(Науковий вислід)
Антанта!
Скажіть, хто не чув цього слова?
Чи знайдете ви у самому найтемнішому закапелочкові земної кулі хоч одну людину, яка б ніколи не чула або ніколи не сказала слова “антанта”?!
За останній же час назва ця пролізла в уші, очі, ніс. Вона, як кисень або водень, стала необхідною частиною повітря!
— Антанта дозволила!
— Антанта не дозволила!
— Антанта так сказала! Антанта… Антанта… Антанта тут! Антанта там! Скрізь Антанта!
І от, не дивлячись на таку величезну популярність цієї самої Антанти, я нігде в літературі не здибав більшменш повного й безстороннього освітлення тієї особи, що заховується під магічною назвою Антанти.
Цю білу пляму в світовій літературі я, з належною мені скромністю, постараюся замазати.
Мазатиму сумлінно й уперто.
Тому увага!
* * *
Антанта — це там! Отам, куди всі дивляться зараз! В Європі. На Заході.
Це Франція, Англія й Америка. Разом.
Була ще й Італія, та, як кажуть, загула. Може, ще й не зовсім загула, але гуде. Гуде уперто й голосно. Але це нас найменше торкається. Хай гуде. Не будемо їй перешкоджати.
Звідки ж постало це страшне і разом з тим велике слово: Антанта?!
Багацько вчених (між іншим, і дуже вчений київський Шульгін) запевняють, що слово “антанта” є французьке і визначає собою нібито згоду.
— Entante — згода!
Але запевнення це цілком безпідставне. Мало чого хто (єсть вже вчений) не скаже.
— Entante — згода!
Ні, голубчику, ти доведи, і науково доведи. А так кожен може сказати. Це тобі не:
— Pardone — вибачте!
Це всякому зрозуміло, а от Entante — щось іншого.
Мені до сеї пори довелося здибати натяк на пояснення цього слова в знаменитій книзі знаменитого вченого французького Шалпанда (т. І, стор. 6).
Але лише натяк. Дальші міркування несподівано дали мені більшменш правдиві дані щодо походження слова “антанта”.
Виявляється, що слово “антанта” складне. Складається воно з двох слів:
En — замість неї, нього, них… і tante — тітка, тьотя, тьотінька.
Разом: entante — замість тітки.
Це вже, безперечно, більше походить на істину.
Справді, яка Антанта — згода? При згоді, навіть незакордонній, рідко коли спільники за чуби беруться. А в Антанти це єсть.
Аж чуби тріщать.
Я не буду торкатися причин “тріску” антантських чубів, бо це мене в моїй праці теж не торкається. Я буду об’єктивним цілком.
Друга назва (Антанта — замість тітки), як я вже сказав, безперечно, правдивіша.
Усі держави, всієї земної кулі, мов зговорилися, вважають пані Антанту за тьотю.
І так біля неї і сяк коло неї:
— Чи дозволите, тьотінько?
А тьотя, надута тьотя, лише головою покивує.
Сама ж — ні з місця.
Стара вже тьотя, черевата. Важко їй соватися. А всім вона замість тьоті, потому й Антанта! І бояться тьоті… Здається, довів?!
* * *
Народилася Антанта з великими потугами у 1914 році. Народилася кволою, худенькою, бліденькою. Довелося на перших порах навіть штучного дихання додавати, щоб трішки оживити її. Штучне дихання проробляв відомий німецький лікар Гінденбург. Дихала вона тоді часто й поривчасто. Але “видихала”.
У 1917 році захворіла тьотя, і тяжко захворіла, на російську революцію. Хворіла майже цілий рік. Ледве-ледве не сконала. Але в 1918 році господь зглянувся над нею й послав німецьку революцію. Німецька революція раптом підняла хвору Антанту на ноги, і з того часу, дай боже не зглазити, почала поправлятися наша тьотя, і зараз так її розтаскало, що й не впізнати.
Зразу тьотя, як одужала, не дуже сердитою була. Особливо привітною здавалася для малих племінників. До всіх з такою усмішкою ласкавою:
— Ви, — мовляла, — мої надії!.. Так ото вона до них люб’язненько.
Головний управитель її, Вільсоном прозивається, так аж 14 пунктів пустив націям на втіху.
П’ятнадцятого так і не видумав. Хоть і зараз ще, кажуть, лежить та в лобі колупається. Виколупати п’ятнадцятого хоче.
Хороші ті пункти такі.
Усіх тьотя не забула. Всім належне пообіцяла… Пообіцяла тьотя!
Ну, значить: “Обіцянка — цяцянка, а дурневі радість!” Усе, значить, як слід. Як по писаному…
Є ще в тьоті помічникуправитель — Клемансо. Але це вже людина підстаркувата. Держить його тьотя виключно для того, щоб поясницю їй чухати, коли в неї соціалістичні прищі засверблять. Та іноді ще як сяде денебудь у тьоті соціалістична конференція (бува й таке), то йодом маже, щоб розходилася. На манір домашнього лікаря себто…
* * *
За останній час хворіть тьотя стала. Часто кахикає блокадами, завелися в голові добровольці. Чухається весь час, нервується. На домашній нараді кревні вирішили, щоб тьотя почала їсти малих націй. Почала. Але, кажуть, почався рак шлунка і невдержаніє. Щось у тьоті не держиться. Здасться, колонії. Умре, мабуть, тьотя…
Але ще вона бадьориться… Налякує… Дехто ще слухає…
* * *
Це я дав науковий вислід.
Не повним він буде, коли не додам до нього ще погляду на Антанту широких кіл населення… Бо знаєте ж: vox dei, vox populi!
Якось я зустрів селянина, що заорював панську землю. Кажу:
— Що, дядюшко, панську? А Антанти не боїтеся?
— А істик, — каже, — в мене навіщо?!
