
Але ні. Ось вона ніби не замічає мене і йде далі проти мене. В мені спалахнуло гнівом, і я приспішував ходу.
“Пожди, пташко, — подумав я, — нині ти побачиш, куди веде упір”. І пішов. За кілька хвиль я опинивсь перед нею, однак враз зі мною й вона станула. Я поглянув на неї. Була біла, як сніг, очі мала спущені, брови зморщені, а уста були затиснені.
Я, споважнівши чомусь, зрозумів її нараз, і мені стало жаль молодої дівчини, що так насліпо, майже дитинячо, піддавалася якомусь, як мені здавалося, штучно виплеканому почуттю опору або, може, на її думку, ненависті до моєї особи…
Як казав я — я станув.
— Добрий день вам, панно Маню! — обізвався я з уданим супокоєм і подав їй руку. Вона глянула на мене заляканими очима, що в тій же хвилі набрали виразу гордої відпорності, — і “Добрий день”… бовтнула стисненим голосом, і знов приступила крок ближче проти мене, так що ми вже близько станули проти себе, і я виразно міг бачити, як у неї з внутрішнього зворушення дрижала на ніжних грудях ясна легенька блузка.
— А тепер що буде? — спитав я, усміхаючися. — Перейдете коло мене? Чи я коло вас? Не бачите, який я великий, і місця для нас обох нема? А тут ріка глибока, панно Маню! — додав я остерігаюче. — Впавши, можна навіть і утонути!
— Бажаєте, щоб я назад вернулася? — обізвалася дівчина врешті, і її уста задрижали, наче до плачу, між тим коли я сам сильно споважнів.
— Так воно виходить, — відповів я. — Як бачите, я маю за собою більшу половину кладки, тож шкода, щоб тепер вертався.
Вона окинула мене поглядом, і я перелякався тих очей… перелякався, а заразом стало мені любо й мило від них, так що я насилу відвернувся, щоб не пірвати її в руки й притиснути до себе. Звичайно, були вони такі дитячі й молоді, такі повні Несторового єства… а тепер у тій хвилі стали такі чимось переповнені, блискучі й поважні…
— Бажаєте, щоб я вернувся, панно Маню? — спитав я замість всього лагідно й приступив до неї цілком близько. Вона мовчала й подивилась на воду.
— Хочете? Мовчання.
— Або щоб я в воду скочив? Вона ще мовчала.
— Залежить вам справді на тім, щоб я вернувся? — спитав я терпеливо й схиливсь до неї…
Вона заперечала головою, не отвираючи уст. Я відітхнув.
— Я не вернусь. Маню… — сказав відтак, вкладаючи насилу супокій і твердість у свій голос. — Не вернусь, хоч повинен би це, з огляду на лицарськість проти дам, вчинити, і не бажаю, щоб і ви вчинили це, хоч, це кажу я прямо, воно було б краще, якби ви були трохи ліпші. Однак вам… як догадуюсь, залежить більше на тім, щоб бити головою об мур… моцуватись… проти… ну, може й проти себе… чим щоб вас мали люди за добру й уступчиву. Химерна з вас дівчина!
Вона, не поглянувши на мене, викривила погірдливо уста, ніби всміхаючися, а властиво закриваючи в тій хвилі якесь сильне внутрішнє зворушення, й обізвалася спішно:
— На вашу думку.
— На мою думку. Так воно і є, — сказав я. — Я питаю вас:
не приходить вам ніколи на думку, що, будучи такою неприязною, справляєте тим декому прикрість?
Вона поглянула на мене.
— Мені не здається, пане Олесь, — відповіла холодно. — А що там, взагалі, може кому на тім залежати, якою я є, не думаю. Я надто маловажна людина, щоб своєю особою справляти кому приємність або прикрість.
Я зігнорував її послідні слова.
— Що маю я зроби їй, на вашу думку, панно Маню? Вертати? Бажаєте того? — спитав я, зворушений. Вона боролася хвилину, а відтак сказала:
— Не хочу.
Я, як недавно, відітхнув, а далі всміхнувся.
— Не хочете! Значить, цікаву нашу ситуацію розв’яжемо так, як гордійський вузол, що одне з нас… скочить у воду! — мучив я її далі, не зверіаючи ока з її ніжного профілю, а в душі любуючись якимось нею передо мною затаюваним зворушенням. — Одначе, тому що з того, — тягнув я далі, — не буде жодному з нас хісна [Хосен — користь], то я поступлю так, як поступають старші з капризними дітьми.
І поки вона могла надуматися, що я маю на гадці, я, не сказавши більше й слова, обняв її мов справдішню дитину за стан, обернувся з нею й поставив її позад себе.
