— Ой, далеко ще… — відповів він, висовуючись несміливо з моїх рук. і почав плетінку старанно кругом руки обвивати й з нею чимраз дальше від нас назад відходити.
— Чи Нестор не на будучого техніка кваліфікується? — спитав я, — що починає відтепер міряти землю? Дівчина, як перше, всміхнулася.
— Ні! — відповіла. — Він заложився з одним товаришем, що сплете солом’яну стяжку до ваших штахет, не урвавши її; а по-друге… щоб знав, скільки ліктів від нас до вас. Плете плетінку від передучора з витривалістю, гідною дорослого чоловіка, а тепер він щасливий, хоч і не показує цього, бо його твір бачили й ви. Вас він дуже поважає…
— Пишний хлопець! — закинув я. — Повинен іноді до мене заходити.
— О, щодо того, то… ні, — відповіла вона, уникаючи мого погляду, і поглянула за малим, що, віддалений уже від нас, не чув нашої розмови і то розвивав, то звивав свій твір. — Він дуже несміливий, помимо своєї тринадцятилітньої розваги, і не дається до нічого силувати. До того… — І не докінчивши речення, вона звернулася нараз живо до мене й спитала: — Чому ви не на прогулці? Я, здаєіься, бачила, як ви їхали…
— Був і вернув уже, — відповів я і, не надумуючись, сів близько неї на малім стільчику, що належав малому Несторові, який, не звертаючи на нас більше уваги, бавився дальше в городі.
— Не добре випала прогулка? — спитала дівчина й поглянула допитливо на мене.
— О, щодо того, то навпаки! — відповів я, усміхаючися. — Вона лиш для мене не вдалася. Тому я покинув їх усіх і втік. Ви сиділи тут, здається, цілий час, і вам, певно, ані разу не приходило на думку згадати хоч на хвилину тих, що ради кон-семвенції жертвували себе й пішли в противну їх душі сторону й напрямок.
Вона не відповідала, і з її зачудованих молодих очей я бачив виразно, що вона не зрозуміла мене.
— Там у лісі, в товаристві… — тягнув я зворушено дальше, — бачив я між іншим білу мрію. За цілий час мого побуту в лісі й товаристві вона ані на хвилинку не покидала мене, проводила мене, куди б я не звертався. Була рівно мені консеквентна й вірна своїй вдачі. Остаточно взяла так верх наді мною, що я, щоб вдоволити себе, вирвався за поміччю випадку від’їзду мого батька, вернув і прийшов… сюди!
Я поглянув на неї, і між нас вступила нараз мовчанка.
— З нею, — сказав я з притиском, і потонув на мить в її очах. Вона відвернулась, мов попечена несподівано вогнем, не обзивалася, і лиш надих блідості уклавсь на її лице. За хвилину надуми спитала:
— З Дорою?
— О, ні! Дора ще й тепер бавиться якнайкраще в товаристві пана К. Хто б був такий немилосердний і розбивав їх гармонію? — відповів я.
Вона, не відповівши, як перше, поглянула далеко вперед себе тужливим оком, між тим коли я панував над собою, щоб не признатись про все, що наповняло мене вже віддавна для неї, не сполошити її, що, неначе заглибившися над “мрією”, чимраз більше німіла під її впливом.
— Вас давно не було в наших горах… — перебив я, врешті, мовчанку, на силу звертаючи розмову на щось інше.
— Це правда, — відповіла вона, не звертаючи все ще до мене лиця, — і за кілька місяців їх знов покину…
— Чи справді? — спитав я, прикро вражений. — Через що?
— Так. Я йду на становище.
— Як то? — спитав я вдруге, не зрозумівши її.
— А так. Як вам відомо, я мала весною їхати до Ч., щоб там забратися до академічних студій, однак мусила це ще на рік-два залишити, і на той час прийняти в однім домі місце виховавчині.
— Хто вас до того всього силує, панно Маню? — спитав я похмуро.
— До чого? — спитала.
— Іти за виховавчиню… — відказав я з нетаєним невдоволенням.
