Ольга Кобилянська – Земля

Ледве знав, що говорив, коли звук його голосу віддавав несвідомо найкращу часть його почувань і душі.

— Коли я тут, тобі вже нічого боятися! — повторяв раз по раз.— Все буде добре! Я лише бога просив, аби найтися тут! Тут я пан! Най що до нас приступить, мені ні перед чим не страшно! Тут я дома! Я лише тут хотів уздріти себе! Нічим не журися! Я стану у всім за тобою, як дуб, і ану, най хто посміє тебе на волос скривдити — побачить!

— І перед Савою і Рахірою боюся! — обізвалася вона наново журливо.

Він махнув легковажно рукою.

— Перед тим дурнем? — спитав. Він знав про перепалку дівчат у полі і обіцяв Анні, що “побалакає” у відповідній хвилі з Рахірою.

— Що вони можуть тобі зробити, коли я тут? Можуть хіба старим зрадити нашу тайну, але наскільки я замітив, не сказали ще нічого. Сава собі добре роздумає, заки зачне зо мною сварню. Він знає, зо мною добре жити в добрі. Йому від мене нема кривди. Я з ним добрий.

— Але він от ледве що говорить з тобою…

— Коли він багато говорив, зозулько? Ні, він не говіркий. Відколи з’єднався з Рахірою, відтоді розпливаються йому слова в роті; але ми живемо в добрі. Він прийде, — з’їсть, йде до роботи; прийде знов, пробурмотить щось під носом і йде знов, або візьме стрільбу на плечі і плентається годинами по полі. Увечір іде до неї або й не йде — і се ціла його робота, відколи я дома. Ет, дурний хлопець!

— Оноді я його також бачила зі стрільбою в полі! — обізвалася Анна, потрохи потішена.-— Я бачила його ззаду! Він ішов поволі, в думках, без капелюха і дивився в землю перед себе.

— Він винюхує зайців, як пес! — сказав Михайло з усміхом.— Се його найбільша втіха, як зможе застрілити зайця. Ну, щоправда, в нього ліпша рука й ліпше око, як у мене. Та нехай радується тим, що мені до того?

— Але він зайшов потім у “сусідній” лісок! — додала Анна.— А там же нема зайців!

— Він, може, пізніше стріляв звідти! Краєм лісу маєш там всілякі корчі, він, певно, за них заховався. Він же не сміє ходити зі стрільбою, в нього нема позволення на те. Могло б приключитися, що полем ішов би жандарм і відібрав би йому рушницю, і він дістав би за се кару. Се не можна. Він те знає і уважає. Та й таки най уважає. Якби відібрали стрільбу, була би велика шкода. Стрільба дорога і ніколи не хибне вистрілом. Коли лише не гукнеш із неї, вона понесе кулю на місце, і там уже всьому кінець. Тато ґвалт за неї зчинили би. Він те знає, не бійся!

— Я чула, Михайле,— тягнула дівчина несміливо дальше,— що Рахіра забігає тепер уже зчаста, а не раз і по кілька день пробувае у своєї тітки ворожки, он тої циганки, що відбила своїй сестрі чоловіка. Я знаю, що в неї лише тільки на думці, аби мені якого лиха накоїти. Вона може собі роздобути там перемовленого зілля і кинути мені на дорогу. Ти гадаєш, за таке тяжко? Вона погана дівчина. Добре старий Петро каже: “Се,— каже,— бог не сотворив, се само вродилося, тому таке погане!”

— І того ти боїшся, і через те в тебе на душі тяжко? — спитав він, знов сміючися.

Вона вагалася з відповіддю.

—Ні, не саме тому, але…—тягнула нерішено,— щось буде, чим я журитимуся! І вже кілька разів снилося мені, що над вашим полем і бурдеєм тягалася туди й сюди чорна мряка. Та й що і надо мною перетягалася вона, як я доглядала в полі товару і шила сорочку. І я не бачила нічого перед собою, ані коло себе, і на хвилину стало так тихо, вже так тихо і страшно, Михайле, що не дай боже нікому дожити такого. А як мряка минулася, і я глянула на сорочку, були на ній чорні крапки. На білому полотні — чорні крапки. Се недобре, Михайле, недобре! Пам’ятай собі, що оце недобре! Я вмру!

