— Бив чи крав?..— питає спокійнісінько суддя.
— Крав, паноньку, крав, та й бив. Юзько… то великий лайдак. Сам каже. Де може, збитки робить.
— Скільки йому років?
— Тридцять і три, без одного…
— Він має вже своє окреме від вас поле?
— Ні. Ще йому не відділили.
— Хто?
— Я й мій чоловік.
— А хто те поле обробляє, де він жав кукурудзу?
— Та… він. Так. Він і Санда. Але більше він. У війну вже сама орала, й паринувала, й волочила, й… але відколи він вернув…
— Давно вернув?
— Далі буде три роки.
— І відтоді все працює коло вас?
— Все.
— То ви хочете, щоб його вкарати? — спитав суддя і звернувся до Санди, що мовчала й дивилася в землю.
— Так. Але… він… мені брат.
— Се трудно змінити,— сказав молодий суддя й задивився на Сандин грубий ніс.— І часто він такий для вас, поривається до бійки?
— Ні. Се він так перший раз. Йому щось сталося…
— Він де?
— Там, дома, на полі… жне далі…
— Підіть до жандармерії й дайте насамперед там знати. Відтак зачуємо, що він скаже… і… вкараємо відповідно…
— І ви за тим? — звернувся з запитом до Зої.— Він ваш син?
— Мій син. Один, старший від нього — Микольцьо, пішов перед війною від нас, самий газдує, наймолодший Янцьо… впав у війні… лиш оцей Юзько, що вернувся з війни, є ще в нас дома.
Суддя знову звернувся до Санди. Йому видалося з виразу лиця в тій хвилині, що вона має щось на серці, але не насмілюється сказати.
— Ну, як же ж там… дівчино, як ви рішилися? — спитав із однаковим супокоєм, удивлюючися в неї вигребуще.
— Я собі гадаю,— сказала вона вже сміливіше,— що ліпше, аби брат був чужий…
По лиці судді перебігло щось, що нагадувало усміх, а то і співчуття. Не промовивши ще ані слова, він звернувся до Зої. Його очі стрінулися з її поглядом блискучим, свідомим і рішучим.
— І я так гадаю,— сказала Зоя.— Правда, що вдарив. Ударив, лайдак, та й не раз і мені збитки робив… але се мій син.
— Як хочете, зробіть, як я вам казав. Замельдуйте насамперед до жандармерії, що він бив… а там далі піде вже своєю дорогою. Не журіться.
— Я зроду не ходила до жандармів,— сказала Санда,— й тепер не піду.
— І я ні! — повторила мати.— Я на старість теж не піду. Ще би що?
— Та й ще й на брата! — додала Санда, втираючи сльози, що нараз наплили на очі.
— А мені ані в голові! — додала звисока Зоя і, звертаючися до судді, вклонилася покірно, майже до колін, і сказала: — Перепрошаємо пана судію й його ласку… перепрошаємо, ми вже сказали й підемо, бо дома лишили тісто в кориті.
Санда й собі уклонилася, закриваючи руками спухлу щоку, й обидві вийшли. Зоя наперед із піднесеною головою, Санда ззаду, два кроки за нею.
— Ходім додому, мамо! — сказала Санда перша.— Може, вже й тато вернув… та й тісто!!! — майже скрикнула.
— Тісто,— повторила Зоя, зрівнюючи свій крок із доньчиним. Обидві бігли коли не скоріше тепер назад, ніж перед до суду. Гадка про тісто в кориті гнала їх, мов фурією. Борше, як загадали, вернулися. Аж повпрівали.
* * *
У хаті було пусто. Старого Павла не було, перекисле тісто вилилося з корита й, запавшися, стало. Касандра не торкалася його. Побоюючись, що не зробить із нього вже нічого, кинула його й зайнялася іншою роботою. Упоравшися з худобою, цюкала ріщя на вогонь. Здалека, взявши добрий сніп кукурудзи на плечі, прямував до хати Юзько.
