— Розуміла їх так, як я, — відповіла я, зчудована тим питанням, — а то, що ми розійшлися ворожо і що перед кождим з нас лежить інший шлях, кінці котрих не зійдуться, мабуть, ніколи!
Вона розсміялась тихо.
— Ви помиляєтеся, любко, — відказала хитро. — Вона була майже переконана, що з вас і Орядина вийде пара, і вона не мовчала об тім, Наталко!
— Кому говорила о тім? — спитала я з нетаєним страхом, і в мені наче дух заперло… Ах, я вже відгадувала все…
— Свому синові говорила о тім…
— А він повірив?
— Спершу не вірив, але тепер вірить.
— І що ж, Оксано? — спитала я, силуючись надармо усміхнутися.
— Що ж! Чи вам залежить на тім, щоб Марко знав правду?
Я не відповідала. Здвигнувши гордо плечима, я мовчала з опущеними вділ очима і упрямо стуленими устами.
— Це не добре, що ви такі горді: він також такий, і він не накинеться вам ніколи!
— Чи маю я тому коритися?
Її лице прибрало нараз вигляд холодний, і вона сказала спокійним, рішучим голосом:
— Отже, ви любите Орядина?
Я все ще мовчала. Я немов завзялася не відповідати на її питання, не виявляти їй своєї душі і оставити її будь-що-будь в несвідомості. Чувство упрямості, котре заволоділо в сій хвилині мною, було таке сильне, що я чула, що переможе в мені і голос серця. Чи це добре було, я не думала, мені було це навіть байдуже.
— Любите все ще в нім те, що мав давно, а чого вже тепер не має. Ах! — сказала нараз з нетаєним жалем. — Ви належите також до тих, що живуть більше чувством, як умом, і котрих треба провадити, мов малих дітей. Тепер здалося б вам десь виїхати, розірватися [Розірватися — розважитися], відсвіжити ум, пізнати інших людей, а ви загребані, спрятані, мов в улію, бачите лише його!
— Чому ви мені оце говорите, Оксано? — спитала я в неї не без докору.
— Бо мені вас жаль, і я вас люблю, як свою рідну сестру. Я не повинна се говорити, але скажу. Ви ніколи не могли жити цілковито. Ви виростали, як та квітка, прикрита склянкою, що не розвивається безпосередньо під впливом сонця — і се мститься на вас. Справді, ваша сила вичерпається або перетвориться в щось хоробливе. Ні, вона перетворилася уже. Любов ваша до Орядина, це вже якийсь нездоровий об’яв, і я боюся, що вона поконає колись і ваше горде серце і ви піддастеся їй!
Я стояла перед вікном, горда, холодна і з побліднілим лицем.
— Не бійтеся, Оксано, — відповіла я, а серце моє сміялося: “З любові до Орядина, з любові до його… ха-ха-ха! І вона вірила в то справді?”
— Я не боялась би, коли би не знала вашої чудної, неспокійної, незадоволеної натури! — закинула.
— Ви забуваєте, що мені остається, окрім любові, ще одно, а то література, — сказала я.
— Ну так, я се знаю. Однак… — і усміхнувшись сумно, вона урвала. Мабуть, не хотіла заявити своїх думок, котрі були часом і моїми думками. А то, що моє одностайне, безсонячне життя відіб’ється колись на моїх письмах, ба що се й не може бути інакше і не принесе мені також щастя. Що сили улягнуть справді впливам обставин і вийде зі всього щось недозріле, може, й хоробливе…
Трохи згодом розсталися ми, і я лишилася знов сама. З болісно зморщеним чолом і затятими устами дивилась я довго ще за нею, але думки мої пробували деінде. Спершу далеко у того, котрий “не накинеться і мені”, а відтак у Орядина. Це було смішно, коли вона думала, що я люблю його, але говорила правду, що я любила його “фантазією”. Напр., тепер! Я вдумалася в його істоту, в його минувшість, в свою минувшість, і чула, що він не був мені справді цілком байдужим. Він зворушив мене болісно, і мої мислі літали кругом його. Пощо приходив він? Що сталося йому, що звернувся знов до мене так, якби між нами не було ніякого непорозуміння? Може, він іронізує собі з мене? Це було правдоподібно, бо його поведення з тою легкодушною жінкою, через котру забув, що прийшов до мене, після всього, що між нами сталося, свідчило ясно за тим.