— О, щодо того, то це на спеціальне бажання батька: і я сповняю його радо, — відказала майже з захватом, — тим більше, що я йду в дім гарний, маю займатися лиш одним добре вихованим дівчатком, а решта понад обов’язкового часу, а буде його кілька годин денно, виключно буде до мене належати, котрі посвячу науці й музиці. Я їду на добрих умовах, з гарною перспективою на будуче… і…
— І з душею, повною ілюзій, розуміється, — докінчив я. — Чи вільно спитати, з якої причини витворилося в батька бажання, щоб ви покидали родинний дім, у котрім…
— У котрім е доволі місця й праці й для такої великої дівчини, як я? — докінчила вона замість мене майже весело.
— Так, панно Маню. Яка підстава цьому бажанню?
— О, вона дуже проста, — відповіла вона. — Батько, вагаючися заодно вдоволити моє бажання допомагати мені до осягнення вищих студій, що було б потягнуло й мій виїзд з дому між чужі люди й обставини, поставив мені умову, коли я на своєму обставала. Я маю дати йому доказ витривалості й консеквенції в своїм бажанні. Так само витривалості в праці й умінні пристосовуватись до тяжких і взагалі відмінних обставин життя. Маю перебути рік-два в чужім домі в характері виховавчині; а коли перебуду той час, задоволивши своїх хлібодавців цілковито, залишившись своїм планам вірна, він, на підставі того, вишле мене за границю для укінчення студій, а з тим і до осягнення самостійного становиська. Я підчинилася його волі й бажанню, і ось це й причина, чому я покину свою батьківщину.
— Ну, щодо консеквенції… — обізвався я, — то, здається, браку її в вас не міг би вам і ваш ворог закинути. Іменно, та консеквенція ваша доводить іноді… людей… до розпуки.
— Чи справді вона така в мене поважна? — спитала вона, поглянувши мені недовірливо в очі.
— Таке моє пересвідчення, — відповів я.
— А я часом сумніваюсь в її витривалості… — сказала вона півголосом.
— В якім напрямі, панно Маню?
— О… це відноситься чисто до мене самої.
— Як то?
— А так. Є дещо в людині діюче, і… дещо, що здіймається проти того. Я хочу побороти те діюче… — сказала, уникаючи мого погляду.
— Отже… боротьба в нутрі проти себе! — сказав я преспокійно й старався заглянути в її очі.
— Я боюся, — сказала вона.
— Чого, Маню?
— Що… як не буду консеквентна і проти себе, мені вийде з того горе, а щонайменше пониження…
— Чи зазнали ви вже коли того прикрого почуття, панно Маню? — спитав я і тут же згадав свою матір, з її натяками проти дівчини, і майже здержав свій віддих. Вона відвернула голову від мене і, замість відповіді, зморщила брови, мов у фізичнім болю, а відтак, звертаючи на іншу тему, додала.
— Найкраще бути якнайдовше собі самому ціллю. — А далі: — З моїм від’їздом буде все добре.
— Що буде добре? — допитувався я, стараючись вхопити хоч один її погляд. Одначе вона, відчуваючи це, уникала того й сказала:
— На чужині буде добре. — І вмовкла. Я зрозумів її і сказав спокійно:
— Ви того таки певні?
— Так, пане Олесь.
— У нас є дещо й не збагненне, невмолиме, — обізвавсь я. — Буває й таке, що якраз те, перед чим хочемо ми втекти, оказується сильніше від нас…
— І тоді? — спитала вона і звернула по раз перший свої очі, майже благаючи, до мене. — Тоді? — повторила ще раз ледве чутно.
— Тоді ми програємо, Маню, і піддаємося. Але… — додав я лагідніше, — покора не все є болюча й понижаюча, часом вона й гарна.
— Для мене вона була болюча… — відповіла вона. Відтак, мов опритомнівши моїми словами, додала: — Я вижидаю часу від’їзду в чужину, мов спасения.
Я дививсь на неї і на її внутрішню боротьбу з чуттям, проти якого, очевидно, боролася.
