— Чи так можна? — спитала я його вдруге з нетаєним зчудуванням.
— Можна.
— А тепер… тепер прошу вас, зверніть мені мій зошит! — просила я. — Він дістався без мого відома в Зонині руки…
— Оставте мені його, він не має тепер для вас вартості!
— Для вас може він її ще менше мати.
— Противно [Противно – навпаки]. Мені дає він знов доказ, що існує рід інтелігенції, котра виробляється дійсно сама з себе й котра викликає поступ.
Живо й скоро полилася вже наша дальша розмова. Мені здавалося, що я вже з ним давно знайома і лиш говорити з ним не мала нагоди.
З його бесіди дізналася я, що він був соціал-демократом і загорілим [Загорілий – палкий, завзятий] поклонником Маркса. Що ожидав спасіння від соціалістів; що признавав лише одну справу, а то справу соціалістів. — Все інше, — говорив, — тоне в тій одній великій могучій ідеї, є злучене з нею тисячними невидимими й нерозривними зв’язками. — Вкінці спитав мене, що я про те думаю.
Я не думала нічого певного, не мала досі жодного ясного виробленого суду; але я боялася якогось хаосу в будучності, котрий немов відчувала, боялася царювання ще грубшої безогляднішої сили, як досі.
— В вас говорить лише ваше тонке вразливе сумління, — відповів він нетерпеливо на мої слова, — але перше всього питаю вас: чи ви вірите в силу людської інтелігенції?
— Вірю; але вірю так само і в силу пристрасті, що потягає інтелігенцію в свій вир, вірю в силу самолюбства, вірю в нетривкість людської натури.
— Щоби бути досконалим, — відповів він, — треба бути філософом. Але об тім ви не думали, що чоловік не винуватий тому, яким став? Не думали, що він завдячує свою істоту тому грунтові й тій землі, на котрій виростає, тому сонцю й теплу, що його вигріває; тим обставинам, що його окружають, опановують. Об тім, мабуть, не думали? Не думали також, що нужда й розпука зроджує в людській душі скорше злі, як добрі прикмети, що борба за існування деморалізує? Я вірю в те й для того вірю, що з царством соціалістичних догм зросте правдивий поступ, що світло знання й краси поллється широкою струєю скрізь, і що аж тоді виб’є для всіх досі гнетених, невислуханих і слабих година дійсно людяного щастя, розвинеться цвіт правдивої любові! Дорога до такого життя проста. Оскілько буде меншати визискування одиниці одиницею, оскілько буде меншати визискування народу народом, остілько будуть марніти й ослабати зароди зла, буде змінюватися, перетворюватися людська натура, а головне наші теперешні “ідеали”, цебто: багатство, високі становиська і т. д. Ви, може, вірите так само, як ще й багато інших, мильно [Мильно — помилково] в якийсь поділ власності, тому боїтеся хаосу в будучності? — спитав Орядин. — Або вірите, може, в цілковите знесення приватної власності? Тоді помиляєтеся. Характеристичним у соціалістів є не змагання до знесення власності взагалі, а змагання до знесення форм власності буржуазної. Цебто спосіб присвоювання, котрий дозволяє бідному лише тому жити, щоби працювати на других, і то лише до того часу, доки це владолюбній верстві потрібне. Годі мені розводитись тут о цій квестії [Квестія — питання] бог зна як, але хто вірить в ідею поступу, той мусить пізнати й переконатися, що вона становить основу всякого руху й праці, і що всіх причин суспільного перевороту або змін не шукати нам в людських головах, в їх зростаючім пізнанні “вічної” правди або неправди і справедливості, але попросту в змінах продукування й заміни; не в релігії й філософії, лише в економії дотичної [Дотичний — відповідний] епохи, — і що соціалізм не є ніякою хоробою й ніяким з’явищем, поодинокими умами штучно виробленим, а рухом природним.
Він замовк і дивився на свою сигару, що тліла між пальцями, а чоло його уклалося в морщинки. Зворушився бесідою.
Задумана й уражена палкістю його переконання, дивилася я ще безмовно на нього. Він, мабуть, відчув мій погляд. Звернувся живо до мене і, всміхаючись якось іронічно, сказав:
— Я, може, не повинен був об тім говорити?
— Чому? — спитала я спокійно.
— А тому, що… але ні, — поправився зараз, — з вами можу я об тім говорити, ви звертаєтесь самі на цей шлях, що я про нього говорив. Це посвідчила мені провідна думка вашої розвідки і лише ви ще того не свідомі. З часом переконає вас власне положення у всім. — Трохи згодом сказав: — Родичів у вас нема, це знаю; але не маєте кого, хто би вам по душі був близький?
— Не маю.
— І не мали ніколи?
