— Хіба ж так не є?
— Бачите, що ні.
— Виходить, що ви не чуєтеся вповні щасливою, чи властиво вдоволеною?
— Ні, але прошу (і я всміхнулася), не жалуйте мене для того!
— Ага, ви боїтеся того співчуття!
— Вашого не менше, як і других. Ненавиджу те чуття!
Він усміхнувся весело.
— Не знаю, чи всі згодилися б з такою вашою думкою.
— Нехай кождий думає і відчуває, як собі хоче. Я одна не зношу співчуття. Я переконалася, що через те дух дрібніє. Подумайте лише, чути вічний плач і жалі над собою, гу! Немов каліка без рук і ніг або без очей!.. І це має бути якимсь доказом “любові ближнього”?
Він засміявся, а я з ним, однак насилу.
— Так ви волите боротьбу і само терпіння?
— В дечім волю. Впрочім, я люблю боротьбу (і я дивилася на його повним, спокійним поглядом), але таку, з котрої чоловік виходить сильнішим і чистішим. Таку боротьбу люблю!
— Так боріться!
— Задумую.
— Тепер сама найліпша пора.
— Ви іронізуєте.
— Я? О, зовсім ні; і я боровся!
— Як боролися?
— А так, щоб добитися до цілі.
— І що ж?
— Утомився.
— Втомилися, і чи назавсігди?
Він здвигнув плечима.
— Ви можете мимо того добитися свого, значить: у вас не може ніхто відбити позитивної цілі, — сказала я, — тому що добитись до неї залежить від вас самих, але я? Подумайте собі, яке життя передо мною! Яка ціль у мене!
— Так придумайте собі яку-небудь.
— Чи це можна?
— Можна.
— Що ж ви придумали би на моїм місці?
— Я придумав би перше… і то найперше розручитися.
— О, це неможливо, це зовсім неможливо, пане Орядин! — відповіла я скоро, сполохана немало наглим чуттям, немовби він нарушував тими словами тайну моєї душі, що тліла на дні її й існувала більше як чуття, ніж як сформульовані зариси яких-небудь думок!
— Виддте? Ви вже аж налякалися! — сказав він з легким відтінком глуму в голосі. — А однак це, на мою думку, повинна би в вас бути перша ціль, коли пересвідчилися, що ви не… незадоволені…
— З того… розумієте мене?.. з того нема в мене виходу! — відповіла я тихо. — Але скажіть щось інше, щось, що не було би злучене з тим!
Він знов здвигнув плечима.
— Далі я не знаю. Хіба казав би ще “бути щасливим”, але це також злучене з тим, що ви боїтеся нарушити!
— Що я боюся нарушити! — прошептала я ледве чутно за ним, немов завмираючий відгомін його голосу… — А крім того, нема вже нічого, пане Орядин?
— Та що ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими людськими мізерними силами і нашим чуттям: ми ж люди!
— Так, ми люди! — сказала я і хотіла додати: “А мені все здавалося давно, що я буду дуже, дуже щасливою!”, але не сказала цих слів, задавила їх.
Він стояв он там недалеко від мене, мовби не той сам, що звав мене колись своєю царівною, русалкою прегарною, мовби не упивався ніколи моїм видом, не цілував ніколи ані одного пальця моєї руки, і що все те викохала лише моя уява, а йому щось подібне ані на думку не приходило; здавався якимсь таким перенятим самим сухим, чистим розумом, настроєним більше до глуму, ніж до зрозуміння якої-небудь душі, що я боялася послідні слова вимовити. Впрочім — пощо? Щоби пожалів? Ні! І я відвернулася гордо від його…
В сусіднім салоні кінчила Зоня гарний твір Шумана різкими, короткими акордами. Я звернулася до неї туди, щоби подякувати їй за гру, котрої нині майже не слухала, і щоби вже попрощатися. Вже перейшла “огневу пробу”, котрої так боялася, перед котрою, йдучи сюди, аж дзвонила зубами. Тепер успокоїлася аж до холоду і хотіла йти геть.
Він і собі вийшов з кімнати.
Попрощавшися з усіма, вийшла я, а на подвір’ї стрінула його знову; чекав на мене.
— Хочу провести вас додому, — сказав, запинаючи старанно своє пальто аж під шию, — щоб не замерзли. Цього би вам Лорден ніколи не простив. А рrороs [Що стосується (франц.)] того, — додав опісля побіжно, — чи ви дійсно хочете за його йти?
— Не “хочу”, тільки мушу.
— І що ж це значить: “мушу”?
Я відповіла йому щось про “обставини, зависимість, сирітство” і т. п.
