Півгодини пізніше завважив я, що Нестор вийшов на веранду, що провадила просто в сад і насамперед між смереки, щоб без сумніву поглянути надвір, чи не зміняється ніч на погоду. Якраз перед тим обговорювали саме ту тему. За ним вийшла незамітно й Маня. Наколи обоє не вернулися зараз у хату, я випросив у пані Міллер шаль і удався за дівчиною й братом. Вони стояли обіч себе. Він з закиненими на плечах руками, а вона оперта об створені двері на порозі, і гляділи мовчки в ніч! Справді. Дощ перестав падати, з-поза хмар показався місяць, і з-поміж дерев заясніли дрібним білим шутром [Шутер — пісок з дрібними камінчиками] висипані стежки старого, гарно удержаного саду.
Я зблизився до них.
Вони оглянулися, зчудовані, і, побачивши мене, зробили мені між собою місце.
— Ми оглядаємо небосхил, — обізвався перший Нестор. — Маня впевняє, що від завтра настане погода, а я все не довіряю.
— Як не настане, то підождемо з тим, — обізвалася Маня. — Але я переконана, що завтрашній поранок повітає нас сонцем.
— Ви казали перше, панно Маню, що вам холодно, а тепер стоїте в холодній вогкій ночі. Ви простудитесь. — І сказавши це, я укрив шаллю легко її плечі.
Вона стягнула плечі, неначе я впровадив її в фізичний біль, і звернула своє біле лице до мене.
— Дякую, пане Олесь… — сказала, — але ми вертаємо в хату. Там у великій залі вижидають дівчата Нестора до якоїсь розпочатої гри, а я піду за ним. Чи не маєте охоти прилучитись також до неї?
— Ні, панно Маню, — відповів я, подаючись і собі за Нестором. — Я б волів послухати вашої гри на форгеп’яні за той час. Найдальше за годину я мушу вертати додому.
— О, сьогодні — ні, пане Олесь, — відповіла вона. — Я б найрадше послухала сама, коли б мені хтось щось глибоке й гарне заграв.
— Тут нема нікого, хто б так грав, як ви, — докинув я. Замість відповіді вона підняла руки, притиснувши їх до висків, та, зітхнувши глибоко, спитала:
— Підете з нами?
— Ні. В мене нема на довгу забаву часу, — сказав я поважно.
— То ходім… — сказала вона й оглянулася за мною. І не зважаючи ні на кого, ми увійшли просто до невеликого салону (між тим коли всі інші пішли в гак звану “велику залу”, себто дуже обширну кімнату, в котрій, може, колись відбувалися давніми літами у завідателів лісів всякого роду забави й т. ін.), де не було нікого, і де вона сіла до фортеп’яна.
— Що вам грати, пане Олесь? — спитала і звернула свої гарні молоді очі допитливо проти мене.
— Що ви хочете… — відповів я І, сівши недалеко неї, я, як Нестор недавно при співучих, опустив голову на руки, ждав. Вона почала грати Бетховена “Місячну сонату” oп. 40. Грала її сьогодні інакше, як її грають звичайно, і як може й сама грала її звичайно. Нині, неначе боячись тих звуків, що викликувала, похилена над клавіатурою, вона грала поволі піано, вздержливо, лиш тут і там кладучи натиск на деякий нижчий звук, викликаючи заразом місцями акорд, мов з звуками дисонансу. Але це не були дисонанси, це були звуки, що обзивалися, вдаряючи в серце, мов окремо для себе існуючі, котрі, хоч зложені в гармонії з іншими, були чим-то замітні й пануючі між нижчими, тихими й поважними тонами. Два рази повторила вона цю першу партію однаково. Поволі, обережно, мов для хорого; мов два рази відслонила мені нею свою чудну, а проте гарну й чутливу душу. Відтак, мов попрощавшись зо всею ніжністю погасаючими звуками, вона встала.
Я не обзивався. В хаті стало тихо, і лиш з-за замкнених дверей доходив до нас тут і там голос старших і молодих.
Нараз обізвалися, вдаряючи об шибки, грубі й скорі каплі дощу, і дерева, потрясені раптовим вихром, зашуміли бурхливо…
Вона схаменулася.
— Знов падає, — обізвалася здавленим голосом й приступила стурбовано до вікна. — Ви знаєте, пане Олесь, — обернулася з тихими словами до мене, — що внаслідок ще оцього дощу може наступити повінь. — Вона сказала це більше рези-гнуючим, як допитливим тоном.
