— Я щонайменше, мамо… — відповів я і з тими словами обернувся від обох женщин насилу, щоб не кинути того всього, що тиснулось мені в тій хвилі на уста, згадавши її вчинок, їм обом у вічі. Замість того почав я по хаті ходити.
О, який слушний, неомильний був той інстинкт, що здержував дівчину від зносин зо мною, а з тим — і з моєю ріднею. Який неомильний, а який і оправданий заразом! “Внутрішньо ми й так усе ж таки відділені на все”, казала мені. Чи не так?
І справді.
“Чистий рахунок — найліпший приятель”, повторив якийсь голос у мені материні слова. “Чи й тоді, мамо, як брали ви лихварські проценти, не дозволені законом, від батька сім’ї, а по його смерті від вдовиці й роками від дівчини-сироти, щоб вдоволити свою жадобу й ненаситність за золотом, чи й тоді?” Але цього питання, що горіло в моїй душі, я не поставив голосно. Вона була реконвалесцентка, і на якийсь час я мусив ще багато уступати Їй. Я всміхнувся гірко, затиснув уста, і жодне слово не перейшло мої вуста. Ніколи не була моя мати (о, як гірко!) здібніша почути правду з уст своєї дитини більше, як нині, як саме в хвиліі, коли чулась довжницею тої, котру брала немилосердно своїми вустами й серцем перед моїми очима під ноги.
Ніколи більше.
Але вона була моя мати, і я втопив ту гірку правду в глибині своєї душі. Не їй одній мусив я заощадити хвилі пониження, котрі заслужила перенести. Не їй одній.
Але й тої, другої, що зносила кривду роками, мовчала, здавлюючи її гордо в своїй молодій душі, не хотів я наражати на бурхливі й болісгіі моменти. І її також ні. Вона була вже моя. Її слово, що останеться мені вірною, було для мене невідкличне, святе. І від тої хвилі я сторожив над нею. Горе тому, хто б був посмів доторкнутися її хоч би одним образливим словом.
— Але як же, Богдане? — обізвалася наново Дора, наколи я, потонувши в думках, гамуючи своє до крайності схвильоване нутро, ходив по кімнаті й майже не зважав на обох присутніх. — Як же скінчимо цю справу? Вона й так через байдужість самої інтересованої затягнулася довше, як нам пожадано. А й ти сам, коли б не був цими днями такий розсіяний, був би вже давно замітив, що пакунок, що лежить більше як тиждень у твоїй кімнаті, має інше призначення, як перележувати в тебе!
По моїм лиці перебігла гаряча краска сорому. І я розсміявся сардонічним сміхом.
— Чи й я маю в тій ординарній справі брати активну участь? — спитав я.
— Твоя задача була й є наклонити дівчину, щоб прибула сюди, — відповіла вражено Дора.
— Чого я цілком напевно ніколи не зроблю.
Вона витріщилася з несподіваного зачудування на мене.
— Ніколи, Доро, на те спустися.
— — То ти не переказав іїй нашої просьби потрудитися до нас?
— Передав, на жаль, хоч і не знав, що під нею крилося.
— А вона?
— Вона, відчувши своїм інстинктом, що в тім запрошенні криється, мабуть, потайний замір вразити її, спитала лише з переляком, “пощо має прийти”. А що я тоді ще не знав про замах, що був вимірений вами проти неї актом подяки, то й передав їй ваші слова; але поминувши те, що вона сказала, можу тебе тепер запевнити, що вона не прийде.
— І через що, як вільно спитати? — обізвалася мати, і на її блідавих щоках появилися червоніі плями внутрішнього роздразнення.
— Бо я сам постараюся о те, мамо, — відповів я. — Заглянувши в глибину душі тої дівчини, я переконався, що вона ніколи не дасть себе нагородити за свій шляхетний учинок. А вами вже найменше!