— Е, що там! — відповів. — Коли вже мусите йти з дому, то віддайтесь хоч за такого чоловіка, котрого могли би шанувати і котрий подав би вам інший бит, значить, щоб хоч стояли собі матеріально пишно, а так… що він за один? От незначний, здивачілий старий пергамент, де вже він вам пара! — І засміявся до власних слів.
В мені прокинулося щось. Не почуття обиди, о ні! і не охота обороняти неприсутнього Лордена, котрого я справді дуже не любила і була би рада не бачити його вже ніколи в житті. Це була радше якась тонка, тонесенька душевна струна, що обізвалася тепер на поклик сміху його, але обізвалася чудноболючим, негармонійним зойком. В тім сміху його було щось, що мене відіпхнуло від його.
— Як же мені жити при вуйку далі, коли тітка доказує майже щогодини, що я для них тягарем? Що вийшовши за Лордена, стала би їй не раз в пригоді, бо я їм винна чимало подяки? Під такими услів’ями ждати на щось “добре” в жоден спосіб не можу. Я вже таки піду за його!
Він знов розсміявся.
— Так, — говорив, — піду за Лордена або піду та й утоплюся, але дома сидіти не буду! Якраз ці слова пригадують мені знов ваше вразливе, мов павутина ніжне сумління, котре звернуло мою увагу на себе, скоро ми лише спізналися. Ви осталися ті самі.
Я усміхнулася іронічно.
— Думаєте, що справді так, пане Орядин?
— Вірю в свої слова, панно Верковичівна!
— А що ви зробили би на моїм місці?
— Я? Сидів би попросту дома і ждав ліпшої долі. От що зробив би я! Не гризся б буйною жорстокою фантазією якоїсь там тітки. Сидів би з переконанням, що їм хліб запрацьований. Ви чей же не сидите дома без діла?
— Ні! І мови об тім нема!
— Отже, бачите! У вас надзвичайно багато чуття, багато того, що люди вважають “консеквенцією”, багато “характеру”, а замало…
— Розуму? — докінчила я.
— Ні, Наталочко (!), математики замало у вас! От що! А без неї ви пропаща людина в теперішніх, наскрізь матеріалізмом перенятих часах!
— Так що ж мені робити?
— Не слухати завсігди лише ніжного чуття; слухати більше розуму!
— А коли годі?
— То пропадете. Значить: груба брутальна буденщина, та сильна могутня власть роздавить вас. Ви не зможете їй опертися. Впрочім, це вже повинні ви знати, що буденних істот є більше і що вони суть “панами” в звичайнім смислі слова. Такі, як ви, упадають у своїй одинокості.
Я усміхнулася.
— Це гарна перспектива!
— Ну, що ж робити? Це все в обставинах має свої причини. Хто їх там поборе!
— Ви не опирались би їм?
— Я опирався їм. Значить, хотів жити після свого ума. Ставив, напр., мораль стоїцизму також вище від моралі милосердя. Не хотів просити помочі у дядька, не хотів і від товаришів нічого, що дістав би від них аж по викликанім у них співчуттю. Так що ж? Змінив свої думки. А з пімсти за те, що я опиравсь їм, значить: обставинам, вергли мене в рамена поганої страсті, що я трохи не потонув в ній samt Haut und Haar [3 головою (нім.)]. Бачите, я грав страшно в карти. Впрочім, ви мусили це чути, хоч я не знаю, як називано цей об’яв у мене. Чи карою божою, чи пальцем божим, чи квінт-есенцією люду мого батька, чи, може, ще якимсь вищим знаком, задля котрого я мав іти “в божий дім”? На кождий випадок “визирало” щось з тої пригоди. В дійсності привела мене до того якась шалена розпука. Але я грав шалено; страшно грав я! Кажу вам, купався цілою душею в тій страсті. Ух! аж мені самому тепер гидко. За якийсь час, і майже так само скоро, як подобалося, обридло мені те все, і я ходив, мов затроєний, з затисненими зубами з лютості на себе самого. Якого біса підчинявся я тому лиху? Дав заволодіти собою аж до гидкості? Ніхто в світі не приневолив би мене тепер і доторкнутися хоч однієї карти! Розпрощався з ними вже назавсігди!
— Це дуже гарно, Орядин.
— Даруйте, Наталко, але я не покинув того тому, що воно “не гарне”, а тому, що обридло мені.
— Так ви можете панувати над собою!
— Чому ні?
— А гидким обставинам ви опирались би?
— Ах, що там “обставини”! Я, сам-один? Це ж крапля в морі.
— А коли б таких більше, як ви? Він повернув живо головою за мною, опісля всміхнувся не то жартівливо, не то іронічно.
— Чи ви носитеся з думкою “будувати щось”? — спитав.