— Знаю.
Вона поглянула на мене трохи несміливим поглядом, а відтак, приступивши до вікна, притиснула чоло до шиби… На хвилину втиснулась між нас глибока мовчанка.
— Такий вихор має для мене щось предиївяо притягаюче, — сказала, коли я не обзивався до неї.
— Бо ви самі повні неспокійного елементу, — відповів я й приблизився до неї.
— О, не тому, — відповіла вона і звернула своє гарне, що гірко всміхалося, лице до мене. — Не тому. Так, як тепер, мені з тим вихром добре на душі.
— Успокоює вас? — спитав я й поглянув проникливе в її очі. Вона, не можучи мого погляду чомусь у тій хвилі перенести, опустила очі й споважніла.
— Панно Маню… — обізвався я. — Моя кузинка Дора просить вас зайти на кілька хвилин до неї й моєї матері.
Вона видивилася на мене і, мов переодягнулась миттю в холод, спитала:
— Пощо, пане Олесь?
— Не знаю. Але заким від’їдете, вчиніть це, коли можете.
— Чи й ви собі того бажаєте? — спитала.
— Я передаю вам її просьбу. Моїй особі ви б це й так відмовили. Я тямлю добре, що маю проти себе минувшість, хоча і в тім я не винуватий, як уявляєте ви собі це хибно. Але як це вам доказати? — спитав я. — І я… і я не все був паном своєї волі, не все щасливий, і я терпів, панно Маню. Бували хвилі, в котрих я, оточений добробутом і вигодами, в добрих товариствах, між увічливими для мене, гарними людьми, мужчинами й женщинами, бачив заодно молоде дівоче лице, з виразом гордості й з виразом характеру перед своєю душею, що, розлучене без’милосердно з своїми білими мріями ударом смерті батька, пірнуло в грубу життєву дійсність, без слова докору, на заробіток, вступаючи тим у саму противну своїй істоті долю, остаючись помимо всього собі вірною. Не питайте мене, як мені тоді на душі робилося. Я чув і знав лиш одне. Я був наскрізь самітний мужчина, котрому припадало хіба лиш саме одне мовчання. Я чув жаль до себе, до вас, до матері, до загалу, а був помимо того мужиком, що не мав відваги окияути з себе мужицький тягар. Себто, виступити сміло в обороні за своє інтимне щастя, полишити матір з її маєтком, її славою “родини”, пересудами й піти дорогою, що провадила б до щастя. Тепер, по уплиіві стількох років, ми знов стрінулися, Маню. Доля зробила мене вашим довжникоїм, котрий полюбив вас чи не щиріше й глибше ще, як раніше. Котрий чує, що ви становите кращу часть його нутра, і що дальше проживати йому без вас неможливо.
— Маню! — говорив я звуками, що походили з самого чи не найліпшого закутка нутра мого, — будьте моєю! Я стараюсь о вас з щирою глибокою любов’ю, неначеб нас не в’язала гарна, а заразом і гіркістю переткана минувшість. Неначе не в’язала нас одна срібна хвилина білої зимової ночі в лісі, нашої німої, не розцвівшої до йінця любові молодих літ. Ніколи, здається, я не був спосібніший і в праві бажати вас за свою жінку, як тепер! Ніколи, я це відчуваю. Я улажу вам життя, яке вирівняє всі заподіяні вам кривди й муки людьми й долею!
Дівчина мовчала, мов кам’яніла від моїх слів.
— Скажіть хоч слово. Маню! — просив я, зворушений до глибини. — Слово, що зробило б моїм мукам кінець. Успокійте мене. Ви ж мусили бачити, що діялось у мені; за цілий той час, відколи я тут, і від хвилі, коли ви помимо всього, що зазнали гіркого й несправедливого з сторони моєї матері, кинулись, наражаючи своє власне життя в небезпеку, щоб видобути її від смерті для мене. Відтоді я й відчув вповні, яка глибока й повна чистого й шляхетного чуття ваша істота, і відтоді, повторяю я, не відлучався душею від вас ні на хвилю, — і таким остануся я для вас до посліднього мого віддиху.
Вона звернула своє лице до мене, що було бліде, мов з нього зникла й послідня крапля крові.
— Успокоения бажаєте ви від мене? — спитала й потрясла гірко головою. — Слова, що зробило б вашим мукам кінець? І я маю його вам дати, я, що перебуваю сама невимовні муки? Того слова я вам ніколи не дам.
