Яка я рада! Яка я свобідна, легка, певна себе! Сміюся знов щасливим сміхом. Мені здається, що в моїх жилах кружить кров швидше, а думки стали гнучкіші. Усміхаюся сама до себе, а тітка, запримітивши той сонячний настрій, думає, що це я так на весілля тішуся. Лише перед послідньою сценою маю відразу. Значить: перед сценою відмови й переслухання. Сцени такі мені взагалі ненависні.
Що Лорден скаже? Ух, поганий той, з довгими дрижачими пальцями, пугач той!.. Ха-ха-ха! Це інтересно, що він скаже! Але я не буду нікого щадити й вискажу все що до крихітки. Йому скажу: “Ви, мій пане, не обходите мене анітрохи! Будьте ласкаві, поїдьте собі де між свої люди і привезіть собі яку “золотоволосу” німочку, а мене оставте! Що вам із такої особи, що волочиться по лісах, кохається в птахах, в шемранні дерев, упоюється їх життям, а не вашим”. А Лена, — ах! ота “дитиняча” істота з вічножіночими прикметами, з фарисейством на устах, вона буде шаліти з радості, що я таки не виходжу заміж. Під тіткою розпадеться земля, а вуйко загнівається! “Ти одніська дитино моєї одніської сестри, що ти наробила!” А одніська дитина одніської сестри дуріє з утіхи, що перестане бути каменем дома. Чуєш це, бабусенько?.. Твоя лелія, твій ангел відважується уживати своїх крил! Ні, тепер я вже прямо до неба полетіла би, до тебе, бабусенько моя щира, щоб побачила ти мене, щасливу тепер, наскрізь перейняту жадобою життя.
Як воно й не буде, а одно певне: всі будуть гадати, що я зірвала тому з Лорденом, що Орядин тут. Та це мене не дуже журить, нехай кождий думає собі, що хоче.
Орядин був слабий. Повертаючи з села, простудився і лежав хорий. Тепер вже одужав. Лена його бачила, каже, що його очі “відновились” і що дістав інший голос! Чи й інші думки? Це хотіла би я знати! Я думаю дуже часто об нім. Я хотіла би його бачити великим, значним. Великим — із характеру, або значним — із праці для народу свого!
Мій ум такий спокійний, що я майже неустанно (т. є. в свобідних хвилях) учуся і читаю. Мрію об тім, щоби стати колись писателькою. Чи буду здатна до того, научать люди або й час, а може, прийду і сама на те. В моїх найтяжчих хвилях була така праця одинокою моєю розрадою, ставала мені якоюсь вимогою життя. В тій праці купається моя душа, поринається в ній, а хоч би я не зазнала жодного іншого щастя, так праця така є ще завсігди більше, чим буденним щастям.
* * *
Я хотіла би з ним поговорити. У думці говорю з ним майже неустанно. Уявляю собі його великим і характерним; всі його вважають таким, а він працює; працює не лише тому, щоби йому було добре, бо не маловажить, як досі, вільнодумних ідей, називаючи їх “дурницями”. Одушевляється їх правдою, як давніше; і тому, що він такий, я люблю його. Люблю його любов’ю такою, що миготить крізь усі мої нерви, є широка, як море, і нова. Красою своєї душі мусив би залити мою душу; купатися мусила би вона в багатстві його душі. Така сила покоряє мене вже тепер, а міцна і вироблена прикувала би мене назавсігди. Тоді він видається мені чистим, і ніякий наліг [Наліг — пристрасть] і ніяка брудна споминка не вгинають його, і він має право носити голову гордо.
Я його люблю таким, яким би мав щойно стати; таким, як є тепер, не могла би я його вірно любити; побоювалася би неустанно, що тій любові настав би кінець і тоді не осталося б мені нічого, крім пересвідчення, що ми колись належали до себе. Такого щастя я не хочу. Я не хотіла б, щоби саме посередині життя “зайшов”, як сонце, але щоби був мені до кінця життя світочем, і саме від тієї хвилі, в котрій ми подали би собі руки назавсігди. Не хотіла би, щоби любов завмерла тоді, коли, противно, повинна би міцніти. Так я собі не раз думаю.