Обі жінки замовкли, лиш погляд, яким у тій хвилі перемінялися, був неспокійний і повний тривоги. Він свідчив мені ясно, що находять ситуацію грізною й остерігають себе обопільно мене дальше не роздразнювати.
— Отже, від нас вона її не прийме, Богдане, — обізвалася Дора, — і з тим заявлениям будемо мусили по твоїх словах помиритися. Але, може, зате прийме від тебе?
— І від мене ні.
Тут моя мати піднялася.
— Лишім ту глупу суперечку, Доро… — обізвалася. — Ти видиш, Богдан завзявся нарочно нас нині обох на тім тлі рознервувати; шкода часу… я…
Я спалахнув і задержавсь у ході.
— Кажете, “на тім тлі рознервувати”, мамо? — спитав я. — Чи це справді ваша думка?
— Я переконана.
— Коли так, то ви помиляєтесь тяжко, мамо. Кожне слово, що говорив я вам, я говорив з найбільшою повагою. А багато дечого, в користь самої вашої материнської особи, я змовчав.
— То подякуй ти їй! — обізвалася вона, ігноруючи цілком моє посліднє речення,
— Від себе я їй подякую, про те не сумнівайтеся, — кликнув я й відчув, як мимоволі в мої очі втиснулося тепло моєї душі.
— Від себе, Богдане! — вмішалася тут іронічно Дора. — І чим, як смію спитатися, коли наші предмети заподлі? Це було б ціікаво довідатися, коли це не тайна в тебе.
— Не тайна, Доро, — сказав я й мимоволі всміхнувся.
— Це байка, Доро, — обізвалася тут зневажливо моя мати. — Байка, котра не обходить мене цілковито. Що Богдан з своєї кишені видає, я не мушу знати. Але більше займає мене те, коли він загадує той свій замір сповнити. Це знов не може мені байдужим бути.
— На жаль, на се питання я не годен вам нині певну відповідь дати. Але ви її довідаєтеся, мамо, ви її довідаєтеся. Ви ж моя мати, — відповів я тепло і, приступивши до матері, я взяв її пестливо за руку.
Вона зсунула мою шорстко від себе.
— Дай собі спокій з акторством, Богдане, — сказала й посунула свої стекла нервово вище під чоло.
— Жодне акторство, мамо, а щира правда. Я сам відвдячусь панні Обринській за те, що врятувала мені мою магір;
сам один я.
Вона відвернулася люто.
— То про мене викинь і соток кілька! Це мене нічого не обходить.
— Соток, мамо? — спитав я й усміхнувся болісно. — На сотки ціните ви ваше життя? Ні, не сотками, мамо; але чимось, що ставлю я понад те. Понад усе. Любов’ю своєю, мамо. Своєю щирою, вірною любов’ю, мамо, котру ношу я вже не віднині в своїй душі для тої дівчини. Любов’ю. Я, мамо, з Манею Обринською оженюся. Я їй уже освідчився.
Так.
Воно було сказано.
Хата наша не завалилася, а апоплексії від того заявления мати не дістала. Вона лишилася спокійна, і її сильний, понад усе тверезий розум, що в жодній, хоч би й найтяжчій хвилі не тратив рівноваги, старався ситуацію опанувати. Зате Дора прокинулася, мов у неї вдарив грім.
— Це неправда, тето! — кликнула. — Цьому ви не вірте, це неправда. Повтори це ще раз, Богдане! Я здвигнув плечима.
— Я вже раз сказав, — відповів я й опустив кімнату.
* * *
(Пізніше, по прогулці до “Чортового млина” на орхідеї).
Перед виїздом я вступив, відповідно до умови, по Маню, Нестора й паню Міллер. Дора їхала з Маріянами, а мати вимовилась, що чується нездоровою і залишилася вдвійці з тетою дома.
Коли ми вже виходили з кімнати, щоб сісти на бричку, запряжену прегарними, але нетерпливими кіньми, побачив я Heстора, що вийшов кілька хвиль перед нами, як стояв тепер на веранді з заложеними на спині руками, обернений до нас плечима, і приглядався чомусь над одним з відчинених вікон пильно вгору.
