Дика гуска — це таки справжня гуска, тільки — дика.
Її можна їсти, — так, як і свійську гуску, — з пряженою капустою або з яблуками, з гречаною кашею і так.
Різниця між дикою гускою й свійською гускою та дикою качкою така, що дика гуска ніколи не плодиться в нас на базарах, і для того, щоб її смажити навіть так, без пряженої капусти й без яблук, — її обов’язково треба заполювати.
А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Україні дуже-дуже рідко плодиться, а тільки перелітає навесні на північ, а восени — на південь, — отже, тільки ранньою весною й пізньою осінню можна похвастатися, що:
— Та, — мовляв, — гусей там набив! Приходьте!
Говоримо ми це без ніякої пихи, говоримо ми це із скромністю, властивістю, як ви знаєте, притаманною кожному справжньому мисливцеві.
Полювали ми з приятелем пізно восени дикі качки на річці Оскіл, на Куп’янщині.
Річка Оскіл — чудесна річка, з прозорою, лагідною водою, з очеретами та пахучою осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лівому березі луками, що дивляться на світ божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими шовковими віями.
Та й не тільки цим славна річка Оскіл, а славна вона найбільше тим, що водиться в ній дуже рідкісна риба — верезуб.
А може, й не верезуб, а щось інше, а тільки я прекрасно пам’ятаю, що один рибалка дуже давно нам розповідав, що в їхньому Осколі таке плаває, що більше такого ніде не плаває.
Ну, бог з ним, хай плаває.
Полювали ми, значить, полювали там дикі качки, довгенько щось полювали та й заполювали дику гуску — казарку.
Правду, як і завжди, казавши, дика гуска ота повз нас і не летіла, і не пливла, проте ми її заполювали.
Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюванні єсть свій стиль, отже, трудно мені все це типізувати, щоб зрозуміло було всім.
Заполював гуску мій приятель, бо в нього було більше набоїв, а я свого гаманця забув удома.
Але він мене заспокоїв.
— Ти, — каже, — не хвилюйся і з заздрощів не мінись: їстимемо разом!
Казарка була бита на крило, а так більше нічого в неї прострелено не було, і вона собі ходила, і навіть доки ми збиралися їхати на станцію, ходила по хаті й почала вже їсти крихти з паляниці й пити воду.
Ми довгенько збиралися виїздити на станцію, довгенько й дуже любо та мило прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичні люди, потім співали отієї, як пак вона? — та отієї, що ото:
Де ти, хмелю, хмелю, зимував,
Що й не розвивався…
Як їхали на станцію, співали вже не про хміль, а про огірочки:
Сама буду поливати
Дрібною сльозою…
А хазяїн, сидячи на возі, дуже голосно й високо-високо виводив:
…сльо-о-з-о-о-о-о-о-ю!
Так голосно й так високо, що вискакували з дворів люди й дивилися нам услід.
— Що воно таке? — питалися вони.
— Охотники поїхали!
Співали ми аж до самої станції.
На станції сердечно попрощалися з хазяїном і сіли у вагон.
Нам з приятелем хотілося співати ще й у вагоні, але на бойові й героїчні пісні в нас не вистачало вже в голосах металу, і спромоглися ми тільки на журно-мінорне:
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами.
Дійшли до запитання:
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину? —
та й замовкли.
Позіхнули й сказали один одному:
— Будемо, мабуть, спати!
А гуска-казарка з нами.
Лаштуємося ми спати.
Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час людство ще взагалі не додумалось, — постала, отже, проблема, де гуску приткнути.
Їхали ми у м’якому вагоні.
Приятель таки додумався.
— Я, — каже, — візьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидітиме! Сплю я не дуже міцно, скорше — сторожко я сплю, от я її утихомирюватиму, як вона занепокоїться!
— Ну, — кажу, — добре!
Полягали.
Прокинувся я вранці, дивлюсь — сидить мій приятель, спустивши із верхньої полиці ноги, й мугиче:
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?
— Чого, — питаю, — такої сумної та ще й зранку? Приятель, нічого не кажучи, простягає позад себе руку, щось таке бере й показує. Дивлюся: казарка. Але вже не жива, а мертва.
— Упокоїлась, — питаю. — Як же це так?
— Виходить, — каже, — приспав! А я ж сплю не дуже міцно, — скорше сторожко я сплю! І от бачиш!
— Та бачу, — кажу. — То ти й співав би вже:
Чом вас лихо не приспало,
Як я дику гуску?
Дискусії про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюванні, тобто вона законна дичина, чи вона упокоїлася власною смертю, тобто вона дохла, — тривали недовго.
Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч і на крило, а проте підстрелено, і що вона, як дуже часто трапляється з підранками, потім потихесеньку дійшла.
А про те, що казарка спала з приятелем на верхній полиці, у м’якому вагоні, в поїзді Куп’янка — Харків, забути і нікому не говорити.
Так і зробили.
Гуску з’їли по приїзді на другий день.
Усі кріпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрізала в неї крила, стулила їх, ніби як віялом, і заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в кабінеті мого приятеля, щоб і кабінета прикрасити і щоб крила ті повсякчасно нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей.
Приятель дивився на таку до себе увагу та лагідно й каже дружині:
— Дякую тобі, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу: прибий ці крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красиві, вони так оздоблять твою кімнатку! Та ще до того це буде мій тобі, моє серденько, скромний подарунок.
Та й поцілував мій приятель свою симпатичну дружину.
А вона його поцілувала.
