Ольга Кобилянська – Земля

— Ей боже, Ілійко, а вам що такого? — кликнула з переляком Марійка, приступаючи близько до хлопця.— Що вам Домніка винна?

— Що вона мені винна? — відповів він, підводячи голову вгору.— Вона з мене сміх пустила! Я сватав її, а вона мене відкинула! Тепер з мене всі сміються!

При тих словах упустив голову наново на руки й розревівся вголос.

Марійка мовчала хвилю, дивлячись поважно на хлопця, а відтак сіла недалеко нього на стілець і задумалася.

Ся справа зайняла її.

Ілія був сиротою. Не дуже вже молодий, хоч молодший від Домніки, і не дуже-то мудрий. У війську не служив, бо не взяли його. Мав два морги поля. Був усе у службі і наскладав трохи грошей, не був пияк і не крав, і як роздумати, то був зовсім порядний парубок.

Розуму не було в нього дуже багато, але в якого чоловіка пребагате розуму, в того не все жінці дуже добре. Сам не знає, чого від жінки вимагати. Вона любила Домніку і була б їй усього добра рада, як рідній сестрі. Відчула, що їй припала в оцій справі якась діяльність, і що на цілу справу не можна було не зважати.

— Коли ви сватали Домнічку, Іліе? — спитала поважно, присуваючись ближче до хлопця, забувши зовсім справу, в якій, властиво, прийшла.

— Сьогодні зрання! — відповів хлопець.— Вона розсміялася мені в лице та сказала, що не наїлася дурних грибів, аби піти за мене. Прошу вас, лелічко Маріє,— додав він щиро,— що я за дурень? Якби я був дурний, то мене б ніхто не тримав на службі. Тут я вже більше як рік у службі, і не лише тут, я служив деінше. У панотця. Там мав я весь товар під собою. Я склав собі грошей, маю гарні речі, два кожухи, два сердаки, я хочу собі хату поставити, а вона мені каже: “Іди, дурню, йди! Я ще не наїлася дурних грибів, аби за тебе піти! Посватай Григорієву Рахіру, і так його город о межу до твого поля!” Оце сказала вона мені!

Він усів одним рухом прямо на лаві, вдарився з цілої сили по ногах і зітхнув із глибини серця:

— Такий сором!

Відтак почухався майже з диким рухом у голову, в своє руде волосся. Був до глибини душі зворушений, майже знівечений.

— Оце б ви упхалися в гадяче гніздо! — кликнула ненависно Марія, що вже тоді з Григорієм. і сестрою не дуже-то в згоді проживала.— Григорій пропив би ваше поле, нім би ви оженилися. З них кожне ходить по людях, як лиха година, та коїть лише лихо. Рахіра краде, як її тато. Не потрібна така!

— Але Домніка не ліпша від них усіх. Я мав її день і ніч у душі, я любив її так, що лише бог знає, а вона мене не хоче. Чи я їй що злого зробив? Нехай хто скаже, що я їй злого зробив!

— А де ж вона? Я б з нею поговорила! — сказала поквапне Марія.

— Та десь вертиться он там по хаті!

— Я з нею поговорю! — потішала його Марія.— Не журіться! Дівчина так, як віск, тане, коли хлопець сватає! Вона також не з великого роду, та й уже в літах! Сьогодні вона вас відкинула, сьогодні вона не їла дурних грибів, але за тиждень вона собі все роздумає, і ви підете до панотця та й дасте на заповідь. Не журіться, сину, не журіться! Я з Домнічкою добре живу, а ви добрий хлопець, то я вас порятую, як зможу.

— Ой лелічко добра, ви нічого не вдієте!. — забідкався наново парубок.— Вона мене не хоче! “Іди, дурню, іди!” — сказала мені та глумилася з мене; і тепер знають про те чи не всі у селі та й сміються з мене! Ой, коби ви порятували мене, коби навчили її розуму.

Говорив розпучливим голосом і, неначе б не було нікого в хаті, кинувся, як перше, на лаву і, заривши лице в старий киптар, що лежав перед ним на лаві, простогнав із цілої груді.

Марійка потішала, як могла, станула близько розплаканого та вмовляла, обіцювала, доки й справді нарікання і зітхання не устали, а відтак пішла з хати, аби, як сказала, “навчити дівку розуму”.