— Чи вже те й тут таке для вас тяжке, панно Маню? — спитав я і взяв її руки між свої долоні. Вони були зимні, як лід, а її уста здригнулись у кутиках, наче до плачу.
— Я мучуся! — відповіла безгомінним голосом і, вириваючи свої руки, сказала: — Може бути, що все, що я роблю, не є добре, може — погане, безсердечне, в грубім смислі слова — навіть не практичне, але помимо того я піду. Я йду в надії, що роблю праве діло й колись переможу, а та гадка додає мені сили.
Хвилину дививсь я на неї, вражений болюче, а відтак, наче потягнений нею на силу в інший напрям, обізвався:
— Ви не на добро йдете в чужину. Вона глянула на мене.
— Чому ж?..
— Ви вірите, що, осягнувши колись самостійність і незалежність матеріальну, здобудете вже тим справдішнє щастя? Але колись ви, може, й гірко покаєтеся того. Та так звана самостійність і незалежність буває в жінки іноді дуже гірка й сумна. Гадаєте, ми вже такі щасливі, добившися свого становиська? Ні, якраз тоді стаємо ми правдивими рабами і невільниками нашого фаху хліба. Поганими, затупленими рабами, що лиш в поодиноких украдених хвилях мають змогу жити відповідно до свого ліпшого, ніяким матеріальним вимогам не підчиненого розуму. Я лиш вас питаюсь, а ставлю це питання почасти й взагалі. До чого доведе остаточна жінка-урядовка в вищім смислі? До більшої досконалості свого типу, роду? О, ні, панно Маню… це — ніколи. Те, що вона здобуде на ширині світогляду, втратить вона на глибині душевній. Господь знає, до чого воно доведе. Розумію: хто виходить на арену життєвої боротьби лиш зі становиська простого розуму, в того, очевидно, є лиш одна певність: матеріальне існування. Але ви? Дайте собі спокій з усякими професіями. Ви жийте, як той цвіт.
— Паразитом? — спитала вона.
— Ні, панно Маню, не паразитом, а любленою дитиною в ваших чесних родичів… а далі… далі колись і як жінка чоловіка. Чи ви над тим ніколи не застановлялись? Цьому я не можу вірити.
— Ваших вірувань я не маю права осуджувати, — відказала вона й додала: — я піду в світ за тою, я собі того свідома. гіркою матеріальною незалежністю, щоб з тим усунутись від понижаючої свідомості, що живу без мети й праці, вижидаючи одиноко випадку, котрий мав би мене ущасливити… або й ні.
— Чи хочете тим сказати, що не хочете вийти заміж? Або не вийдете?
— Я нічого позитивного не кажу, бо не маю довір’я…
— До кого, Маню? — спитав я і вп’ялив вигребущо очі в її лице.
— До тих установ, в яких нас виховують змалку. — А відтак, завертаючи на попередню тему, сказала: — Не задля самого кусника хліба йду я, як гадаєте ви й будуть гадати й Другі, але йду і за якоюсь силою в собі, що не дає застоюватися моїм думкам, хоч воно, може, й не доведе на практиці до жодного матеріального здобутку. Та, господи боже! — додала. — Що нам робити? Не рухатись, гнити? Ми й так гниємо. Масою й одиницями!.. Я не знаю… я піду… може, дійду до кращих моральних успіхів, а там і матеріальних. — І сказавши це, вона підперла, мов утомлена, голову в руку й задумалася.
— Чи не вистачить вам бути гарною особистістю в своїм крузі й місцевості, а треба конче затуплятись якимось там фахом, урядництвом? Розважте, панно Маню.
— О, для “містично-артистичного розуму” це безперечно вистарчало би, — сказала вона, поглянувши на мене гарним, шляхетно зворушеним поглядом, — але…
— Але, Маню?..
— Але для того, як ви сказали самі перші, простого здорового розуму, що бере все в свою область, кладе на все своє п’ятно і пхає нас силою свого панування до чисто матеріальних низин, воно не вистарчить. І тому й я складу вперше йому жертву й віддам часть своїх сил, а далі нехай діється божа воля, нехай беруть мене інші власті під свою опіку й керують до цілей, які знають.