— Ніколи, Маню?
— Ніколи, пане Олесь! Ви самі сказали, що не були ніколи спосібніші і в праві бажати мене більше за жінку, як саме тепер. А чому? — сказала й приступила ближче до мене. — Я Це вам зараз окажу. До хвилі, в якій постигло нещастя вашу матір, ви ледве чи були рішені до цього кроку. Бажаючи, проте, тепер ту вбогу дівчину, котрій раяла ваша мати свого часу вибити собі непотрібні уроєння і мрії з голови, а рекрутуватися в швачки… за свою жінку… проти волі тої матері, котра становить не що, а всю “судьбу” вашу, — вважаю не чим іншим, як самим лиш сильним напором позбутись, будь-що-будь, утяжливого почуття довгу проти тої дівчини, котра (я це признаю) несвідомо й, може, проти вашої волі втиснулась у вашу душу, виводячи її на якийсь час з рівноваги. Одначе, пане Олесь, — тягнула дальше, — коли ви не були ніколи досі спосібніші бажати ту дівчину за жінку, як доперва тепер, то я скажу вам на те, що та дівчина не була ніколи здібнішою відказати вам більше своєї руки, як саме тепер.
Я підняв руку й заслонив нею на хвилину очі.
— Маню! В які нечувані уявлення про мене вганяє вас ваше недовір’я, і які страшні ви в своїй консеквенції і зраженій амбіції! Що я зроблю? Як докажу, що я вас люблю? Щиро, глибоко, як лиш годен любити з усієї душі поважний мужчина!
— І я вас люблю, Богдане… люблю всіма нервами душі своєї, — обізвалася вона голосом, що з зворушення звучав без-тонно, — і моя судьба… це та, що вас не годна забути, та що з того? — спитала і звернула до мене своє гарне, гірко всміхнене лице. — Я не годна бути для вас такою, якою вимріяла собі ваша душа.
— Маню!
— Передусім я питаю вас, — сказала вона й підвела руку, щоб відперти мене від себе, що, зблизившись до неї, хотів її взяти в свої обійми, — яка роль припаде тій жінці, що буде глядіти на мужчину з почуттям свідомості, що він взяв її з вдячності, даючи їй себе в заміну за її вчинок для його матері? Кожний похмурий погляд, — тягнула вона, віддихаючи важко, — з котрим вертав би він у свої чотири стіни, кожна хвиля, в котрій бачила б вона його невдоволення, уважала б вона в нього за жаль свого кроку, за невіджаловану похибку життя свого, котрою вбив себе, жертвуючись їй назавше разом зі становиськом, маєтком, іменем своїм і матір’ю. Тим недовір’ям, — говорила, — під котрим терпіла б вона безнастанно, підмулювала б вона, помимо своєї невимовної любові до нього, не лише його і свій спокій, але настроювала б і його матір ще більше ворожо до себе, як і досі…
— Панно Маню! — перервав я її. — Ваші вуста, вся істота ваша говорять мені, що ви мене любите, а проте ви годні себе й мене так мучити. Ваша уява на тій точці просто хора!
Дівчина розсміялася гірко.
— Як моя уява хора, то з яких причин? Чи, може, схочете заперечити все, що відбувалося явно й напомацки між мною, вами й вашою матір’ю?
— Я шукаю помирення, любові в вас, — відповів я їй не менше гірко, — а ви протиставите мені своє майже божевільне недовір’я. Схаменіться!
— Може, й страшна я, — відповіла вона, — але не годна іншою бути. Може бути, я помиляюся розумом, тим здоровим, тверезим розумом, котрого потугу відчуваємо саме тепер в епосі матеріалізму, культі безчуттєвості й безілюзійності, але чуттям своїм я не помиляюся. Ні… — тягнула далі й відітхнула, мов випочиваючи з тяжкої боротьби з собою, мною і якоюсь третьою потугою, що стояла між нами й не допускала взаємного зближення. — Нам не судилося йти разом, пане Олесь; дарма що… любите… ви… люблю я. Нам це не судилось. Між нами стоїть щось сильніше від нас. Культура чи невйяснена темінь, сила яка… я не знаю, але вона стоїть.
