Чи вона завдала кому болю?
Ні! Може, Орядинові? Ні, то з ним було лише непорозуміння, і вона бажає йому щастя, але тому, другому, за морем, що просив її так дуже не забувати його, чи вона тому не завдала коли болю?..
Думає, що ні.
Пішле йому свій дневник і попрощається з ним. Напише йому, що коли одержить цей лист, її вже не буде. Нехай він її не забуває! Нехай ніколи не забуває — о це одно просить вона його. Напише йому, що в найглибшій глибині своєї душі берегла його образ, не думала, що заговорить об тім коли сама до його; він вражав її не раз своїм чудним поведенням (котре розуміє аж тепер!) і викликував тим всю її гордість, але під її ногами урвалася дорога життя і тому приходить вона перша до його і складає йому свою любов до ніг…
Її серце рвалося до чуття. До тонкого сердечного чуття, як до гармонійних звуків. Мріла об тім, щоб її любили не якоюсь неспокійною, пристрастною любов’ю від сьогодні до завтра, але тою незгасимою любов’ю, якою люблять лиш дуже лагідні, тонкі або дуже вірні натури. Він любив її так, не правда? Ах, вона йому дякує за те, а він нехай простить їй, що завдала йому своїм “втихомиренням” рану і нехай не забуде її ніколи, ніколи! Вона лише забуття боїться. Тому так тяжко умирати! Але все ще легше умирати, ніж жити на те, щоби звільна конати, щоби викликувати увагу і милосердя других і аж у такий спосіб зазнавати краси життя.
Такий її кінець!
Дотужилася вже до його.
(І знов по якійсь хвилині з завзяттям в очах):
Хто та доля, що її не можна побороти? І що це таке, в що вона попала, це чорне, важке, безсердечне лихо, що проводжало її вже від колиски і переслідувало, мов тінь? Раз потайно, а раз прилюдно, лишаючи її життя без подій і без полудня. І хто були ті, що придбали їй це “нині”, котре примушувало її відходити? Вона склала руки, мов до молитви, і не порухалася більше.
Світло полум’я, що б’є з коминка, обливає її повно. Буйне золотисте волосся розсипалося по плечах, руках і поруччю крісла. У нім щось світить, мов фосфор, її сніжно-білий класичний профіль відрисовується від темного тла фотеля і здається в своїй болісно-задумчивій красі майже сіяючим.
А її “полудне”?
Було, може, тоді, коли пенсові і жовті рожі були такі гарні, а вона в сонячнім сяйві мріла про красу і велич і про “вищих” людей; коли її серце було переповнене світлом і надією на якусь будучність, як та окружаюча її тоді миготяча зелень города і ніжна зелень буковинських гір?
Ах, чому не була її праця такою, якої вона собі бажала з цілої душі!
І так спіла, доспівала в ній думка “відійти”. Вона думає, передумує. Заглядає в будучність і в минувшість. Бореться з любов’ю до “його” і до життя, а заразом і з тим, що підшептує їй від часу до часу напружити ще раз свої сили і йти далі тою самою дорогою, якою йшла досі. А відтак, мов давлена якоюсь сильною згадкою, вертає назад до одного і того самого висновку. Найбільше спасаюче, найбільше вдовольняюче і те, що додає та піддержує її послідню силу і вдоволення, є це, що вона відійде впору.
Тепер чи пізніше?
Вона усміхається перелетним усміхом.
Іде лиш о години. Вона хотіла би відійти саме перед сходом сонця. Була би бажала потонути лицем у квіти, коли б тепер які були. В безчисленні різнобарвні, солодко пахучі, майже упоюючі квіти, як рожі, лелії, боз, астри і багато-багато інших. До її слуху міг би долітати бренькіт бджіл. Але не тонесенький, журливий, що накликує насилу тугу в серце, лиш той голосний, повнозвучний бренькіт роя бджіл, бренькіт, що нагадує ясні весняні дні і теплий, квітами садовими переповнений воздух. А відтак — вже по всім нехай би зійшло сонце, велично, пророчо і нехай би цілою своєю пишнотою і всім багатством свого блиску — поцілувало її…
Рано зійшло сонце велично, пророчо і цілою пишнотою, цілим багатством свого блиску цілувало її. Але не мертву. Вона стояла, як учора рано, закинувши сплетені руки поза голову, обгорнена чудовим волоссям своїм, що сягало аж до землі, і дивилася широко створеними очима кудись у далечину.