Мене обгорнуло огірчення. Я обставала за ним перед Оксаною, вступалася за ним перед Марком, зносила підозріння, що він мій “бог”, а він має собі кпити з мене? Чи це можливо? Взагалі, що я собі думаю? Чи з того, що він син мого народу, виходить, що я мушу думати про його і терпіти за його? Радше звернуся до тамтого, котрий, коли що любить, любить вже навіки. Але тамтий гордий і радше зречеться свого щастя, ніж “накинеться” мені або розірве зв’язі між Орядином і мною! Він буде мовчати, а я не створю також уст. Тепер мені ясне його чудне поведення, але ясне і це, як лихо розуміла мене пані Марко, котра чувала над його і над моїм щастям! Хитаюся між обома, а не належу жодному. Чому було все так безсонячне, невикінчено? Або оце чувство самоти — ух, як воно мене придавлювало!
Я почала терти нервово руки і ходити по хаті. Це чинила я майже несвідомо все тоді, коли мене взяла розпука або неспокій.
Чи все те було наслідком способу мого думання, чи тому, що я жила сама і була незамужня? Марко говорила стільки разів, що чоловік і жінка повинні іти разом, що одно доповняє друге — чи це дійсно так? Мені пригадується філософування молодої малярки, котра заєдно каже, що чоловік з незвичайними спосібностями ума не повинен в’язатися за ніяку ціну в світі з другою істотою; що він повинен розвиватися сам, без впливу тої другої істоти, щоб не піддатися з часом, не статися рабом того впливу, і жити самому, щоб не стратити свого властивого характеру.
Не знаю, по чиїй стороні правда, але відчуваю ясно, що одно стане мені спасінням, а то праця! Слава тобі, боже, що вона остається мені і що я можу в ній шукати щастя. Коли потопаю в ній цілою душею, тоді всі, що заколочують мій спокій, відходять від мене далеко-далеко, і я не чуюся ані самотньою, ані непотрібною, але, противно, чуюся міцною, самосвідомою, спокійною…
Тут кінчиться Наталчин дневник.
XIV
В три неділі пізніше появилася румунка з Орядином в театрі в ложі. Побачивши десь поміж видцями Оксану і Наталку, вона нахилилася до Орядина і прошептала:
— Отже, вона тут; таки послухала і прийшла. Знаєте, вона властиво дуже гарна і могла би мужчинам дуже подобатися.
По його лиці пробігла полумінь.
— Ну так, — відповів змішаній, мов приловлений на забороненім учинку.
— Ви знаєте, про кого я говорю? — спитала вона.
— Про Верковичівну.
— То ви слідили за нею? — скликнула майже вголос.
— Але ж ми, очевидно, в одній і тій самій хвилині замітили її… по волоссю! — відповів з притиском і холодно. — Прецінь її волосся мусить впасти в очі!
Їй причулося, що в його голосі при послідніх словах крилася злоба, і то успокоїло її.
— Але вона не віддасться, Васіллі!
— Ні, — відповів сухо.
— А знаєте, чому?
— Чому?
— По-перше, тому, що поводиться так гордо, мовби походила прямісінько з князівського роду, а по-друге, вона зовсім убога, а до того ще якась компаньйонка.
— О, то не завадило б їй, що вода компаньйонка, — замітив він.
— Не завадило би, коли б не була, як кажу, така горда; впрочім, ні, подумайте лиш, компаньйонка!
— Але ж вона тепер не компаньйонка, вона й не є нею з заводу, і давно не була нею. Її не можна навіть трактувати як таку, і я переконаний, що у покійної Марко вона не була простою, буденною товаришкою.
— То тепер вона гувернантка і учить чужі діти за гроші…
— Бо не хоче сидіти на ласці у своїх кревних.
— Гадаєте? Ха-ха! Бо бавиться в горду. Я її вже пізнала.
— Справді?