Коли вимовляла послідні слова, в мені заворушилося щось, що окреслюю я одним словом “мужицтво”, що робить мене сильним, безвзглядним і погнало б у вогонь. Не вагаючись більше ні хвилини, я зблизився небагатьма кроками до неї, взяв її голівку між свої руки, як робиться це з малими дітьми, похилив одробину назад і заглянув у її лице. Воно було бліде, як цвіт лілеї, брови зморщені, мов у фізичнім болю, а темні вії ослонювали цілком її очі, лише грудь її віддихала важко, мов боролась у тій хвилі, як на смерть.
— Твій благородний вчинок стоїть між нами, дівчино. Він не позволяє тобі стати моєю, а мені забрати тебе назавше. Одначе чи зрозумієш, що коїть мені твій неподатливий елемент? Між нас поставила ти альтернативу: або я мушу виконати рівний твоєму геройський вчинок, або як не те — зректись тебе! Значить, ми стоїмо знов і тепер, але послідній раз, на кладці над глибиною, як кільканадцять літ тому назад, і… ти… ви допроваджуєте мене знов до крайності. Але ви помиляєтесь, утримуючи, що я вас зречуся. Коли я дізнався раз з ваших власних уст, що ви мене любите, ви сталися з тими словами моєю. Я вас не випущу. Ви останетеся мені вірні, Маню? — спитав я. І з тими словами я схилився над нею, заглянув ще раз у її лице, котре відвертала від мене, і притиснув її голівку до своїх грудей.
— Так! — відповіла.
— Слава богу! Тож тимчасово ви свобідні і йдіть. Але не на все. Маню! До якого часу. А потім я прийду.
Вона не відповіла.
Не оглядаючися більше за мною, вона вийшла з кімнати. В кілька хвиль пізніше я попрощався з товариством і опустив лісничівку. Коли минав близько попри освітлені вікна й поглянув в одне відчинене, бачив я її, як стояла й гляділа в темінь. Позад неї показалося, мов виринуло нараз, лице Нестора, бліде, як у хвилі, коли прислухався пісні своєї “Зюлейки”, і з тими самими блискучими очима.
Я поздоровив їх, і четверо очей провели мене.
* * *
(Три дні пізніше).
Погода найкраща, небосхил не був, здається, ніколи таким чистосинім, як тепер, а смерекові ліси, що відсвіжилися цілотижневим дощем, мов набрали більше тепла в свою зелень. Сонце, просвітлюючи вже третю днину безнастанно, повисушувало, здавалося, кожний вогкий закуток і затирало сліди непогоди. Лиш ріка, що двигалася з одної сторони попри місто, побільшена під час злив і допливами гірських потоків, хоч і спала значно, шуміла все ще голосно, мов пишалася своїм зростом.
Було по обіді коло п’ятої. Тета і я, натявши й прилагодивши цвітів і деякого галуззя на бажання матері на вінець для могили батька, були саме зайняті викладати це все з коша на стіл в кімнаті моєї тети, коли ввійшла Дора з матір’ю в хату. Обі були одягнені до проїздки з панею Маріян, щоб оглянути ріку, побільшену трохи дощами.
— Ви заскоро приладилися, — сказав я до обох пань, поглянувши притім на свій годинник. — Оскільки мені відомо, пані Маріян обіцяла приїхати точно о-пів до шостої, а тепер ледве три чверті на п’яту.
— То ми пождемо, — відповіла Дора.
— А я б подала ще борзо чай, — обізвалася тета і, кинувши в своїй звичайній живості цвіти з рук, подалася з кімнати до кухні, щоб справді перевести свої слова в діло.
— Їдь з нами, Богдане, — попросила мати.
— Ні, мамо, нині не можу. Я за пару хвиль вийду також з дому.
— До доктора Роттера? — спитала мати. — Він посилав за тобою сполудня.
— Ні. З ним я вже бачився. Я піду до Обринських…
— Знов до Обринських? — вмішалася Дора й з тим забрала одну з найкращих квіток і піднесла її остедтативно [Остентативно — демонстративно] до носа.
— Знов. Чи маєш що проти того? — опитав я спокійно і з тими словами заткнув собі маленьку айстерку до кляпи [Кляпа — одворот, лацкан] сюртука.
— Ще б і що! — обізвалася вона. — Зрештою, — додала, — може, будеш ласкав передати там нашу, т. є. твоєї матері й мою просьбу, щоб та героїня зійшла раз з свого п’єдесталу і вступила до нас, смертних, на часок, щоб ми мали нагоду відплатити їй свій довг; інакше буде готова погадати, що ми, тебе не виключаючи, Богдане, — додала з притиском, — хочемо справді прийняти її услуги безплатно.
