Я з доктором Роттером уперед, а дальше, позаду за нами, повільним кроком решта.
Оба були ми сильно зворушені.
Я мав почуття, що до нас прилучилося щось чуже, а Роттер мовчав так, мов я не йшов цілком обіч нього.
По якімсь часі я обізвався.
— Нестор був до глибини зворушений.
— Він хорий фізично й морально, — почулась коротка відповідь, мов моє питання перешкодило йому в чім-то.
— Фізично… може, але душевно певно, — відказав я.
— Фізично ще певніше.
— Ти оглядав його?
— Ні; але мені не треба було його аж оглядати. Вій слабший, як хто думає. І яка людина!
— Таким був уже змалку. І змалку йшов одиою рівною дорогою… поважно, і все вгору!..
— Шкода!.. Здається, сестра одна відчуває інстинктом, що з ним щось у безладді. Вона дуже мудра. — Сказавши це, замовк, мов замкнувся.
Я також умовк.
Через час він станув.
— Богдане… — сказав, і господь знає чому, ми нараз поглянули на себе поглядом, цілком неприятельським.
— Чи ти женишся з Обринською?
— Хочу…
— Хочу? — спитав він і скривив погірдливо уста. — Значить, ти не освідчавсь їй ще?
— Противно… — відповів я холодно.
— Так прости моє питання. Я думав, та лиш любиш її.
— А… хоч би лиш так?
— То тим ліпше було б для мене.
— Ти був би з нею женився?
— Без вагання.
— Помимо твоєї тяжкої хиби серця?
— Помимо моєї тяжкої хиби серця й її вбожества. — На посліднє слово поставив він натиск.
— Правда, вона гербова, а у вас, німців, це цінне…
— Так. У нас, німців, це цінне. Чи мав би ти щось проти того, гордий мужику?
Я відчув, як мені виступила краска обурення на лице.
— Не впадай в інтимності, Роттер, бо я готов забути, що ти мій приятель. Він усміхнувсь.
— Що ж, чи хочеш заперечити, що в Олесів маєток грав свого часу головну роль?
— О, ні. Ані на волосок. Але що це має з моєю женячкою до діла?
— Тепер, може, нічого, — відповів він саркастично. — Хіба те одне, що любов аристократки (на мою думку — більше “аристократки” по душі) і любов до аристократки зробили з тебе іншого чоловіка, радше виховали тебе на такого. Кажучи по правді, я вважаю це за чудо, що високопоставлений українець жениться з убогою українкою. У вас, здається, жіноча інтелігенція не входить ще в тім напрямі в розвагу; але ти, бачу, вразився. Та прости, Богдане, ми ж приятелі з довгих літ, можемо одкрито говорити. Я німець, а ти українець, і того, на що я дивився об’єктивними очима, ти, може, не добачаєш. Коли твоє вінчання?
— Ще не знаю.
— Ще не знаєш?
— Я тебе повідомлю в свій час, не бійся, — відповів я сухо.
— Хіба ж твоя любов стоїть мовчки, що ще не знаєш?
— Роттер!!! — спалахнув я.
— Не зворушуйся, чоловіче. Я тобі Обринської не відбиваю. Я лиш дивуюся, що твоя любов годна “стояти”.
— По-твоєму, що повинна вона робити?
— Повинна або рости, або інші форми перебирати, а ти й вона видаєтеся мені пасивними.
— Так ти думаєш? — спитав я з легкою іронією.
— Так. Я чув, що ваше знайомство й ваша любов тепер неначе воскресли й повторяються наново.
— Справді. В тім щось є. Хто тебе поінформував? Невже ж пані Міллер?
— А хоч би. Чи в тім щось дивного?
— Щонайменше. Воно правда. Перший раз я її любив… і не женився. А тепер люблю її вдруге й хочу женитися.
— Хочеш! Женись, — додав по хвилі, глипнувши на мене збоку. — Але, по правді кажучи, Богдане, я жалую тобі цеї дівчини. А ще більше такої синови́ [Синові — невістка] твоїй матері.
— Не жалуй мені її, — відповів я йому спокійно й поглянув у вічі. — Нагорода, яку я за неї даю, висока. Моя мати, здається, зірве зо мною.
Він зчудувався.
— Чи справді?
— Так. Заявила мені категорично через мою кузинку, що з днем, у котрім введу я Обринську, як свою жінку, в дім, вона випроваджується від мене до Дори.
Роттер споважнів.
— Твоя мати невільниця своїх матеріалістичних почувань. Але не журись. Вона, хоч і піде напочатку, пізніше верне. Кожна людська душа, хоч би й найтвердша, має свої недоглядені моменти, в котрих прокидається зерно любові, і вона м’якне й піддається шляхетнішим зворушенням… а найбільше в старшім віці. Твоя мати не буде винятком…
Я здвигнув плечима.
* * *
(Пізній жовтень).
По майже двомісячній розлуці я вчора був у Обринських. День був понурий, зимний, і падав дощ. Деревина, що виднілась тут і там садами, чи не вся позбавлена зелені, виглядала сумно, безнадійно…
Я йшов скоро.
