* * *
Одного ранку, в серпні, зайшла до них одна своячка. Касандра Вергер, донька вбитого брата Зої і його нещасної померлої жінки Варвари. Вона була, як видно, сирота й немолода вже. Однісінький старший брат її помер у війні, а вона, з давніх літ у службі в місті, відвідувала часом тету Зою, одиноку родичку з батьківської сторони. І не так вона прив’язалася до тети Зої, як до Санди. Обидві щиро любилися й були чи не ровесниці, та й доля їх до передвійни була чи не однакова. Під час війни змінилося дещо в житті Касандри. Найшовся в неї хлопчик од “закордонного”. Гарний, міцний, із темним волоссям і білим личком. Зачувши про се, Зоя лиш знизала плечима.
— Треба їй того було? — спитала, звертаючись до чоловіка й Юзька.
— Та видко… що треба,— обізвався рівнодушно старий, мачаючи стиснену у жмені мамалигу в бриндзу.
Юзько усміхнувся. Санда не обзивалася. По її лиці перебігло щось чудне… мов жаль, мов вимушений усміх…
— Одним москалем буде більше…
— Або українцем,— сказав Юзько.
Ніхто не заговорив про те більше. Що кому до того? Кожний ховав своє у грудях, мав свого доволі.
* * *
Отож зайшла до них одного разу ота Касандра з своїм маленьким хлоп’ятком. Ненадовго. Вона була на службі в місті, де її тримали з малим п’ятилітнім хлопчиною й пустили тепер, на її просьбу, відвідати рідню на кілька днів.
Одної днини, наслідком того недовгого перебування в тети Зої, зчинилася така пригода. Старий Павло пішов У сусіднє містечко платити податки, набрати жінці “потайки” на спідницю, собі купити люльку, бо стара десь затряслася, і ще дещо інше до хати. Ввечір перед тим Санда розчинила хліб, уранці пішли заглянути до конопель, що недавно відвіз їх Юзько до “балти” коло ниви, де була вдолині і вгорі засіяна кукурудза, а Касандру виправили з худобою недалеко долини, де саме кукурудза вдалася слабше й земля була кваскувата, як казали; і на ній ріс, буяв там та не там падиволос. Поле те тяглося, як сказано, з долини вгору, де що два роки пишалася найкраща кукурудза, а то знов і білий хліб. Юзько, що мав того дня складати сіно в кориці на сіножаті на інше місце, вийшов і собі з дому.— Чи туди, чи куди-інде, не казав докладно.
Він останнім роком зчаста баламутив маму й не все бував там, як казав дома; особливо коли горіла в полі робота. Іноді, було, каже: йду туди й туди, чи жати, чи сапати, а вийде собі, де захоче. Він і іншим помагав, і своє робив — чи пізніше, чи в інший час,— дарма що ніколи нічого не подасть запізно, ні запізно не звезе додому. Крім Санди й тата, помагали йому в господарській роботі й інші. Так воно було й сим разом. Сіно лежало згромаджене та ждало його руки, та не в копицях, а на землі.
Оглянувши коноплі, чи не час би їх, може, вибирати з води й звезти додому, Санда почула, що її наче невидима сила тягне вибігти вгору, побачити, що там діялося. Давно там не була, ще як перший раз, а відтак і другий, сапала і підгортала кукурудзу, а потім як іноді носила Юзькові харч. Юзько, бувало, все завертає її:
— Тут я сам буду сапати, чого тобі тут? Пильнуй ліпше худоби, я за той час тут більше прироблю, ніж коло худоби, як буду її пасти. Краще оставайся в долині, як хочеш уже сапати, або, як кажу, при худобі, а на горі буду я.
Сьогодні їй прийшла охота поглянути на кукурудзу й на горі. В долині вона була трохи слаба. Тут вона мала б належати Юзькові, на горі — їм. Стала на хвилинку і ще роздумувала. На горі було поле ліпше, отже, й кукурудза, може, і краща вдалася. Вона дивилась задумано вгору. Звідти, думала, побачить і Юзька на сіножаті. Коли ж хотіла поступити далі, перебіг їй заєць близько перед ногами впоперек стежки. Вона прокинулася. Агій! Аж злякалася. Та й справдешній уже заєць. Кількома скоками перебіг їй доріжчину. Чисто, як блискавка. “Недобре поведеться їй”,— сказав їй внутрішній голос, бо се був важний і давній на “правді” заснований забобон, що кому заєць перебіжить дорогу, то йому зле поведеться. Сплюнула й усміхнулася.
