Як підете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вітряк, а потім звернете на межу, поміж пшеницями, та спуститесь тою межею трохи ніби в діл — на шлях, що простягся з хутора В’язового до церкви, що в ній на Покрову храм бував, так ви собі і йдіть тим шляхом далі. Минете церкву, а потім Куликами, Куликами (це куток на селі, де всі Кулики живуть) аж за містечко вийдете. Вийшли ви за містечко й прямуйте далі. Перша дорога, праворуч, буде на Тернівщину, а друга — далі, на Шенгеріївку.
Ні на Тернівщину, ні на Шенгеріївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо йдіть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб’яги будуть.
Од вашого хутора до Дуб’ягів буде не більше, мабуть, як кілометрів із вісім.
Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, ідучи межею поміж пшеницями:
По ниве прохожу я узкою межой,
Поросшей кашкою и цепкой лебедой!
Так ви ж не вмієте ще такого проказувати, бо вам іще тільки сім років…
Проказувати ви таке вмітимете тільки через два роки, коли Марія Андріївна, старенька-старенька вчителька, яка, коли надворі і весна, і сонце, — так і тоді вона в теплу хустку кутається, бо вже вона старенька, і все, бідна, кахикає, — навчить вас.
Так тільки через два роки вона вам скаже:
— Оці два рядочки, дітки, ви мені на завтра щоб напам’ять вивчили! Оці:
По ниве прохожу я узкою межой,
Поросшей кашкою и цепкой лебедой!
— От ви їх і вивчіть напам’ять! Усе вам тут зрозуміло? А хто знає, що тако “цепкая”?
— Я знаю, — підносите ви руку, всю в чорнилі.
— Ну, скажи!
— “Цепкая”… То є ціпок, так це — патериця, вроді як хлопець, він, а “цепкая” так це — патериця-дівчинка, вроді як вона…
Марія Андріївна сміється і від сміху ще дужче кахикає:
— Ні, не те, не те, — каже вона, — “цепкая” це така, що дуже чіпляється!
— Чіпка, значить? — вигукуєте ви з усіма в хорі.
— Ну да, чіпка! Так “чіпка” це буде по-нашому, а “цепкая” — це по-російському! Розумієте?
— Ага! — знову хором.
А на другий день ви вже впевнено проказуєте Марії’ Андріївні:
По ниві проходжу я вузькою межою,
Поросшей кашкою й чіпкою лободою.
— Та не “чіпкою”, а “цепкой”!
— А я забув, що так треба! Так я вдруге!
— Ну, ну!
— Поросшей кашкою і…
Тут ви зупиняєтесь, думаєте трохи, потім у думці самі собі кажете “Ага!” й з притиском переможно кидаєте:
— І чіпкою лободою!
Марія Андріївна, посміхаючись, лагідно махає рукою:
— Сідай!
Де тепер могилка лагідної-лагідної Марії Андріївни? Уклонився б я могилці її, бо вона ж, було, навчить нас “О” писати: “Бублик, бублик, дітки, пишіть! Кругленький! Оце й буде “О”! — а потім розглядає зошити:
— Ой, хороший хлопець! Яке “О” гарне написав! І руки не дуже в чорнилі! На ось тобі — цукерка!
Хай би на її могилці навесні, як бузок розпускається,. хай би весь час соловейко тьохкав!
Так виходить, значить, що про “кашку” й про “цеп-кую лебеду” ви, йдучи межею поміж пшеницями, ще проказувати не вмієте, бо ще не навчились.
Так ви волошки рвіть… Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цілий великий-великий сніп ви тих квітів нарвете, а потім березкою його зв’яжіть і несіть!
А як іще вам сумно, тоді ловіть на колосках жучка-кузьку. Вловили — й за пазуху. А як уже назбираєте кузьок аж півпазухи, вони там лазять, шелестять і лоскочуть вас, лоскочуть.
Вам не сумно тоді буде і ви, підстрибуючи, аж на Дуб’ягах опинитесь!
А на Дуб’ягах куркуль живе, що з глечика горілку п’є.
Приходите, а в садку за столом куркулі два сидять та горілку з глечика п’ють.
А потім, як нап’ються, то й крикнуть:
— Даниле! Запрягай Жолудя й Горілку в гарбу, та щоб повнісінька гарба сіна була! На дрохви поїдемо! А ти з нами поїдеш? — питає мене куркуль.
— Поїду, — несміливо кажу я.
— От і добре! На гарбі сидітимеш, коні поганятимеш! Добре?
— Добре!
— От і гаразд!
А я й питаю вусатого дядька:
— Дядьку! А що воно таке за дрохви?
— Хіба не чув?
— Не чув!
— Птиця така велика, як дві гуски вкупі! Степова! В степу плодиться! Полохлива!
— Ага!
От на гарбі й поїхали! Повна гарба сіна, та ще кругом і бур’яном обтикана! Я спереду сиджу, коні поганяю, рушниці на сіні лежать, кошик з глечиками та з харчами.