Як вороги взагалі весняної охоти, ми здебільша полювали дикі гуси восени, коли вони летять у вирій, зупиняючись у нас, щоб відпочити й попастися на смарагдових врунах буйної озимини.
Вночі вони пасуться, а вдень прилітають на озера і плавають собі, весело гегочучи.
Одно кепсько, що ніколи вони не плавають біля берега, а плавають серед озера, озера вибирають великі, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко.
Дика гуска — птиця вельми обережна й вельми сторожка, підкрастися до неї важко.
Випадково, ясна річ, може на вас налетіти табун гусей, випадково іноді можете й натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, — але що то за полювання, коли воно випадкове.
Справжній мисливець на випадковість не розраховує, йому інтересно полювати за певним планом, за певною системою!
Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку ніхто не дасть вам назви:
— Тигряча смерть!
Одної благодатної осені ми з приятелем вирішили пополювати дикі гуси як слід, по-справжньому.
Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнів зо два, а то й більше.
Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузі під ожередом сіна, увечері, після того, як постояли на качачому перельоті.
Був іще з нами чудесний охотник, Йосип Явдокимович, у якого ми зупинялися, приїздивши з города на охоту.
Слухав він, слухав наші суперечки, а тоді й каже:
— Ні, хлопці! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика гуска — звір дуже мудрящий і підлізти до неї нікоторого способу ніт! Сорок два роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озері силу-силенну, а щоб хоч одну встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосіб, щоб гусей настріляти, знаю. Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадаю, чи після турецької війни, чи після гапонської. Ні, мать-таки, після гапонської! Так-так, після гапонської, бо після турецької я ще парубком був, а після гапонської Василя мого ми хрестили. Після гапонської, значить. Да! Так панові тому дуже кортіло гусей настріляти! От він і придумав. Узяв велику бочку, обтикав її всю бур’яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого каміння та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влізти, сидіти й стріляти. І зробив він це задовго перед тим, як гуси прилітають, щоб птиця звикла, що щось также стирчить в озері. Тоді вона не боятиметься ні сідати біля бочки, ні підпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч і велике, так неглибоке, — поставити серед нього бочку можна. Поставив він…
— Ну, й настріляв?— з цікавістю запитали ми.
— Настріляти він, що й казати, не настріляв, бо в суботу перед неділею, коли він мав приїхати й у бочку сідати, капосні хлопці з бочки каміння повикидали й цілу ніч з тією бочкою в озері товклися! А спосіб, самі бачите, дуже хороший!
Ми вхопилися за цей спосіб.
Дістали підходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого каміння й обтикавши бур’яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали прилетіти гуси.
Приятель на той час узяв собі відпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас хлопці не покепкували, як з того пана…
Поставили ми її в неділю.
А на другу неділю мав приїхати й я, — передбачалося, що за тиждень уже будуть гуси.
Я приїхав у суботу надвечір.
— Гуси вже, — каже мені приятель — появилися. І не дуже бочки бояться! Підпливають до неї та й, летючи на озеро, не бояться біля неї сідати. Сьогодні можна вже в бочку сідати. Так як ми будемо, — питає приятель, — жеребок тягтимемо, кому першому сідати, чи як?
— Сідай, — кажу, — ти перший, а я завтра вночі сяду, бо одпросився я до вівторка.
— Добре!
Так от ми й вирішили.
Тоді, правду кажучи, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а саме: ідеш на озеро, так заряджай добре рушницю і не надто заряджайся сам.
Вискочило це правило у нас тоді з голови.
Перед виходом на озеро сіли ми вечеряти.
Довгенько вечеряли, бо йти сідати в бочку треба було перед світом — не лягати ж спати, а то ще проспиш! От ми собі й вечеряли!
Перед світом вийшли.
Рушниці, хоч і важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку ще пляшку отого, що гріє (на випадок — змерзне!).
Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сісти поцілив, а таки, кінець кінцем, поцілив…
Одвіз я його до бочки.
Біля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.
Посадив і поплив до берега.
Не встиг од’їхати метрів з півсотні, чую — гукає:
— За твоє здоров’я! Холодно! Доїхав я до берега, підтягнув човна й сів під копицею.
Надійшов Йосип Явдокимович. Сидимо, куримо. Коли це:
— Р-р-рятуйте! — крик з озера:— Пе-р-рекинулась! Равненія потеряв!
— Бреди, — кричу, — до берега!
— Не вибреду!! — кричить. — Мулько!
Ми з Йосипом Явдокимовичем на човна — І до бочки…
Під’їздимо, — бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче.
— Чого ти ніби пірнути хочеш? — питаємо.
— Р-р-р-ушниця пірнула!
— Ну, вилазь уже на човна!
— А р-рушниця?
— Потім рушниця!
Втягли ми його на човна, транспортували до берега.
Сів він під копицею, зубами цокотить.
А тут уже й сонечко виткнулося…
Роздягся Йосип Явдокимович, сів на човна, поплив на те місце, де стояла бочка, зліз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.
— Чого тебе, — питаю я в приятеля, — чорти перекинули?
— Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!
— Ну, випий, то зігрієшся, в тебе ж там є? — кажу йому.
— Нема!
— Пірнула?
— Ні, ще до того, як перекинувся, пірнула!
— Ага! Розумію! — кажу.
А гуси летять, а гуси летять!
І все на тім місці, де була бочка, сідають.
— Ну, що ж далі? — питає приятель.
— Кричи, — кажу:
Гуси, гуси, гусенята,
Візьміть мене на крилята —
Та понесіть до матінки.
— До матінки, — каже він, — далеко! А от якби на піч!
