* * *
Кілька день по тім був відпуст у Ч., і Зоя вибралася до нього з Сандою — пішли туди. А Юзько забрав батька на злагоджену фіру, обидва посідали й поїхали до недалекого містечка С., куди ходила Зоя з донькою до суду, і тут Павло записав на вічність своєму середущому синові чотири фальчі найкращого свого поля.
Се було з початком вересня й перед якоюсь неділею. Зоя знала вже, що батько відділив синові кілька фальчів поля й записав йому навіки, тоді як вона була на відпусті.
— Підмовив старого лис, нічо, лиш підмовив, ото опришок! Боже, скарай його…— відказувала, куди ходила, і втирала мовчки сльози. Нічого було діяти. Вже сталося й не відстанеться. Та й на що воно здалося? Коли нападала на чоловіка, чого поспішився з розділом землі, він сказав:
— Стільки, що мені буде потрібно на той другий світ, я буду мати.
Вона з погордою і спідлоба дивилась мовчки на нього при тих словах.
— Ая, жінко, яму, яму я буду мати. Хто з нас ос— тане тут, хіба що ти.
Вона підтикала спідницю з одного боку по-дівоцьки, як була звикла се робити роздразнена, і вийшла енергічно з хати.
— Хоч говори, хоч грими, хоч блискай, а він усе той самий…
Як сказано, се було з початком вересня й перед одною неділею. Санда з батьком поралися коло садовини, а Зоя біля стіни та, обводячи великим, закупленим у місті пензлем сивою фарбою (змішане вапно з глеем) вікна, наново завела суперечку з Юзьком за його женячку, що сидів недалеко хати й щось майстрував коло плуга. Робила вона се вже кілька разів і найрадіш тоді, коли ні чоловіка, ні Санди не було межи ними,— пробувала свого любимця прихилити на свій бік, але се їй не вдавалося.
— Коби хоч маєток мала, вже би-м умовкла. А то ні маєтку, ні слави, лиш язики, як ті праники, де б не стали, обмовляють. Але я їх ще розуму навчу, проповім, що треба, чого ще від нікого не чули. Ще вони не знають, хто Жмути. Якби стара та молода чесні,— не приймали би самі дві жіночі душі мужчин у хату.
— Дивіться, щоб не спізнили, коли вже таку охоту маєте,— кепкував собі син, позираючи від часу до часу на матір та усміхаючись.
— Гадаєш, боюся?
— Та де гадаю! Де мені гадати про таке. Я вас добре знаю. Лиш дивіться, щоб не пішов сміх про вас селом. Вже й так вас називають “вовчицею”.
Зою мов змій тим словом уколов. Вона прокинулася.
— Так кажуть на мене?
— Так,— сказав Юзько, прибиваючи далі клевцем цвях до плуга.
Зоя не отворила більш уст. Кінчала роботу надзвичайно швидкими рухами, сквапно збиралася кудись відходити. Сонце саме клонилося до заходу і скрізь панував якийсь спокій закінчення.
— Вам куди, мамо?
— Куди треба.
— То не гайтесь.
Вона станула, підкинувши бистро голову.
— Або що?
— Бо часу шкода. Завтра неділя, краще йдіть завтра.
— Я сьогодні мушу.
— Ага… аби не спізнитися, мамо, правда? — спитав, звертаючи до неї голову через плечі, й усміхнувся.— Аби не втекло?
— Так, так. Аби не втекло… Аби-сь знав, аби не втекло! — і з тими словами вже кудись щезла з його очей за ворітьми.
Юзько клепав далі, а Зоя, підбігши до будучої своєї свахи Журавлихи, що ясила десь там, мов цигани, на кінці села (хоча, по правді, зовсім не на кінці), стала коло порога хати і, вчепившися обома руками одвірка, кликнула наказовим голосом досередини:
— Ви дома, кумо Єлено?
— Ая! А вам що, Зоє? Ввійдіть у хату! — зачувся привітливий голос ізсередини, і в вікні показалася голова старої Журавлихи.— Боїтеся “межу” переступити? Дуже давно не були. Не бійтеся. Входіть сміливіше. В мене свіжий хлібець, слава богу, вже з нового, кислячок не согірший.
