1
От, приміром, ідете ви зеленою київською вулицею. Вулицю якраз полили водою, нема куряви, дихається легко. Сонце вже на захід повернуло, не пече, у вас прекрасний настрій, ви ще молодий, все у вас у майбутньому, і так вам хороше, що співати хочеться…
І раптом:
— Драстуйте! — це до вас.
— Драстуйте! — це ви.
— Ну, як? На смерть?! — це до вас.
Ви дивитесь на знайомого, у вас холоне отам, де душа, а очі ваші з лоба вилазять, вилазять, вилазять…
— Хто на смерть?! На яку смерть?! — перепитуєте ви знайомого.
— Як хто? — знизує плечима знайомий. — Жінка!
— Яка жінка? — хватаєте ви за руку знайомого.
— Що ви задавили!
— Я?! Задавив жінку?! Як?! — зовсім уже божеволієте ви.
— Машиною!
— Якою машиною?
— “Побєдою”!
Ви наближаєтесь до свого знайомого, вирячивши на нього очі, а він од вас задки, задки, задки і белькоче:
— А хіба не задавили?
— Де?
— На двадцять третьому кілометрі!
— Коли?
— Позавчора!
— Та!!! — з притиском такаєте ви, ще ближче присовуючись до знайомого, але він, ваш знайомий, буркнувши: “Та всі ж говорять!”, — галопом перескакує на протилежний бік вулиці і на здивовані погляди перехожих крутить пальцем біля лоба, показуючи очима у ваш бік.
— Та хто ж говорить?! Хто це “всі”? — кричите ви вслід вашому знайомому, але він уже зник, а всі перехожі з острахом обходять вас довкола.
Настрій у вас зіпсовано. Вам уже немилий білий світ.
“Хто це вигадує? — думаєте ви. — І кому це потрібно псувати вам настрій?”
Ви поспішаєте додому, щоб заспокоїтись, аж раптом телефонний дзвінок.
— Слухаю вас!
Радіснограйливий незнайомий голос заспокоює вас:
— Чого похнюпився, старик? Більше як п’ятнадцять років не дадуть! “Побєду” продаєте?
Ви кидаєте трубку, падаєте в крісло і важко дихаєте.
2
Воротар київської, команди класу “А”, молодий, скромний, симпатичний Олег Макаров, що талановито захищає ворота своєї команди, а разом із ворітьми і футбольну честь української столиці, останніми часами трохи прихворів і кілька матчів не грав: у нього травми — не одна, а дві, які вже загоюються, і Олег Макаров у наступній грі вже участь братиме.
Тов. Макаров не тільки майстер спорту по футболу, він захоплюється ще й автомобільним спортом, має власну машину, яку водить сам.
Так от, значить, прихворів наш чудесний воротар.
— Що з Макаровим? — запитав я на стадіоні одного з болільників, що все на світі знає.— Чому він сьогодні не грає?
Болільник, що все на світі знає, махнув рукою.
— Про-о-о-пав Макаров!
— Як пропав? Чому пропав? — аж захитався я.
— Посадили! — прорік болільник, ще й головою ствердив.
— Куди посадили?
— В тюрму!
— О господи! Завіщо? — починаєте тремтіти ви.
— Переїхав жінку на дев’ятому місяці!
— Ну й що?
— Жінка померла, а троє близнят живі, та лікарі мало мають надії, що вони виживуть!
— А сам що?
— Осліп!
— Що ви кажете?
— Засудили на десять років!
— Бож-же мій! — кричите ви і біжите до Олега Макарова.
Олег Макаров зустрів мене живий і вже майже здоровий, плече тільки трохи поболює.
— Ну, що його робити? — бідкається Олег Олександрович. — Чого тільки не навигадують! Та то дідько з ними, а в мене ж батько є, мати є. Ну, долізуть до них отакі-о чутки, приємно їм буде слухати, що в них такий синочок виріс, що людей машиною давить?
— А ви не звертайте уваги, товаришу Макаров! Єсть таке російське прислів’я: “На чужой роток не накинешь платок”!
— Та неприємно, коли кожний тебе запитує, скільки ти людей машиною задавив.
— От що, Олег Олександрович! Коли хтось мене запитає, що з Макаровим, я відповідатиму так: “Летів “Побєдою”, задавив тринадцять мужчин і дев’ять женщин, збив карету “швидкої допомоги”, перекинув орудівську будку, тікаючи, вискочив на телевізійну вишку, став там і кричить: “Штука!” Вони і замовкнуть, бо дурнішої нісенітниці не вигадаєш!..
