Правда, гіацинти, орхідеї й інші цвіти цвітуть уже й на виставах пишаються, приманюють, мов напрошуються в кімнати. Сам я від часу до часу заношу їх до Мані, любуюсь її радістю на вид так пахучих весняних привітів. Лиш від Нестора, що потонув десь сам на полудні, доходять чимраз рідші вісті. Крім того, й невеселі вони. Хоч і як, здавалося, зразу поліпшився його стан, тепер однак він чим дальше погіршується. Одначе він терпеливий і жде. З листів його ні одне слово жалю про своє терпіння й поганий стан не говорило, хіба що тут і там споминає, що “багато роздумує він над своєю минувшиною, теперішністю й будучиною”.
Чи передчував небезпеку яку?
Ніхто не знав. Листи його коротйі, були без докорів на людей, окружения і все, що було й могло викликати щось подібне. Був сильний і в терпінні фізичнім, а дописами своїми піддержував у родини надію й добрий настрій. Так довгий час, поки одного дня не змінилося все. На просьбу Мані, я звернувся до лікаря закладу, де перебував він, о докладні інформації про його правдивий стан. Відповідь наспіла. Вона нам заявила в небагатьох словах, що для Нестора Обринського виходу нема. Він мусив гинути. Запізно звернувся він о поміч для свого хорого тіла. Забагато праці передвигали молоді сили.
Вість та звалила матір і сестру. Мов громом вдарила. Нестор мусив гинути!! Чи можливо? Не вірили. І мені припадала гірка задача освідомлювати їх на тій смутній точці. Маня ридала розпачливо по закутках, давлячися в присутності матері сльозами, а старушка, не говорячи про те більше майже ніколи — подалася раптом, мов заздалегідь бажала зрівнятися з землею.
І настала весна.
Легко, незамітно позеленяючи землю. Тут прибрала деревину в глибшу зелень, там ще ніжно, мов окинула її ледве замітним серпанком. По садах попристроювалися бози й інші деревинки в дрібні тверді пупінки. Повисувалися з землі, розвиваючися в подовгуваті трубки, листки й улюблені Нестора цвіти весни, — конвалії. Вже ось-ось на розцвіті, коли саме наспіла від лікаря телеграма — забрати хорого додому, бо дні його обчислені, і він погасає…
Ніхто не плакав, прочитавши страшні слова. Ні мати, ні сестра — радше кам’яніли. …
Я рішився.
— Я поїду до нього, — були перші мої слова. — На чужині він не сміє вмерти.
— Ні, між нами! — сказала білоголова мати чужим голосом, вхопившися твердо стола…
— Між нами! — зойкнула Маня, зсуваючися на софу, й зарила лице в руки…
— Між нами!.. — повторив я півголосом…
Надвечір, о тій самій порі, о котрій півроку назад від’їздив Нестор, я вступив до обох женщин. Надворі падав дощ, колисався вітер.
Минаючи вікна, я поглянув у Манине вікно, через котре мене тепер іноді визирала. Стояла там. Ждала.
Я ввійшов. Застав її саму бліду, як смерть.
— Прийшов ще попрощатися, Маню, — сказав спокійно, щоб додати їй сили. Але вона не вислухала мене. Побачивши мене в подорожнім костюмі й пригадавши ціль мого від’їзду, вона без слова кинулась мені на груди й заридала гірко. По часі я вспокоїв її.
— Богдане! — сказала, непокоївшися врешті. — Оцим твоїм несамолюбним учинком для мого брата сплачуєш нам усім сторицею свій довг. Між нами не стоїть Нічого більше.
Без слова притиснув я її до себе. Тепер була вона моя. Сама прийшла…
Насилу відриваючися від дорогої дівчини, я пішов. Надворі обхопив мене свіжий воздух — вітер. Я поглянув у її вікно. З нього била темінь, її не було. Не могло бути. Залишившися в хаті, заносилася з плачу за вмираючим братом і починала, як впевняла мене посліднім своїм словом, мене з братом дожидати.
