Эх, дороги — пыль да туман.
Пісня
1
На трасі Київ — Полтава — Харків ніякої пилюки нема, нема там і туману, а це ж справжнятаки дорога, шлях. Асфальт! Бетон! Гудрон!
Які це чудесні речі, розіслані на колишніх чумацьких і нечумацьких українських шляхах!
Вони так радують подорожнього, що ну просто в ноги їм уклонитися хочеться!
А ще нижчий уклін передати людям, що будують наші шляхи, їхній чудотворній людській праці.
“Швидка” штука — асфальтова дорога.
Це вам не “цоб” і не “цабе”.
Коли ви “цобнете” в Києві, “цабекати” вам доведеться деж аж у Полтаві, а в Харкові — тр-р-р-р!
І вже нема того, та й ніколи вже не буде, — що от вирвалися ви машиною, приміром, з Києва на Харків, коли ще траса тільки до Яготина досягала. Ну, до Яготина ви дорвалися, а воно якраз дощем полоснуло. От вам зразу й тр-р-р! Вертайся додому!
А то було й так: проскочили трасу, вискочили на грейдер, а тут дощ!
Довелося з грейдера вбік — і зразу по ступиці. Ну, сидимо, кукурікаємо.
В таких випадках одразу з’являється хитрувате обличчя місцевого радянського громадянина, по вінця налитого співчуттям до вас:
— Драстуйте! Що, не берьоть Мартин сього, того, іншого?
— Не берьоть!
— Так-так! Не берьоть, значить? От волики, ті б узяли! Так! Закурить нема?
— Закурюйте!
— Так-так! От що я вам пораю: як підсохне, ви тоді спробуйте, воно, може, тоді й той… візьме. Висихайте, хай щастить вам!
А в самого громадянина сміх із очей так і цвіркає. Траплялося — ніде правди діти, — що волики таки справді рятували.
Картина незабутня: попереду пара полових, а позаду “Побєда”: “Гей! Цабе йди, цабе!”
Єдина для вас утіха, що ярмо не до війя причеплене, а до троса: хоч що там собі говоріть, а механізація.
А тепер: ось тобі Київ із Дніпром, а ось уже Лубни з Сулою, Полтава з Ворсклою, а от і Харків з (не при хаті згадуючи) Лопанню!
Швидко, зручно, спокійної
Мчитесь ви вперед, а назустріч вам і “Москвичі”, і “Побєди”, і автобуси, і різних марок та конструкцій вантажні машини.
Кр-р-расота!
2
Червень. Ясносліпучий гарячий день. Полтавський степ. Обабіч понад трасою красуються жита, пнуться в стрілку озимі пшениці, зеленими й зелено-жовтавими килимами стелеться ярина.
Величезні плантації цукрових буряків та соняшнику.
На буряках іде шаровка, проривка, тракторна обробка міжрядь. Буряковища квітнуть, мов білими маками, біленькими хустками дівчат та молодиць. Часто-густо у вікно вашої машини вривається дівоча пісня, з жайворонковим дзвоном переплетена.
Понад шляхом принаймні не помітно забур’янених бурякових та соняшникових плантацій. Садки вже одцвіли.
Буйно цвіте і пахом своїм вас аж задурманює біла акація. Цілі “ліси” понад дорогою цвітом, мов сметаною, облитої бузини.
На луках де-не-де (на жаль, ще не густо!) “виступають їх не мало — аж-аж надцять косарів”, цокотять сінокосилки, а то й є вже у валки згребене та й у копиці складене пахуче сіно.
По річечках, річках заводі рясно вкривають жовте латаття та білі водяні лілеї…
А на зелених лугових килимах понад річками, понад ставками табуни гусей з гусятами та качок із каченятами.
Каченята або дрімають на березі, або у воді хлюпочуться, а гусятка зелену травицю смикають: смик! — та на пухнате своє гузенце — ляп!