* * *
Це було в пополудневій порі. Всі в хаті полягали дрімати, поспускавши на вікна ролети [Ролети — штори], а я пішла в сад і лягла в траву, але не спати. Воздух був жаркий, тихий, пересичений запахом цвітів і живиці; сонячні промені пересякали все довкола. Я находилася в найтихішім і найгустішім куті саду, лежала й приглядалася ніжним барвним метеликам, що літали раз живим, раз утомленим нечутним летом над цвітами або недбало у воздусі, та прислухалася тонесенькому бренькотові ледве замітних комашок, що упоювалися на сонці своєю власною пісенькою, або приглядалася цвітучим рожам.
Недалеко від мене, коло білих штахет, росли вони на знак, що там находився отвір, ведучий до саду Маєвських, від котрого ділився наш город білими штахетами. Саме тепер цвіли ті рожі. Їх широкі гарні листки тиснулися до холодного заліза і аж лисніли на сонці, а рожі мов потомилися від спеки, особливо ті матові жовті; декотрі з них поспускали головки, немов повмлівали з превеликої розкоші… У воздусі миготить — і він немов отяжів із запаху і спеки…
Так! Оті жовті матові рожі потомилися. Мабуть, із любовних мрій; коли тим часом чорно-понсові, жаристі, пересичені рожі ніби дрімали. Мені пригадалася новелка данця Якобсена “Тут повинні би рожі стояти”. Ніколи не читала я щось поетичнішого. Розмову обох чурів [Чура — джура, денщик] знала я майже напам’ять, а займав мене особливо той жовтий чура, “без історії”.
Опісля думала я й про Орядина. Він був гарний мужчина, це правда, але ж нехай би був трохи інший, напр., “все такий, щоб його можна кохати, боготворити”, — говорила моя розмарена душа; однак я не формувала нічого, не думала нічого ясного, певного… Кругом мене хилилося все до якогось мов розкоханого півсну і манило до себе…
Одного разу говорили ми з Орядином про час полудневий. Він називав його найкращим із денної пори, і я бачу, що він дійсно гарний — чи, може, більше упоюючий? Здається, в нім осягає все найвищий верх, стає на хвильку тихо, мов до віддиху по тяжкій ранній праці. Саме такою здавалася мені оця хвиля тепер…
Я лягла лицем у траву. Сонний бренькіт комашок розлягався ліниво, однозвучне по цілім саду, настроював чимраз більше до сну, однак я опиралася йому. Врешті я вслухувалася, вдумувалася у все те, що мене окружало, і тихе безшелесне різнородне життя довкола мене причувалося мені якоюсь ніжною, несказанно гармонійною мелодією, не завсігди чутною, а й невловимою слухом, і не зрозумілою кождому! Я вслухувалася в неї цілою душею, і мені здавалося, що моя душа — то лиш один тон із сеї цілої гармонійної мелодії, і зливається тому так радо з тою широкою барвною струєю, що зветься природою, упоюється нею, мов земля сонцем і теплом.
Легкий подих вітру заворушив листям і заколисав стеблами. З городу Маєвського донеслися до мене слабо голоси якісь, і між ними причувся мені й голос Орядина. Я підвела голову, наслухаючи напруженим слухом, однак голоси затихли і настала попередня тиша. Я знов опустила голову на руки.
Що Орядин тепер робить? Я його давно не бачила; він подужав зовсім і хоче назад на село вертати, чи назавсігди? Хотіла б я його де-небудь побачити та й поговорити з ним.
