Камрати мовчки подали один одному руки й розійшлись кожний у свій бік.
Коли зійшов місяць, вийшла надвір Зоя, “на холодок”, як казала, а за нею, похилившися, і старий Павло. Посідали обоє на призьбу. Почерез місяць поплила чорна хмара…
— Отже, ти йдеш позавтра на весілля, Павле? — спитала Зоя.
— Йду.
— Бо я не йду. Якби пішла, то лише з камінням у руках. Се вже я казала.
— Ти, може, й доживеш і повороту нашого бідного Янка, справиш інше весілля, але я його не доживу, Зоє, я се чую. Тому я піду. Маю двох живих синів. Дожив, як старший звінчався і не зле трафив. Може, і з другим не буде зле. Се не людська рука кермує в таких справах, і нам нема чого розбивати того, що ми не зв’язали! Дай собі спокій, Зоє. Буде зле, нам не закине.
— Як не кину каменем, то піду рано до Ч. Але на зорях піду.
— В день весілля, жінко? — спитав Павло, звертаючись до неї цілим тілом.
— Так! — відчулося твердо й коротко.
— Як хочеш. Я не ворог своїм дітям. Не міг Санді справити весілля, не було й нема для неї, сироти, пари, поблагословлю бодай Юзька. Він мені не зла дитина, чого брехати?
В його голосі пробилося щось грозливе й урвалося. Сказавши се, він устав, лишив Зою саму й пішов до хати.
За хвилину з’явилася Санда й сіла мовчки коло мами.
— Ти хочеш іти до церкви позавтра? — спитала Зоя.
— Хотіла б.
— Але до них до хати аби-сь і кроком не поступила, бо через мій поріг не вернеш! — погрозила мати.
— Мамо! — сказала Санда, і через її голос пробивався жаль.— Чи ви гадаєте, що ми будемо вічно вкупі? Ви старі, тато подався. Я не відьма, щоб від людей крилася. Мої молоді літа потоптали ви, пожерла праця, ще б і до церкви мені не заглянути, не бачити весілля мого брата?
— За те, що тебе бив?
— Бив, мамо, бив, нехай би й ще бив, але я його сестра, а він мій брат, та й просив він мене, щоб я не гнівалася на нього, що бив. Дуже був лютий тоді, як бив, а то був би ніколи сього не зробив. Та й вони, Аничка й стара Журавлиха, і Микола, і Ганна, всі просили зайти. “Будем укупі,— казали — й тата вшануємо, як належно”. Я піду, мамо. Вони лагодяться прийти до вас із музикою, мамо, з гонорами, так чула я потайки від Анички.
Зоя прокинулася.
— Я їм подякую. Ніхто нехай не важиться, а то…— і вона перервала.
— Мамо,— успокоювала Санда.— Юзько не йде на війну, що вам бог дав, уже забули?
— Пустота, донько, офіцерам у війну їсти варила! — і, відпихаючи доньку від себе, встала, відійшла і злилася з темнотою саду…
Санда ще посиділа. Дивилась на небо. Пасмо хмари, що покривало місяць до половини, кудись щезло. Потиху вернула до хати й залізла до свого кута домашньої хати. Над збитою з простих дощок її постелею висів темний образець пречистої діви. Вона зсунулася на коліна, закрила руками обличчя і, замість молитися, плакала.
“Де ти, царице небесна, де ти? Що я кому винна?” І, хрестячися раз по раз три рази, кинулася на постіль. Коли заснула, срібне світло місяця пасмом упало на неї й цілувало її руки. Грубі, спрацьовані, почорнілі, ніким досі не зуважені руки.
* * *
Юзькове весілля відбулося гарно, без пригод. Рано тої днини, як ще лиш світало, вийшла Зоя з невеличким клунком із своєї хати й не вертала довший час. Зробила, як сказала. Пішла до Ч. й довго не вертала. Коли пішла Санда по неї, побоюючись, що, може, мати розхорувалася й через те сидить довше в місті, як загадувала, довідалася тут, що її задержала на недовгий часок знайома пані, щоб виручувала її в домашній, невеликій міській господарці, бо слуга її виїхала на деякий час до своїх родичів у недалеке село. Саме в переддень приходу Санди вона вернула. Але не на те, щоб уже лишитися, як звичайно, дома у своєї хлібодайниці, але, навпаки, появилася лиш на те, щоб випросити собі в пані дозволу перебути ще днів із вісім у родичів, бо старша її сестра віддавалася і треба було більшої помочі на такий святочний день. Пані, хоч і нерадо, згодилася, але натомість випросила для себе на той час у Зої Санду, заки не вернеться служанка, і Зоя пристала, бо сама вже квапилася додому.