Її бліде, перемучене лице свідчило о важкій перебутій борбі внутрішній, але блиск її очей говорив об побіді. Стягнувши гордо брови, думала вже зі спокійним пересвідченням.
“Буду жити, — думала вже сотний раз, — і йти тою самою дорогою, що досі. Це неможливо, щоб я не побідила, або щоб надо мною панувало що інше, як сама краса життя”. І, усміхнувшись перший раз по тім важкім німім бою якимсь розкішним усміхом, прошептала:
— Я ж царівна!..
XIX
(Три роки пізніше).
Вуйко Наталки, професор Іванович, вернув саме перед двома годинами з Ч., де пробував цілий місяць у своєї сестріниці і її мужа, лікаря Марко, і оповідає своїй жінці, що в них бачив.
— І чого ти так кричиш, Мілечку, розповідаючи мені те все, мовби я була глуха? — перебила вона йому оповідання. — За той місяць, що не був ти дома, ти просто забув, що в мене нерви ослаблені до крайності. Будь ласкав, говори тихше або не повторюй мені одного і того самого по кілька разів!
Він видивився на неї заклопотаний. Досі вона ніколи не жалілася на нерви, ба навіть казала, що нервових слабостей зовсім нема, що це лише вигадки лінивих женщин.
— Чи я говорив так голосно, Павлинко?
— Авжеж! Просто кричиш, що вони “живуть собі прегарно”! Мені досить чути це раз!
— Так, гм, так! Але ж бо вони справді живуть гарно!
— Ну, і що з того?
— Та нічого; мене це тішить. Я ніколи не надіявся, щоб її доля мала в собі стільки щастя і краси; що який-небудь мужчина буде її так любити і шанувати, як її любить і боготворить Марко.
— Ага, ти хочеш сказати, що вона була все така примхувата і зарозуміла? Ну, це й не таке велике диво, що вона йому подобалася. Жінки знають різні способи, як придбати собі мужа; хто її там знає, як вона собі поступила? Вони побралися зараз по його повороті з Індії і не були заручені з собою хоч би й три неділі. Чи це годилося так?
Він змішався сильно.
— Павлинко, даруй, але мені здається, що в тім нема нічого нечемного.
— Так? Вона повинна була приїхати до нас, заким він ще вернув додому, і заручини і вінчання повинні були відбутися під моїми очима!
— Коли ж бо він не хотів, щоби розлучалися знову, і тому побралися так скоро. А що в них не було весілля такого, як ти собі думаєш, то річ інша. Обоє не хотіли того. Але, проте, люди поважають їх. А відтак коли б ти бачила, Павлинко, як у них по-панському, як він прибрав, напр., її кімнату, яка в неї бібліотека, як вони…
— Живуть прегарно!.. Ха-ха-ха! — перебила вона йому глумливо, а відтак додала: — Не знати, чи була би така щаслива з тим своїм першим любовником. Мені здається, що ні, бо він не такий, щоби дав собі по голові танцювати, її ніби любив, а у другої грошики взяв. Впрочім, я його і знати не хочу. Ти знаєш, Мілечку, що він на мене казав? Я дізналася об тім аж недавно. Він казав, що в мене такий язик, що коли б я вмерла, то його треба би зосібна убити! Чи ти чув щось подібне? Ну, вже як я його ненавиджу і як погорджую ним, то йому більше не треба. Чи ти не чув, як він живе? Вони не сходяться з ним?
— Не знаю, Павлинко. Знаю лише тільки, що він має вже синка, котрий зветься Каzimierz [Казімєж (польськ.)]. Марко не любить навіть, щоб Орядина при нім згадувати, а з його жінкою не сходиться Наталка ніколи.
— Ну, та це певно, що вона не піде до своєї суперниці, хоч би то була сама княгиня. Впрочім, де ж їй тепер приставати зі звичайними жінками? Прецінь вона займається пером! Ні, Мілечку, всього я сподівалася по ній, знаючи її примхувату вдачу, але цього не сподівалася, що, вийшовши заміж, не покине своїх химер!
— Це не химери. Вона пише радо, і люди читають те, що вона пише.