А дядьки лежать горілиць на гарбі й намагаються співати:
Вилітали орли з-за крутої гори…
Але дотягали вони тільки до “крутої”, а на “круту гору” видертись ніяк їм не щастило, вони з “крутої” зсовувались на початок, звідки знову “вилітали орли”.
Так усю дорогу тільки те й робилось, що “вилітали орли”, а що з тими орлами далі було, куди вони вилітали й чого вони вилітали, — для мене й залишилося тоді таємницею.
Оце було моє перше полювання на дрохву!
Коли далеченько ми вже в степ од’їхали, один з дядьків каже:
— Подивись-но, Дороше, чи не видно?
Дядько встав на гарбі, я спинив коні, і почав дядько дивитись на всі боки! Дивився він довго, а потім і каже:
— Отам за ожередом ніби щось таке бовваніє! На конюшинищі! Звертай на оцю межу й прямуй на ожеред! — каже мені дядько.
Поїхали межею…
Стали біля ожереду. Дядько виліз на ожеред, подивився сюдн й туди, зліз, підійшов до гарби:
— Єсть! — каже. — Семеро! Тільки ж як до них під’їхати?
Говорили щось вони, говорили, а потім мене почали вчити, як мені їхати.
— Ми, — кажуть, — їхатимемо та по дорозі непомітно з гарби попадаємо й заляжемо отам у пшениці, а ти їдь аж отуди, та, не доїздячи байрака, звертай ліворуч і об’їзди їх, дрохви, з того боку. Трохи проїдеш, а потім завертай коні і їдь назад, трохи вже до дрохв ближче. Як доїдеш знову до байрака, вертайся назад і їдь ще ближче до них. Наганяй ніби їх на нас. Та не витикайся з гарби, щоб вони тебе не побачили! І не нокай, і не цмокай! Потихеньку їдь! Зрозумів?
— Зрозумів!
— Паняй!
Поїхали…
Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там звернув ліворуч і поїхав. Як доїхав до конюшинища (конюшину вже було викошено) — побачив оддалік табунець якихось великих птахів, що паслися на конюшинищі.
Я все робив так, як казав мені дядько Дорош.
І туди їхав, і назад повертався, і знову туди повертався, все до тих птахів наближаючись.
І дуже вже мені закортіло роздивитися їх. Особливо отого, найбільшого, що весь час, голову високо підвівши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур’яну погано було видко. От я встав на гарбі й визирнув через бур’ян. Як розженеться найбільший, а за ним і всі, — знялися й полетіли. Я так і впав у гарбу! А вони полетіли не на дядьків, а вбік!
Під’їхав я до дядьків:
— То ти їх наполохав? — питає дядько Дорош.
— Їй-бо, дядечку, ні! Я сидів, як ви сказали, а вони чогось налякалися й знялися!
— Ох, і полохлива, ох, і сторожка птиця! — зітхнув дядько Дорош. А другий:
— А ну їх к лихій годині! Підвертай до ожереду! Під’їхали ми до ожереду, витягли дядьки з гарби кошика, прослали під ожередом попону…
— А ти коням сіна підкинь! — наказав мені дядько Дорош, — та розгнуздай! Умієш?
— Умію!
Ну, потім уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з глечиків у чарки наливали та закусювали. А потім співали, — і під ожередом, і на гарбі, як додому їхали, і в садку, як додому приїхали, а я на ослоні дрімав.
А дядько Дорош все намагався довести, що:
— Дрохва, — вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А ви кажете! Я заснув.
А дрохва таки справді дуже полохлива і дуже сторожка птиця.
Полюють її отак, як ото ми колись із дядьком Дорошем полювали: гарбу і воза обтикують бур’яном, гілками з листям, а потім, об’їздячи табуна, наганяють поволеньки на схованих охотників. — А найцікавіший спосіб полювати дрохву — це підкрастись до табуна на постріл і торохнуть.
Підкрадатися треба дуже обережно і дуже здалеку.
Забачили ви табун далеченько, так кілометрів на три в степу, — лягайте й починайте лізти.
І все придивляйтесь, щоб так перелазити — од кущика травиці до кущика будяків чи бур’янцю якогось, кураю тощо…
Лізти найкраще на череві, кашкета — в кишеню, голову пригнути низько до землі, бо дрохва найбільше голови людської лякається!
Отак і підлазьте, підкрадайтеся!
То нічого, що на другому кілометрі вашого підкрадання ви вже не штанами будете лізти і не сорочкою, а голими ліктями й голими коліньми, що на третьому кілометрі вже з колін і з ліктів кров капатиме, — то нічого, — то якраз і найсильніші і найпекучіші суть моменти полювання дрохви, — ніяка благородна й велика дичина задарма не дається, а дрохва, коли це не вона, а він, дудак, майте на увазі, що він важить пуд, цілий пуд, а смальцю з нього цілий глечик, а вишкварок — півпідситка.
Та ше майте собі на увазі, що дрохвячий смалець не тільки для каші, бо то вам не гусячий смалець, а то смалець дрохвячий, — він од бешихи сильно дуже допомагає!