— Від сьогодні за рік будеш ти в мене ґаздинею і будеш не собі, але мені сорочку шити. І не чорною волічкою вишивати, а самим червоним шовком і хіром, золотом. Оце ти собі пам’ятай! — сказав він весело.— Журитися нема чого! Що снилося, то снилося! А що я кажу, то вже кажу! — При тих словах вдарив себе п’ястуком у свої груди, що аж задудніло. І, усміхнувшись, розсталися.

Того самого дня пізно вечором вийшла Анна з хати. Загорнувшися, пішла до Мендля на Гоппляц по сіль, і, вертаючи, дійшла вже недалеко панського дому, саме до того означеного місця, де свого часу старий Петро бачив великого чорного пса.

Сього вечора не було ясно.

Густа темінь розлягалась, і ледве що десь-не-десь заблимала на ослоненому хмарами небі срібна зірочка. Темінь так і товпилася довкола неї.

Вона чомусь мерзла і, обвиваючися тісніше сердаком, прискорила кроки. Нараз добачила в темряві ясну постать, що прямувала саме проти неї.

“Сава!” — зойкнуло їй болісно в душі, а відтак перейняла її блискавкою свідомість, що вона сама.

І справді був се Сава.

Він ішов рівною лінією, мов невидиме притяганий нею, і спинився раптом тісно перед нею.

— Сава! — кликнула зовсім беззвучним голосом, і з її лиця збігла кров.— Сава!

Він не говорив ані слова.

Вп’ялився лише очима в неї. Вони зайнялися в нього дивним, фосфоричним блиском і неначе заколихалися.

Його ніжне, дитиняче обличчя стало поважне, майже терпляче, і він обізвався якимсь диким, здавленим звуком.

— Саво! Я тобі нічого не винна! — зойкнула вона, страшно перелякана.— Я тобі нічого не винна!

Але він не відривав від неї погляду.

Здавалося, що той зимний погляд, що мов ніж улискував, пірнув лише на те в її душу, щоб її мордувати. Тепер зробив ще рукою рух, неначеб зривав з плечей стрільбу, не відриваючи від неї очей, і простогнав. Майже без пам’яті зсунулася вона йому в ноги.

— Не вбивай мене! Не вбивай менеї — кликала зойком раз по раз, хапаючися судорожне його колін.— Я тобі нічого не винна!

Однак що се було?

Він стояв хвилину недвижне, мов прикований, коли лежала йому в ногах, і його грудь тяжко дишіла. Сопів, неначе по тяжкій фізичній праці, неначеб підніс раптом і кинув до землі величезний тягар або перебіг шаленим бігом широке поле на раптовий, як смерть поважний, поклик.

Кілька хвиль стояв тихо, важко віддихаючи, а відтак, як би відзискуючи пам’ять і розуміючи своє і її положення, копнув її згірдливо ногою і мовчки віддалився.

Коли вона, ослаблена несподіваним, наглим переляком, дрижачи на цілім тілі, піднялася і оглянулася за ним, його вже не було. Неначе розплився в глибокій теміні, так зник із її очей.

Два кроки від неї лежала сіль, яку опустила в переляку, і чорна земля дишіла грубою грудою.

З-за одної розірваної хмари показався за хвилину місяць, пождав, аж не приволіклася друга і не закрила його збідніле магічне обличчя наново. Десь недалеко забрехала якась собака, а відтак настала знов цілковита тишина.