Багато лошаток пасеться понад шляхом із своїми мамами, — забачить машину, відразу хвоста кандибобером і вбік понад шляхом вітром. А занепокоєна мамаша услід йому голосно:
— І-го-го-го-го!
Вернись, мовляв, дурненьке! Не бійся!
Ягнятка й козенятка вже величенькі, ось-ось своїх мамів зростом наздоженуть, а по тваринницьких фермах повні пастівники веселих телят: вони і лежать, спочивають, ремиґаючи, і пасуться, і, задравши вгору хвоста, дрочаться.
По селах бачимо повнісінькі колгоспні дитячі садки чудесних наших діточок, а як верталися ми додому в неділю, — і на колодках, і в садках біля хат дуже рясно прикрас кожної колгоспної хати, тих прикрас, про яких Т. Г. Шевченко сказав:
У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая з своїм дитяточком малим.
Таким чином, ми з радістю можемо констатувати, що і на Київщині, і на Полтавщині, і на Харківщині (та не помилимося ми, мабуть, коли скажемо, що й скрізь, по всенькому Радянському Союзу) — і по хатах, і поза хатами, і по садках, і по ланах у нас, хвалити долю, не без гормонів.
Гормонів тих скільки завгодно!
І знаємо, де їх узяти ще більше!
3
Їдете ви, значить, з Києва до Харкова.
Під’їздивши до мосту через Дніпро, ви, розуміється, цигарки (як вам не сором!) не викинули, а запхнули її в рукав або між коліна (щось горілим тхне!), щоб не помітили вартові, благополучно (на жаль!) переїхали міст і помчали на Бориспіль.
Бориспіль значно чистіший, як був, і будується.
За Борисполем — Іванків. В Іванкові майорить поки що не клуб, а церква. Далі минаєте Борщі, ліворуч у вас лишається Березань. За поворотом на Березань праворуч і ліворуч — чудесні ліси, де ви колись полювали зайців і лисиць. Нічого ви там не заполювали, бо Ридай, прекрасний гончак, захопився дикими козами і кози його завели десь аж під три чорти. Отже, знайте, що винні в тому, що у вас тоді не було ні пера, ні пуху, були не ви, а дикі кози і Ридай. Не вірите? Спитайте в Ридая.
Вискочите за ліски, перетнете шлях на Переяслав-Хмельницький, дивіться ліворуч. Бачите, вдалині щось таке чорне, високе та тонке у небо ніби встромилося. То димар Яготинської цукроварні. До Яготина від Києва сто кілометрів. Траса Яготин минає. Вона горбом з містком на ньому перекидається проти Яготина через залізничну колію і стелеться далі на Пирятин. Біля Яготина ви перескакуєте через річку Супой. Ну, ви ж знаєте, розуміється, що в Яготині Тарас Григорович Шевченко гостював у своєї приятельки Рєпніної.
Од Яготина до Пирятина степ, степ, степ. Рівний, рівний. Аж до Олексіївни, де невеличка улоговина, з містком через річку Оржицю, і знову степ. Пробігаєте Вільний хутір, Олександрівку, Могилівщину… Аж ось і Пирятин. Траса Пирятин минає, а як хочете, можете заїхати, звернете ліворуч — і в Пирятині.
Далі ви проїздите мальовниче село Велику Кручу, де збереглися й досі кам’яні панські конюшні.
Проїздивши через Велику Кручу, зупинилися випити в буфеті — ну, хай буде — лимонаду, Лимонаду в буфеті не було. Випили, значить, ми і вийшли. Стоїть парубійко, так років йому вісімнадцять-двадцять.
— Ти, хлопче, — питаємо ми, — часом не знаєш, який тут, у Великій Кручі, пан жив, що ото такі кам’яниці побудував? Ти тутешній?
— Тутешній! Пан, питаєте? А дідько (він, положим, сказав не “дідько”, та бог із ним!) його знає, який тут пан був? На біса (він, положим, сказав не “біса”, та бог із ним!) мені той пан іздався? А кам’яниці? Кам’яниці — колгоспні!