Я спішив скоро, рівним, певним кроком. Не міг я бути веселий, не міг бути врадуваний. Але не міг я почувати себе в цій хвилі й сумним.
Ні.
Сама судьба, само життя дало нагоду відплатитися, на жаль, погасаючому з найкращих приятелів і його сестрі, за їх колишній благородний учинок для моєї матері! Я був щасливий, хоч жалем прибитий.
Нелегкий був обов’язок, котрий я взяв так радо на себе. Не легкий і не веселий. Але з роду мужик, я мав силу, і моє нутро віщувало мені, що догоряючого голуба з чужини я завезу до рідної землі живого.
І довіз.
Через два тижні пізніше він знайшовся по піврічній відсутності знов у своїй кімнаті. Пригадував своїм видом і великими блискучими очима більше янгола смерті, як колишнього невтомимого трудівника.
Не знав, що має гинути, держався всіма силами життя, — й був повний надії, дарма що хвилями споминав й забував про смерть. Лежав спокійно, хоч терпів. Водив очима по своїй улюбленій кімнаті-товаришці.
Третьої днини по його повороті з чужини, саме вполудне вертаючи з уряду, я поступив до нього.
Він дрімав.
Сестра сиділа похилена коло нього й держала, його руку. Може, зачувши шелест коло себе, він нараз отворив очі. його погляд упав на створене проти нього вікно, через котре зазирало тут і там виноградне зелене листя.
— Піднесіть мене, — попросив. — Я б сидів. Ми вдоволили його волю.
— Маню… — прошептав, і по його ніжнім лиці промайнуло щось зболіле, що пригадувало усміх, якби добувався він з тяжкою мукою зо дна душі на молоді вуста. Однак, цілком як і тоді, коли дорога йому дівчина встромила жало в його душу, він і тепер наверх не добувся.
Він примкнув злегка очі, мов до півсну, й через час, коли, піддержуючи його, боялись ми обоє навіть відітхнути — молодого трудівника не стало.
Перейшов через свою кладку.
Третьої днини по тім зрання зайшла Маня впосліднє до мертвого брата, щоб попрощатися з ним назавше на самоті. Я вступив за нею. Дівчина схилилась низько над братом, щоб упосліднє зложити на його вуста поцілунок. Одначе в тій же самій хвилі, як схилилася, жахнулася з переляком назад.
Зчудований, підступив я до неї.
Вона вказала на чоло брата.
Я поглянув.
Саме між гарними бровами його, де вони зєднувалися на мармурово-білім чолі його, сидів скулений невеличкий павучок. Блискавкою струтив я його з чола і, забравши дівчину, вивів її з кімнати.
— Його “омен”, Богдане, — прошептала вона, усміхнувшися гірко. — Його “омен”, що над ним сторожив. Він один приготовився з ним і до гробу йти…
— Видіння, Маню, — сказав я спокійно, але в душі не міг я позбутися прикрого почуття.
* * *
Два місяці пізніше, одної сльотної днини, коло шостої перед вечором, увійшла до моєї кімнати, де я був зайнятий одною урядовою поважною працею — мати. Була одягнена в чорний дорогий шовк, поважно від голови до ніг, й обізвалася:
— Я прийшла до тебе, Богдане, щоб ти зібрався й поїхав зо мною в одне місце.
Як сказав, я був у тій хвилі зайнятий одною доволі важною справою й видивився трохи зчудовано на неї, не змінюючи своєї позиції.
— Що ж дивишся на мене, сину, так, начеб бачив мене вперше одягнену до виїзду? — спитала вона сухо. — Як прошу тебе, щоб ти зібрався й зо мною їхав, то вчини це, а можеш бути певний, що щось неможливого від тебе не буду вимагати.