— Значить, ви остаєте непохитно при своїй постанові? — спитав я.
— Так.
— То мені не лишається нічого більше, як поблагожелати вам, як уже раз давніше, на новий шлях і повторити першу свою цілком просту й для вас, я знаю, незначну думку, що не на добро їдете ви в чужину.
— А на якій підставі се, пане Олесь? — спитала й подивилась вижидаюче на мене.
— На підставі самого мого внутрішнього голосу.
— Щось подібне не сміє бути для мене міродайним, — відповіла вона й опустила нагло очі.
— Так? — спитав я. — Ви ж ще перед хвилею заявили, що йдете переважно за потугою внутрішньої сили, без огляду на те, чи поведе вона вас до низин, чи до вершин.
— Так. Але ви ставитеся на становисько віщуна, — закинула вона.
— Віщуна? Ні, Маню. А людини, що знається ліпше на житті, як молода дівчина.
— На житті зі становиська ситих і гордих? Через хвильку я витріщився на неї з переляком, а відтак схаменувся.
— Нехай і так, панно Маню, — відповів я, відчувши добре, що вона вела боротьбу зі мною за пересуди моєї матері, котрі, очевидно, відкись добре знала, ігноруючи тут мою особу цілковито.
— В такім разі ми на тій точці не погодимось ніколи, — сказала. — Ви стоїте на становиську старосвітства ситих і гордих, а я поминаю те й іду шукати щось нове.
— Ідіть! — відповів я з глумом. — Ідіть! Одначе не забувайте, що велика часть нашої інтелігенції, і навіть так званої ліпшої інтелігенції, з невиробленими й вузькоглядними осудами, вважає, хоч. і не признає цього ніколи, дівчину, що покидає батьківську стріху і йде в цілі виборення собі незалежного становиська або й просто задля матеріального удержання, за щось в роді невільниче й понижаюче, хоч не має ще для того певної назви, або, щонайменше, соціальне нижче поставлене, особливо учительок і виховавчинь!
— В тім ви, може, й не помиляєтесь, — відповіла вона поважно. — Але йдучи, я нічого не трачу. Я іду з вірою в ліпші прикмети людські і в те, що все сильніше й ліпше не дасться ніколи побороти. А що, може, тут і там буває, що стремління до ліпшого й вищого ідеалу було поборене грубшими інстинктами грубших індивідуальностей, то чи вже тим сказано, що поборено й поняття добра й зла? Мені здається, що ні! Може, я через те не втону.
— Про те я переконаний.
— Так про що ж вам розходиться? За себе, свої вчинки й за свою мораль відповідаю я сама. Ні батько, ні мати, ні ніхто інший. Праця й наука не обезсилять ліпшої часті мого я, не потягнуть її в низини. Я можу лиш хіба через те фізично потерпіти, значить, зужитися, але більше, пане Олесь, більш нічого.
— Ні! — відповів я лаконічно. — Хіба ще й те, що будете наражені на гіркі психічні терпіння й грубі пониження. О, не одна вже ризикувала своєю молодістю, всім запалом свого серця, своїми силами, щоб опісля дійти до переконання, що краще було б вибрати старосвітську долю при домовім вогнищі, але це вже було запізно.
— Чи думаєте, що і я ризикую своєю так званою будучністю? — спитала, і її очі спалахнули якимось чудним вогнем.
— І ви, — відповів я спокійно. — Своєю молодістю і будучністю, всім свіжим, недіткненим грубістю життя нутром.
— Що ж, не віддамся? — спитала й поглянула на мене великими очима. — Щось гірше хіба не стріне мене?
Її оця відповідь, якої я не сподівався, довела мене в тій хвилі до якоїсь крайності.
— Може й те, — відповів я твердо й піднявся.
Про те, що я її люблю…. щоб стала моєю — я не міг уст створити. Я відчув у цій хвилі всіма нервами, що вона мені відмовить.