…Виїхали ви з Великої Кручі, їдьте й дивіться ліворуч. Ви побачите млин. Звичайний вроді вітряк. Так, із звичайного погляду вітряк звичайний. А з погляду літературно-історичного він знаменитий, бо влітку року божого 1951го біля цього вітряка снідав Платон Воронько.
…Далі буде Іванівка (а скільки тих Іванівок на Україні?), озера понад трасою, села Вила, Пишне, Кодобець — і забовваніє перед вами славне місто Лубни.
Назустріч вам мчатимуть дівчата на велосипедах, багато дівчат, ціла валка, вони велосипедами на буряки їдуть, і в кожної з них сапачка.
…Засулля. Місток через Сулу. Праворуч на високій над Сулою горі лубенський монастир, де довгенько перебував “сидачий” святий Опанасій, ріс величезний дуб, що його кора й стовбур дуже допомагали від зубів. Опанасія там уже нема, дуба хворі зуби згризли, а на Сулі під монастирем величезна яма, де водяться такі щуки, такі щуки, завбільшки як… ні, не придумаю. Такі великі.
Лубни зелені, кучеряві… І треба правду сказати, асфальтована траса, що проходить через усе місто, сильно їх прикрасила.’
Як правило, траса обминає великі населені пункти. Обминає вона Яготин, Пирятин, Хорол, Решетилівку, Полтаву, Люботин… Коли хочете не заїздити в Харків, можете поїхати поза містом і виїхати чи на трасу Харків — Ростов, чи на магістраль Москва — Сімферополь.
Перетинає траса тільки Бориспіль, Лубни, Чутове та Валки.
4
…Мчить машина під жайворонковими передзвонами. Обдуває її слобожанськими вітрами, обливають її гарячі сонячні промені.
Хорольщина. Праворуч бачите зелено-кучеряве Хорол-місто. Під новим містком тече “Хорол — річка не та”. Не видно з містка, чи є тепер у Хоролі раки. А доводилося колись ловити раків в Хоролі-річці. Скільки ж їх тоді було, матінко моя! А може, тепер ще більше?! Не було часу стрибнути з мосту у воду по раки! А шкода! Дітлахів, щоправда, в річці більше, мабуть, як раків: купаються.
За Хоролом є село Мар’янівка. Над шляхом на горбочку стоїть школа, а біля школи прекрасний садочок. Школа, як лялечка, очі подорожнім радує: така вона біленька, чистенька, як привітне дівча, з гірки вам посміхається. Проїздивши, обов’язково скиньте картуза, поклоніться тій школі та й вигукніть:
— Привіт директорові! Привіт учителям!
Попривітайте також школу в с. Білоцерківці, що над річкою Пслом розляглося (село). Біла-біла, чиста-чиста білоцерківська школа, високими тополями обсаджена. Гукайте:
— Привіт директорові! Привіт учителям!
Потім буде дуже мальовниче, розлоге-розлоге село Поділ, з вербами-букетами понад шляхом.
Решетилівка. Колись були решетилівські смушки, тепер решетилівські вишивки та пісні решетилівських вишивальниць. Переїздите біля Решетилівки дві річки, і обидві Говтви. Одна — Говтва грузька. Друга — Говтва вільхова. Яка між ними різниця? У Говтві вільховій вода мокріша, як у Говтві грузькій…
А ось уже й Обазівка. В Обазівці — нова кам’яна чайна і хороший, теж кам’яний, сільмаг. У чайній чистенько, привітна буфетниця. Це вже Полтавський район… Обазівка не винна в тому, що голова Полтавського районного споживчого товариства української мови не знає. Вивіска гласить: “Чайная Полтавского райпотребсоюза”. А може, справді обазівці вже забули українську мову? Так ніби ні: прислухалися до балачок — говорять по-українському. І сама буфетниця запитувала привітно:
— Чи вам попоїсти, чи вам попопити?