Санда прожогом кинулась до тіста, щоб його перемісити і бодай увечір спекти хліб, та щоб мука не змарнувалася. Зоя залізла до комори шукати межи гладунами відповідного кисляку на вечерю. Думала й гнівалася в душі на Санду й на себе.
Перед хатою Юзько став. Побачивши Касандру, що цюкала ріщя й саме набирала його на руки, щоб занести до кухні варити вечерю, він кинув недалеко призьби снопом на землю і сказав:
— Я приніс сніп зжатої кукурудзи на пробу. Завтра-позавтра, може, звезу решту. На горі геть дозріла, треба злупити, висушити, і я вжорню. Старої муки й так уже небагато. Тато дома?
— Ні, лиш мама й Санда; йже вернули.
— Звідки?
— Звідти і звідти,— викладала півголосом Юзькові Касандра, кидаючи лякливо очима до вікна, чи не бачить і не чує її Зоя. Вона її потрохи боялася.
— Агій! — сказав і плюнув Юзько.— Та й працюй тут на них. Санда на мене “злодієм” напала, а мама, ну, звичайно, як мама. Але раз і я зроблю сьому кінець. Не на те я тяжко працюю вже третій рік, відколи вернув з війни, щоб не мав права збирати сам з поля, що засію й оброблю. Щоб не мав права і спродати дещо та купити собі хоч яку-таку дранку на плечі. А мене злодієм зробили? Га? Най ведуть суд на мене! — казав голосно, погрожуючи п’ястуком.— Та най докажуть, що я марную те, що на їх землі заробляю. В війні чотири роки цісареві вірно служив. Краденого, що чорне за нігтем, з собою не приніс. І я в них злодій?.. Та й Санда… Ади… сс..! — і скінчив майже свистом: — Панна Санда…
— Тобі не треба було її бити,— впімнулася тут збіджена службами Касандра.— Ти знаєш, які її гаразди.
— Аг-га! — кликнув тут Юзько.— Мама вислала на шпигунство за мною. Тепер я вже знаю, Сандо! — гукнув нараз, звернувшись живо до вікна.— Сандо, ходи-но, най я з тобою обрахуюсь.
Але Санді й не в голові було тепер до “обрахунку”. Затопивши жадібно майже по лікті руки в тісто в кориті, місила його так завзято, що і святий не був би відірвав її від нього.
— Ага, вона місить хліб, і щастя твоє, а то… гей— гей, дівко! Я був на війні… мені нічого не страшно, ні крик мамин, ні твій лемент, ні нічо. Як завтра покину вас, то буде добре. А тепер зле.
З тими словами увійшов у хату. Заглянувши в піч, чи не було чого повечеряти, він зайшов до комори, де все ще стояла мати за горшками, краяла солонину, набирала муки на кулешу і уважно прислухалася Юзьковій бесіді надворі.
— Давайте їсти, мамо! — сказав гостро.— Я голодний, як пес, вижав майже півзагону кукурудзи сам-один на горі, то й варто, може, га?
Се “га” дзвеніло зачіпливо.
— А тим часом ви з Сандою, чую, пошпацирували собі вдвох до міста в суд на мене. Най буде так,— сказав і взявся попід боки.— Мені й так уже тої господарки з вами забагато. Роби так — зле. Роби інак — зле. А береш що — кажуть: “Лиши”,— а лишаєш — кажуть: “Бери”. А візьму — кричать: “Украв”. Раз і я зроблю тому кінець. Зробив Микола, зроблю й я. Чого мені ще чекати? Давайте їсти, бо я по вечері йду.
— Куди тобі? — спитала глухо, ображено мама.
— Куди мені хочеться. Я не питав, як ви були молоді, куди ви ходили…
— Що на тебе налізло сьогодні, мой? — скрикнула тут же Зоя, виходячи з комори, несучи в руках, що треба, та минаючи його, наче його не було й наче нікуди не ходила, нічого не знала.