— Так, — сказав я, відітхнувши повною груддю. — Тепер можете вертати далі. Сьогодні, як мені здається, ми собі послідній раз у дорозі станули Більше цього не буде.
З тими словами доторкнувся я легко капелюха і, поглянувши в її очі, що заблисли великими сльозами, обернувся й відійшов далі. Коли доходив кінця кладки, я оглянувся. Дійшла вже до другого берега?
Ні! Саме доходила.
А тепер… ось і собі оглянулася. Я зняв капелюх… поздоровив, а вона, не зважаючи на те, скочила живо з кладки на берег і побігла далі.
Гу! Яка дика, упряма! Така була вона.
В лісі ходив я довго.
Ніколи досі не почував себе таким вдоволеним, як цього прегарного поранку. До того здавалося мені, що вона все десь знаходилася недалеко мене, що десь заблисне її ясна одіж з-поміж смерек. Ніжна, з гордим капризним елементом у душі, з надвишкою якоїсь сили, що мучилася сама, неначе в неустанній пошуканці за відповідною для себе акцією, — а там і я станув на її дорозі…
Що поборювала вона?
Мене? чи себе?
Чи я помилився?
О, гордий мужику ти, Богдане… Куди загнався!
* * *
(Пізніше).
Сьогодні мав я з своєю матір’ю гострішу дискусію. Я збирався по довгім часі на часок до Обринських, а що в нас цвіли саме тоді гарні гвоздики, між тим один сніжно-білий, я зірвав його, щоб понести його Мані. Зірвавши два такі цвіти, я був саме тим зайнятий, щоб завинути їх у тонкий папір, коли моя мати в ту хвилину вступила в мою кімнату.
— Кому ти оце лагодиш, сину? — спитала й опинилася близько коло мене. Я потрохи змішався тим несподіваним питанням. Однак лиш на хвилину. Вже в слідуючій я відповів спокійно:
— Я йду до Обринських і несу дівчатам цвіти.
— Дівчатам, Богдане? — спитала мати й тут же споважніла. — Старша заручена, як сам знаєш, у неї може буде незабавки [Незабавки — незабаром] й весілля: отже, їй цвіти від молодих людей приймати, здається, ледве чи випадає. Оскільки я її знаю, вона їх і не прийме. Вона дівчина зарозуміла. Я думаю, що ти молодшій несеш їх. Признайся! — Послідні слова сказала голосом твердим, приказуючим.
Я маму свою любив і шанував, як, може, рідко який син, але саме в тій хвилі, коли вона опинилася нараз коло мене, висока, з обличчям, що прибрало вираз (коли хотіла) холоду й розказу, я сам похолоднів.
— Ну?.. Я поглянув, роздразнений на це запитання, на неї.
— Що вам, мамо, сьогодні? — спитав я. — Несу цвіти, то й несу. Чи варто з цього робити квестію?
— Варто остільки, мій хлопче… — обізвалася вона, підсуваючи окуляри аж на чоло, неначе вони заважали їй у тій хвилині дивитись повним поглядом на сина. — Варто, оскільки вже давно хотіла я спімнути, щоб ти… там… — вона кивнула головою в сторону Обринських, — не зачинав собі з дівчатами, а особливо з молодшою. Вона не для тебе.
Мені від її слів вдарила вся кров до лиця.
— Що вам, мамо, на думку приходить? — спитав я.
— Воно мані не віднині на думці, не новина для мена, — відповіла вона сухо. — Я завважила вже від довшого часу, що ти тою дівчиною займаєшся. Хочу тебе власне остерегти, що та Маня не є партія для тебе. А більше нічого. Обринський хоч чесний і вищий урядовець, але вбогий. Родина більша, видатки великі… що він може донькам дати? Нічого майже. Я розсміявся вголос, не відповівши нічого. Мати вразилася й поглянула проникливе на мене.
— Такої голої невістки, — почала наново, — я не приймаюся, сину, і не дозволю ніколи, щоб мій син, одинока моя дитина, внук владики, над котрою я, лиш господь знає, як дрижала й дрижу, котру сама одна виховувала на людей… бо батько, як сам знаєш, за своїми требами… а там… (тут вона викривила гірко уста) — і за… склянкою… не так побивався за нею, як я. Тому ж тепер… де б я мала своїм сином, чоловіком уже на становиську, радуватися їй гордитися, він звертає свою душу до… такої Мані! Де твоя розвага, де твій звичайний розум?
Тепер я вже не сміявся. Випростувавшись проти неї, що була висока ростом, так що майже перевищив її статочну постать, я спитав:
— До якої Мані, мамо? Чи маєте ви тут на думці панну Обринську?