— Я винагороджу Санді за ті дні,— успокоювала й запевняла Зою, котра рада була в душі, що донька прибула по неї, і вона сама ніби “себе” не верне додому.
— Та нехай буде вже й по-вашому, пані, нехай Санда лишиться за мене, а я кваплюся та й розповім, чому сама без дівчини вертаю. Побоююся, що, як мене не було, сталася не одна шкода…
Але Санда заперечувала, впевняючи, що все в найкращому порядку і все жде на маму, особливо батько.
Зоя пішла.
В визначений час прибула служанка, і Санда, нагороджена панею, вернула додому.
Вона не йшла, а летіла. Щось мов гнало нею. Се було вже на початку вересня. Погода тої днини була (се було по обіді) хоч не похмура, але й не ясна. Щось неначе крила в собі для Санди, і Санді було ніяково на душі. Недалеко мала вже вона додому, може, ще з годину й пів ходу, коли нараз саме як ішла пустою стернею, короткою дорогою, вузенькою стежечкою, зачула над головою вгорі, майже у хмарах, сумний зойк, що врізувався боляче в її серце. Підняла голову й почала шукати очима. Се були журавлі, що ключем одлітали.
“Журавлі,— погадала,— прощаються… сумну свою співанку лишають”,— і, сама не знаючи чого, зітхнула. Станула хвилину, слідячи за відльотною птахою. Сумний зойк журавлів неначе турботою наповнив нараз цілу спустілу площінь стернини. Жалібно, високо за собою тягнув душі. “Плачуть, неначе ховають когось, ах”,— перейшло болючою гадкою крізь думку дівчини, і вона пішла далі, опустивши голову на груди. В її голові роїлося різне. Що поробляла там мати, що другі поробляли? Її вісім день не було вдома. Давно вже на так довго з хати не відходила. Від часу до часу здіймала очі вгору й аж тепер замітила, що повітря незамітно заповнилося вогкістю й через її каптаник добився до її тіла якийсь холод. Але їй уже недалеко додому. От-от вирине їх хата із садочком поза нею й високими зубчастими ворітьми, покажуться вікна, і вона ввійде в подвір’я. І справді. Все виринуло перед нею. На вулиці не стрінула нікого. Все мов умисне позачинялося в хаті, лиш малий якийсь хлопчина, закинувши половину мішка на плечі, гнав дві корови й пару коней поперед себе. Побачивши її, став на хвилину і поважно слідив за нею очима. Коли віддалилась уже від нього кілька кроків, він за нею кликнув:
— Ваш тато помер!
Санда оглянулася… Що, що? Що він казав? Але хлопець пішов далі, і лише мряка ніжним холодним серпанком уклалася на її лице. Вона не йшла, а вже бігла додому. Щось там та мусило бути. Її серце не віщувало нічого доброго. Коли опинилася коло воріт, найшла їх напівотвертими. Порожнеча й дивна тиша обняли її. Коли ввійшла в хату, найшла вже лише саму матір. Почорніла, постарілася на років кілька — сиділа й лущила маківки.
— Ти запізно прийшла, Сандо,— були її перші слова, заки Санда встигла сама слово промовити.— Передучора поховали ми тата, вже ти його більше ніколи не побачиш!..
Санда пірвалася за голову і скричала:
— Тату, таточку мій любий, нащо ти лишив сироту?
Кричала так несамовито, як ті, що навіки утратили свій розум…
Відтак одлежала шість неділь тяжкої хвороби.
* * *
Два роки обробляла ще Санда землю одними своїми руками. Сапала сама, орала сама, паринувала, жала, косила. Їздила кіньми, складала стоги, молотила, з лісу дрова привозила, одне слово, земля Жмутів лиш її руки від смерті батька знала.
Брати відокремилися, мати лиш за саму легку хатню роботу береться, а Санда лиш десь-колись нею займається. Челядинську роботу вона на себе перебрала, Зоя зсихає, горбиться, а коли що з поля продається, бере гроші від доньки і швидким, спішним, переляканим ходом біжить із ними до банку до Ч.
По двох роках продали коні, корови, телята, й їм лишилася одна коза. Поля Санда не обробляє, як давніше. Лише стільки, що коло хати, то що для них обох потрібно. На всіх інших нивах колишеться трава. Її не косить уже Санда. Її косить за гроші, мов чужий,— Микола.
Юзька бачить Зоя в себе рідко. Коли перший раз по весіллю привів і жінку з собою, вона не позволила невістці поцілувати її руку. “Для офіцерів у війну з мамою їсти варила”,— вимовлялася опісля перед знайомими газдинями, як її хто за те словом діткнув.
