Таточка влетіла до батькового кабінету весела, рожевощока, збуджена:
— Таточку! Дорогенький мій таточку, твоя донечка, твоя Таточка, закінчила десятилітку із медаллю!
Таточчин татко незадоволено скривився й сердито пробурчав:
— І вічно ти, Тато, невчасно із своїми радостями! Ти ж знаєш, що я по обіді відпочиваю! Ти повинна знати, що кожна хвилина відпочинку для мене дуже дорога і дуже необхідна, бо працюю я, як ти знаєш, цілими ночами!
— Таточку! Я ж десятилітку закінчила! Та ще й з медаллю, це ж буває один раз у житті! Невже ти не радий?
— Ну, як не радий, я дуже радий, і я тебе вітаю! А медаль яку тобі дали: за відвагу чи за трудову доблесть?
Таточка дивилася на свого татка широко розплющеними очима і не знала, що йому сказати.
— А Жора, — сонним голосом запитав татко, — теж із медаллю закінчив?
— Таточку, — здивувалася Таточка, — та Жора ж іще тільки в сьомий клас переходить! З алгебри в нього двійка. Йому переекзаменовка восени…
Але татко вже кріпко спав і на відповідь тільки губами плямкнув.
Таточка потихеньку вийшла з кабінету.
“Таточко, — думала вона, — очевидно, дуже на роботі стомився і сонний зі мною розмовляв. Усе в нього, бідного, переплуталося! Бідний таточко! Ночами працює. Приїздить о п’ятій, о шостій годині ранку! Відповідальний працівник. Мимоволі все переплутаєш. Бідний таточко!”
* * *
Антон Іванович Рілло керував трестом “Синтетична коломазь” главку “Возосаниголоблячерезсідельниксупоня”, а як для телеграм — “Всагочерсуп” — Міністерства місцевої й паливної промисловості. За сумісництвом йому було доручено керувати ще й Держмузпрокатом, який теж підлягав Міністерству місцевої й паливної промисловості, на тій, очевидно, підставі, що і піаніно, і роялі робляться з сухого дерева і добре горять.
Антон Іванович Рілло походив із Полтавщини, з давнього козацького роду. Предки його, діди й прадіди, та й його батько прозивалися просто собі Рило, писалися на “и” і одно “л”, і цілий куток на селі прозивався “Рили” — жили вони, як усі козаки, на Рилах.
Антонові Івановичу, а особливо його дружині Пистині Федорівні таке прізвище було просто огидне, отож Антон Іванович пом’якшив “и” на “і”, додав ще одно “л” і переніс наголос на “о” і з “рила” вийшло “рілло”.
Пистина Федорівна розповідала всім і всюди:
— Хоч ми походимо з французів, та, проте, ми роду простого, бо наш прапращур Поль Рілло був звичайним собі конюхом неаполітанського короля Иоахима, — він же наполеонівський маршал Мюрат, — і 1812 року прапращур Поль, скуштувавши вилтрійчаток од старостихи Василиси, добровільно перейшов на бік російської армії і потім викладав французьку мову у Москві в пансіоні для дітей аристократів маркиза деляВоша. Від Поля Рілло і пішов наш рід.
Родина Рілло дуже пильно оберігала своє французьке прізвище, і коли одного разу до Києва приїхав дід у других Антона Івановича і, подзвонивши в парадному, запитав:
— Чи сюди я потрапив, чи не сюди? Антон Іванович Рило тут живуть? Вони мені вроді як онуком доводяться, — Пистина Федорівна відхилила двері на цепку, тигром подивилася на діда й просичала:
— Ніякого Рила тут нема! Сам ти рило! — І грюкнула дверима.
— Переїхали, чи як? — запитав дід, але відповіді не почув, почухав потилицю і пішов на вокзал. — Видать, переїхали, — сам собі подумав. — Де я їх тепер шукатиму? — Та й поїхав додому.
…В Антона Івановича було двоє діток: старшенька Наталочка (Таточка) і молодший Юрко (Жора).
Старшеньку Наталочку вигляділа покійна бубуня, мати Антона Івановича, дівчатко росло слухняне, ввічливе і добре вчилося, а молодший Юрко ріс уже без бабуні, батькові й матері було не до сина, батько то спить, то на роботі, а матері не вистачало часу на ательє — то замовляти, то приміряти, — Юрко гасав у дворі, на самокаті, бив з рогатки пташок та котів, і коли Наталочка було соромила його й закликала вчити уроки, він показував їй язика, кричав:
— Мені мама нічого не каже, а ти мені неї мама!