Що їй могло тут притрафитись? Вона перебігла думками всі можливості лиха й не найшла його. Їй мов камінь із грудей упав. І тут нараз причувся їй ніби свист Юзька. Свист устав, але ненадовго. Повітрям залунав його гарний, ще кращий, як давніше, голос:
Ой не ходи, білявая, горою за мною,
Бо ти видиш, що я воджу дев’ять за собою:
Одна зварить, друга спече, а третя помиє,
А четверта хустки пере, а п’ята обшиє;
У шостої вечеряю, в сьомої ночую,
Восьму люблю та голублю, з дев’ятов жартую.
Зорі ж мене зазоріли на високій горі,
Вечір мене та й захопив в дівчини в коморі…
Санда всміхнулася вдруге.
“Се Юзько, мабуть, до своєї дівчини,— подумала,— добре, що він там, а може, й вона там, та “мала”, як він її іноді називав, а якої мама так не любить і раз за разом то “печерицею”, то “макітрою” охрещує, бо вже надто дрібна вдалася; а то й “дзявкою” через її спів. Вона, де б не була, де б не опинилася, не могла здержати, щоб не заспівати. Може, обоє зійшлися тут? Але ні. Юзько до всіх так, і всі дівчата до нього прихильні. Його тяжко було вдержати, щоб аж женився, хоча він не раз, розгнівавшись через що на маму та висварившися з нею, грозить, що відділиться, “як Микола”, й покине всіх, тоді побачать усі, хто такий Юзько.
Санда постояла ще часок, розгадувала, але далі схопилася і жваво пішла вгору. Нараз у поблизькості її задзвенів ясний, як дзвінок, дівочий спів і прикував її відразу до місця. Санда стала знов і почала слухати.
Куди були луги, луги, а тепер долини.
Куди були люди добрі, а тепер вороги.
“Ой вороги, вороженьки, чо ворогуєте
Та й на мене, молодую, чари готуєте?
Ой вороги, вороженьки, я вас ся не бою,
Бо я носю за поясом зелененьку тою;
А я тою розмолочу, дам ворогам пити,
Кого схочу, розволочу, не буду любити — у-х!”
Коли спів замовк, Санда зачула за собою шелест. Оглянулася. Попри неї шуркнула, мов серна, дрібна дівоча постать. Заблиснула їй великими, чорними, майже циганськими очима в лице й подалася геть, ніби поплила, розділюючи кукурудзу руками, вдолину і щезла.
— Любляться,— сказала уголос Санда й ухопилася за серце. І начеб хто в ту мить руку від тіла відрубав, і вона мало що не крикнула уголос із болю.
“І Юзько, й Юзько… Вона до нього приходила, прибігала. Тут на горі сходилися. Там мала царинка і згори видко, як хто йде вгору. Можна і сховатись. От-то? А вдає…” Санду вхопила лють і обняв жаль за братом. “І він… і він…— гадає собі вона, і сльози тиснуться до очей.— Лиш вона одна, як сирота, блукає. Тягарі носить… ех! Та й ще кого любить Юзько? Юзько! Ту малу ящірку!” І в ній прокидається почуття не то жалю до брата, не то ревнивість, не то ненависть. От-то!.. Недурно заєць дорогу перебіг. І Санда кривить уста. Се також “заєць”.
“Але нічого”,— порішає вона і йде, наче сею хвилиною здобула щось велике, поважне, йде з якоюсь певністю сміливо вгору.
Йде й поводить очима по кукурудзі. Водить з любов’ю й несвідомо. Підносить руку, гладить її, ніби вкладає все тепло своєї душі в сю високу струнку рослину.
“Яка вона тут, на горі, гарна,— говорить у ній думка.— Прядиво з шулька вже темне, схиляється, й можна до неї забиратися жати хоч би й сьогодні”. Вона щось шепче, приповідає дівчині, тайком… тайком… Тут заколишеться, там пошелестить, а листя її лукувате змійкою з стрункого бадилля спадає, вже золоте, вже дозріле. Санда йде вгору, нараз стає. Перед нею Юзько. Що він робить!
— Юзьку! Що ти робиш? — скрикнула.— Тут, на горі, наша кукурудза… Чого ти її жнеш? Нехай би ще дозрівала… Та ще якби твоя… але ні! Мама казала, що се буде її й моя, а ти…— і їй стала блиском його дівчина перед душею, що її бачила недавно перед собою. Вона винна! “Ящірка”,— прокинулось їй миттю в душі. І жаль, і лють спалахнули їй нараз у грудях, ба ні… розірвали її.— Злодій! — крикнула з люті, побачивши пишну кукурудзу рядком, мов мерців, зжату на землі.— Крадькома перед нами жне… Зло-дій!.. Кинь зараз!..