От вам: пуд м’яса, глечик смальцю, підпідситка вишкварок і ніякої ні у вас, ні у сусідів бешихи.
От що значить дрохва!
Та ще до всього цього й гордовите:
— Дрохву вбив! О!
Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кілометри підкрадання, на штани та на сорочку й на обідрані коліна та лікті!
Дрібниці то все!
Не звертайте на них уваги й підкрадайтеся далі.
Підлізти треба на постріл, — це, значить, метрів на п’ятдесят-шістдесят, не більше!
Шріт має бути крупний — два-три кулі, а то й картеч, бо птиця велика.
Ну, вже недалечко залишилося, метрів з п’ятдесят!
Останні зусилля, ще метр — і дрохви… здіймаються й летять!
Ви стріляєте “у божий світ, як у нову копійку”, сідаєте, дерете натільну сорочку і перев’язуєте коліна й лікті!
А потім уже потихеньку йдете додому.
І уявіть собі, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тоді, як вам залишилось пролізти ще тільки не більше як один чи два метри.
Характер у них такий!
Ви, ясна річ, не повірите, але одного разу я таки вбив дрохву.
Убив, не підкрадаючись, а просто так — устрелив та й вже!
Невеличкий, так із десяток, табунець дрохв, бачу, летить і сідає на буряках…
Я бродив з рушницею в степу, полював перепілки, а в запасі було в мене кілька набоїв з крупним шротом.
Перезарядивши свою централку, пішов я проти вітру по буряках на те місце, де сіли дрохви.
Було це в серпні, віяв невеличкий вітерець.
Бурячиння було високе й лапате, вітерець по нім тихенько лопотів, я поволі й потихеньку йшов, і дрохви мене підпустили, бо, очевидно, шум моїх кроків заглушало лопотіння гички. Знялися вони недалечко, метрів за сорок, — я вистрелив, і-о, радість! — одна з них каменем на землю.
Підбіг — єсть!
Я не скажу, щоб це був дудак, на цілий пуд вагою, це не був дудак, а скоріше — дудочка, і до пуда їй було дуже далеко.
А проте ж — дрохва! Справжня дрохва!
Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увійшов у хату, ні на кого і не дивлюсь.
Домашні всі питають:
— Що за птиця? А я крізь зуби:
— Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дізналися родичі, знайомі, товариші.
— Правда, що дрохву вбив?
— Убив!
— Коли ж на дрохву?
— Та заходьте, — кажу.
Підрахував я, скільки на дрохву прийде, — вийшло чоловіка з двадцять. Я й кажу дружині:
— Знаєш, — кажу, — що? Не помістяться всі вони в нас! Оддам я дрохву, хай там приготують, а ми всі туди підемо та й посидимо, дрохви поїмо!
— Добре, — каже дружина, — клопоту менше! Я так і зробив. Одніс дрохву. Куди, — питаєте, — одніс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Приніс дрохву та й прошу:
— Приготуйте, будь ласка, на завтра!
— Дрохва? Е, ні! На завтра не вийде, бо треба на дві доби в землю закопати, потім — добу в оцті вимочувати, а потім уже смажити! На суботу якраз і вийде.
— Ну, добре! — кажу.
Сповістів я всіх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.
Зібралися їсти ту дрохву двадцять вісім чоловік.
А я ще раз кажу, що дрохві моїй до пуда дуже далеко було!
Та й чи вистачило б для такої кумпанії й дудака на пуд вагою?!
Поїли дрохву, з’їли ще індичку й гуску (це вже свійські птахи) і салату олів’є порцій з п’ятнадцять з’їли, було там іще й де-воляй, і карського шашлику!
Різноманітної там було, одне слово, дичини!
Вітали всі мене з щасливим полем, кричали, щоб мені й далі не було “ні пера ні пуху”, а потім співали.
На ранок були вдома довгі балачки, але вже більше не про дрохву, а про квартиру, про дрова, про черевики для доньки.
Балачки закінчилися сентенцією приблизно такого змісту:
— Та доки ж я і взимку у літньому пальті ходитиму?
— Та ти ж сама розумієш: дрохва! Не часто вона трапляється!
— Дрохва?! — перебивають вас. — Дрохву чоловік на зиму в теплі краї проводжає! А в декого з чоловіків жінка взимку мерзне! Різниця! Ну, взяв би та випадково й промазав, коли вже вона така рідкісна птиця!
— Та я ж устрелив випадково! Хіба ж я хотів, чи що?
— Слава богу, що не часто вона трапляється, — перебивають вас ізнову.
А вже Миколі Івановичу, що ото дрохву вам lege аrtіs* (* По-мистецькому (лат.).) готував, при зустрічі ви кажете:
— Дрохву, значить, два дні треба в землі тримати перед тим, як смажити?
— Не менше! — одказує Микола Іванович. — Тоді вона позбавляється специфічного, не дуже приємного запаху!
— Слухайте, — кажу, — Миколо Івановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам дрохву готувати, держіть її в землі не два дні, а місяців зо два!
— Не витримає, — зогниє!
— От і добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.