Все волосся стануло їй дубом, і вона скричала проразливим голосом, їй здалося нараз, що вся темінь і вся самітність чорної спустілої землі збилися оце вкупу, заворушилися проти неї, що туй-туй вирине з-за неї наново постать Сави і не лишить її вдруге живою. Білий і рівний, виросте з одної або другої сторони і зблизиться до неї. Він усе ще з нею не готовий. Вона чула се. Його страшні очі чула на собі, а її душа кривавилася, мов покалічена.

Гірко плачучи, забрала сіль і почала бігти. Все наново оглядалася в дикій тривозі, чи він не здоганяв її, але стрічала лише саму глибоку тишину й густу темряву.

Місцями збивалася вона в величезні клуби і ставала муром проти неї. На розі під липами коло панського дому, потім наздовж попри панський город, усе муром, усе муром, а наостанку коло Докіїного города попри старі верби, що ділили сад Докіїн від її сусідів. Там вона перемінилася в чорну стіну між густим пруттям і сунулася громом на неї. Стогнучи, забігла в домашнє обійстя, а при сінних дверях майже повалилася. Незвичайним шелестом у тихих сінях викликана, вийшла Докія, здивована, зі світлом із хати, і дівчина була би її дверми звалила, наколи б вона в рішучій хвилі не подалася зо світлом назад.

— Бог з тобою, Анно, що ти так летиш? — спитала здивовано жінка, підносячи високо світло вгору і освічуючи обличчя і цілу постать задиханої дівчини.

Анна була бліда, неначеб з її лиця зникла остання крапелька крові, а з остраху губи її аж поштивніли. Витріщившися на жінку широко створеними, до нестями заляканими очима, затріснула за собою сильно сінними дверми.

— Бог з тобою, дівче! Що таке? — повторила жінка своє питання.

— Ніщо! — вимовила беззвучним голосом.— Я здибала Саву! Я гадала, що він мене уб’є! Ой боже, боже, матінко христова!

— Та як уб’є, та за що уб’є? — питала живо Докія, вступаючи за дівчиною в хату.

— Ну, таже уб’є! Через Рахіру! Такий був страшний, що… ей! боже, боже, боже!

З печі роздалося півголосне хихотання. Се, підпивши собі трохи, Василь сміявся, та, умостившися вигідно на великій печі, прислухувався уважно всьому, що діялося в хаті.

— Сава хотів тебе вбити? — спитав тепер весело.— Та за що? Щоб забрати собі вашу гуску [Гуска солі — стовпчик солі (пресована сіль)] солі? Ну, і було би за що людську душу на себе брати! — і, сказавши се, захихотав знов, як передше, весело, глупкувато.

Докія поставила світло на своє місце, на комин, і звернулася до розпочатої праці коло печі. Анна сіла втомлена на лаву коло неї і оповіла стрічу.

— Його очі були такі страшні, Докійко,— докінчила,— такі страшні, що я скільки жити буду, не забуду їх ніколи!

— Іди, доньцю, йди! — вспокоювала жінка.— За що мав би тебе вбивати? Сього й не кажи нікому, бо якби старі почули про се, то б на місці стали тобі ворогами. Сава ж лінюх, пустий з дівчатами, але він не лихий хлопець. Я його знаю, так як і того, другого, знаю. Тобі щось у нім привиділося, і ти перелякалася, доньцю. Іди, лягай на постіль і не згадуй про се нікому.

Відтак принесла з другої, святочної хати свячену воду й покропила нею зворушене дівча, їй було жаль молодої мучениці, що зі самої гризоти й тривоги про своє щастя бачила майже що не в кожнім якогось ворога. Зрештою, вона вірила і в “нечисті очі”.

— Савині очі для тебе тепер недобрі,— об’ясняла спокійно дівчині,— бо для тебе тепер взагалі позори чоловіків шкідливі. А коли ти ще перед ним перелякалася, то певно, що він десь добре на тебе витріщився! То ти, доньцю, його вже сама злякала!

Так уговорювала й успокоювала вона ще довгий час дівчину, поки ся не лягла на спочинок. Але цілковито не могла її вспокоїти. Скулившися на постелі, лежала непорушне і гляділа великими очима мовчки вперед себе.