Він став перед нею.
— Мені хочеться! — сказав.— А ти йди відси, бо буду бити. Досі працював я для вас… тепер роблю для себе. Марш звідси!
В Санди щось заворушилося з найглибшої глибини й підійшло аж до горла.
— Крадеш, не працюючи! — крикнула, може, перший раз у житті з нечуваним гнівом.— Крадеш! Тепер я вже не така дурна, як давно… я вже не та Санда, я прийшла вже до розуму, злодію… Мо-ой!
— Краду? — спитав і приступив іще ближче.— Краду, Сандо, тебе обкрадаю?
Він усміхнувся й нa хвилинку показав із одного боку уст свої білі зуби, й очі потопив у неї. І в ту ж мить він ударив її так сильно в лице, що вона захиталася, з зойком зсунулася на землю, з її носа пішла кров — і вона заридала.
— Чекай, чекай! — заголосила.— Піду я додому… піду я додому, чекай!
— Я чекаю,— сказав він і, обернувшись, забрався знов до своєї праці.
Плачучи, з голосним наріканням, збігла Санда вдолину. По дорозі стрінула Касандру, що завертала вже товар із пасовиська.
— Так, та й так,— оповідала з жалем, втираючи кров і сльози.— Ади, Касандро, аби-сь знала — рідний брат. Не доста, що краде, та ще й побиває. Ти не маєш нікого,— казала схлипуючи,— але хоч ніхто з тебе і кров не випиває. А я… на всі боки…— і знов гірко заридала.
Касандра успокоювала її, і обидві майже бігом вернули додому. Дома Санда вибухла новим плачем.
— Я би лиш хотіла знати, мамо, за що мене Юзько бив,— хлипала вона.— За що він мене бив… Чи так се має бути?
Зоя каменем стала. Вона саме внесла в хату перед піч дрова і стояла саме з ними на руках.
— Та-а-к? — скричала.— Зжав уже, крав? Сандо, до суду, ходім до суду! — і з тими словами гримнула полінами перед піч.— За-раз до суду.
Санда оглянулася. її очі впали на корито з тістом на хліб, що ждало руки, щоб його виробила.
— Хліб, мамо,— закинула і якось борзо почала витирати лице й очі втиральником, умочивши його швидко в зимну воду.
— До суду, кажу! Що там тісто! Жав кукурудзу, яким правом?
— І дав поличник, мамо. Коби хоч був не бив!
— Крав, кажеш, Сандо? — повторяла гостро, різко розмахуючи руками та бігаючи по кухні.— До суду! Зараз… зараз ходім!
Але тісто, хліб, мамо, його треба виробити, а як ні, бодай перемісити, вже й так перекисло. Чого з ним так спізнилися? Якби я так, ви б…— і урвала.
Зоя станула перед Касандрою.
— Вмієш хліб пекти?
— Вмію, але… з петльованої муки; з разової не знаю, чи вдам. Давно не пекла,— відповіла несміливо Касандра.
— Я перемішу ще борзо тісто, мамо.
— Лиши! Біжім до суду, щоб не спізнилися. А Касандра…— й не договорила.
Як стояли, так вибігли. Зоя з підтиканою з одного боку спідницею, з недбало закиненою на голову хусткою; Санда так само розхристана, з носом, як опісля оповідала, удвоє грубшим, бо спух від поличника, і так погнали обидві вони. Недалеко було те містечко, куди бігли, щоб “не спізнитися”, де був суд, податковий уряд, невеличка пошта, аптека, цирульник-голяр і кілька крамниць.
Добігли.
В Зої з надто енергійних рухів голови хустка зсунулася на одне вухо забагато, Санда ж натягнула свою глибоко на очі, бо соромилася, що в неї заплакані очі, і тим-то з її лиця видко було лиш один великий ніс.
В суді не було багато партій. Швидко припустили й їх. Санду опустила енергія, десь і біль загубився, лиш мати ввійшла гостро, різко, як конопля.
— Яка в вас справа? — спитав суддя, молодий іще чоловік, і вигребуще вп’ялив свої блакитні очі на жінок.
— Так і так,— оповідала Зоя живо, голосно, мов здавала воєнний рапорт,— жав кукурудзу… крав… як мерці лежали,— каже вона.
— Хто? — спитав суддя.
— Вона, Санда, оця донька моя. Вона лише одна в мене.
— І далі…
— Так і так, пане судіє,— оповідала й пояснювала.— Крав, та й ще й ударив.
— Хто?
— Таж мій син, Юзько, без мого дозволу!