Хоч і був я вже довший час вдома, не міг ніяк вирватись з-поміж праці й різноманітних обов’язків, щоб відвідати тих, що, крім матері, були мені найдорожчі в світі. Тож кожна хвилина, котрою розпоряджав я тепер, була мені дорога, — і я спішився. Врешті, спинився коло дому спокійної вулиці, котрого одне вікно (Нестора), кругом обросле диким, о сій порі почервонілим виноградом, було освітлене. Година була надвечірня, закутана в сумерк, і в нього світилося вже світло. Так. За тими скромними мурами жили ті, що становили мою долю. Любо й мирно обхопили мене стіни того дому моїх приятелів…
Перша, що стрінула мене, коли увійшов я в хату, була старенька мати Обринська, що викликувала в мені, відколи я знав її, тонкістю й добротою своєї істоти глибоке вшанування. Коли ж спитав я про її доньку й сина, вона, вказуючи на двері, що вели до кімнати її сина, сказала:
— Там найдете обоїх, — а сама відтягнулася скромно.
Я застукав.
Усередині було тихо, і я пождав. Відтак зблизився хтось до дверей, вони зсередини відчинилися, і переді м’ною показалася Маня.
— Богдане!
— Маню!
Щирим, німим стисненням руки ми привіталися.
— Я мов знала, що ви нині прийдете, відчувала це… — додала, покраснівши аж під чоло, дівчина. — Несторе!
Я поглянув за Нестором у глибінь кімнати. Він сидів при освітленім столі, як і не раз давно, обернений профілем до дверей, похилений над книжкою, між актами й іншими книжками, і саме в тій хвилі неначе відлучений від світу. Сперши голову на ліву руку, мав закрите пальцями чоло й очі. Я приступив з-за його плечей до нього й поставив руку на його рам’я.
— Хлопче мій!.. — сказав до нього.
Він прокинувсь і обернувся. Великі темні блискучі очі витріщилися з вихуділого лиця на мене, в першій хвилі мов сполохані… Але тут же усміхнулися.
— Це ти, Богдане? — обізвався. — Я, їй-богу, й не завважив, коли ти вступив!
І сказавши це, він встав і почав ходити по хаті. Виложений а Lа Гейне білий ковнір його виказував ще більше, як дуже змінився, неначе заникав [Заникати — никнути, поволеньки мінятися, губитися] від недавнього часу, як не бачив я його.
— Що ж, ти все, як і давно, губишся в праці? — спитав я, дивлячись на його змінений вигляд, що не віщував мені нічого доброго, а противно зраджував скоро розвиваючуся немилосердну недугу, котрої побоювався в нього Роттер.
— По-твоєму, мав я її, може, покинути? — спитав і усміхнувся звичайним своїм усміхом, а вслід за тим закашляв тяжким глухим кашлем.
— Це ні, — відповів я. — Але ти, як знаю тебе, не береш на увагу своїх фізичних сил, обтяжуючи себе надмірно. Він махнув нетерпеливо рукою:
— Всі працюють, Богдане, не я лиш один. Зрештою, те, що постановив я собі й до чого йду… — і показав на кільканадцять на столі лежачих томів, розпочатий якийсь манускрипт, стос актів і т. ін. — З першим мушу упоратись до кількох місяців, хоч би там що було, бо воно давить, не дає мені свободи, поки не скину з себе тягаря. А це, — додав і вказав на акти, — праця, що відібрала мені присягу, годує мене, і не мене особисто, Ані одного з того не можу я занедбати. Ані одного, Богдане, хоч би що там!
Послідні слова вимовив з інтонацією, немов випрошував собі дальший натяк на ту тему взагалі.
— Однак їй форсуєш [Форсувати — спішити], нищишся, — сказав я, ігноруючи роздразнюючу його інтонацію. — Покинь працю на якийсь час. А там по часі знов вернешся до неї.
— Не нищуся, — відповів він найспокійнішим голосом і притиском, поглянувши мені в лице. — Чому б так?
— Ось мізернієш і кашляєш. Більше нічого…
— Овва, мізернію! — глузував він. — А кашель, прийде час, сам устане. Годі мені мати вигляд банкіра, коли щодня по півночі лягаю до сну.
— Так він усе, — обізвалась стурбовано дівчина. — До того хоч би раз пішов до лікаря! А то — ні. Воліє згоріти з праці.
Він, мов опечений тими словами, обернувся, його звичайно ніжне й спокійне лице набрало тепер такого строгого, вимученого й заразом роздразненого виразу, що я здержався й дав спокій.