— Дитиною мала я бабуню…
Він засміявся тихо, однак так, що мені стало жалко, так жалко! Опісля глянув мені в очі, що мимовільно зайшли слізьми, і я бачила, що його ще перед хвилиною спокійне лице змінилося.
— Ми ступаємо одною дорогою, — сказав зміненим голосом і встав, мовби хотів над якимсь наглим зворушенням запанувати. До нас підійшла панна Марія з тіткою, і він, стиснувши кріпко мою руку, віддалився…
Високо на небі миготіли, блищали зорі, світив місяць. Звуки гарної угорської музики розливались — далеко…
Я сиділа вже біля моєї тітки, що голосно бесідувала, сиділа в чуднім настрої. Чим дужчий гамір зростав довкола мене, тим більша тишина змагалася в мені…
Півгодини пізніше виходили ми з городу. Саме тоді навинувся й він, немов виріс із землі коло мене.
— Хотів ще з вами попрощатися, — сказав і подав удруге руку.
* * *
— Ти говорила що з Орядином? — питала мене тітка під час повороту додому.
— Говорила.
— І що він за чоловік?
Мені не конче хотілося розповісти, що я про нього думаю, і я сказала лише, що він “поступовець” [Поступовець — передова, прогресивна людина].
— Гай, гай! — загомоніла тітка. — Поступовець! Біда лише, що зраджує своїми зубами своє поетичне походження.
— І я мав честь говорити з ним, — обізвався вуйко з колючою іронією. — Але зробив на мене страшно лихе враження. Чванився своїм розумом чи властиво тим, що бачив і читав много, а з того виходило, що ми тут ніби й не чуємо і не знаємо, що діється справді деінде! Це не злий інтерес! Це зовсім так, мовби такий молодик поступив від нас, в котрих стільки практики на спині, в культурі дальше! Не так, товаришу?
— Ха-ха! — сміявся стиха професор Лорден. — Я знаю цього пташка. Ще з гімназії знаю його. Замість при толкуванні [Толкування — переклад] держати перед очима Гомера або Вергілія, читав собі російські або французькі новелки. Ну, та за те й діставав він від мене свої добре заслужені ноти [Нота — оцінка]. Як крейда білий ставав в таких хвилях, дурів, лютився, як скажений! Ха-ха! Я переконаний, що остануся для нього якимось irritamentum [Страховищем, спогадом, що викликає гнів (лат.)] на ціле життя. Не бракувало багато, а був би перепав при матурі, але що був сильним математиком, то професор того предмета, саме той, що придбав йому місце в Мораві, вступився за ним, а всі прочі панове мов показилися і перепустили.
— Чую, що він соціаліст! — замітив вуйко голосним шепотом, а тітка в тій же хвилі оглянулася.
— Мене це зовсім не дивує, — відказав професор. — Пролетарі такі, як він, множаться в страшенний спосіб, а він, напр., то саме відповідне medium [Середовище (лат.)] до соціалістичних експериментів. І ви, Лореляй, мовите, що він “поступовець”? — звернувся до мене, вдивляючись в мене своїми немилими очима.
— Кажу, пане професор.
Він засміявся знов, а тітка закашляла.
— Знаєш, Наталочко, — обізвався вуйко, — що я об таких поступовцях-соціалістах думаю?
— Що, вуйку?
— Я думаю, що то авантюрники. В них нема віри, нема характеру. Вони не спосібні віддатися якому-небудь сталому заводові, видержати в тім, як цього вимагає закон. Вони — духовні потвори, зроджені нездоровою лектурою. Занехавши всяку чесну працю, перебирають на себе роль реформаторів і спускаються на чуже добро. Смерті вони не бояться, бо в них нема бога. Так я об них думаю!
— А що найприкріше в цілій справі, — докинув професор, — це те, що їх поступовання заразливе, мов чума!
— Справді, заразливе! — кликнула тітка гірким тоном і поступила такими швидкими кроками вперед, що малий професор, ступаючи досі поруч неї, остався цілком позаду.
Опріч мене, мабуть, і він відчув, що тітчин окрик “справді заразливе” тичився мене, бо, догонивши її, сказав голосно:
— Щодо мене, то я радив би молодим людям, особливо панночкам, читати, замість соціалістичних книжок, Чoкові “Stunden der Andacht” [„Години молитви” (нім.)]. Оце пристоїть жінкам ліпше, підносить духа, я сказав би навіть — чистить душу.
— Амінь! — шепнула мені Лена в ухо, сміючись стиха.
— Коли собі бажаєте, — звернувся до мене, — то я можу вам цими творами служити. Маю їх у своїй бібліотеці. Моя жінка мусила їх також читати.
— Дякую, — відповіла я, — але я тепер читаю Шекспіра.
— То я буду просити о ті книжки, пане професор! — кликнула тітка. Вона була з незвісних ще мені причин розсерджена на мене до крайності.
