Нація ми співоча.
Співаємо… Не завжди, положим, добре співаємо, іноді виємо, іноді мимримо, але щоб отак ото коли-небудь, хоч раз у житті, тихо посидіти — не можна. Не виходить.
Сидиш, приміром, і читаєш що-небудь дуже поважне, і зовсім ні з якого боку не вокальне, — ну, хоч, приміром, про переворот у Польщі,— навіть сам не помічаєш, що, читаючи “таку серйозну річ”, виводиш потихеньку:
Котилася та ясная зоря Та й упала додолу…
Мабуть, нас, українців, господь виліпив з тої глини, з якої тепер ув Опішньому гончарі тих коників, що їм у хвіст свистять, ліплять…
З такого матеріалу, як наш народ, очевидно, не дуже тяжко організувати зразковий хор…
Приміром тому — “Думка”…
Я не кажу, що художнє керівництво “Думки” — Нестор Городовенко — мало праці приклало, щоб так удосконалити, одшліфувати й довести капелу до такого бездоганного з усіх боків стану…
Незручно в коротенькій “рецензії” наводити статистичні відомості, скільки на цім ділі побито смичків, потрощено паличок: це все ж таки “рецензія”, а не статистичний звіт…
Без “смичків” не можна. Капела — колектив… А ми, нівроку нам, до колективної роботи такі щирі, як був щирий у мого діда борозенним віл половий…
Сам — співаєш… А в хорі — “два дієзи вбік”…
Ясно — роботи було, очевидно, дуже багато…
Наслідки — блискучі…
Коли слухаєш “Думку” і заплющиш очі — орган… Ну, достоменнісінький тобі орган… П’ятдесят із гаком чоловік стоїть перед нами на кону, п’ятдесят людських горлянок співає, а виходить, ніби одна людина має в горлі п’ятдесят отих різного тембру (чи як там воно зветься) струн і воднораз дме на ті струни — вони й гудуть…
І діло дійшло не тільки до “Котилася та ясная зоря”, а дійшло воно аж до Гайдна, Шумана, Вагнера і ще до якихось дуже знаменитих (прости мене господи, бо я таки не дуже на них розуміюсь) людей у музиці…
Західноєвропейський репертуар…
Он куди вже сягнули…
І який широченний діапазон!
Вагнер і “Зайчик”…
Гайдн і “Козенятко”…
Танєєв і “Ой п’яна я, п’яна”…
А найголовніше в тому всьому те, що відчуваєш, слухаючи в “Думки” Вагнера, і захлинаєшся з реготу од “Ой п’яна я, п’яна”…
Подать уміють…
Ти ото сидиш, уха розвісиш, рота роззявивши (бо дуже ж таки хороше співають), а “Думка” бере пісню, робить із неї горішка і в рота тобі:
— Ковтай, свате.
Чіткість, виразність, завершеність… Так і з білоруськими піснями…
Співають їх так, ніби вони для капели не чужі, а свої, рідні, що сидять у ній у крові, як і українські, народні… Прекрасно…
От якби ми та сільське господарство так могли налагодити, як пісню.
Перепічки б самі на полі родили… Їй-бо, правда.