Пізніше встала я і підійшла до хвірточки, задержуючись коло рож. Були прегарні! Над жовтими схилилася і спростувала одну похилену. “Ти, моя любко, нездужаєш на тугу, — подумала я. — А ти щаслива”, — приповіла понсовій… Відтак сперлася об штахети і дивилася в сусідній сад. Всюди було так тихо, розмарено всюди, що я перенялася нею наскрізь. Пересичення і розкіш в природі подразнили мене, і мені забажалося, щоб мене хто-небудь побачив. Але мене ніхто не бачив. У саду не було живої душі. Дерева росли так густо, що заслонювали всякий вид у глибінь саду, а навіть зільник, що ріс десь недалеко, а в нім пересиджувала звичайно родина, ледве виднівся з-поміж дерев. Я відвернулася відти і хотіла вже відходити, однак мені причулися знов мов голоси… Жду хвилину: ні! це мені лиш причулося. І там, певно, сплять. Боже, як можна в таку прегарну хвилю спати! І я потонула знов поглядом у препишну зелень довкола мене. Нараз налякалася я несподівано, спаленіла і цофнулася [Цофнутися — відступити назад]. Чи я була сліпа, чи що?.. Тут по лівій стороні хвіртки між густо засадженими берізками, де стояла вигідна лавка з поруччям, — не було тут нікого?
Тут був хтось, а я й не бачила…
Орядин лежав тут. Руки підсунув під голову, а лице мав заслонене капелюхом; здавалося, дрімав. Я усміхнулася — отже, тут сховався він від сонячних променів і від Зониних дотепів! А тут навинулася непрошена “русалка”, відкрила сховок і сміялася. Чи будити його, чи ні? Чи випадало? Я дивилась хвилю на його… Ні, це не було гарно, що я дивилась тут на його, мов той злодій, лучче вже збуджу його. Хто знає, коли побачимося знов так на самоті, як би бачились тепер у цій гарній хвилині; я від’їду вже незадовго і, може, побачимось нині впосліднє! Впосліднє! Це не гарно. На всякий случай зміниться пізніше не одно! Кожде стане інше, я вступлю на нову дорогу, зовсім мені досі незнану, а він — хто знає, що з ним станеться ще!
Мене обгорнув хвилевий сум, і я поглянула знов на його. Отже, це закінчення тодішнього початку, подумала я собі. Що на нім, на тім закінченні? А що було би, якби було сталось інакше? Ні, не хочу про все те й думати, не люблю тих закінчень із їх млявими, побожними прикметами; воно добре, що сталося так, як є, що можу ще боротися і переживати щось нового. Я рішилася закликати його, щоби поспорити трохи, тим більше, що ми не бачилися майже три неділі.
Він не спав. На мій несмілий поклик схопився, мов зелектризований, а уздрівши мене біля штахет, спинився геть коло мене урадуваний.
— Це ви! Як ся маєте? — сказав, усміхаючись, і подав руку. — Я не спав, лежав лиш так, в хаті тепер пересиджувати просто гріх! Це гарно, що ви мене покликали! Ходіть у наш город, сядемо на лавку!
— Ні, ходіть до нас! — казала я, а в тій хвилі поправилась: — Ні, не приходьте, бо…
— Як побачить тітка, то буде крик! — докінчив він, розсміявшись весело.
Я сміялася з ним і була дуже вдоволена, що так сталося, що ми стрінулися. Його погляд промайнув по мені блискавкою і задержався на моїм лиці.
— Ви нині такі гарні, виглядаєте мов саме щастя! Що з вами?
Я спаленіла й глянула не на нього, а кудись в іншу сторону.
— Що ж би мало бути зі мною? — відповіла я. — Хочу бути щасливою.
— Дуже мудрий намір! — відповів він все ще весело. — І я маю такий намір, але мені чогось маркітно.
— Чому?
— З різних причин. Між іншим, борюся сам із собою о так звану “будучність”, хоч знаю, що вона не принесе мені нічого особливішого і є потрохи правдивим блудним огником!
— Чи вона вела вас блудом досі?
— Не вела, але могла би й повести, якби вірив їй занадто!
— Давно говорили ви інакше.
— Давно говорив я інакше, бо давно вірив у якісь ідеальні вимоги життя, вірив в те, що чоловік мусить їх сповнити, а тепер не вірю і в це, і в те, що зветься “будучність”!
— Ви знов говорите таке, Орядин, що мене гніває; встидайтеся! Він викривив із легкою погордою уста.