І так щораз більше самотніє. Ходить по-бідному одягнена, з дому не дає нікому ні стебельця, а з Сандою веде вічну німу війну. Все їй не всмак, що Санда не зробила б; усе воно не так. Санда займає проти неї те саме становище. “Саме з себе так настало”,— кажуть пошепки знайомі поміж собою.
Коли два роки по смерті Павла зайшла знов Касандра відвідати тітку Зою й Санду, тим разом уже з своїм хлопчиною, Санда перед нею жалілася:
— Я до кінця свого життя не буду мати через маму доброї години, хіба обидві разом ляжемо в землю. Зварю я що, вона кидає ложкою, зроблю я що, все не так, як вона хоче. “Се,— каже,— все зле”.
Зоя знов собі відказує на доньку:
— Зварю я що, вона ледве ложку до рота донесе і вже нею шпурне! “Недобре!.. Самі їжте!” На старість нема мені кому й краплі води подати, Касандро, трохи їсти зварити. Як зварить, я їсти не можу. Або води не перецідить, або пересолить, або не доварить, або що таке інше, і я так чую, як зі дня на день ослабаю та щораз більше до землі хилюся…
— Та ви б, тітко, могли собі на старість краще жити! Хоч тепер уберіться, не жалуйте собі, доста працювали, гарували!
Тета поглянула на Касандру оком озлобленого орла, блискучого, чорного, ворожого, і сказала:
— Ви всі так говорите, що ніколи не знали добра шанувати, тому і сходите нінащо. Мовчи, донько, мовчи та пустого не плескай.
— В вас є гроші, тето!
Тоді Зоя відвертається від неї й зачинає оглядати горшки та миски у миснику.
— Знов не домила, знов не дотерла,— каже сама до себе.
— Коби-м уже сама-одна на світі вздрілася, то б мені, може, легше на сім світі стало, а то старе шкандибає і… і…
— Санда! — впоминає її лячно Касандра.
— Нічо, нічо, не бійся! — успокоює її Санда, притягає малого п’ятилітнього Петруня і гладить його по голівці, а з очей одна по одній сльози капають, спливають по лиці.— Нічого, не бійся! Якби не вона, то оце б я вже давно була його до себе забрала та вдвох з тобою на людей ховала.— І по хвилі гіркого мовчання додає: — Тепер каже вона мені віддаватися. У нас у селі є якийсь старий українець — надучитель. Він сам-один. Що заробить, то проп’є. До школи ніколи тверезий межи діти не приходить… “Йди за нього, не будеш сама віку доживати” — б’є мені раз у раз у голову. “Ні, мамо,— кажу,— він учений, а я неука, ніяк мені за нього виходити ти. Маєток забере, а мене вам назад відішле. Самі добре знаєте…” — відказую їй. Та й ще є один, Касандро. Гарний парубок. Порядний, і він мене хоче. Але я стара, мені сорок років, як тобі. Що він від мене хоче? Мене чи землю? — І усміхається, як над чимсь дуже маленьким, дрібоньким, незначним, хилиться над хлоп’ятком і голубить його до себе.— Краще мені на тебе почекати, Петруню. Краще на тебе. Я тебе викохаю, до школи пішлю, а відтак ми поберемося. Ти справиш мені похорон, поховаєш стару тітку і, може, хоч раз у рік ке пожалуєш злагодити обід для бідних за мою душу, раз у рік, Петруню, добре?
Дитина здіймає допитливо голову до тітки, дивиться й каже, затявши смачно зубки в чорний хліб:
— Добре.
І настає мовчанка.
Санда щось шиє, Касандра думає, а за якийсь час Санда перебиває шиття й говорить. Її слова ніби відриваються з грудей, ніби зі сліз висуваються через вузьке горло.
— За нічим уже мені не жаль, Касандро, за нічим. Я вже давно все забула. Забула, що була молода, що йшло через серце, і багато дечого такого, що велося в житті, забула. Лиш одно плаче в мені, жінко, і того я не можу втихомирити в собі — се те, Касандро, що по смерті мого тата мама… жалувала мені купити чорну жалібну спідницю й чорну хустину на голову…
І опускає нараз із рук шитво, закриває лице спрацьованими долонями і гірко ридає.
— Коли де побачу похорон і чорні речі, і згадаю, що його тоді вже не застала більше живим, і навіть не могла по нім і чорне дрантя на себе убрати, тоді…
Мовчки втирає й собі бідна наймичка сльози…