— Ая,— відповідала однаково гострим, на одну октаву піднесеним голосом Зоя.— Гадаєте, я лишила роботу? А, гадаєте, на кого? На мого Юзька? Гай-гай, та й прийшла посьорбати вашого кислячку або погризти вашого нового хлібця, так як би в мене ні одного, ні другого не було? Я прийшла вам сказати, аби-сьте собі коштів та видатків на весілля не робили, бо я свого Юзька за вашу “печерицю” не дам! Ой бігме, не дам, аби-м так жива додому не дійшла, що не дам. Мені не треба макітри в хаті, аби-сьте се собі затямили!
Мати названої макітрою, що так само була тоді обхляпана вапном, як її гостя, що недавно що лиш кинула з рук пензель і щітку, як і інші газдині сьогодні, скочила, мов роз’юшена квочка, вилетіла з криком з кімнати і станула перед Зоєю.
— “Макітри” не потребуєте, “печериці”? Я знаю, що ви її так охрестили, бідну сироту, осоромили. Так? — сказала, потираючи обома руками свою сиву голову, обвиту рушником, та зсуваючи тими дикими рухами кирпу під рушником зі свого місця, що надало старій жінці комічний вигляд.— Ото я тим згризлася! — пищала, кидаючись на всі боки.— Ото я з жалю почорніла, аж плачу та сльози втираю. Ваш Юзько має вже гроші на горілку, вже і бочка пива замовлена в Янкеля,— додала, збиваючи злорадно п’ястуки докупи,— завтра вийде перша заповідь. А ви кажете, Юзько не візьме моєї Анички? Вашими кіньми перевезе “дзестру” [Дзестра — віно, придане (рум.)] моєї доньки до вашої хати… коли моя донька схоче жити з вами в одній хаті. Вашими кіньми! А ви кажете — не візьме? Ви не допустите? Ви-и-и?
Вона перебігла голосом цілу шкалу.
— Овва! — сказала, підскочила, як ворона, хоч і яка була стара, й обкрутилася веретеном на одній нозі. Ображена, сипала всі оці слова так швидко, що Зої не стало й шпильку місця, щоб усунути між слова противниці хоч би одне яке з тих слів, що вуглем горіли на її язиці.
Вона вмовкла. Вона відчула нараз, що щось подавалося, що щось важило на противний бік. Вона віддихала важко. Затиснула зуби та пронизувала противницю страшними очима.
— Ви старша від мене жінка,— тягла далі роз’юшена мати будучої невістки, станувши рівно проти високої “куми” й підсуваючи вище підсукані рукави, мов гладіатор.— Ви старші, Зоє, але, як мені стане вашого язика забагато, то будемо правуватися. Ой, будемо. Але не в суді! Як ви мою дитину кривдите та визиваєте, та я вашу хату, хоч ви в ній позачіплювали на вікнах панські білі шмати, так їй понаставлюю на все село червоні знаки. Печатку, що будуть обминати “вовчиху” з її Сандою, що їй відхочеться визивати “макітри” та “печериці”. От так! А ваш Юзько таки візьме мою дитину. Таки візьме, бо ми вас, кумко-любко, не боїмося!
Сього було для Зої вже забагато.
— А я кажу, що не візьме. Раз я мама, так і мама. Хто скаже, що не мама?
— А я не мама? — спищала і знову підскочила худощава і дрібна, як воробець, Журавлиха.— На таке я вже піду й до суду, бо…— і ввірвала, бо в ту ж мить наче в хоромах потемніло, із-за плечей Зої вказалася, мов із землі виросла, висока, струнка постать Юзька. Він, як злорадний демон, усміхаючись, отворив широко обійми й обняв матір, що, мов заворожена, стояла в однаковій позиції, держачись за одвірки й перехиляючись до Журавлихи, що вертілась сюди та туди, мов веретено, й лютувала перед нею.
Юзько вхопив іззаду, мов у залізо, материні руки у свої сильні п’ястуки й, низько перехиляючись головою почерез її плечі аж до її лиця щокою об її щоку, спитав, усе ще усміхнений, майже засичав у її вухо:
— Ви ще тут, мамко? Я вас скорше сподівався.
Зоя кинулася взад, ударяючися сильно о синові груди, мов змією вкушена. Вона опам’яталася швидко, вирвала свої руки з рук сина й, відступаючи кроком узад поза поріг, сказала так само з усміхом:
— Я тут. А ти чого тут?
— Почуєте.