Ми станули зчудовані.
— Що тут такого, Несторе? — спитав я й приступив до нього.
— Підожди. Я дивлюсь, що з того буде, — відповів той, не рухаючися з міісця, ба навіть і не оглянувшися за нами.
— Що там? — спитала так само Маня, прилучаючися зацікавлена й собі до нас. Нестор стояв нерухомо й дивився на якогось павука, що великий спустився десь з якогось закутка темної дерев’яної стелі на своїй павутині над вікном і був зайнятий обмотуванням бідолашної невеличкої мухи, котра, боронячись, бриніла жалісно. Обмотавши й остаточно доволі густо, павук колов її від часу до часу, зближаючися й віддаляючись… Всі ми задивилися на нйму боротьбу, не промовляючи ні слова, а Нестор, з нас найбільше зацікавлений, аж зморщив брови, мов з якогось прикрого при тім виді почування. Далі, коли, здавалося, було йому цього виду забагато, іпідняїв руку з палицею і, розірвавши павутину, викинув павука через вікно надвір.
— Тепер відіграли ви роль якогось або щасливого припадку, або свого роду провидйння в житті бідної комашки, — обізвалася паяі Міллер, виходячи вперед нас на вулицю, де вижидали нас коні.
— Я не терплю павуків! — обізвався похмуро Нестор, умощуючись зо мною проти обох пань у бричці.
— Не терпиш! — сказав я, всміхаючись жартівливо. — А однак молодим хлопчиком ткав ти одного разу в вашім саді також свого роду павутинку, впевняючи мене чи когось там іншого, що потягнеш її аж до білих штахет нашого саду від вашого павйльйону, і вона не розірветься.
— Це було що інше, — відповів вїн усе ще поважно. — Я робив плетінку, заложившиоя з Васильком, що потягну її аж до твого саду, і вона у мене не урветься; але про правдиву павутину я не мав жодної гадки.
І сказавши це, він мовчав довго, неначе вид павука відібрав йому добрий настрій або не сходив з пам’яті.
В дорозі до назначеної ціліі ми станули. Панні Наталі, котра їхала з своїми кревними й Дорою, забажалося саме посередині дороги пересісти до нас у бричку, щоб, як шепнула мені в ухо, повозити хоч одну годинку “правдивими” кіньми, котрі своїм темпераментом перевищали б усіх інших коней, що везли решту товариства за на.ми. Вислухавши її бажання, я вмістив фірмана на іншім возі і, здержуючи коні на хвильку, поки вона сіла на козла, я сказав їй:
— Самі ви не можете їхати; коні молоді й бистрі, поручені мені під особливший дозір, могли б вам утекти. Через те означіть, хто з нас обох, себто мене й доктора Обринського, має коло вас сісти, щоб, в разі б вам руки ув’яли, перебрати від вас поводи.
І передавши їй з тими словами поводи, станув я одною ногою на ступінь брички коло сидячих пань і вижидав її відповіді. Так само зробив і Нестор, з різницею, що зіскочив цілком на землю й дивився поважно на дівчину. Вона, сівши на козлах і взявши поводи в руки, через хвилину мов зморщила брови, нахмурилася.
— Не буде вам лячно коло мене, докторе Обринський? — спитала, не повертаючи й головою за ним, мов викликувала його напівжартом і напівповажно до бою.
По його лиці перебігла легка, майже незамітна краска.
— Я можу й цілком не сісти, — відповів він спокійно. — Для мене нема в тім нічого лякаючого бачити, як хтось вправляється в спорті, котрим я, будучи ще академіком, займався досхочу.
Дівчина вкусилась в уста й зробила йому коло себе місце.
