От уже я вам і не докажу, де це саме трапилося, чи на Волині, чи біля Волині, чи на захід од Волині… Так всетаки, здається, на Волині.
Підіймали там в одному районі сільське господарство.
Підіймали круто. Комплексно підіймали.
Що таке комплексно?
Ну, це, розуміється, значить, підіймали так, щоб воно все так ото й пішло-пішло-пішло вгору, всеньке, усіма своїми галузями…
Не так ото, як говориться: “Сам у нору, тпруті вгору”, а щоб усе вгору, щоб нічого в нору.
А як конкретно, то це, значить, приміром, не так, що зерно — вгору, а городництво — в нору… Молочарство — вгору, а свинарство — в нору… Кури з яйцями, а бджоли без меду і т. д. і т. ін.
Щоб скрізь був достаток і, не червоніючи, можна було заспівати: “Щоб через вінця лилося…”
У переважної більшості колгоспів у тому районі господарство таки кращало, міцнішало, твердо ставало на ноги, радуючи і колгоспників, і керівництво.
А є і такі, що… Та краще послухайте.
Підіймають вони те сільське господарство та й підіймають дружно, вигукуючи: “Раз, два — взяли!”, “Раз, два — взяли!” Піт із них капле, але вони не здаються, і обличчя в них, сказать, не дуже сумні.
Ну, гадають, досягли вже досягнутого.
— Стій, хлопці! Перекурка з дрімотою!
Перекурили.
Той із них, котрий за старшого, й питає:
— Досягнуте схопленої Зупинимось?
— Де ви, товаришу, бачили, щоб ми на досягнутому та зупинялися? Та ніколи в світі!
Пішли далі…
В залежності від обставин, вони і рухали вперед, і підвищували, і забезпечували, і освоювали, і спиралися на досягнення, і запроваджували досвід.
Невважаючи на винятково несприятливі умови погоди, а саме: навесні — сонце й холодок, улітку — спека, восени — падало з дерев листя та мжичило, а взимку — йшов сніг, а то ще, бува, що й злива поллє, громом торохне, блискавка блисне, морозом придавить, — особливо на водохреще, — невважаючи на все це, вони мобілізували всі внутрішні ресурси і, викриваючи всі хиби й недоліки, попрацювали як слід, добре, сказать, попрацювали…
Ну, здається, вони передосягли передосягнене.
Сиділи, перекурювали. Без дрімоти.
Настрій у всіх піднесений, прекрасний, в грудях щось розпирало, глибоко дихалось, і хотілося співати.
Поспівавши, хотіли було йти додому, але радість не пускала, хотілося гратися, борюкатися, перекидатися.
Хтось і запропонував:
— Давайте, хлопці, пограємося! Таку роботу рухнули вперед! їй-бо, не гріх! На радощах чого не заманеться?! Та й усі ж ми свої…
— Давайте! — всі погодилися.
А один, котрий найхитріший, прикинувши, як “круто вони піднесли хазяйство”, запропонував:
— Колись, за молодих часів, ми гралися в таку ось гру: “Хто краще збреше?” Для розвитку фантазії! Інтересно було! Чого тільки було не понавигадуємо! Давайте пограємося, може, вибрешемося.
Всі погодилися.
— Тільки ж не за так, не задарма щоб, а хто програє, той купує… та небагато… ми ж не на банкеті тут зібралися… ну, по півлітра, не більше…
— Що, що! Що ти сказав?!
— Та ні, товариші, не думайте, що отого… За кого ви мене вважаєте?! По півлітра… Та… дивись, із голови вилетіло.
— Не часто, мабуть, уживаєш?
— Та ні… Ага… По півлітра… кефіру! О!
— Кефіру? Кефіру можна!
— Так… Ну, хто перший? Починай ти, директоре!
— А чому я?
— Ти ж МТС! А механізація перед веде! Бреши!
— Як мені, то й мені. Так от, товариші! Відремонтував я достроково всі трактори, всі комбайни, весь інвентар… Та це ще не все! Запчастини всі в мене є! І це не все! Механізував усі ферми, покопав ставки…
— Ой годі! Ой помремо!
— Та дайте ж договорити!
— Годі! Ясно! Говори, Іване Івановичу, ти!
— У мене “пересічний надій на фуражну корову 11 849 літрів…
— З бугаями чи без бугаїв? Го-го-го! Ха-ха-ха!
Скільки того реготу було після кожного виступу! Захлиналися, хапалися за груди й за черева, аж сльози градом по обличчях котилися, — так реготалися.
Розповідь Петра Петровича про те, що він увесь гній вивіз на поле, так розсмішила, що мало не полускалися всі з реготу, бо всі знали, що він, щоб на гнойовищі в нього не було гною, наказав увесь гній повкидати назад до корів у станки та в загони…
А Сидір Сидорович підвівся та тільки всього й промовив:
— А в мене на фуражну корову надоєно по двісті п’ятнадцять літрів на рік!
— І все?
— Все!
— Так це ж правда!
— Ні, брехня! Та ще й яка брехня! Грандіозна!
— Яка ж це брехня?
— А от угадайте! Ніхто не вгадав…
— От яка це брехня! — переможно подивився на всіх Сидір Сидорович. — Я вам сказав, що в мене фуражні корови! А які вони фуражні, коли в мене для них ані сінинки, ані зернинки, ані бурячинки, ані силосинки, сама соломинка, та й та не січена.
— Ну-ну?! А як же вони на світі живуть?
— Я й сам дивуюся! Кріпка тваринка! Призвичаїлася, втяглася і живе. Та ще й доїться!
…Першу премію за понадгіперболізовану брехню голосуванням присуджено було Сидорові Сидоровичу.
— Ну, з нас тобі, Сидоре Сидоровичу, по півлітра кефіру. Візьми грошима! — кинули йому по полтинику друзі.— Пий на здоров’я! Перегіперболізував нас усіх!
— А ви ж куди?
— Куди? Додому!
Директор МТС моргнув Іванові Івановичу:
— Заскочиш до мене! Холодець у мене! З хроном! Без кефіру! Тільки не барись!
Іван Іванович зайшов на холодець до директора МТС. Сиділи, закусювали.
Закусювали, будькалися та ще й підсміювалися: он, мовляв, які ми! Як уміємо замилювати очі!
І здавалося, що червонів за них холодець та сердитішав хрін, думаючи: “А коли вас, брехунів, візьмуть за хвіст та на сонце?”
…Ми за думку холодцю з хроном!