— Так вона тобі казала?
— Павлинко, вже це свята правда.
— А він що на це? Надіюся, що хоч тим не одушевляється?
— Противно, він гордий на це і старається дати їй до тої праці якнайбільше спраможності. Одну з її перших праць, з котрою їй не щастилося, післав він потайно, щоб об тім не знала, до одного дуже значного літерата за границю з питанням, чи, по його думці, знати з цієї праці справді писательський талант і чи авторці займатися дальше літературною працею, чи залишити її. А той прочитав рукопис і відписав, щоби працювала доконче далі і не покидала пера ніколи, що в неї є талант. Тоді виявив їй все, і з того часу вона працює з подвійним запалом та каже, що та праця довершає її щастя. Так мається та річ, Павлинко, і ти повинна тим тішитися.
— Тішитися, Мілечку? Тішся ти, коли можеш, я не можу тішитися. В світі нема правди!
— Ет, Павлинко, ти мені чогось надто огірчена. Я би власне сказав, що в світі є ще правда!
— Є? Ха-ха-ха! І ти справді сказав би це ввиду сумної долі твоїх доньок? Глянь на Лену! Віддалася за пристарілого дивака і, стративши з дітьми здоров’я, дожила того, що він рахує кусні хліба, котрі вона бере в рот. А Катя, здорова, добре вихована, гарна, мов та квітка, працьовита, мов мурашка, діждалася в своїм найкращім віку, що о неї не питає і один мужчина. І це в тебе “правда”? Чим заслужила собі Наталка на таке шалене щастя? Випросила його у бога хоч би одним зітханням? Чи, може, послухом на твої і мої моральні науки і упімнення? Чи, може, працею? Такою працею, яка пристоїть жінці, якою займалася я в своїх дівочих літах у родичів, а відтак, вийшовши заміж, і в себе, щоби свойому домові надати значення і характер, а дітей щоб випровадити на чесних і правих людей? Скажи! Ти, як мені здається, заголомшений превеликим щастям своєї сестріниці, забув уже задивлятися на речі тверезими очима! Та слава богу, що в мене не ослаб ум і що я, станувши непохитно на раз вибранім становищі, не поступлюся з його ніколи на один крок, — слава богу!
Він не відповідав і лиш випускав з люльки раз по раз густі клуби диму. На її згадку про Лену стиснув йому жаль серце, мов кліщами. Це була правда; вона не була щаслива в своїм подружжі, і в її теперішнім житті приходила рідко така днина, що не була би споганена криком і сваркою; а тим часом Наталка — о боже, як гарно проживала зі своїм чоловіком! І перед його душу, переповнену ще враженнями з побуту у молодят, явився один образ, і він потонув у його всіма думками.
Одного дня перед вечором сидів він з Наталкою на веранді, прибраній квітами, і розмовляв. Марка не було дома. Виїхав був день перед тим в якихсь справах у другу місцевість і мав вернути аж третього дня.
Говорили між іншим про людську вдачу, про виховання і про те, як складається людська доля. Відтак вона замовкла. Полинула кудись думками, її очі зоріли з білого її лиця, мов у зворушенні, і вона видалася йому в торжественнім настрої.
— Вуєчку, — обізвалася по якійсь хвилині, — в мене настало “полудне”. Воно настане і для нашого народу, не правда ж? Я вірю в це, як вірю в силу волі, і я несказанно горда за тих, що ступили на дорогу, котра веде до сього полудня, а удари ворогів чи недолі зносять з усміхом на устах. В їх руках спочиває будучність народу, а їх самих жде безсмертність. Це гарна і горда нагорода.
А відтак напружила зір і дивилася нерухомо в одну частину саду, звідки давалося чути від часу до часу зітхання арфи еольської. Відти йшов хтось хутко до них, якийсь мужчина. Вуйко не пізнав його, але зате були в неї ліпші очі.
— Марко! — кликнула вона півголосом і кинулася, як стріла, по сходах до його — ні, не як стріла, але як рожа, кинена кимсь йому назустріч. Обоє обнялися.
— Це я тому так устроїв, щоб ти радувалася, — сказав він.
— Умієш любити, — прошептала.
— Як годиться мужеві царівни, — відповів усміхаючись і поцілував нахилені до його уста.