Дві неділі пізніше змінила Домніка свої думки щодо сватання Ілії. Чи вже розумні слова Марійчині, котра щиро любила і подивляла чорнооку дівчину, вплинули на неї так, що вона надумалася зовсім інакше, чи, може, її просьби й намови зворушили її серце? Ніхто сього не знав.

Вона ходила цілий тиждень із захмуреним лицем, сварила на Ілію щохвилі за кожну нісенітницю, а напослідку станула перед панею і вимовила їй службу.

— Я віддаюся! — сказала із згриженим лицем і вділ спущеними очима. Пані здивувалася.

— Ти, Домніко? За кого?

— За Ілію! — відказала рішучим тоном, не підводячи очей.

— За Ілію? — кликнула пані зчудована, а відтак додала ласкаво: — А чи буде се добре, Домнічко? Ся здвигнула плечима.

— Не знаю! — відповіла.— Але воно таки виходить на таке, що він має бути моїм чоловіком. Він не дає мені супокою! День і ніч не дає мені супокою! Він таки буде моя доленька!

Пані представляла їй, що він їй не пара, що молодший за неї, нагадувала його глупкуватість та лінивство, що прибирало в деяких днях величезні розміри, але дівчина оставала при своїм.

— Я сього не боюся! — була її одинока відповідь на всякі закиди.

Ілія був найщасливішим чоловіком на божім світі, тим часом Домніка знаходилася у чуднім настрої. Раз сварила судженого в найбрутальніший спосіб, раз плакала тайком, а знов іншими хвилями бувала говірлива й весела і шила весільну сорочку. Тим часом панотець виголосив у церкві другу заповідь.

Одного дня пішли обоє з кількома іншими ґаздами і ґаздинями до міста, аби дещо закупити на весілля. Відти повернули вже на якийсь час нареченими назад. Домніка здибала там свого давнього милого, що служив при війську, і коли сей довідався, що вона дала слово іншому і вже мало бути весілля небаром, напав її з грозьбою і просьбами, аби цофнула [Цофнути — зректися] дане слово, інакше “або один, або другий піде землю гризти”.

Домніка стала біла, як стіна, і на всі його закиди находила лише одні слова оборони:

— Так бог дав, бо надставив мені його!

А Ілія бідкався та лементував:

— Я вже зо тридцять ринських видав на весілля, та й що в селі скажуть?

Притім тримався судорожне Домніки і глядів, моз дитина, безпомічно в її обличчя. З хвилі, в якій дала йому слово, що піде за нього, підчинявся насліпо її волі, і, як здавалося, вона була йому зовсім не потрібна.

— Я віддам вам ваших тридцять ринських,— впевняв героїчно вояк,— лише не мордуйте мене, добрий чоловічеі Моє нещастя спаде на вашу голову. Я маю при війську ще лиш півроку служити, а ви зважте, що вона дала вперед слово мені. Чекав я, може й вона чекати! — Се останнє повторяв він раз по раз, утираючи все наново маленькою хустинкою зіпріле чоло і вихиляючи одну чарочку горівки по другій. Платив щедро нареченим і глядів з амбіцією, аби пили.

Ілія пив справді, а Домніка вимовлялася. Говорила мало, і було по ній видно, що зайшла в боротьбу з собою.

Оцей її перший наречений, се не був “Ілія”… Коли зміркувала, що Ілія змінився під впливом напитку, потягнула його за рукав і спитала остро:

— Береш тридцять ринських? Дмитро тобі їх зверне!

Ілія вибалушив на неї свої круглі очі і відтворив рот, неначе для ліпшого зрозуміння її слів.

— Другий не виплатить тобі їх так скоро готівкою на руку,— сказала.— Купиш собі зараз кілька пражин поля або теля! Закупи ліпше землі, дівчину найдеш хоч би й зараз! Я тобі добре раджу; тобі оце добре трапляється!