Недбалим рухом підсунув капелюх трохи на бік голови, глянув на неї своїми зеленкуватими очима з відтінком демонізму, з виразом якогось внутрішнього вдоволення та з глумом сказав:
— Вас, бачу, мамко, тут цілком не треба. Біжіть додому. Хтось до вас закрався. Я покінчив свою роботу й пішов до тата та до Санди в сад. А хтось тим часом закрався, кажу, до хати, побачив, що газдині, тата й мене нема, зірвав з жердки з великої кімнати, найкращий килим. Санда голосить на всю хату, тато мовчить. Я ходив на село до двірника й оповів, що сталося. Обіцяв, що буде перешукувати й віддасть, як найде, та чи найде, хто знає. Вертайте й не гайтеся тут, а я також небавом піду за вами…
Зоя на ту вістку неначе на хвилину захиталася. На мить притиснула руку до чола, мов туди вдарила їй уся кров і хотіла розсадити чоло. Відтак диким поглядом глянула на сина і знов повернулась до противниці.
— Я йду,— сказала беззвучним голосом,— але ви не гадайте, що я не наберу каміння в полу, як ваша “макітра” поволоче мого сина до шлюбу, та не лопну їй у голову. Не гадайте! Зоя Жмут не така дурна, як ви розумні, а свого сина, свого Юзя, я не дам. Раз не дам, і другий, і третій не дам! Ні-і! — скричала, як божевільна.
“Макітрина” мати хотіла щось відповісти, але було вже запізно. Мов фурія гнана, полетіла Зоя додому: може, хоч там урятує втрату, може, хоч там, бо тут…
І сама не знала, як її ноги несли. Її били громи один за другим. Господи, за що все се?
І Зоя вибухла тяжким риданням…
* * *
Два дні перед весіллям Зоїного любимця Юзько скликав потайки невеличку нараду. Зібралися найліпші його камрати: дехто з війни, що осталися, як він, живі, дехто з позавоєнних часів, молодший од нього.
— Хлопці! — казав зворушеним, низьким голосом.— Ви знаєте, бо й усе село знає, що моя мати не хоче, аби я брав Аничку Журавку. Вона грозила їй, та з тим і мені, що обкидає нас камінням, як будемо їхати до церкви вінчатися. Я не можу вволити її волю й пустити з дівчини сміх. Вона мені до вподоби, і я їй до вподоби. В війні я тримав цісареві присягу, служив вірно, де б і не треба було, сповняв усі розкази офіцерів, робив, де що кому обіцяв,— раз був вояк! А чи нарешті мені знеславити дівчину, що ні мені, ні нікому з моєї родини зла не зробила? Ні. Мама знає своє, а я своє. Коли будемо їхати до церкви, ба ще раніш перед тим, то так, знаєте, несподівано по-вояцьки тайком, тайком із землі виростіть, обступіть хату й вартуйте. Коло дверей троє, коло кожного вікна по двоє і так стійте так довго, доки з церкви додому не вернемо. Коли зачуєте коло дверей голос батька, отворіть настільки, щоб вийшов. Ми вмовилися з ним. Я на нього буду ждати перед від’їздом до вінчання коло містка з фірою. Як вийде сестра, отворіть двері. Вона прийде до церкви, я знаю, а звідти я її заберу з батьком до Журавків. А як схоче вийти мати, ви її не пускайте. Я не хочу крові на своїм весіллі, бачив я її вже доста у своїм житті, мені й без того тяжко…
І замовк.
— І з Миколою не було ліпше,— обізвався один із камратів.
— Юзько тепер її мізинчик! — сказав другий.
— Вона його все ліпше любила,— замітив третій.
— Будемо вартувати. Треба, то й треба. Хто і гадав: своїми грудьми плекала, а кров’ю до весілля загрожує,— докінчив четвертий.
— Се все війна тому винна, товаришу,-сказав п’ятий.
— Війна, брате…
— Ні, вона все така страшна була…
Юзько мовчав. За якусь хвилину задуми обізвався:
— Килим, що я недавно забрав з дому, як мати з старою Журавлихою сварилася за мене, треба віддати назад. Щоб розлучити обох, я сказав тоді мамі, що його хтось украв, щоб тим завернути її найскорше назад додому. Той килим треба завтра віднести до нашої хати, сказати, що віднайшовся, і передати мамі. Я сам, як знаєте, маю багато роботи на всі боки, і мені не до тих жартів. З мамою, я знаю, не побачусь, ще хіба завтра зрання, а там аж по весіллю. Вважайте, щоб усе вийшло гаразд.