— Чого мені встидатися? — спитав їдко. — Того, що я пізнав життя і людей, і тих так званих “освічених людей”, пересякнених наскрізь “натуралізмом” аж до гидкості, і що, переконавшись у їх справжнім змаганні і їх “послідній філософії”, перестав перед ними кланятися і їх подивляти, як давніше? Ви знаєте, — додав, — я хочу покинути свої студії і йти жити між народ?
— Так це правда, Орядин? — спитала я, немило зворушена, видивившись на його великими очима.
— Правда, а здержує мене від того лише те, що я не люблю народу, значить ту грубу, необтесану, хоч і добродушну, незіпсовану ще масу, котрої не зрозуміє цілковито тонше думаючий ум; що серед тієї темної товпи чоловік освічений із своїми думками стоїть сам, мов палець. Я говорю правду, отже, це здержує мене від того, і я не можу ще рішитися цілком.
— Так не йдіть між люди, що не притягають вас своїм життям, для котрого не маєте змислу. Ви самі змарнувались би, а їм не придалися також на нічого! Кінчіть свої студії, ви майже вже у цілі, було би навіть гріхом покинути все. У нас числиться один освічений чоловік за двох-трьох — не забувайте й цього! У вас суть обов’язки і супроти вашої народності!
— Я знеохочений, Наталко, послідні роки відобрали в мене запал до всякого вищого змагання, і я жадний спокою!
— Ви відживете знов, Орядин! — намовляла я живо. — Тепер вже піде все ліпше, тепер маєте якийсь маєток, ідіть лише знов вибраним шляхом! Бачите, життя дійсно дуже, дуже гарне! Робіть те, до чого ви спосібні, що-небудь, Орядин, лише щоби все було поправне, властиве вам, і щось таке, що можна би поважати!
Він усміхнувся так, якби перед ним стояла дитина і оповідала з розгаряченими очима прегарну казочку. Я усміхалася також мимоволі.
— Я вам добре раджу, — додала я, — послухайте мене!
— Ви вважаєте мене спосібнішим, Наталко, ніж я справді є!
— То завдайте собі праці, щоби стали таким, яким я вас уважаю: розумним чоловіком із вірою в ідеальні вимоги життя, пориваючим приміром для загалу. Нашому народові треба проводирів всюди і всюди!
— А відтак що, Наталко?
— Відтак наступить нагорода, цебто поважання, вдоволення, краса… Ох, Орядин, коли б я була мужчиною, так як ви, я не вагалась би ані хвильки, якою дорогою йти, не зважаючи ні на що летіла би вгору, мов орел, і кликала ще й других за собою!
— І ви переконані, що за вами злетіли б і другі вгору?
— Переконана!
— А я ні! Орли літають без товариства.
— Ну, — відповіла я гордо, — але зате вони сильні і не жалують своєї самотності, їм і не личить приставати з плебейськими духами!
— Так орли чинять, Наталко, а люди не орли!
— Ні, вони щось більше і благородніше, чим зарозуміла дика птиця! Вони в моїх очах щось дуже красне, а бодай щось таке, що може бути красним. Що вони ще не такі, то інша річ; об тім я й не говорю.
Він розсміявся і дивився на мене з очевидним вдоволенням, а очі його сіяли дивнім світлом.
— Не смійтеся, Орядин, я не люблю, коли ви смієтеся з моєї бесіди від серця.
Він не зводив з мене очей, мовби я була якимсь образом або чим.
— Так, так, мій пане!
— Я чую, що так! — відповів, знов усміхаючись. — І я подивляю ваш дар одушевлятися. Я того не маю. Моя душа втомлена, тужить за супокоєм, а це знак, що старіюся!
— Саме в тій хвилі сказали ви неправду, Орядин!
Він розсміявся.
— Встилайтеся! Тому що ви стали ліниві і вибагливі, то вам здається, що старієтесь!
— То ви хотіли би, щоб я став яким-небудь орлом?
Я усміхнулася мимоволі.
— Я хотіла би, щоби всі українці були орлами!