“Він таки хотів мене замордувати! — говорив у ній якийсь голос, ніби десь дуже здалека.—Я се знаю! Хоч най сьому ніхто не вірить, хоч най вірить, то я се знаю! Оце хотів він таки зробити, хоч бог знає за що!”

Погляд його відчувала на собі, неначеби блискавка попалила її, а його ніжне, дитиняче обличчя, з виразом поваги й болю, не покидало її у сні. Аж надранком попала в сон безсонний. Коли збудилася, були в неї руки зложені, як до молитви. Вона й успокоїла глибоко розриту молоду душу дівочу…

XVII

Щось чотири дні перед святим Михайлом скоїлося в Івоніки нещастя.

Два музиканти минали доріжку, що вела в “сусідній” ліс попри бурдей, і грали.

Скрипка заводила щось своїм тоненьким голосом жалісливо, а цимбал поважно вторував. Здавалося, жалібне, звучне пасмо так і воліклося за ними вслід, хвилюючи м’якою гармонією осіннім полем, полишаючи за собою тут і там у воздусі звучне, смутне зітхання, мов жальний зойк бджіл…

Чуйна Сойка прокинулася коло бурдея з свого супокою і попала в несамовиту лють. Заходячи ревним брехотом, пінилася, силуючися урватися з ланця і роздерти незвичайних гостей на кусні. Не вспокоїлася й тоді, як два музиканти зникли з очей, і лише звучне зітхання розірваною хвилею лишилося у воздусі коло бурдея.

— І чого їм сюди минати! — лаяв Івоніка, сам до себе, збираючися до відходу в сільську хату по якісь мішки, хмурячись і собі за чужими людьми.— Роздзвенькалися саме тут, як на яке весілля! Чекайте ще, в мене ще нема весілля! Прийде час, я вже сам вас покличу! Тоді грайте, аби струни потріскали, а тепер на чорта мені вашої музики! Цить! — гримнув лютим голосом, притупуючи ногою на роздразнену собаку, що, роз’ївшись прямо, не зуміла віднайти попередньої своєї собачої рівноваги.

Зворушена, прокинулася від грімкого голосу пана, і, перелякана, змовчала на хвильку. Подивившись здивовано мудрими очима на хлібодавця і здавлюючи в собі новий наплив брехоту, що силоміць вибухав із її груді, полізла нарешті покірно до буди.

Івоніка пішов, а вона знов почала своє. Вилізши обережно, боязко з буди й задивившися дико очима в сторону музикантів, загавкала знов їдко, аж майже завила кілька разів до воздуху. Відтак, постоявши якийсь час, розмірковуючи, й оглянувшися уважно на всі сторони, лягла, мов на варту, перед будою і стерегла гостро своїми вірними очима обійстя.

Сонце стояло вже високо, і був уже пізній поранок…

Двері від стайні відімкнулися якимсь чином і стояли відтворені. Нікого не було коло бурдея, хто б їх примкнув. Михайло копав шанець на улюбленім загоні під “сусіднім” лісом. Сава молотив зі старим Петром на тоці овес, а Івоніка, що пішов по мішки, не вернувся ще до сеї пори назад. Мале теля, що було замкнене в стайні, вийшло із неї і пленталося та підскакувало весело бутними скоками по малім, плотом замкненім обійстю.

Сойка, роздразнена чомусь веселою рухливістю незначного звіряти, кинулася на нього з пристрасним гавканням і, урвавшися сим разом з ланцем, напала розвішена на нього.

Сполохане до нестями дитиняче звіря погнало у раптовім перестраху насліпо вперед себе до плота, і в дикім зусиллі, аби перескочити пліт, зачепилося об один кіл і розпороло собі живіт. Так і лежало тепер он тут, тяжко дишучи і стогнучи, примкнувши напівпрегарні дитинні свої очі, доки одно по однім не спинялося коло нього і не силувалося сим або тим принести покаліченому пільгу.

