Розкажу я, братця, вам, через віщо не так швидко й не так повно шириться та квітне театральна справа на Україні нашій Радянській.
Ширитись-то вона шириться, та не так, як би нам хотілося… А нам би хотілося, щоб у кожному селі, при кожнім сільськім будинку, при кожній хаті-читальні, а то й просто собі при просторій клуні — та був би хороший драматичний гурток, злитий, витриманий, солідний.
Щоб так грав, щоб так грав! Одне слово, ви самі знаєте, щоб як він грав.
Так чого ще нема цього?!
А от послухайте, чого…
Розкажу я вам, братця, про випадок з власної практики. А власна практика в мене була, бо нема ж на Україні такої людини, щоб у “театрі” не грала, і не так просто собі грала, а грала “найкраще од усіх”…
І я грав… І, само собою розуміється, “найкраще од усіх”…
Діло було, може, давно, а може, й недавно. Заснували ми аматорський гурток… Артисти всі такі, що “дай тільки показать”…
Було, Терешко прийде до школи, де ото ми збиралися, стане серед хати й каже:
— Я їм як заграю, так, їй же богу, як Садовський! От побачите!
Та всі ми були такі, що… Та куди там?!
Сидиш у школі, доки ото вчителька прийде (а вчителька в нас за режисера була), й думаєш:
“Ох і вуса ж намалюю! А сорочку яку надіну, та сині штани, та червоний пояс! Куди ото Терешко заграє?! Я їм як заграю!”
І артистки такі ж, як і ми: хороші… Сидять, насіння лускають, перешіптуються одна з одною… Дивляться на Терешка чи на котрого з нас, а з очей так і стрибає:
“Почекай! Почекай! Ось я як вив’яжусь! Ось я як уквітчаюсь! Буде тоді тобі Садовський!!”
* * *
Довго ото ми так ходили, обговорювали все… П’єс чекали. П’єс у нас не було, так учителька до міста по них послала.
Приїхали п’єси.
Поприлітали ми до школи, аж тремтимо всі. Показує вчителька п’єси: “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” і “Невольник”.
— Почнемо, — каже, — з “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці”. Це — дуже хороша п’єса… Маруся труїть Гриця, а сама співає… І Хома зарізується… Дуже хороша п’єса…
Прочитала вона нам ту п’єсу… П’єса таки дуже хороша… Про любов… А що вже ролі?! Особливо для Грицька й для Марусі…
“От якби мені Грицька”, — думаю собі.
А Одарка Перепелівна присунулася до мене та:
— Я Марусю гратиму, а ти Грицька! От як заграємо!.. Тільки ж цілуватись не насправжки, а так тільки, щоб губами не притулятися… Губи ніби до губ, а щоб “цмок” — так щоб не зовсім… Добре?
— Добре, кажу.
— Так ти ж дивись!
— Ну, йдіть, — каже вчителька, — додому, а взавтра приходьте, ролі будемо розподіляти.
Цілу ніч не спав я, все думав, які вуса я намалюю… І як ото очі ті обмалювати, щоб великі були, великі… І ото думаю собі, як я падатиму, коли мене вже Маруся отруїть… Витягнусь, думаю собі, вже витягнусь, так ніби мене правцем узяло, праву ногу підійму, вона задрижить, як у корчах, а я так жалісно-жалісно до Марусі:
— Маруся! Що ти наробила?! І вмру.
А засипаючи, так кулаком під рядном нахвалявся:
— Підождіть, — мовляв. — Я вам заграю!!
* * *
Другого дня були в школі ми всі дуже зарані, ще вчителька й пообідати не встигла.
Ходимо, один на одного поглядаємо й ніхто нікому нічого не говоримо.
“Все одно, я Грицька гратиму”, — кожний собі думає.
“Все одно, я Марусю гратиму”, — кожна сама собі думає.
Вийшла вчителька.
— Ну, хлопці й дівчата, давайте будемо ролі призначати… Марусю, значить, гратиму я…
Зирк я на Одарку на Перепелівну.
“От тобі,— думаю, — й “цмок, так щоб і не зовсім”.
А дівчата всі так ніби ото бджоли, коли на них димом пхукнуть… Голови в плечі повтягали й на керсетки собі дивляться…
— А от ти, Одарко Перепелівно, — вчителька до Одарки, — Дарину гратимеш… Роль невеличка, ти з нею й управишся як слід…
Дивлюсь: сопе, сопе, сопе моя Одарка… А потім:
— Не гратиму я, мабуть… Мені ніколи… Мати казали, що коноплі до посту щоб допрясти…
Встала Одарка й вийшла.
А за нею всі дівчата з хати — шаміль-шаміль-шаміль. Залишилися самі хлопці.
— Що це таке з дівчатами? — вчителька питає.
— Хто й зна…
— Ну що ж, давайте за чоловічі ролі Грицька погодився грати фершал з Дейкалівки. Він дуже хороший артист… А хто ж із вас, хлопці, на Потала та на Хому?
Та до мене:
— Може, ти, Остапе, Потапа заграєш? І з ножем він ото на Грицька накидається…
— А я думав, що я б Гр…
— Ні, Грицька ти не вдереш… То дуже трудна роль… Там трагізму з драматизмом багато… Тобі більше Потап підходить…
— Ні,— кажу, — мабуть, я не гратиму. На тім тижні, батько казали, під хуру треба їхати… Пшеницю до міста повеземо! Грайте самі…
І пішов… І думав усю дорогу:
“Потапа я їм гратиму?! Хай самі грають”.
І всі хлопці пішли.
І правильно зробили.
Що ж їм маленькі ролі грати, чи що, коли кожний із їх може найкраще Грицька заграти.
Не краще, положим, ніж я, а все ж таки… І не вийшла в нас вистава…
* * *
Хто тут винен? Думаєте, вчителька? Ні!
П’єса винна. Автор винен…
Коли вже ти пишеш п’єсу, пиши так, щоб усі головні ролі були! Хіба тобі не все одно, як писати?! Так чого ж ти одному велику роль пишеш, головну, а другому — другорядну, маленьку…
Тепер, брат, рівність!
А через автора і вистави часто не відбуваються… Театральна справа страждає…
Так от, братця, хто винен!
