Одного дня,— се було по заході сонця,— коли прийшли обидва брати, Юзько й Янко, покликані проти москалів, до хати прощатися з родичами і з нею, їй замкнуло віддих. Отже, се не була проста балачка. Браття підуть і, може, ніколи не вернуть. Ні Юзько, ні Янко, той добрий, послушний Янко, і він, може, не верне, бо на війні мало не все гине. Юзько, блідий, із блискучими з зворушення очима, зі зміненим голосом, на тон нижче, як звичайно, звернувся до батька:
— Будьте здорові, тату, та й прощайте… може, не верну…
Батьком потрясло. Він закрив лице в чорні долоні й заридав.
— Раз.
— Раз.
— І другий.
— І другий.
— І третій раз.
— І третій раз.
— Дайте руку, най поцілую…
Старий батько кинувся хлопцеві на груди й ридав старим голосом:
— Я знаю, що не побачу тебе більше,— кликав крізь сльози.
— Байка, коби не калікою, тату,— зачув батько коло вуха, мов стогін.
Відтак звернувся син до матері, що стояла збоку і несвідомо вплітала мовчки пальці одні в другі, її очі впились в обличчя сина.
— Мамо!
Більше не міг промовити Юзько. Схилився низько над її колінами й поцілував їх.
— Будьте здорові й прощайте; я був часом великий лайдак. Як умру, не згадуйте зле, а простіть.
— Юзьку, Юзьку, мій сину!!! — пішло страшним окриком із її грудей, і вона вхопила за кінець сердака його, що рвався… тікати з хати, але тут приступив і Янко.
— Тату, мамо, поблагословіть, любі,— заговорив і усміхнувся насилу, вхопившись обома руками татової руки.
— Сину мій, ангеле… вертай! — вирвалося з грудей старого, що нетямився з жалю.
— Верну! Не плачте!
— Янцю, не йди! — скрикнула мати.— Не йди, кажу, не лишай хоч ти нас, старих…
— Мушу. Який би я вояк, якби не йшов. Цісар кличе. Не плачте.
Він уже усміхався судорожно. Відтак, мов штовхнутий невидимою рукою, звернувся нерівним кроком до сестри, що розлучалася з Юзьком.
— Моліться за нас!
Обоє вхопилися й, мов один удвоє зрослий стовп, поволоклися надвір: він уперед, а вона коругвою волоклася за ним, за “мізинком”.
— Брате, Янку, я сиротою буду, сиротою! — і з піднятими руками за ним, що спішив за Юзьком, мов гонений з хати, втираючи сльози долонею, зсунулася до землі і притиснула голову до воріт. Так перебувала, мов у гарячці. Жаль помітав нею. Відтак устала, гонила ще кілька разів за ними і знову вертала. Коли їх не стало видно, вона вернула і, спершися плечима цілою вагою свого тіла на ворота, дивилася поширеними очима на подвір’я.
Чи бачила там кого?
Сама не знала.
Їй видалося, що подвір’я удвоє поширилося, удвоє потемніло й із нього, пустого, ніби безмежного, виринула мати. Стояла з костуром батька в руках і, схиливши голову на гудз той великий, темний гудз, водила, не рухаючи головою, мов із каменя, жарливо-блискучими очима вокруг і запала в землю.
* * *
Четвертого року вернув Юзько назад. Худий, поважний, обдертий, без давнього усміху на устах — без Янка.
Увійшов у хату. Се було восени, присмерком. У хоромах привітала його пустка, тишина й майже темрява. Увійшов у хату далі, де колись працював із родичами і сестрою. Там те ж саме. Що се? Повмирали всі? Вийняв із кишені сірники, зачеркнув і підніс руки вгору. На печі щось закашляло.
— Хто там? — обізвався старий захриплий голос батька.— Хто прийшов?
— Я, тату, я — Юзько… вернув назад…— і з тими словами згасло маленьке світло. Він знов засвітив.
— Нема в вас свічки? — спитав.
— Є… є, от тут десь… Ти, Юзько!.. Коло мене… ходи ближче, ой боже, ти змилосердився, заки замкну очі…
Юзько домацався до вказаного місця й засвітив світло. Кістяк, запутаний у старі верітки й такі подушки, був батьком. Юзько підсунув лавку, став на неї, привітався й поміг старому сісти. Шкіра, й кості, і пара запалих очей указались Юзькові. Він був загартований війною, але, побачивши батька в такому стані, він затиснув уста.