Мені стало і стидно і жалко моїх слів.
— Ні, — відповіла я сухо.
— Ну, я би вам це й не радив. Ви не найшли би надто багато помічників; стратили би надто скоро і ту одробину довір’я до людей, яке, може, ще живе в вашім серці.
— Моє довір’я до людей захиталося і без того сильно, — відповіла я, — і я не ожидаю від будучності нічого. Передо мною лежить праця, значить, обов’язок, котрий сповняти, нехай і механічно, вважаю за найсвятішу задачу чоловіка!
— Отже, зрікаєтеся щастя?
— Якого, пане Орядин? Того, щоби була надальше тягарем родини?
— Ах, ви не хочете мене розуміти!
— Що називаємо щастям? Поодинокі чуття в поодиноких хвилях? Тих не можна і так продовжити. Впрочім… не говорім об тім! Скажіть мені радше, чому ви мені, напр., ніколи не писали? Я… я була би деколи заговорила до вас.
— Чи я вам це обіцяв? — спитав бистро, майже з переляком.
— О, ні, зовсім ні! Я вас об тім і не просила. Я лиш собі так думала.
— Ну, а я вже налякався, що не додержав, може, слова. — Опісля додав: — Не писав, бо був завсігди дуже занятий, мав стільки грубих клопотів, і жив до того, мов собака. Вже мало-мало не пішов до “соціалістів” на службу. — Тут і розсміявся. — Бідний мій вуйко вмер в саму пору, значить: маєток його дістався мені у сам відповідний час. Бачите, цілком так, як у повістях. Коли біда найбільша, зараз поміч найдеться. Але що я хотів вам сказати, щоб повернути знов до першої теми? Розручіться з професором. Це чиста дурниця, виходити за такого. Загинете!
— Не велика шкода!
— Ну, шкода, шкода! — повторював нетерпеливо. — Нас усіх загалом не шкода! Але коли вже чоловік раз лише живе, так нехай же живе так, як чоловікові годиться. Така моя думка!
Я не відповідала. Ми зупинилися коло нашого дому, і я подала йому мовчки руку на прощання. Він діткнувся її, і ми розсталися…
* * *
Так то все було. Все буває інакше, ніж собі чоловік уявить. “Ідеалізуючий простір” творить те, що любиться так часто якийсь “фантом”, не подібний навіть до живої тої істоти, що збунтувала нашу душу до глибини. Саме так ведеться мені з Орядииом. Дивлюся тепер на його цілком іншими очима і не знаю, чи моя уява віддалялася від його і любила щось цілком інше, чи він змінився справді так сильно? Одно лиш певне: таким не є, як жив в моїй пам’яті.
Я втомлена і знеохочена.
Він каже розручитися з Лорденом. Думки стати жінкою Лордена я зовсім не маю і саме над тим не думаю. Не знаю ще нічого ясного, нічого, що носило б характер рішучності в собі, але відчуваю, що зміна якась зайде в моїх обставинах, чи зла чи добра — не знаю. Поринаю думками бог зна куди і не маю спокою.
Саме тепер рада би я знати (це смішно з моєї сторони), чи я Орядину ще трохи мила? Дещо з його істоти говорить, що так, а дещо супротивляється тому. Деколи бажаю того, а часом мені це таке байдуже!
Оногди спімнула я Зоні, що він змінився, а вона заперечила це. Казала, що він лиш “виробився”, значить, “дозрів”, з усіма своїми прикметами, вродженими й набутими. Я думаю, що йому щось хибує, або лучче сказати: те “щось” виступає в нім слабше, як давніше, щось, що я у всіх людей люблю і що мене так сильно прив’язало до його. Якась тонкість чи чистота…
* * *
(Пізніше).
Супроти мене він не раз аж покірний, і мені здається, що та покора обгортає його мимовільно; каже, що таки поважає мене дуже глибоко, хоч споминав про мене майже легковажно (тоді, як відбулася “буча”). А мене болить, коли він кориться хоч би й мимовільно. Ненавиджу це чуття, а тоді, коли кориться, ненавиджу й його.
* * *
(Знов пізніше).
Думаю, думаю, думаю і не видумаю нічого. Він не вдоволяє, ані не успокоює, ані не ситить мене. Я в чуднім, чуднім настрої. Мені так тісно, так сумно і ні в чім не можу найти опори. Від Лордена утікаю .душею, і мені й на думку не приходить застановлятись над своїм будучим життям. Я лиш сказала, що “піду”, але я ще й тепер не погодилася з тією думкою. В мені прокидається стільки помислів, стільки думок, аби змінити своє життя, зірвати зі всім поганим дотеперішнім, що я майже давлюся тим.
