В Індії багато гарних парків-садів, але такого саду як у магараджі Синатандрі, ніде не було. То був не сад, а рай! Які там росли незвичайні дерева, кущі! Які квіти красувалися на клумбах! Які доріжки пробігали по саду, переступали мостами кришталеві потоки, які мрійні озера зеленіли серед шовкової осоки! Які водоспади з шумом злітали з білих скель у прозорі ставочки! Які альтани, збудовані найкращим и будівничими, манили до себе на відпочинок!
І жив у тому саду павич, найкращий між усіма птахами. Він мав зелено-синє пір’я, що на шиї блищало золотом. Голова його була прикрашена чубком пір’я, мов короною, але найкращим був у нього хвіст, що розгортався, мов віяло. Павич виглядав чудово і велично.
Всі пожильці саду схилялися перед ним і визнали його своїм королем. Павич справді походжав по алеях саду, немов король, і всіх чудував своїм одягом.
Тварини саду ухвалили на зборах, що король мусить мати палац, щоб, коли настануть зимові дощі й бурі, не промочили прегарні його шати. Так вони і зробили. Звірі понаносили пахучих галузок, вічнозеленого листя і нев’янучого оксамитного моху. Але, коли павича впровадили до палацу, він навіть не сказав їм „дякую! ” Він став таким гордим, що взагалі не хотів з ким-небудь говорити. Особливо не любив індика, бо індик мав подібний до нього хвіст, що розкладався, мов віяло. Павич знав, що птахи-гості, що прилітали до саду магараджі, питали мешканців, чи індик не є небожем їхнього короля.
Одного раз у в сад прилетів орел, могутній володар індійських гір. Він побачив павича, що саме тоді відбував передобідню прогулянку. Орел поздоровив павича й чемно заговорив до нього.
Але гордий павич зовсім не відповів на поздоровлення, навіть не глянув на орла. Орел здивувався, а далі розгнівався.
— Хто ти, пихатий панич, що не хочеш говорити навіть з гірським королем!
— Ти король? — глумливо засміявся павич. — Хіба так виглядають королі? Подивись на мене, то переконаєшся, як виглядає король! Королем усіх птахів є я, і всі звірі цього саду віддають мені королівську честь.
Ця відповідь ще більше розлютила орла. Як сміє та бундючна птаха насміхатися з орла, що з діда-прадіда був володарем усіх птахів?
— А в чому твоя сила і гідність, що тебе обрали королем? — запитав орел .
— Моя сила і гідність у красі мого хвоста, — сказав павич. — Такого чудового хвоста не має жоден інший птах у світі. І він надувся, розпустив крила і хвіст. Орел зразу засміявся, а потім знов огорнула його злість.
— Ось я зараз покажу тобі, яку вартість має твій хвіст!
Орел прискочив до павича і став виривати одно перо за другим з його хвоста. Павич не міг оборонитися від сильного орла. Він кричав і кликав на підмогу інших птахів.
Але птахи не хотіли рятувати павича, бо всі пам’ятали його гордість і погане ставлення до них. Вони подумали: „Коли ти не хотів знати нас, як тобі було добре, то ми не хочемо знати тебе в біді”. І так орел вискубав усе пір’я з павичевого хвоста, потоптав його на стежці ногами, а тоді піднявся вгору і полетів до свого гнізда.
Павич, осміяний і опоганений, уже не міг показатися перед птахами. Він сховався в густих кущах, а вдосвіта тихцем полетів у чужу країну за горами, де його ніхто не знав.