— Чому ви самі? Слабі? Де мама, Санда, повмирали?
— Ні. В місті. Як прийшли москалі, то вони вивезли, що ліпше, в місто, як і багато так робили, а мене лишили. Мама лишила. Санда плакала, не хотіла самого лишити. Та ти знаєш маму. “Старому чоловікові,— казала,— нічого не зроблять, а дівчину не можна тут лишати, можуть збавити”. Та й пішли.
— І не вернули?
— Ні. Часом приходять. Заглянуть туди-сюди, зварять на днів кілька, спечуть хлібець та й вертають. Санда… вона більше мною піклується… а мама… вічно ховає… й жалує… та й сама вже подалася…
Павло перервав і хвилинку віддихав. Юзько ждав і слухав. Слова з грудей старого батька так тяжко добувалися з грудної глибини…
— Каже, щоб я сам собі варив, як інші, а я не можу. Давно не робив і тепер не можу. Лежу і жду. Часом прийде Ганна Миколина, зварить і знов відбігає.
— Миколи не покликали, тату?
— Покликали, але лише до роботи. Копав з другими окопи, а відтак вернув…
— А корови, коні є?
— Одна коровина й один кінь є в Миколи. Другі дві корови й коня забрали вороги, як відходили. Пішло і сліз за ними доста. З кожної майже хати забрали… Пішла гарна худоба наша, і плач удовиний і дітей за ним, лише смуток лишився. Ой!..
І старий заплакав.
— У кого мама в місті? — питав Юзько, скидаючи старий, замарганий військовий плащ із себе й оглядаючись по пустій хаті.
— В якоїсь своєї знакомої. Може, завтра прийдуть. Так там засиділися… як би там їх місце. Та, може, воно й добре так. Бог знає, мені вже все одно… Коби борше… Де Янко? Де-сь го лишив? Він недавно мені снився… Все ніби до хати заходить у білій сорочці і дверей назад не може віднайти. “Се недобре”,— кажу я, а мама каже: “Саме добре, він незабавки поверне, біле білля,— каже,— дорогу значить”. А я кажу: “Ой, дорога, де ж не дорога, але чи не на той світ?” Від тебе раз прийшло письмо, а від нього ні письма, ні знаку. Де він? Де мій Янцьо? Кажи, Юзьку… де мій Янцьо? Упав? Га? Кажи, ти старший! Га? Що кажеш?
— Я нічого не кажу. Що я знаю? Ми ж були кожний при іншім регіменті. Я при артилерії, він при піхоті. Що я знаю? Спитайте війну. Хто тепер що знає? Половина народу в землі, одна часть у полоні… одна, як я, жебраки або каліки…
— А може, впав і Янцьо? Бо Георгішин, що з ним разом злучився, казав, що коло Галича ще був живий… Але більше він не знає, бог знає. “Багато,— каже,— пішло відти на той світ…”
— Ей, “бог знає”… лиш та грудка, що на ній він упав, знає… і той, хто з нього мундир зняв, знає, а більше…— і Юзько вмовк.
На часок стало тихо в напівосвітленій хаті.
— Санду не сватав ніхто? — перебив нараз тишину Юзько іншим голосом, розгаздовуючися в хаті.
— Якийсь один іще сватав, але мама… ти знаєш…
— Землю всю орали?
— Не всю. Багато стояло облогом. Кулі обсівали її, сину, кров поливала, ворон плід збирав…
Юзько не обзивався.
І знов виростало мовчання в півтемній кімнаті, лиш чути було шолопання і ступання Юзька коло печі, доки не розгорівся вогонь у ній і не освітив ту частину хати, де була піч. За часок відбіг Юзько до брата по молоко, а старий Павло, зсунувшися з печі, почав ходити мов не своїми ногами по хаті і молитися. Що він робив се голосно — не замічав. Самота, яка його здебільшого окружала, виробила в нім той об’яв.
— Святий боже,— говорив і хрестився, звернувшися до вікна,— святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас. Та й я до тебе прийду… Янцю… та й я. Западе зима… осінь… уже зазирає в вікна… та й я прийду… Ти в землі…— шептав тепер півголосом, усе ніби молячись,— земля бере тіло, а господь душу… вони все в парі, земля й господь. Ая, синку, ая, Янцю, ая.