— Сідайте, пане докторе, — сказала, а звертаючися головою потрохи за мною, додала: — Майте око на нас обоїх, добродію Олесь. Я, — сказала з притиском, — “вправляюсь” у спорті, могла б вас усіх поперевертати, а доктор Обринський не академік уже, забув при кодексах, що знав. Значить, для вас усе ще останеться поле до акції на дорозі до “Чортового млина” і по орхідеї.
І сказавши це, амбітна дівчина, подразнена, здається, відповіддю свого так само вразливого поклонника, вжила нараз без причини надто сильно батога, і молоді бистрі коні, ледве зачувши на собі батога, скочили в тій же хвилі чи не сполошені вбік, а там і почали сильним галопом летіти за бричками, що задавно нас випередили. Миттю станув я на ноги, в повозі за плечима обох на козлах сидячих, простягнувши руку, щоб здержати зворохоблені гарні звірята, однак це показалося вже лишне. Нестор держав їх уже так сильно в овоїх руках, повертав ними так зручно, що звірята, почувши над собою сильну гамуючу руку, піддавалися мимоволі керманичеві, і за недовгий час боротьби, під час котрої пробували наново вирватись з пануючо’ї над ними влади, бігли хоча бистро, але все ж таки вспокоєні далі…
Я поглянув на обох.
Дівчина сиділа, бліда з несподіваного переляку, майже без краплі крові в лиці, між тим коли звичайно ніжне, майже хлоп’яче лице мого приятеля виглядало в тій хвилі дуже поважно й строго. Через якийсь час держав він ще поводи сам, вспо-коюючи тут і там бистрі зворушені звірята своїм гарним голосом. А коли, врешті, догонивши всіх, що випередили нас, прогулькових, передав гарній своїй сусідці поводи, окинув її майже стурбованим поглядом.
— Тепер їдьте, панно Наталю, дальше самі, — сказав цілковито спокійним голосом, хоч я відчув, що цілком спокійним він не був. — Думайте про себе, а з тим і про тих, що сидять позад вас. Моя сестра й добродій Олесь зручні. В хвилі небезпеки, коли б ви не хотіли моєї помочі прийняти, вони зіскочать, але пані Міллер і ви могли б понести ушкодження. Цей лівий, як вважаю, нервовий, тому батога не вживайте. Зрештою, їдьте спокійно, я й сам дивлюсь за ними. Вони чудові!
Не поглянувши на свого сусіда ані півпоглядом, вона взяла від нього поводи, і хто б м’іг був у тій хвилі заглянути в її очі, що, отінені гарними темними віями, заслоняли їх цілковито, той був би відгадав тайну тої душі, що колисалася в тій хвилі, мов бурхлива вода, в тій загадочній дівочій груді.
— Цього тріумфу вона йому не простить, — шепнула до мене пані Міллер, коли я, врешті переконавшися, що коні біжать цілком вспокоєно, сів, як перше, проти обох пань у бричці.
— Не бійтесь, він їй імпонує, — була моя відповідь.
— Вона азартує з його прихильністю, — докинула вона знов.
— Але розумове він її перевищує.
— Його шляхетна скромність була б у неї далеко більше на місці, украсила б її ще більше, — додала вона на мій закид.
Я здвигнув плечима й поглянув на Маню. Вона виглядала нині дуже гарно Отворений понсовий її зонтик кидав таке чудове отінення на її ніжне лице, що воно, спокійне в тій хвилі, майже мармурове, видалося мені кращим, як коли-небудь іншим разом Одягнена була скромно, а притім елегантно й дуже відповідно до сьогоднішньої прогулки. Опершися трохи на спинку повозу, вона не звертала своїх очей від брата й гарної дівчини на козлах.
— Ви знов “загіпнотизовані”, панно Маню? — спитав я півголосом, перехиляючися до неї, вказуючи незамітним рухом за амазонкою на горі.
Вона похитала головою стурбовано.
— Мені це не шкодить, але він терпить.
— І вона з ним
Вона заперечила головою — і нараз простягнула до мене… мов благала о щось безсловно… руку, котру я задержав на хвилину в своїй