Жила собі на світі бідна бабуся. Якось зібралася вона провідати свою давню знайому. Додому повернулася пізно ввечері. Почала відмикати двері, але їх неначе хто прибив цвяхами. Штовхала двері, штовхала, аж нарешті вони відчинилися. У хаті побачила ослячу голову.
– Лелечко! — вигукнула бабуся.— Звідки ти тут узялася? Геть звідси!— і копнула голову ногою.
А осляча голова й каже:
– Замовкни й зачини двері!
– Геть з моїх очей!— репетувала бабуся.
– Замовкни й зачини двері! — не вгавала голова.
Бабуся мусила скоритися, бо нічого іншого вдіяти не могла. Осляча голова їй і каже:
– Слухай лишень, що мені від тебе треба: ти повинна висватати за мене цареву дочку.
Бабуся перелякано глянула на голову й відказує:
– Свят-свят! Як можна висватати за тебе царівну, коли ти — осляча голова?
– Не твоє діло! — мовила голова.— Скажи цареві, що в тебе є неписаної вроди син.
– Господь з тобою! — відказує бабуся.— Мені й язик не повернеться таке сказати. Що як цар захоче на тебе глянути?
– За це не турбуйся,— відказала голова.
– Ну, що ж, хай буде по-твоєму!— зітхнула бабуся, зібралася та й пішла до царського палацу.
Хоче ввійти до палат, але вартові не пускають. Нарешті вблагала їх, стала перед царем і мовить:
– Царю, один юнак неписаної вроди хоче посватати твою дочку.
– А хто він такий?
– Мій син.
– Гаразд,— відповів цар,— Глянь-но на цю шафу. Таких шаф тут є ще шість. Якщо твій син наповнить їх золотом, я віддам за нього свою дочку.
Прийняла бабуся цареву умову й пішла додому. Іде й примовляє дорогою:
– Хай тебе покарає Господь, осляча голово!
Як тільки ввійшла до хати, осляча голова й питає:
– Ну, чим порадуєш мене?
Бабуся розповіла про свої відвідини царя й кинула:
– А ось ключі від шаф. На це в тебе три дні.
– Навіщо’ аж три дні? Досить і трьох годин,— відказала голова й кудись зникла. А через три години повернулася й доповіла старій:
– Усі шафи наповнені золотом.
Пішла бабуся до царя.
– Ось тобі, царю, ключі. Шафи вже повні золота, як ти й побажав.
– Гаразд, приводь попа й молодого!—сказав він бабусі.
Бабуся переказала ослячій голові цареві слова.
Не встигла вона й зогледітися, як осляча голова страшно затрусилася і перетворилася на чарівного хлопця.
– Невже це ти, осляча голово?— здивувалася бабуся.
– Я,— відповів юнак.
Прихопивши з собою попа, вони пішли до царя, де й повінчався вродливий юнак з царівною.
І почали вони жити віддалік від царського палацу.
Невдовзі войовничий сусід оголосив цареві війну. Той уже постарів і не мав сили воювати. Царівна дуже зажурилася. Побачивши її засмучене обличчя, чоловік питає:
– Що сталося? Чого ти така сумна?
Розповіла йому про все царівна. Чоловік і каже:
– Не бійся! Я дам напасникові гідну відсіч. Але з однією умовою.
– З якою?— запитала царівна.
– Як стану я до бою з ворогом, жінки захоплено загомонять: «От якби цей лицар та був твоїм чоловіком!» Боронь тебе Боже сказати: «А він і є мій чоловік». Бо як тільки скажеш таке, я щезну назавжди й більше ніколи не повернуся.
– Добре,— погодилася дружина.
Незабаром до кордонів царства підійшов зі своїм військом завойовник, щоб розпочати битву з царем.
Чоловік царівни, як годиться, надів обладунки і кинувся в бій. Жінки й кажуть царівні:
– От якби цей лицар та був твоїм чоловіком!
А царівна та те:
– Що ж мені діяти?
Другого дня було те саме. І третього дня те саме. А коли вороже військо втекло з поля бою, жінки загукали:
– От якби цей лицар та був твоїм чоловіком!
Тут царівна, забувши про свою обіцянку мовчати, похвалилася:
– А вій і є мій чоловік.
Коли дивиться, а від нього й сліду не стало.
Засмутилася царівна, побудувала з горя лазню й оголосила, що кожен, хто розкаже їй казку, здобуде право митися в лазні безкоштовно, а чия казка найбільше їй сподобається, тому вона подарує лазню.
І почали приходити люди, розказувати царівні казки та митися в лазні.
Якось надумали помитися в тій лазні дві горянки. Пройшовши півдороги, вони сіли й почали радитись:
– Про що б нам розповісти царівні?
Думали-думали й раптом побачили перед собою накритий стіл, на ньому — повно наїдків, а довкола столу розставлено стільці.
Нараз прилетіла зграя птахів і почала сідати на озеро. Не встигли птахи сісти, як миттю обернулися красенями- хлопцями, які зайняли місця за столом. Прилетів і білий птах, пірнув у озеро й на очах у всіх обернувся чарівним юнаком. Він теж сів за стіл, вийняв із кишені яблуко і, розділивши його на три частини, сказав:
– Цей шматочок мені, цей — моїй двоюрідній сестрі, а цей — тій, яка спалила моє серце.
Не встиг він це сказати, як красені знов обернулися птахами, знялися й полетіли.
– Це і є найкраща казка,— вирішили дівчата.
І пішли собі далі. А коли дісталися до лазні, розповіли царівні все, свідками чого їм довелося бути. Царівна й просить їх:
– Відведіть мене на те місце!
Дівчата виконали її прохання. Сіла царівна спочити, коли бачить: летять птахи. Опустилися вони на озеро і, перетворившись на чудових юнаків, сіли до столу. Як тільки юнак розділив яблуко на три частини, царівна обхопила його шию руками. Глянув він на неї й питає:
– Що тобі треба від мене?
– Я хочу, щоб ти взяв мене з собою,— відповіла вона.
– Гаразд,— погодився він і, посадовивши її собі на спину, полетів.
Незабаром вони дісталися до рідних країв і стали жити в мирі та злагоді.