Марійка, що надійшла з Івонікою, несучи з собою снідання для синів, розпадалася коло нього, мов над дитиною, а Івоніка бідкався гірко на всі сторони. Він же розривався, дрижав над своєю худобою, а оце таке красне та таке дороге, се гинуло перед його очима! Хто б був надіявся такого нещастя зранку, хто б був сподівався такої шкоди! Хто б був гадав на таку утрату, сподівався того всього! А все через ту бішену, прокляту собаку, що сьогодні, мов наймлена, казилася… Він пірвав люто за батіг і свиснув ним із цілої сили по хребті переляканої Сойки. Вона забігла, заскавулівши голосно, до буди, а він звернувся наново до теляти. Коло нього клячала Марійка із синами і майже плакала. Гладила раз по раз його гарну головку, приговорюючи до нього ніжно та любо, мов до хорої дитини. Оба хлопці силувалися перев’язати рану та виповняти точно прикази батька, щоби принести хоч на хвильку пільгу нещасній звірині, але їм се не вдавалося. Все було, зрештою, надармо. Рана була смертельна, ніяк було звіря рятувати, і, щоби не згинуло в муках під руками, порішено його дорізати.

Сава піднявся перший і став коло нього мовчки. Михайло з мамою трудилися ще коло нього. Марійка підкладала свої руки під дрібну головку, щоб вона не товклася так сильно до землі, а Михайло старався усмиряти судорожні рухи ніг.

— Подивися, Саво, як воно на тебе дивиться! — кликнула Марійка сердечне, гладячи наново головку, що на хвилю вспокоїлася.

Сава стояв усе ще мовчки, з похмуро стягненими бровами і болісним виразом коло уст. Се було його телятко, він любив те звіря, доглядав його, а тепер воно змарнувалося за одну хвилину. Його мали дорізувати. Йому було жаль.

— Та що мені з того? — відповів гірко.

— Воно на нікого не дивиться, лише на тебе, так як би тобі хотіло щось сказати! Видиш, Саво, видиш? — кликнула Марійка зі зростаючим зворушенням.— Ходи, поласкай його!

Сава зблизився І хотів схилитися. Та звіря підняло в тій хвилі голову і ударило нею так тяжко до землі, що всі коло нього аж сіпнулися. Потім звернуло на Саву свої великі очі з виразом дикого, відражаючого перестраху.

— Воно щось думає, його очі щось говорять! — обізвався Михайло.

— Саво! — кликнула мати.— Подивися на нього! Сава відвернувся одним рухом.

— Дайте мені спокій! — відказав, очевидячки прикро вражений.— Доріжте його борше, аби не мучилося!

— Біжи по Онуфрія! — кликнув Івоніка.

Побіг…

Півгодини пізніше воно вже не жило.

Оця нагла несподівана пригода зворушила до глибини душі старих і молодих. Говорено майже лише про се цілий день. Оце звірятко, то була препишна штука, се була расова штука, була від Савиної корови, і мала з часом до себе дістати пару. А тепер…І який гарний та сильний віл мав із нього бути колись!

Аж тяжко згадувати. І ще сьогодні зрання лизало так щиро Михайлові руки, як він подав йому буряків з грисиком [Грисик — січка], лізло йому до рук та пхало йому свою головку під паху, таке було пещене. А розумне було, а на їду таке добре. Таке мале, а бралося ніби вже сінце їсти, вже ніби щось микало з-за драбини. Але та проклята Сойка… та проклята Сойка… її варто-таки зараз на місці вбити! Скільки вже шкоди вона накоїла! Скільки дробу пороздирала, курей, качок, раз і індичку: а скільки галасу, метушні заводила, і все через одно ніщо, пусто та дурно, неначеб бачила якісь страховища або інші привиди. Проклята собака, коби замовкла вже раз назавсіди!

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Ольга Кобилянська – Земля":
Залишити відповідь

Читати казку "Ольга Кобилянська – Земля" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.