— Справді, і тому не віддасться. Представте собі: у нас пробував недовгий час брат мого мужа, молодий, живий, прегарний мужчина. Раз нудилися ми страшенно і він спитав, чи в мене нема під рукою яких знайомих дам:, з котрими можна би забавитися для розривки. Я оповіла йому про неї, а він і наперся іти до неї. І що ви думаєте? Ви думаєте, що вона була мені за те вдячна, що я дала їй можність познайомитися з нежонатим і маючим чоловіком? Борони боже! В першій хвилині мов налякалася нас; а відтак вдивилася в його своїми великими миготячими очима, немов хотіла зглибити всі думки його, а опісля закуталася в таку гордовитість, що від неї аж морозом віяло. Бачите, так мовби чинила нам ласку, що приняла нас, а не ми їй, що відвідали її в її келії. Я лютилася тоді так, що тиждень не могла дивитися вн неї; він сміявся. “Це вона тому була така, що і ти була зі мною, — говорив він, — але ми знаємо, що тихі води береги рвуть. Коли зложу їй візит сам, зм’якне зараз”. Щось в два дні по тім убрався якнайстаранніше, вистояв свою годину перед дзеркалом і пішов знов до неї, ніби по якусь книжку. Казав, що була така сама. Відтак відніс книжку, а вона не просила його навіть сісти! Тоді лютився так, що я не бачила його ще такого, а я сміялася так, що страх! “Що собі та компаньйонка думає властиво? — вигукнув він. — Що, може, то неї прийде хтось? Що з нею ожениться хтось? З такою, що жила досі з примх великих дам?” Він забув, що вона не була вже й компаньйонкою, а хіба лише швачкою? Ви знаєте, Васіллі, — додала шепотом, — що вона шиє від якогось часу також за гроші? Я перехопила недавно її стару рrotege [Улюбленицю, протеже (франц.)], як несла спідницю для якоїсь міщанки. Мені впала барвна матерія в очі, і я кажу: “О, це гарне, чиє ще?” А вона каже: “Одної міщанки”. — “Хто шив?” — питаю. А вона — ляп! що панна. “Як? — кажу і чинюся , ніби дурна, — вона уміє кравецтво?” — “Вона не шиє паням, — каже, — бо де має стільки часу, а міщанські спідниці і кафтаники — то так лиш летять з її рук. От, — каже, — все добре, як і звідси капне щось. Бідна сирота бореться з життям, як може, та й тому і бог її не опускає”. Отже, вона аж така убога, Васіллі! А хто би того всього не знав, думав би, що вона бог знає хто. Вона глядить вперед себе так, як ті справдешні аристократи; не знаю, у кого вивчилася вона так того. Ви знаєте, Васіллі, як високо аристократи носять голови? Носять їх високо, а дивляться вниз. Не обертають голови то в одну, то в другу сторону, ні, вони лиш очима водять. Того вивчилася вона, мабуть, уже змалку, бо чинить це зовсім невимушене. Коли підведе свої очі вгору, то я лякаюся її чогось. В неї такі дивні очі, Васіллі! Такі великі, мов нерухомі, і миготять, аж лячно! Брат мого мужа казав, що вона пригадує якусь рейнську русалку, чи щось таке. Що то за мара, Васіллі?
Він оповів їй легенду про Лореляй.
— Ах, то вона, певно, думає, що й вона така гарна! — зашепотіла вона злобно. — Певно, тому така зарозуміла. В неї лиш уста дуже гарні, виразно зарисовані, з глибокими кутиками, а впрочім що ж на ній? Те все не поможе їй. Не заступить їй маєтку. Не правда, Орядин?
— О, певно, — відповів він і зігнувся саме в тій хвилині по її вахляр, котрий держав в руці і впустив на землю.
— Через то й не вийде вона замуж. Подумайте собі, яка би там у неї була виправа [Виправа — придане]. Не так?
— Так.
— А ви як думали, Орядин? — шептала завзято далі — Що чому не вийде вона замуж?
— Я думав щось інше!
— Що?
— В неї забагато крові будучності в жилах.
— Що? Що?
— Вона замодна.