— Перестань, Маню, — сказав, немов дивився раптовим напливом гніву, — як не хочеш, щоб я з хати вийшов. — А відтак, звертаючись до мене й гамуючися, неначе пожалував своєї строгості проти сестри, додав: — Ви, хоч мої приятелі, мучите мене найбільше вашою вічною обавою [Обава — страх], коли я чуюся здоровим. Зрештою… — додав і усміхнувся, — чи не маємо ми про що інше говорити? Мені соромно й смішно, Богдане, що звертаєте стільки уваги на мене. Смішно! — кашляв мов у третій стадії сухот, а говорив, що “смішно”. — Що ж там гори? — спитав нараз, даючи розмові інший оборот. — Зеленіють все ще? — І сказавши це, сів, мов утомився, у своє щойно покинуте місце, опустив голову на руки і, вижидаючи відповіді, задумався важко, мовби ми з-перед його очей позникали.
— Зеленіють, Несторе. А щоб оце не забути… маю тобі передати поздоровлення від панства Маріянів. Саме, поки вийшов я з хати, в нас була пані Маріян з донькою, й коли зачули, що йду сюди, просили передати тобі й сестрі твоїй просьбу, щоб зайшли до них.
Нестор здвигнув плечима, підсунув брови вгору і, закопиливши спідню губу, мов сказав “не знаю”, не обзивався.
За недовгий часок бесіди, що велась між нами, як прийшов я, він ані разу не спускав з мене своїх блискучих очей. Пізніше, коли Маня вийшла з кімнати, покликана, здається, слугою до матері, він, відслоняючи своє біле чоло, звернувся до мене й так сидячи вижидав чогось-то мовчки. Я, відгадую чи бажання його душі заговорити про неї, спитав:
— З нею бачивсь ти, Несторе?
— З нею — ні. Але бачив її. Вона йшла оногди [Оногди — недавно, одного разу] по одній стороні тротуару, а я по другій. Я міг був звернути увагу на себе й уклонитись їй, але не годен був. Кінець… то й кінець. — Він сказав це з такою враженою гордістю, що майже затремтів, а за часок додав: — Ти боїшся, що я ломлюся під тим? — спитав і окинув мене допитливо своїм блискучим поглядом.
— Ні. Одначе, може, все таки терпиш…
— Це ж любов, Богдане… — відповів він тихо, поважно, мов діткнувся найсвятішої тайни. — А що я, може, трохи знидів, то й вона причинилась до того, а властиво… спосіб її відмовлення, що зачепив моє почуття моральної вартості, а більш нічого. Але я находжу супокій! — І вказав на стіл перед собою.
Чи справді так було, як він упевняв мене, я сумнівався трохи. Це ж був тонкий джентльмен, що так говорив. Хвильку ми помовчали. Я оглянувся по його хаті. Все було, як давно. Тут пересиджував він переважно сам, працював ночами й думав про неї. Глядів на все своїми гарними, тепер надмірно блискучими очима. Тут лише тишина, що панувала ночами й днями кругом нього, як і колись, переривалась тепер тяжким глухим кашлем. Бідний Нестор! Хотівши зсумувати своє дотеперішнє життя, мав би ти мало потіхи з нього!.. На столі між книжками, коло фотографії його сестри, стояв дрібонький флаконик з почервонілим листям винограду, з чорними його ягодами. Коли цвітів не стало, він украшував стіл. Побачивши, на чім мій погляд спинився, він сказав:
— Я так люблю.
— Чому ти не був передучора на вечірці в Маріянів? — спитав я. — Не дістав запрошення?
— О, так; але подякував. Був змучений. Я зайнятий більше, як вони гадають. Ось нині вдосвіта, ще ледве виднілося, я вже встав і при світлі готувався до одної поважної урядової справи. А майже коло другої вночі ліг, бо займався ще й студіями. Та, слава богу, моя праця вийшла в користь убогим і покривдженим, і тим я сьогодні вдоволений. Про те, правда, не знає ніхто. Але це мені найкраща нагорода. А замість піти на вечірку, я пішов далеко на прохід. Довго йшов я так та скріпляв свою душу самітністю. Чи не було жаль мені, що я не був у товаристві? питав я себе. Там, може, була й вона. І я уявив собі гарні освітлені покої в панства Маріянів і її. Але ні. Я б не належав до їх гурту. Там було б моє нутро самітніше. А самітність у гурті — ще самітніша. Краще самому… і довго йшов я. Коли вернув остаточно я в свою тиху кімнату і світло лампи розсіялось над столом і книжками, мене огорнуло почуття вдоволення. Засівши наново до перерваної праці, я сказав собі: “Так, справді, краще. Праця одна може нам дати рівновагу духу. А там десь безпечно гуляють, і для цілющої самоти не було місця”.
Я відчув, що він вступив у другу судьбу. В ту, де особисті бажання вмовкають, а бажання ближніх стають на їх місце.
Однак чи справді я не помилявся?
* * *
Чай пили ми в кімнаті матері, що пригадувала своєю білою головою й спокійною лагідністю якусь постать з біблії. Скільки доброти й любові било з її істоти. Скільки розуміння людського горя, вад, а однак скільки терпеливості в осуді й готовості прощати! Я був захоплений, і моя душа почула себе обіч неї мов в іншім світі — чулась свобідна й без нагніту. Про те, що я з її донькою належали до себе, вона знала. Однак жодним словом не впливала на доньку підчинятись моїй просьбі — не відкладати вінчання.