І коли, було, Наталочка насвариться: “Я маш скажу!” — Юрко її перекривляв і додавав: “Скажи, скажи! А я тобі таке слово скажу, що краще, ніж Петько на свою Яюдку говорить! Скажи тільки!”
Вчився Юрко погано. “Приїздив” додому або на трійках, або на двійках.
З цього приводу Пистина Федорівна говорила:
— Та він іще у нас маленький! Підросте, нажене. Іноді Наталочка говорила про такі його успіхи батькові.
Антон Іванович, засипаючи після обіду, сонно бурмотів:
— Хай мама з цим розбирається! Чи ж мені є час? У мене і “Синтетична коломазь”, і Держмузпрокат! Досить мені й так мороки!
Юрко поціляв з рогатки без промаху.
* * *
Антонові Івановичу таки справді мороки було на роботі чимало. Особливо у вечірньонічні години.
Він ретельно сидів у своєму кабінеті до четвертої, до п’ятої, а іноді й до шостої години ранку, сидів, дивився на стелю, думав, чи скоро вже він буде заступником міністра, і чому й досі таким начальникам, як він, не дають ЗІ Мів?
Іноді він дзвонив і запитував секретарку:
— Пошти нема?
— Кілька листів є, Антоне Івановичу!
— Давайте!
Секретарка подавала пошту, Антон Іванович читав листи, думаючи про ЗІМ. Листи були і по лінії коломазі, і по лінії Держмузпрокату, і іноді якось воно так виходило, що на листі про видачу синтетичної коломазі з’являлася резолюція:
— “Відпустити на 6 місяців Шредера…”
А на прохання дати на прокат піаніно, він писав:
— “Більше, як дві тонни, дати не можемо!” Та воно й не дивно: ділов, ділов!
Цілу ніч просидівши, і не таку резолюцію встругнути можна.
Сидів ночами Антон Іванович Рілло, бо сиділи ночами в тресті й у міністерстві (“А раптом подзвонять?!”), а сидів Антон Іванович ночами, сиділи ночами і співробітники “Синтетичної коломазі” і співробітники Держмузпрокату (“А раптом викличе?!”).
Антонові Івановичу все-таки було легше, як співробітникам: краще забезпечений, вдома все було — і обід, і до обіду, по обіді міг три-чотири години добре поспати, із роботи й на роботу машиною, хоч і не ЗІМом, так “Побєдою”, а рядовим співробітникам доводилося гірше: декому в перерву і на базар збігати треба, і обіда зварити, — коли вже там за газету візьмешся чи у книжку зазирнеш? А про театр і думати не доводилося.
Та на роботі Антону Івановичу хоч і сумно було, та не так як співробітникам: окремий всетаки кабінет, можна й кросворда в “Огоньке” вгадувати, можна шахові задачі вирішувати…
А набридне це, можна нараду із співробітників скликати, поставити на нараді справу, ну, хоч, приміром, таку: “як правильніше називати установу, чи “Коломазь”, чи “Коломасть”… Виступи, дебати, от час і минає.
Співробітники нарад не скликають, та й сидять вони не по окремих кабінетах, хочеш не хочеш, а удавай, що працюєш, та ще не просто собі працюєш, а з ентузіазмом.
Кріпко сумували співробітники, доки не придумали дуже дотепної між собою гри.
Гра та полягала ось у чому: которийсь із співробітників, який витягав жеребок з намальованим на ньому цапом, повинен був сказати якусь фразу, що кінчалася на “ца”, — хто перший відповість: “Ламца… муму… ха цацаї”, — той вигравав з усіх, крім того, що починав гру, пляшку пива… Тільки на місце отого “муму” треба було сказати слово, яке було у першій фразі.
Приміром. Перший каже:
— Сьогодні дощ без кінця! Відповідь мала бути така:
— Ламца той дощ, ха цаца!
Скільки було реготу! І яких тільки фраз було за довгі часи нічної роботи з ентузіазмом не повигадувано. Час минав швидше.
Так щоночі й розважалися, доки було секретарка не вийде й не оголосить:
— Антон Іванович збирається додому!
Тільки-но “Побєда” Антона Івановича засигналить: “Їду”, — співробітники, хто молодший, галопом, хто старший — потихеньку — рушали додому.
А взавтра, як той казав, “після ції та знов ції”.
