— Наш Шевченко!
— Ні, наш Шевченко!
— Та ні, таки наш Шевченко!
— Наш!
— Наш!
А як насправді, чий же Тарас Григорович? Наш чи їхній?
— Їхній!
Факт! Що факт, то факт, нема де правди діти — їхній…
— Який там, — вони кажуть, — Шевченко революціонер, коли він і віру, і церкву, і бога так поважав, так славословив, так шанував!
І що ви на це скажете? Правда!
Читайте, як він до цього всього ставився:
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомимії поклони —
За кражу, за війну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просим,
А потім в дар тобі приносим
З пожару вкрадений покров…
Бачите?
Пожар, небезпека, згоріти можна, загинути — раз плюнуть, а ми, незважаючи на це все, в огонь, мовляв, ліземо, щоб свиснути покров і богові в дар принести…
Хіба це не любов, не самопожертва?
Хіба це не повага до релігії, до церкви?
І це ще не все…
У поемі “Іван Гус” Тарас Григорович просто кричить за автокефальну церкву:
Автодафе! Автодафе! Гуртом заревіли…
“Автодафе” — це тоді так звалась автокефалія. Можна дуже багато з Шевченкових творів таких прикладів понаводити, але гадаємо, що досить буде й тих. Далі…
Відношення Т. Г. Шевченка до панів. Безперечно, дуже симпатичне. Та й інакше й бути не може. Сам кріпак, змалечку вихований на панській ласці, він все своє життя про панів ізгадує. Устами героїв своїх віршів він їм шану і дяку віддає…
Послухайте, з якою любов’ю Лукія (“Відьма”) розказує дівчатам про те, як вона пана любила:
А вона їх научала, Як на світі жити; Розказує, як і вона Колись дівувала І як лана полюбила, Покриткою стала. І як стригою ходила, Близнят породила.
Усе, було, розказує, Аж плачуть дівчата, Та христяться, жахаються, Ніби пан у хаті…
Ви бачите, з якою любов’ю ставилося населення до панів. Проста дівка Лукія настільки любила пана, що не одну дитину йому народила, а цілих двоє. І дівчатам потім розказує. Дівчата з радості аж плачуть, і в екстазі їхньому їм навіть пан увижається (“Ніби пан у хаті…”).
Далі…
Ми вважаєм Шевченка за борця за волю. Помиляємося ми. Шевченко любив неволю. Він її навіть ідеалізував. Пригадайте:
Заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі…
“Свиня в калюжі”… Верх блаженства… Ми ж прекрасно всі знаємо, що ніхто так красиво себе не почуває ніколи й ніде, як свиня в калюжі…
Далі…
Помиляємося ми так само, що Шевченко ненавидів царів. Чому ми це приписали Тарасу Григоровичу, я просто не розумію. Він же ясно й недвозначно каже:
Все на світі не нам,
Все богам та царям…
Все їм! Все їм оддавай!
Хіба це не пошана царів та богів?
А оце, приміром:
О люди, люди, небораки,
Нащо здалися вам царі…
Прямо благає!.. Навіщо вони вам? Дайте їх нам! Страшенно-бо любив він їх…
Наведені приклади, думаю, переконають, що Шевченко, безперечно, їхній… Панський Тарас Григорович.
У “Заповіті” так якнайяскравіше виявилася ного поміщицька ідеологія, його бажання великої земельної власності:
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі Було видно…
Бачите який?!
Не просить якихось півдесятин, а цілі лани, з кручами, з Дніпром…
До графині Браницької хоче дорівнятися…
Так чий він? Правда, їхній?!