Я поглянув удруге в її сиві мудрі очі, щоб вгадати з них план, а заразом щоб і збагнути й настрій її душі. Однак вона, відгадавши мою думку, відвернулася від мене і з тим неначе відтягнула тепло своєї душі, котре показала, вступивши до мене.
Я зморщив чоло.
— Мамо, — сказав я, знеохочений, бо такий був я від смерті Нестора, — простіть, але я нині вас не розумію. Чи я вічно маю бути тим Богданом, котрого ви колись призвичаювали слухати виключно вас одну насліпо? Скажіть, що можу для вас вчинити, до чого потрібне вам сьогодні моє “фігурування”, бо про таке, я догадуюся, тут, мабуть, розходиться і я, може й не виїжджаючи, вчиню це.
— Що тебе обходить причина мого виїзду, сину? — спитала й підсунула брови. — Мені, власне, треба твого “фігурування”, а більше нічого. Навіть уст не потребуєш відчинити, — відповіла.
— Скажіть, о що вам, властиво, розходиться, — наставав я на своїм нетерпеливо,
— За годину сам дізнаєшся, — відповіла. Я піднявся й оперся долонею о стіл.
— Мамо, — обізвався я поважно. — Хоч і як я довіряю вашому тактові й вашій любові до мене, що не забажає нічого “неможливого” з тим фігуруванням від мене, однак ради мого становиська я мушу знати, де й чому маю я фігурувати. Чей же не схочете, щоб я компрометувався, — додав я, як перше, з нетерпеливістю.
Вона всміхнулася загадочно.
— Чи я хочу, щоб ти компрометувався? Ти, урядовець на вищім становиську, внук владики, їдеш у товаристві своєї матерi. Яка тут грозить компрометація? Йди, прошу, одягнись ї їдьмо! Шкода часу на пусту балаканку.
Я розсміявся. Хоч і як був я звик до самостійних вчинків з сторони моєї матері, однак чогось подібного я ще з нею не переживав.
— Одягнись елегантно… чорна одіж зайва, сину, — поучувала.
Ці слова доповнили мірку нетерпеливості. Я скипів.
— Мамо, що це за театр? Чи не Дорина рука бере в тім участь? Коли так, то я з місця не рушаюся. З Дориними помислами я дуже часто не згоджуюся. А сьогодні і в тім разі… вже найменше. Може, заступить вам мене її чоловік.
— Дора про мій сьогоднішній виїзд нічого не знає, — відповіла мати в непохитнім супокою. — А щоб не гаяти довше часу, то я скажу тобі, що я їду до Обринських!
— До Обринських?
Коли б коло мене був раптом вдарив грім, — я був би не перелякався більше, як от тими словами моєї матері. Туди! Я мов скам’янів і відчув, як при її словах зникла мені чи не вся кров з лиця. Дивлячись однак усе ще зчудованим переляком на неї, я все ще не рухався з місця, лише чув, як під моєю долонею задрижала плита стола.
— Що ж! Дивуєшся, що і хто інший може їх пороги переступати? — обізвалася вона, врешті, перша. І як перше, якийсь сумнозагадочний усміх появився на хвилину в кутиках її очей.
— Мамо! — звернувся я до неї з повагою, з якою, може, досі ніколи до неї не говорив. — Ви їдете до Обринських з заміром зробити там сцену?
Вона окинула мене болючо-враженим поглядом.
— Мене веде туди поважна справа, — відповіла. — А щоб уже цілком без сцени не обійшлося, я не ручу. Залежить від них, як річ скінчиться.
“Як річ скінчиться!” повторило щось глухо в моїй душі, і вже вгадав я, в якій справі вона їде, і чому син урядовець мав “фігурувати”.
Послідні слова її викликали в мене блискавкою спогад про колишню нещасливу грошову позичку, котра, за моїм обчисленням, що контролював її, мала саме тепер десь закінчитися. Тому, отже, мусила вона туди сама їхати.