* * *
І от урядове розпорядження: працювати всім установам від дев’ятої до вісімнадцятої години з обов’язковою перервою від чотирнадцятої до п’ятнадцятої на обід.
Скільки радості у службовців!
Не треба тепер вигадувати якоїсь безглуздої гри, щоб чим-небудь заповнити нудні години нічної роботи.
Тепер є час і газету, і книгу почитати, є час у театрі побувати, є коли бути з дітьми, з родиною!
Ах, як чудесно!
Зрадів і Антон Іванович Рілло: є вільний час.
Перший день праці по-новому обідав він удома, після вісімнадцятої години.
Пообідавши, прийшов до кабінету і… на диван.
Наталочка запитала його:
— Татку, ти спати? А що ж уночі ти робитимеш? Тепер же тобі не треба на ніч на роботу?
— Так. Не треба… А й справді, що я вночі робитиму? Правильно, Таточко, ти говориш: тепер можна і вночі мені виспатись. Ну, давай, доню, поговоримо!
— Ой, таточку, яка я рада! — підстрибнула Наталочка. — Давно, ой, як давно ми з тобою, таточку, не говорили!
— Все ніколи було, дочко. Все робота: і вдень робота, і вночі робота! Ну, як учишся, Татко! В який клас уже ти перейшла?
— Та схаменися, татку! Я вже на другім курсі університету! Хіба не пам’ятаєш: я ж тобі ще торік говорила, що десятилітку я закінчила з медаллю! Хіба забув?
— Так, так… Пригадую, пригадую… От тільки вже забувся, медаль чи за відвагу, чи за трудову доблесть… Так, так…
— Таточку! Не за відвагу медаль і не за трудову доблесть, а за успіхи в навчанні… Тепер же дають медалі відмінникам навчання! От і мені…
— Хіба? Дивись, якось це все повз мене пройшло… Все діла, все діла… І вдень діла, і вночі діла… Так ти, значить, уже студентка? А скільки тобі років?
— Двадцять перший, тату!
— Дивись ти, як швидко час іде! І незчуєшся… Ну, а Жора як? Ще в дитячому садку?
— Ти жартуєш, тату! — засміялася Наталочка. — Жора залишився на другий рік у сьомому класі. І поведінка у нього “чотири”… На Жору, тату, треба звернути увагу! Нехороший у нас Жора!
— Як на другий рік?! Як поведінка — “чотири”?! У сина Рілла “чотири” поведінка?! Син Рілла і на другий рік?! Та я йому шкуру спущу! Поклич мені Жорку-мерзотника!
За кілька хвилин перед розлютованим батьком став Жора. Стрижений під бокс, з цигаркою в роті, він нахабнувато дивився на батька.
— Ти Жора?! Ти мій Жора?! — отетерів батько.
— А що, хіба не схожий? — прогугнявив Жора.
— Кинь цигарку, мерзотнику! Як ти з батьком розмовляєш? — затупотів ногами Антон Іванович. — Геть з моїх очей! Запорю!
— Три ха-ха! — зухвало посміхнувся Жора. — Ніж кричати та ногами тупотіти, ти, папахен, краще на пиво б підкинув! А щодо запорю, — кинь, старик, свої домострої! Час уже на радянського батька повертати! Адью!
Антон Іванович кинувся до Жори, але назустріч йому випурхнула Пистина Федорівна:
— Отак ти використовуєш вільний час?! Дивись, на дитину звіром накинувся! Краще б уже спав та працював, як і раніше! Як без тебе вдома тихо було… Виросла донька, росте синочок!
— А куди росте синочок, ти бачиш?
— Це моя справа, куди він росте! Антон Іванович махнув рукою і ліг спати.
Снилися йому якісь кошмари: у Жори ніби в роті аж три цигарки, Жора показує йому язика і цілиться в нього з рогатки! А потім ніби підходить до нього, підморгує й говорить: “Що, папахен, по сто грам не колдирньом?”
Антон Іванович прокинувся мокрий од холодного поту:
— Ху! Який кошмар! Це не те, що кросворди вгадувати! Треба щось робити! Тато! — покликав він дочку. — Ти не знаєш, у нас нема якоїсь книжки про виховання дітей?
— Пошукаю, тату! — відгукнулася Наталочка. Антон Іванович замислився.
З другої кімнати почулося бринькання на піаніно, і Жора фальшивим голосом наспівував:
С этим что-то делать надо,
Надо что-то предпринять!