Я підняв ачудовано голову до неї.
— Які услуги, Доро? Бо що під словом “героїні” розумієш панну Обринську, це я розумію. Але що має означати слово “услуги”, те мусиш висловити ясніше.
— Ах, не чини, що не розумієш! — спалахнула гарна жінка. — Знаєш аж надто добре, що я під словом “услуги” маю на думці її ефектовний чин яко спасительки твоєї матері від нещастя, а по-друге — її “діяльність” як сестри-служебниці при її постелі. За ті чини, щоб сказати вже все ясно, я привезла тій панні штуку прекрасного чорного шовку на сукню, якого, певно, досі не мала на собі. Той шовк хотіла б я їй, як сам зрозумієш, скоріше, нині чи завтра, в дарунок передати. А що це не уходить учинити ані тобі, ані твоїй матері, тож я перебрала цю задачу на себе.
— Того не посмієш ти вчинити! — кликнув я строго і змірив її з голови до ніг. — Щоб не поважилась ти цього ні в якому разі.
Вона вмовкла й відступила від мене.
— Ого… мій пане! — сказала з неописаною іронією. — Це щось нове в тебе — не гонорувати за услугу ближніх. Інакше я б не була посміла й доторкатися цієї дразливої теми. Була б понесла або переслала дарунок слугою, залучивши білет з словами подяки, і на тім була б справа скінчена. А так ти винен, як твоя мати тим зворушується!
Я поглянув на матір.
Якщо було можна в тій хвилі слово “зворушуєш” ужити на матір, то я міг бути спокійний. Вона сиділа якнайспокійні-ше в своїм кріслі, і лише її очі, оживлені, майже усміхнені, мов з дитячої суперечки, свідчили, що вона в тій хвилі й не снила о якім-небудь зворушенні. Зате, може більше заінтересована закінченням дискусії, зверталася в тій хвилі душею на сторону Дори. В мені почало варитись. І мимоволі пригадалася мені погана справа з сфальшуванням мого підпису на листі довжності Обринських.
— Я думаю, що яке-небудь “зворушення” в матері не можна припускати, бо я переконаний, що гадка з “подякою” в постаті шовку не є виключно твоєю видумкою, лиш вашим спільним ділом. Але це не вменшає ординарності й безтактовності самої думки віддячитись дівчині в такий спосіб за її благородний і героїчний вчинок.
— Ти маєш слушність, Богдане, — обізвалася тут мати сухо. — Думка подяки не походить виключно від Дори. Вона одиноко моя. Лиш щодо самого вибору предмета, яким мала подяка заявитися, я була в клопоті. Я хотіла золотий годинник, бо це тривке, і дівчина була б мала заразом і пам’ятку від мене; одначе Дора зробила пропозицію з шовком, доказуючи, що їй це, може, більше придасться, і я на те пристала Що ж іут за причина до такої експлозії [Експлозія — вибух гніву]? Замало цінний тобі дарунок з нашої сторони шовкова сукня? Як замало, то доложи й купи дорожчу. Мені все одно, лиш щоб дівчині віддячитись. І не лиш дівчині, але і її братові; хоч, сказавши правду, як у тім разі з ним поступити, я поняття не маю. Потрохи я того хлопця боюся. Він чим-то здержує мене від подяки, але я йото шаную. Чимось-то мені цей хлопець симпатичний.
— Ну, ну, ще б не стало й до нього з такими чинами зближатися, — сказав я. — І видивився б на вас Нестор. Аж лячно й думати про ті звичайно задумчиві і блискучі очі, спалахнувші в гніві.
Мати здвигнула плечима й сказала:
— Я маю добру волю все сплатити. Довгів, як знаєш, не зношу, нехай би вони були і в рідної дитини, а я того почуття не зношу. Така моя вдача. Чи як? — звернулася вона до мене. — Гадаєш, мені це мило, як кожний з знайомих приходить і цвірінькає мені в вічі, що ось то вона була тією, котра з-поміж цілого гурту знайомих і чужих вибавила мене одна від смерті; якраз вона, до котрої не відчувала я ніколи особлиївшої симпатії, хоч, може, іноді (я признаю це) в дечім я й не мала слушності, і вона, може, й дійсно ліпша, як я думала. А що “чистий рахунок — це найкращий приятель”, цього, може, не заперечиш і ти!