* * *
Два роки, на третій перейшло від того часу. Зоя й Санда вернули по повороті Юзька на все додому, і життя й господарка, як здавалось, пішли давнім ладом. Зоя докупила дещо худоби, і якось воно йшло, не застоювалося. Лиш за Янцем не успокоюється жаль у батька, підточує той жаль і матір, сидить він в обох них, і в серці сестри.
— Може, в полон попав,— потішає Юзько, хоч у душі не має великої віри на поворот брата, зачувши від кількох товаришів з його регіменту, що повернули, яка страшна різня була зараз на початку війни під Галичем і скільки гарних, хоробрих хлопців пропало й погинуло навіки.
— Може, й попав у полон, хто його знає… Як живий, то прийде, а як ні, то впав; або йому десь і добре, може, лишився в Росії.
Мати, батько вислухують мовчки, притакують синові, але в душі їх є місце, що від часу до часу, мов незагоєна рана, відкривається, і кров з неї капле. Як настає Великдень, мати пече паски й перепічки, і йде до церкви, і роззирається там уважно по всіх. Як побачить чи парубка, чи старшого, чи жінку, чи дівчину, молодицю бідну чи хлоп’ятко, що чим-небудь пригадувало б її помершого чи пропалого сина, витягає свою перепічку, бере дві-три крашанки й дає йому.
— За мого Янця,— каже й цілує того чи ту… в руку, а той, що бере, тої ж самої хвилини те ж саме робить: цілує її в руку… І не питає він, хто вона, й не питає вона, хто він, і розходяться. Так рік-річно. А його нема й нема… І доля, а може, й душа його в руках господніх, як і весь мир, і кожна мушка на сім світі, і усе на землі…
Юзько й Санда вкладали свою силу в землю. Тепер корова одна, а відтак і друга стояли, як давно, у стайні, а до одного коня найшлася пара, найшовся плуг і борона, найшлося й кілька овечок, і якось жилося. Юзько рідко коли співає при роботі, як було давно, а лиш посвистує. Часом і усміх давній поблискує на його лиці. А так то він поважний, рішучий і так сказати б командир. Із мамою часто свариться. Батько більше до нього горнеться, а Санда самітна. З мамою й вона часто сперечається. Від часу до часу Зоя щезає на день-два і знову вертається. Як її питають, не дуже й дивуючись, куди ходила каже: “В місто сповідатися і причащатися”.
Більш її не питають. Лиш Санда і, зокрема, й Юзько слідять мовчки за нею, особливо, де вона складає й заховує час од часу клуночки, добре й тісно позв’язувані. Льон платиться дорого, часом і збіжжя продається, а вона, як по-давньому, гроші сама відбирає, від людей і ховає. Ніхто з нею за те не спорить.
“Ховає, хай ховає — думає Санда,— нехай бере їх із собою і в землю, їй неначе все одно. За війни вона багато виділа, терпіла, зносила; й нарешті — боже! Що зробиш проти судженого? Як так, най буде й так. Хіба для неї одної доля темна?”
З Миколою і “козачкою” Зоя вже давно помирилася, приймає її в себе ласкаво й дозволяє собі руку цілувати. Два роки по весіллю, саме в воєнний час, зайшов Микола з Ганною, гарною й годною молодицею, малим хлоп’ятком, із дарунками: двома ситими курками й когутом, з медом і цукром, з пляшкою горілки й теплими словами,— відвідати осиротілу матір, що двох синів оддала війні й цісареві, а тепер із старим похиленим батьком… сама.
— Сама, сама, любі діти,— казала, захлипавши, Зоя й обтерла наборзі очі,— де вже не сама. Якби не Санда, то ми обоє з старим давно б у землю були запалися.
Та й помирилися. Рідко коли одні одних одвідують, бо робота між них уступає, виростає таким муром, що хіба в рік, або в два, або на великі свята, або на храму позволяє бачитися й більше про біду говорити.
Зоя “козачку” полюбила. День і ніч не знає “козачка” спочинку, заповнює скрині, комору, тче, пере, білить, розстелює полотна і щораз більшу здобуває пошану не лиш у тещі, але і в жінок господарів, і в цілім селі.
Така була “козачка”!