— Нехай би мені виїхав котрий з моїх синів з новомодними ідеями, я би їм дав! Побачили б! Я їм забороню й найменших зносин із тим паничем. Не дурно і його дядько незадоволений з його, але він чесний собі чоловік, отже, мовчить, а може, й боїться! — замітив вуйко.
— Певна річ, що лише боїться, — підтвердила тітка. — Адже нігілістичні замахи звісні всім. Мені саме в тій хвилі приходить на думку, що Зоня оповідала: коли, каже, Орядин виходить з дому, то все забирає з собою ключ від своєї кімнати, так що вони не можуть туди ніяким чином дістатися, а його куфер [Куфер — скриня] подорожній запертий завсігди обережно!
— Ну, вже він впадає кожному в очі, — додав вуйко. — Для мене вже доволі цього, що кепкує собі з нашої балаканки й політики. Це мене дуже вразило. Я не люблю надто молодих критиків, а особливо таких, що не мають ще жодного становища і живуть з ласки других. Побачимо, де він опиниться за двадцять років! Чи не буде і для нього річ важна дбати передусім про себе, а опісля про “народ”. Я рад би то побачити. Він каже, що в нас інтелігенція замало працює для народу, що деінде бачив він іншу силу, що яка праця, така й будучність, що все лиш від нас залежить! Ну-ну! Побачимо, по-ба-чи-мо!
— Але ж, тату! — запротестувала нараз Лена, що досі заховувалася цілком пасивно. — Чому вже цілком зле про нього думати? Чи це не може бути, щоб він мав в дечім слушність? Зоня з ним не дуже любиться, сваряться обоє аж надто часто, але вона сама признає, що він здібний і не такий вузькоглядний, як наші тутешні люди! Врешті, що це має нас обходити або гнівати, як хто думає, або як мильно поступає? Ми цього не робимо — і на тім справа скінчена! А що річ певна і чого не можна заперечити, це те, що він елегантний хлопець і за ним можна пропадати. Він подобається мені, тату!
— Лено! — скрикнула тітка.
Але Лена вже й так мовчала.
Я також замовкла.
В моїм умі товпились чудні думки, змагалися різні голоси, а проміж них виринав він раз по раз, говорячи, що обставини творять з чоловіка то, чим він є.
Я би вірила йому; ах, я би вірила йому!..
* * *
На заході, саме над “Чорним яром” і над великанською горою, подобаючою на піраміду й зарослою лісом, палало небо червонявим золотом. А там далі, де “Зубчаста Лиса” злучалася з білявою скалою, там стелилися по небі прозорі, зеленяво-сині пасма хмарок…
Воздух напоєний пахучою свіжістю, а земля ще дише вогкістю, викликаною коротким наглим дощем…
В моїм серці немов весна прокинулася; сама дивуюся своїй веселості, любуюся сама веселим сміхом своїм.
Я знов його бачила. Чула голос його знов. Обмінялася знов думками з ним… Ах, я тому така весела!
Але чому він при Зоні так здержується, а Лену чому майже ігнорує? Зо мною він знов інший. Весело-зворушений, слідить за кождим рухом і словом моїм. Часом мішається. Тоді й мені стає ніяково і я паленію…
* * *
Інтелігенція нашого містечка давала на добродійну ціль концерт (у користь убогих дітей), і на бажання вуйка ми мусили всі на нім явитися.
— Концерти снуються людям в голові, — нарікала тітка сердито, — і то не скорше або пізніше, лише саме в той вечір, коли я мала собі ладити білля до прання! Що мені до того? Якого лиха мені там іти?
Це тикалося вуйка, що стояв перед дзеркалом, силуючись зав’язати святочну краватку “по-людськи”. Я сиділа неспостережена в тій самій кімнаті й пришивала щось до сукні.
— Скажи сам, Мілечку, що має мій дім при тій афері шукати? Чи я маю тут у школах діти, чи що? Впрочім, концертовий комітет забув, що й Лена грає на фортеп’яні та співає. Ти, правда, не завважав того, тобі взагалі було і є байдуже, що світ гадає про талант і прикмети твоїх дітей. Коли подумаю, що такий зарозумілець, як он той (вона повела згірдливо головою в сторону, де мешкав надлісничий), нині виступає, а про моїх дітей, зовсім не таких, як він, з цілком іншою генеалогією, забули, — коли подумаю це, то мене зараз корчі беруть!
І мовби ті корчі справді брали її, притисла руку під серце, а уста викривила болісно.