Вона вп’ялила в нього свої чорні холодні очі, і сталося диво. Чи під впливом її магічного єства, чи внаслідок якоїсь уяви, що, може, прокинулася в його убогій душі, заманюючи якоюсь свіжою картинкою за собою на будучність, він глянув по раз другий на неї, безвиразно, неначе в забутті, промовчав хвилинку, а відтак ударив кріпко в надставлену йому жовніром руку. Сповнив її волю. Запанований моментом, забув про себе, а вояк обіцяв по упливі означеного обома часу звернути йому всякі починені вже весільні видатки.

Тим часом, коли оба сиділи в найбільшій уже згоді в корчмі, побравшися за шию і викрикуючи щиро якусь сумовиту пісню вперед себе, вимкнулася Домніка з їх товариства і побігла до одної голосної [Голосний — відомий, знаменитий] ворожки, що мешкала тут у місті та яку знала ще з попередніх літ.

Вона мешкала в біднішій частині міста і була далеко та широко знана, особливо ж по селах тішилася вона незвичайною славою як ворожка. Була вихрещеною жидівкою, бездітна і на одно око цілком сліпа. Звідти й пішла її назва у міських і сільських мешканців: “сліпа ворожка”.

Молодою дівчиною навчилася від кочуючих циганів ворожбитства в карти й силу деякого зілля і розпочала тим свій гандель. Її справи пішли феноменальним способом угору, і вона переселилася по якімсь часі в оце місто. Тут засватав її один убогий уже старший міщанин, і вона вийшла за нього заміж.

Вихрестившися, стала побожною християнкою, ходила щонеділі до церкви, а в її спальні горіла без перерви перед святою богородицею лампадка.

Чи голосну славу здобула собі своєю хитрістю, чи штукою вгадування з карт — було трудно сказати, одначе річ була певна, що як з інтелігенції, так і з інших класів тиснулися до неї люди роями. З найвчаснішого ранку до пізньої ночі товпилися в її кімнатах люди, а вона, одних випускаючи, а інших впускаючи, ворожила невтомимо.

Між двома малими, щільно ослоненими кімнатами знаходилася мала кухонька, і присутні в правій кімнаті ніколи не знали, кого приймала в лівій. В кухні сиділи селяни, зворушені самим святочним ожиданням. Пріли з нетерпливості або оповідали собі взаємно свої клопоти, задля яких з’явилися у славної ворожки.

З’являлися тут і люди з далеких околиць, ждучи не раз і по півднини, поки їх допущено досередини. Вона подавала ради в недугах, у найприкріших процесах. Її втаємничувано в найглибші родинні тайни. А вже найбільшим була порадником в любовних справах.

Зверху незначне, замаргане мешкання, що лежало в жидівськім сусідстві, було внутрі незвичайно симпатичне. Переважно в півсвітлі держані кімнати бували взимі приємно огріті, поміст застелений грубими килимами, а попід стінами стояли вигідні софи. Посередині кожної кімнати стояв стіл, округ нього крісла, а на столі — карти.

Колись убога жидівська сирота, ходила тепер у неділю і свято в шелестячім штивнім шовку, а в її так званім салоні пишався дорогий фортеп’ян.

Не дивота.

На подвір’ї, особливо ж вліті і в днях торгу, стояли віз коло воза, а на них сиділи стурбовані люди, вижидаючи нетерпливо поклику до славної сліпої ворожки.

Постійний сумерк кімнати, палаюча лампадка при іконі пресвятої богородиці, вокруг таємна тишина — творили майже магічний вплив на засумовані присутні душі. Зжурені ґаздині-матері, поважні господарі кланялися низько перед нею, цілуючи з почестю її руки, і оповідали широко та докладно свої клопоти. Тоді потішала їх ласкавими, надійними словами, казала сідати за стіл і розкладала карти… Мала неописану вправу в розкладанні карт. Вилітали їй уже самі з її білих, ситих рук та укладалися на столі в кружало. Відтак ставала говорити, прижмурюючи око і гугнявим голосом.

Говорила скоро і наказувала людям уважати на її слова, бо у неї був час дорогий. Від часу до часу звертала своє око (друге було напівприжмурене, і не бачила на нього нічого), остре, сиве око на слухача, звіщала йому його будучність і подавала ради. Майже поголомшені, опускали [Опускати — залишати] слухачі кімнату.