Я відвернувся від неї.
— Що ж там, Богдане… Над чим ти застановляєшся? — спитала вона знов.
— Мамо, — заговорив я, — чи маєте поняття, в якому душевному стайі знаходяться ці обі осиротілі женщини по так тяжкім ударі-страті?
— Знаю, — відповіла вона, не зміняючи своєї вижидаючої повиції, котрою доводила мене до розпуки.
— І мимо того, постановили виїхати до них?
— Мимо того, а радше, сказавши власне, з причини того, рішилась я на цей крок. Бачиш, сину, — додала нараз м’якше, неначе почала з якогось п’єдесталу сходити, — бувають у житті моменти, що суть сильніші над всі наші постанови й принципи, що роблять з нас послугачів, невільників, а часом і перетворюють нас… хто там знає! І такий один момент був і той для мене… коли помер молодий Обринський. Отже, — тягнула дальше, відітхнувши, неначе набирала тим віддихом сили проти мене й себе, — ти ж знаєш, що я помимо того, що від часу смерті твого батька не була на жоднім похороні, на похорон того нещасливого молодця явилася. Не знаєш уже? Забув?
— Знаю, мамо, — відповів я, прислухуючись зчудовано її словам. — Знаю. Знаю також, що й найкращий вінець, що наспів у послідній хвилі, вийшов з ваших рук. А однак, мамо, — додав я гірко, — я вас не розумію. Ви… — і я урвав, не доповівши своєї гадки.
— Це нічого, Богдане, ще зрозумієш. І те, — тягнула дальше, — що бачила я там, жаль той… — додала твердим, а однак проти волі стисненим з внутрішнього жалю голосом, — потрясло мною сильно. Ти не міг бачити й відчути, що відчувала я тоді, а менше ще зрозуміти. Ти був тоді між ними, але я, що їхала сама одна за походом, я бачила очима й душею багато. Він і сестра його, твоя Маня, вчинили свого часу, як знаєш, багато для мене. Смерть того невинного молодця, що йшов життям, я все знаю, Богдане, мов найбіліший з голубів, що мусив дати своє життя, але так, щоб ніхто про те не знав, навіть і він сам, змінила і в мені багато… Ти казав, що за вчинок Мані віддячишся сам. Чи додержав слова, я не знаю. Ти дякував або подякуєш, що вона врятувала тобі матір. Але мене веде до них інша справа. Вона не має нічого спільного з твоєю. А тепер ходи, сину! — додала. — Час уходить. А я тепер, хоч ти й не замітив того, і з часом числюся. Я старіюся. В моїй справі замішаний і померлий. Я мушу його матері й сестрі за його колишній учинок для моєї особи подякувати; бо самому йому, за життя його, я ніколи не могла подякувати. Тяжко було до нього приступити. І як, Богдане? З чим? Його шляхетна скромність, що одна силувала мене потайки клонитись перед його молодою несамолюбною душею, впливала на мене сильніше, як усі фейерверки других. Його сестра врятувала мені життя, а він, з слабеньким здоров’ям своїм, наражаючися також своїм життям, як і вона тоді, боронив по-богатирськи перед силою полум’я моє добро! Хто знає, сину, — додала нараз тихіше з гірким сумом, — чи не причинився тодішній його вчинок до скорішого розвою його хороби, чи не прискорив його смерті? Хто знає! Свідомість, що той його чин для мене спричинився, може, до його нещастя, гнітить і підмулює мене від давнього часу до того, що я не годна цього довше знести. Я говорю тобі це, мій сину, бо свідомість та відбирає моїй душі чи не ввесь спокій!..
Я дивився на матір з чимраз більшим зчудуванням, а остаточно, не можучи здержатися, обізвався:
— Що вам, мамо? Чи в вас настав нараз у душі судний день?
Вона здвигнула плечима.