— Годі ж бо, годі, Павлинко! — успокоював вуйко, котрого серце було вже зворушене. — Чого іритуватися без потреби? Нехай він виступає собі і сто разів по концертах, все ж таки він останеться тим, ким є, сином простого музиканта, все ж таки він не рівня нашим дітям. Мене лише гніває, що на нього звернули зараз увагу, і що тим чином скріпили його зарозумілість. Я був би його не запросив до участі в концерті. Нехай би грав і так, як сам Паганіні! Я би його тим покарав за зарозумілість. Але наші людиська добрі, вважали вже на старого Маєвського та й, певно, тому запросили.
— І мене лише тото одно помиряє з ними, — відповіла тітка вже спокійніше і, приступивши до вуйка, зав’язала “святочну краватку” сама, як звичайно.
— По концерті будуть і танці, мамочко! — кликнула Лена з побічної кімнати. — Правду сказавши, мене то обійшло зовсім мало, що я не буду брати в концерті участі. Могла би ще дістати трему [Дістати трему — розхвилюватись], помилитися в грі — нащо мені сорому?
— Чуєш, Мілечку, що за скромна дитина?
— Добра і учтива дитина, — відповів вуйко голосним шепотом.
Тітка зітхнула, піднявши журливо чоло вгору.
— Вона мусить десь конче виїхати, Мілечку.
— А то чого? — спитав вуйко з нетаєним зчудуванням. Тітка усміхнулась гірко.
— Чого? Хіба ти й сам не здогадуєшся, чому? Хто її тут побачить?
Вуйко зрозумів її вмить.
— Як гадаєш, Павлинко, зовсім так, як ти гадаєш! — відповів скоро. — Обі мусять виїхати, показатися світові!
— Обі? І чого ти так кричиш, Мілечку? Ти, мабуть, забув зовсім, що в мене суть нерви! — З тими словами глянула на вуйка довгим, зимним, многозначущим поглядом, — вона замітила, що я чула їх розмову.
— Наталко, щоб ти мені не посміла з Орядином розмовляти! — гукнула до мене гострим тоном і поглядом.
В мені забилося серце з наглого переляку, і я видивилася на неї великими очима.
— Чого видивилася на мене? Я говорила прецінь виразно. Впрочім, можу свої слова і повторити. Щоб ти мені не посміла з ним говорити! Лена мені оповідала, що він її ігнорує, і тому я не позволю, щоб з мого дому заприязнювався хто з ним!
— Тіточко! Я не знаю… я не можу вам цього напевно приректи [Приректи — пообіцяти], — відповіла я, мішаючись.
— Що?
— Не можу приректи напевно. Він для мене завсігди такий привітний і ласкавий, що це було би нечемністю відповідати йому грубістю. Він… він ніколи мене не образив ані словом, ані поведенням…
— Ха-ха-ха! — розсміялася вона своїм звичайним сміхом; а того сміху було доволі, щоби мене вивести з рівноваги.
— І ти справді така наївна, може, гадаєш, що він любиться в тобі, тому що з тобою балакає, і що він може тому з тобою й ожениться?
— Тітко! — вирвалися з жахом слова з моїх уст, і гаряча полумінь обілляла мене. — Тіточко, я цього ніколи, ніколи не гадала!
— Ага? Не гадала? Хто би тобі повірив! Чому ж ти почервоніла, як буряк, коли не гадала? Скажи: чому?
Я чула, як спаленіла ще більше і як слова оборони застрягли мені в горлі.
Видиш? — глумилась вона. — Я знала, що говорила!
Тіточко, ви не маєте ніколи наді мною милосердя!
— Що? — скричала. — Ти говориш мені такі слова? Мені, що власне я змилосердилася над тобою і стала тобі другою матір’ю? Що було би нині з тебе, якби не я? Невдячна ти! В тебе нема серця, ти навіть не знаєш, що ти говориш!
— Чому би не знала, тіточко? Знаю!
Вона засміялася так, як перше, а вуйко обізвався журливо:
— Ти все ліпше знаєш від тіточки, Наталко, все що до крихітки. Тому завдаєш їй неустанно жалю твоїм премудрим поведенням. Не знаю, звідки набралося в тебе стільки того розуму. Іди! Іди й поглянь в дзеркало, щоби ти знала, як злість і впертість окрашають дівоче лице. Ти гадаєш, що то добре, що ти слухаєш тільки свого власного розуму, що робиш тітці все наперекір? Ти повинна йти насліпо за її приказами, не повинна й писнути! Все, що вона робить, робить з планом; а тепер іди й принеси мені з кишені моєї буденної камізельки оленеву шкірку до окуляр. Але ні, погоди!.. Чи ти знаєш, хто Орядин є? Знаєш, напр., що то таке соціалізм? Доки він нічого певного в руках не має, доти він нуль, і доти не повинен ані женитися, ані дівчині про любов говорити. Це теж якісь передчасні зворушення, котрі я зовсім не похваляю. Як буде вже мати свій кусень хліба, тоді най приходить; а тепер — іди!