— Налізла на мене гадка, мамо, як жав кукурудзу, женитися сеї осені, посватати Журавлишину Аничку, ту саму, що то ви її так любите. Ми саме сьогодні вмовилися з нею, бо я вже давно її люблю. Поберемося. Я небавом старостів до неї шлю. Саме потім, як ми розійшлися, прийшла Санда, та моя сестра Сандочка, і грим та хляп мені в лице, що я злодій. А я від досвіта жав та й жав… щоб свіжої мамалиги вам і собі злагодити. От що!
Мати перехилилася до нього, мов голодна вовчиця, і її очі страшно заіскрилися.
— Що ти кажеш, що? — вибовтнула.— Тоте насіння, пустоту тоту, що з своєю мамою в війні офіцерам обіди варила? Що ти кажеш, дурню, що?.. Але…— тут вона ввірвала, побілівши по самі уста. В руках мала горнець, а верх нього миску з сиром, і мусила стриматись, щоб не впав.
— Кажу,— відповів Юзько сухо.
— Що кажеш? — скричала, ставлячи все в кухні на стіл.
Санда з дива і чуда аж руки з тіста вибрала та й отворила рот, їй тридцять до кінця доходило.
— Кажу, що беру собі жінку сеї осені, і що вас невістка по той бік хати жде, от що! — додав із притиском і кивнув бородою до протилежної хати, до так званої великої, де ховалися “найбільші маєтки” Зоїні.— Тепер знаєте!
Зої почервоніло в очах.
— Здурів! — сказала поперед себе впалим голосом.
— Журавку Аничку посватаю. Ту саму, що ви її так любите. Ту маленьку, чорняву…— і Юзько усміхнувся.
— На-а!
Не міг сказати нічого гіршого.
Санда перестала місити тісто й не обзивалася. Зоя підняла руку вгору.
— Юзьку! — сказала, опершися коло стола так, що видалася у своїй худощавості вищою.— Одно пам’ятай, що я скажу: заки ви ввійдете до церкви, я одному з вас розіб’ю голову. Або тобі, або їй. Пам’ятай. Щоб ти посватав таку пустоту? Я ціле своє життя тяжко працювала з татом на тебе, щоб відтак моє добро розволікувала пустота? Вже її мама була добра, як казали, хоч і вийшла пізніше за двірника, а вона ще ліпша!
— Вона одніська дитина у своєї мами,— відказав Юзько поважно,— та й не все має бути по вашій волі. Та й ви кажете, мамо, що працювали ціле своє життя. Воно ще не ціле. Та й батько мав більшу пайку поля, як ви, коли побиралися; а тепер, як ви кажете, “працювали” — то працювали руками і своїх дітей. Руками трьох синів і одної доньки. Доки ви гадаєте нас волами коло себе тримати? Та й воли, як голодні, рикають. Вже-сьте стали, як сушений гриб, пальці ваші покривилися, а ви все загарбуєте ними, все скупуєте. Ви почорніли, мамо, з хапчивості перед вашими дітьми й марнієте, зближаєтеся до гробу… не зі злиднів, мамо, і з біди та праці… як другі, а зо страху, мамо, що вам замало всього. Хто вас не знав!.. Хапайте й далі, мамо, хапайте, не випускайте. Гадаєте, з собою все на другий світ забрати?.. Гей-гей, я вас не боюся. Був на війні, мамо, не таке видів, як ваш кулак. Не таке чув, як ваш крик. Схочете одному з нас голову розбити? Розбивайте, Я не боюся. Ані раз я вас не боюся, ані моя Аничка. Вас ціле село знає. Вашу вечерю сховайте собі, я й деінде її знайду. Їжте собі самі. Та й ти, Сандо! — сказав, обернувся й пішов.
Він ішов скорим кроком назустріч батькові. Здибавшись саме посередині дороги, син завів батька до невидної корчми край дороги, і там обидва спочивали.
Випивши по чарці та закусивши, вони вертали удвох додому. Пізно вернули. В хаті було вже світло погашене. Коли батько входив у хату, горблячись у низьких дверях, і син йому все розказав, він сказав:
— Так, сину!
І розійшлися.