— По смерті людей, котрі навчили нас їх пам’ять глибоко шанувати, видається нам багато дечого інакше. Досвід, Богдане, і всі нові з’явиська й переміни виробляють з нас те, що оказується опісля в наших учинках і в нашім поступуванні. Бути може, що в мене й дійсно настає, як кажеш ти, в душі судний день. Не знаю. Все те, що було колись моїм вартісним здобутком і цінністю, видається мені тепер пустим, мізерним. А те, що відкидала я від себе, як пусте, — поваги й пам’яті гідним. Мені, — тягнула гірко, — від смерті Нестора на душі тяжко. Я стара, як кажу ще раз, і хвилями я відчуваю, що в мені мов щось гасне, й стає холодно. Боюся, що як буде так далі, світ і життя стануть для мене неначе та хата, в котрій не мешкає ніхто.
І сказавши це, вона, та горда, непохитна жінка, майже ніколи не доступна м’яким зворушенням серця, деспотка та — заслонила на хвильку очі, мов поглянула нараз у пустиню без людей і сонця, — і замовкла.
Я зрозумів її.
Нараз, у цій одній хвиліі, я зрозумів її. Вона боялася гризоти совісті, самітності на старість і… передусім “судного дня”… Не надумуючись, я опинився небагатьма кроками біля неї й обняв її.
— Мамо! Добра й дорога моя мамо! Говорите так чудно, болюче, мов ви на світі й душі не мали коло себе. Чи я, син ваш, не значу для вас уже нічого? Що вам, мамо? Звідки ці смутні зворушення в вашій душі? Чи ви не хорі?
Вона заперечила головою й поглянула мені а поважним смутком у лице.
— Скажи мені, Богдане, — спитала замість всього, — які бажання мав померший? Себто, на чім залежало йому найбільше? Ти це мусиш знати. Він був твій любимецьі
Я всміхнувся гірко і притакнув головою.
— Так, мамо. Він був мій любимець, якого, мабуть, другого в житті не буду більше мати, і знаю й бажання його. Однак… чи вам це треба зараз знати, мамо? — спитав я. —
Про його бажання поговоримо ми іншим разом, поговоримо безпечно в спокійнішій хвилі. Мабуть, хочете деякі з них сповнити? Стипендію яку його імені заложити або щось подібне? — додав я сумно. — Дайте цьому тепер спокій. Усе має свій час. А тепер, коли ви увійшли одягнені; до мене й говорите так чудно, ви мені скажіть одверто: що веде вас до Обринських? Я не знаю, що з собою робити?
— Їхати, Богдане! — відповіла вона твердо, з своєю звичайною інтонацією, наче отверезилась нараз моїм запитанням з якогось мрійного настрою. — їхати.
Я не смів їй більше опонувати [Опонувати — суперечити]. Нині вона видалась мені незвичайною. Я згадав її старість і не хотів її денервувати. Вона поводилась, справді, начеб у її душі відбувався “судний день”. А коли вже відбувався, то нехай скінчиться. Вона вже від давнішого часу не була та сама, що перше. А “судного дня” я не мав права здержувати в ній.
І не минуло багато часу, як ми поїхали.
Небагато було тих сходів, по котрих випроводив я свою матір. Небагато й тих хвилин, котрі привели до того, що я міг провадити її по них. А коли по дзвоненню й коротйій хвилині ожидания відчинились двері, і нас прохано ввійти досередини, я поглянув на неї, — і майже не пізнав її. З лиця була вона бліда, а вираз її очей, тих звичайно спокійно-холодних, обсервуючих очей, аж перелякав мене. Була до найбільшої ступені зворушена і, як угадав я, по раз перший у житті в клопоті за виразом того, що привело її сюди, що заповняло її душу. І справді. Великими, з зворушення аж почорнілими очима дивилась німо на двері, що мали туй-туй відчинитися й указати тих, до котрих по майже чотирнадцятьох роках затаюваного гніву й упередження ввійшла наново…