— Щоб орлом бути, треба все-таки стати на якійсь висоті, на відсторонні; а це не згоджується з людською натурою і не творить щастя. Чоловік не любить носитися з якою-небудь думкою без людей, що так само думали б, як і він, — чи не так? Що він без загалу, Наталко? Відірваний член, що гине на самоті.
— Коли він індивідуально сильний, то буде й на самоті чутися щасливим, розуміється, не буденним щастям; свідомість сили вдоволить його.
Він дивився вперед себе весело, а по якійсь хвилині сказав:
— Є люди, що живуть наскрізь у одно зі світом, одного й бажають, що, так сказати б, розходяться, розпливаються в масах; а є знов люди, що дивляться вбік; є, врешті, люди, що горнуть все в себе, всю красу, всі твори людського життя. Чим більше набирають у себе всякого “світла”, тим незрозумілішими стають для свого окруження. Чи не роблять вони самі себе незрозумілими?
— Для буденних умів без сумніву, Орядин.
Він дивився через хвилину на мене, а опісля сказав:
— Дивна річ, ви шукаєте в одно боротьби.
— “Чоловік зрікається великого життя, коли зрікається боротьби!” — каже десь новочасний філософ Ніцше, — відповіла я йому.
— То ви тужите за таким великим життям?
— Я не знаю… я тужу… але ви знов будете сміятися, Орядин, коли я те скажу.
— Ні.
— Я тужу за барвами, за світлом, за гармонією.
— Ви тужите за красою і досконалістю! — докінчив він поважно. — Але який кінець того всього?
Я здвигнула плечима і усміхнулася сумовито.
— Я не знаю, Орядин, однак я марю не раз об якімсь великім щасті або прегарнім душевнім спокою!
— Ну, марити можна, пісні свого духу можна прислухатися і не без цікавості, однак з часом настає і тому кінець. Не скажу, що все те, що вас тепер обходить так глибоко, станеться вам байдуже; те не наступить у вас, може, ніколи, тому що ви вмієте, як я вже перше замітив, одушевлятися, так як другі вміють малювати або грати; ви лише зміните спосіб погляду на речі, іменно візьме в вас об’єктивний критицизм перевагу. Вам буде вестися, як мені. Коли я пересвідчився, що в змаганнях кождого криється потайний план, що свідчить про особисті інтереси, відвернувся я з відразою від усієї тієї німої комедії, яку грає, на жаль, так само молодіж, як і старші, — і затужив за самотою. Я дійшов до переконання, котре заявляю вам словами згаданого вами перше “пророка” Ніцше: “Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!” [Ми — юрба, що живе сьогоднішнім днем, і ми хочемо панувати (нім.)]
— То сумне переконання, але на те ще є відрада, Орядин! — Ви кажете словами Ніцше: “Wir sind ein Pobelmischmasch, das Heute, und das will Herr sein!” — а я відповім вам на те словами того ж самого пророка: “Das uberwindet mir, ihr “hoheren” Меnchen!” [Переможіть мені їх ви, „вищі” люди (нім.)]
— Так, Наталко, ihr “hoheren” Меnchen! [Ви, „вищі” люди (нім.)] Однак звідки возьмете тих вищих людей?
— Ми самі станьмо ними, учім других ставати ними.
— Ба! — сказав він насмішливо. — Хто перемагає себе лиш тому, щоби стати “вищим чоловіком”? Хто журиться про ідеальні вимоги? Хто зрікається охотно користей? Покажіть мені нині таких! Та ні, я спитаю лиш просто вас, чому, напр., виходите ви за чоловіка, для котрого не маєте ні крихітки любові або хоч поважання? До чого тут оця досмертна лож? Коли ви йшли би дорогою “вищого чоловіка”, то повинні радше вмерти, як таке чинити!
— Я вже не є його суджена!
Він видивився на мене і спаленів.
— Ні? Чи справді, Наталко? Не жартуєте?
— Не жартую. Я ще не сказала того Лорденові, однак за кілька днів довідається об тім, а небавом по тім покину я й свою рідню.
— Яке ж щастя! — сказав він, віддихаючи глибоко, і його очі засяяли.