— Так, панну Обринську, якщо я з замалим респектом про неї виразилася, — відказала глумливо. А відтак додала: — Ми розуміємооя добре, мій сину, і не потребуємо між собою політикувати. Я тобі повторяю ще раз: я завважила від довшого часу, що ти займаєшся Обринською, хоч ніколи про те й не згадуєш. А ця дівчина не для тебе, Богдане. Дай собі з Обринськими спокій, а найбільше з нею. Дівчина готова вроїти собі, що справді будеш з нею женитися, між тим коли ти повинен сам обчислити, що з такої женячки нічого для тебе не вийде, і що передусім я є тією, що для одинокої своєї дитини вибере пару. Ти повинен у священичих кругах обзиратися, але не йти між урядовців. Що там знайдеш? Статок, маєтки? Там усе без фундаменту. Дівчата виховуються для ока. Все їх майно: поверховність. А щодо розуміння господарки такої, як твоя мати її розуміє, то ані не питай! Звідки? Там з шелюга та в рот. Дай собі спокій, Богдане, не вона для тебе. Господь знає, чого вчепилася вона до тебе! — і почервонівши нараз з якоїсь, мені незрозумілої лютості, вона урвала і вмовкла.
Я був, щоправда, вдачі більше спокійної і поважної, але оцим словам я не міг довше спокійно прислухуватись.
— Що значить, мамо, ваше: вона? А по-друге, про женячку мені ані не сниться! Ще б чого не бракувало, щоб то мою жінку не я, а родичі, взглядно ви, мамо, удержували! Я доперва два-три роки як служу, тож про женячку думати не можу. Чим жінку утримаю? Отже, куди загонюєтеся ви з нею? Чим тота дівчина така велика в очах? Дали б спокій такій бесіді, мамо, був би я вам далеко вдячніший.
— Моє вона, Богдане, — обізвалася вона наново, — це те, що дівчина з таким диким, чи як то по-модному висловлюються, “поступовим” вихованням не найшла би відповідного місця в нашій хаті, де все діється по традиціях стародавніх добрих газдинь, де заховуються старі, давні обичаї, хороняться народні святощі… а нараз між усе те в опокій моєї поважної, взірцевої хати донька урядовця, емансипантка!.. Маєш! Сам скажи. З одної сторони, вона собі голову наукою забиває, а другим боком… і хлопцям рада. Кого ти поставиш коло себе, беручи її за жінку? Що вона? Чи то яка репрезентація? Вправді, Обринські — гербові, але що з їх герба без маєтку? Не українцям бавитися в герби, як іншим народам, їм що інше треба. Вже би вся моя фамілія, а то сама священичеська, добре за голову вхопилася, дізнавшись, що Богдан Олесь, внук колишнього владики, так славно оженився! Но, но! Тож видиш, сину, — додала лагідніше, побачивши, що я ані словом не перебиваю її, — спам’ятайся, поки заженешся. Більшого добра, як його твоя мати тобі бажає, не придумає для тебе ніхто.
— Дякую вам, мамо! — відповів я їй спокійно, між тим коли в моїй груді щось аж варилося. — А щодо того, що Обринська дівчина з диким вихованням і, на вашу думку, хоч до науки хапається, а з другої сторони і мужчинам рада, то ви помиляєтеся! Вона дика, мамо, але дика, як і вони всі ті Обринські, вздержливі, амбітні. А щодо другої точки, що вона рада мужчинам, то ви ще більше помиляєтеся. Коли ви це бачили, завважали? — спитав я і тут же нервово розсміявся.
Спитайтеся мене, мамо, яка вона дійсно, ота, по-вашому, така Маня,, а я вам скажу. О, матері, матері! — кликнув я гірко. — Хто б годен вам догодити! які ви добрі, а які страшні й самолюбні! Хто б своє щастя у ваші руки уклав! Однак я знаю, — Додав я відтак, — що найбільше паде на вагу в оцінці цеї молодої дівчини, це все ж таки те, мамо, що вона без маєтку.
Та дарма, мамо, в тім дівчина не винна. Так невинна, як і в тім, що ось я зірвав ці білі цвіти.
— То ти легковажиш мої слова, сину? — спитала і глянула на мене з жалісливим докором, яким гамувала мене не раз, коли був я малим хлопцем і не все хотів піддаватися її приказам.
— Я не те, щоб легковажив, мамо, — сказав я спокійно, — але просто ви уроїли собі щось, що навіть ще і в мені не сформулювалося. Ані разу я ще про жодну женячку не думав, а ви он куди вже зачислилися. Я навіть не сказав вам, чи люблю її…
Вона всміхнулася й махнула рукою.