Коли було більше присутніх, розділяла їх на дві кімнати і ходила на відміну від одних до других. Тут були густо завелоновані [Завелоновані — із спущеними вуалями] пані, несміливі, делікатно повбирані дівчата і молоді люди з глумливим усміхом на устах та зворушеним поглядом.

— Пощо ви прийшли до мене, коли не вірите моїм словам? — спитала вона одного молодого чоловіка, якого усміх поразив її.— Бог сам дав мені сей хліб у руки, і я не винна тому, що ворожу. Я ані одної душі не силую і не кличу. Всі приходять із власної волі. Ви також із власної волі приходите! Ви можете собі йти, мені однаково, чи буду вам ворожити, чи ні, зрештою,— додала з вигребущим поглядом на вираз його лиця,— зрештою, ви дуже зжурені й неспокійні!

І справді, він був дуже зжурений і неспокійний.

Рік-річно давала на служби щедрі дари й тішилася у священиків великим поважанням і протекцією.

Перед нею спинилася тепер Домніка. Зібрала свої останні грошенята, що осталися їй ще з закупна, і поспішила сюди, як уже не раз робила давніше, коли не могла з собою в чім-небудь упоратися.

Смеркалося, і у ворожки горіло вже світло. Мусила ждати, доки ворожка не впорається з двома паннами, яких застала у неї, і доки вони не опустять цілковито хати. Відтак приступила до неї. Ворожка змірила її проникливим поглядом від голови до ніг.

— А чого ж ти хочеш? — спитала.— Мені здається, ти вже була раз у мене!..

— Так, уже кілька разів! — відповіла дівчина тихо й несміливо задля погляду ворожки.— Сьогодні знов приходжу!

— З чимось іншим?

— Так!

— Маєш уже все за собою? Домніка опустила погляд униз.

— Так! — відповіла; але в її очах затліло щось ненависне. Тепер доторкнулася вона речі, про яку дівчина ніколи в житті не хотіла згадувати, та яку хотіла направити молитвами, постами та щирим каянням перед богом, а яка кого іншого не мала обходити.

— Що ж хочеш знати сьогодні? — спитала гостро ворожка, звертаючи до неї свій чисто наполеонський профіль.

Дівчина розповіла свою пригоду з давнім нареченим, і як той наставав на те, аби вона розсталася з Ілією. Се не тяжко зробити, але чи воно на тім добре вийде? Нехай їй карти порадять, що має вчинити, бо вона тепер надвоє розділена.

— А любиш давнього нареченого? — блискавкою спитала ворожка, перемішуючи карти.

— Таже ніби люблю! Але чи буде се добре, аби я ще рік на нього ждала?.. В селі називають мене вже “старою дівкою” і ні один із молодих хлопців не “тикає” вже більше на мене. Я вже для них застара, і мені стидно!

На те відповіла ворожка, неначеб не знала нічого про минуле життя дівчини і про саме лише що пережиту аферу з нареченим:

— Будемо видіти, що скажуть карти! А відтак, коли розложила карти в кружало, примружила по привичці очі і заговорила:

— Іди додому й не журися нічим. Одна жінка тобі дуже прихильна і один старший чоловік, що тепер далеко звідси. Він кавалір і думає тебе посватати. Але він тебе не візьме. Тобі паде інший, з яким ти зв’язана. Тобі паде хата, багато тяжкої праці. Дітей не будеш мати ніколи. Ти будеш мати щастя з добром і в інших речах. Тобі паде, як мужчині, гандедь, але з худобою не будеш ніколи мати щастя. Один чорний хлопець дуже зажурений через тебе, але йому паде білява і далеко звідси. Тобі паде дорога. Будеш мати малу шкоду. Ти обережна в бесіді і притомна; се дар божий, і він поможе тобі до багатства. Се твоє щастя. Іди!

Домніка дивилася хвильку на ворожку мовчки, з похмуро-блискучими очима, відтак розв’язала з одного вузлика своєї хусточки дрібку грошенят і, поклавши їх на постіль та поцілувавши ворожку з шаною в руку, поспішила назад до свойого подорожнього товариства.

Їй неначе тягар спав із грудей.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Ольга Кобилянська – Земля":
Залишити відповідь

Читати казку "Ольга Кобилянська – Земля" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.