— Модна? Ха-ха-ха! — розсміялася румунка. — Як же вона модна, коли в неї не побачиш і модні фризури? Яка ж тоді я, Орядин, я, що в мене бачиш завсігди лиш саме те, що наймодніше, що даю свої сукні шити до першої моднярки в Яссах?
Він глянув на неї і по його лиці промайнуло щось, мов жаль. Опісля взяв її руку, стиснув її і сказав ніжним, тихим голосом:
— Sie sind eine Rose ohne Dornen! [Ви є троянда без колючок! (нім.)]
Вона усміхнулася вдячно і присунулася ближче до нього.
— Не йдіть до неї ніколи, Васіллі, — благала пещеним голосом. — Я її не люблю…
— Або ж я до неї ходжу?
— Ні, однак я вас у неї пізнала.
— Ну так! Це було щось інше… Мені прийшло щось на думку… я хотів щось довідатися. .
— Що? Що? — домагалася вона цікаво.
— Чи це правда, що син її помершої пані жениться з нею… Я так чув?
— І що ж?
— О, нічо. Мабуть, в тім нема правди ані крихітки. Мене не обходить вона нічого; а ви думали (він усміхнувсь насилу і поглянув за кимсь в противну сторону зали), що я хочу з нею женитися?
— Я не думала так, — відповіла вона, — лише думала, що ви любите її!
— Що за вигад! — кликнув півголосом, ще завсігди сміючись. — А впрочім, хоч би і так, то — як вона раз сама казала — любити і женитися — це щось зовсім, зовсім інше…
Вона хотіла щось скоро відповісти, однак він схилився бистро до неї, стиснув кріпко її руку і, вп’яливши свій, в тій хвилі майже гарячий погляд в її очі, шепнув з притиском:
— Не правда ж?
Вона змішалася, усміхнулася і замовкла.
* * *
Більше як півроку минуло з того часу.
Орядин не був більше у Наталки. Бував часто у румунки, але з нею не стрічався і там. Вона .не заходила до молодої жінки, хоч знала майже, коли відвідував її.
Стара Домна, що обслугувала і румунку, оповідала все, коли бачила там кого чужого, хоч та не питала її ніколи ані одним словом.
— Вже що вона з тими паничами за верески виправляє, що аж страх! — оповідала раз, коли вернула звідти майже люта, бо мусила бігати кілька разів на годину у місто. — Я вже постарілася, а чогось такого не виділа. Грає в карти, в якісь “фанти”, а курить, а п’є чорну каву, що аж гидко. Мабуть, і від неї стала чорна, мов нечистий. А вже з тим що заводить, то нехай і не кажу!
— З ким? — спитала дівчина стиха, і в її грудях забилося серце скоріше.
— Та з тим, що подібний до неї, мов рідний браг, і що на скрипці грає! Він “за ніц” [За ніц — за ніщо] не має її. Регочуться обоє, борються, мов хлопці на толоці, з того не вийде певно нічо добре…
Наталка відгадала все і не питала більше. Раз просила навіть стару не згадувати їй, що в її комірниці діється.
Одного ранку, вже потім, влетіла румунка до неї заплакана, розгнівана і виповіла [Виповідати – відмовляти] мешкання.
— Чому? — спитала Наталка зчудована.
— Та якого лиха сидіти мені тут довше! — відповіла і, заплативши належні гроші, котрими орудував батько Оксани, вилетіла, мов фурія, тріснувши дверима за собою. За кілька днів прийшла до неї попрощатися. Між іншим сказала:
— Орядину скажіть, що най жениться, з ким хоче, мене то нічого не обходить. Він нічо не заслужив доброго.
— Скажіть йому то самі, пані, — відповіла Наталка.
— О, він тепер до мене не прийде! — сказала і усміхнулася гірко. — Ви не знаєте, який він. Нині запалиться, обіцяє світ, а завтра вже холодний, мов лід. і мудрий, як той Соломон. О, я кого ненавиджу! Скажіть йому оце, він до вас прийде.
— Нехай не приходить, — сказала дівчина гордо.
— Еге, ви все такі чудні! — загомоніла. — Я знаю, що він таки прийде колись до вас. Зацікавиться знов чим-небудь і зайде; тоді скажіть!