…Далі по шляху перескакуєте річку з чудною назвою Полузер’є, а за Полузер’єм — гора, і хтось, спасибі йому, таку ж чудесну алею із сріблястих тополь обабіч шляху на тій горі насадив! Тополі вже височенькі. Чудова зелена вулиця.
…Полтава. Красуня Полтава. Шлях іде поза Полтавою, але серце у вас завмирає, коли ви подумаєте, скільки ще в Полтаві незалікованих ран, заподіяних їй фашистськими головорізами…
“Ворскла — річка невеличка…”
…А потім районний центр Чутове. Довге воно якесь, Чутове, здається, що одна в ньому вулиця, якою прослалось асфальтоване шосе…
За Чутовим — Явтухівка. Ну, й гусей у Явтухівці!
Коли їхатимете з Харкова до Києва, у вас мимоволі промайне думка: в Явтухівці гусей сила, людей мало, а в Чутові людей сила — гусей мало.
Мальовниче сільце — Ґонтів Яр. Якого Ґонти? Гната? Так Гнат же в Умані на Правобережжі давав панам “жисті”… Це, мабуть, якісь Гнатові родичі, що на Слобожанщину з Києва від панської ласки повтікали.
…Валки з чудесним ставком серед міста. Зелені Валки, кучеряві. Шкода, що шлях не повз Валківську МТС послався. Слід було б перед Валківською МТС картуза скинути й попривітати її. Хай би директор Валківської МТС хоч контору свою до шляху наблизив. Проїздивши, “кричали б женщины “ура” и в воздух чепчики бросали”.
…Село Момотівка. Ставок. У ставку “змішались в купу коні, люди”: купаються.
…Люботин, Пісочин… Садки, садки, садки… Річка Уди. А ось і “наш рідний Харків”…
5
“Наш рідний Харкове”, привіт!
Хороший він, Харків. І харків’яни хороші. Робочий народ, індустріальний, вузівський… Проти Києва він трішки сухуватий, трішки лисуватий. Що поробиш: з Лопані не завогкієш, а київських садів, та парків, та каштанів не перекучерявиш, хоч, як вискочите ви за Харків по Білгородській соші, там і в Харкова, як у Кузьми Крючкова, дуже добре і закучерявилось, і зазеленіло.
Харків — стрижений під бокс, з чубом на Померки, на Сокольники.
Нічого, зате в Харкова серце робоче: воднораз і кріпке, могутнє, сталеве, і ніжне (останнє стосується не тільки харків’янок!)…
Будується Харків, ростуть у ньому багатоповерхові красиві будинки, розпочалися роботи у колишньому Будинку проектів: натомість має бути висотна будівля Харківського державного університету.
Води в Харкові небагато. Лопань Лопанню, а от що харків’яни скаржаться, що обмаль у них улітку прохолодних напоїв, мало морозива… За це треба насваритися пальцем на тих, кому про це турбуватися слід…
Харків’яни — народ ввічливий, чемний, привітний.
— Напишіть, — просили вони нас, — що в торгівлі у нас не зовсім гаразд: в магазинах (не скрізь, розуміється) не дуже ввічливо до покупців ставляться.
Розповідала старенька вчителька:
— Зайдеш у магазин купити, приміром, печива. Подивляться на тебе, що ти бабуся, недодивишся, і дадуть тобі крошива, тільки зверху кілька штук ціленьких покладуть. Купуєш панчохи, пильненько додивляйся, бо дадуть тобі одну більшу, другу меншу або різномасті…
“Одна панчоха ж більша!” — протестуєте ви. “Так зате друга менша! От воно так на так і виходить”. А то ще й таке буває. Заходить до магазину колгоспниця.
— А покажіть мені оту хустку! — просить колгоспниця. Хустки вовняні, дорогі.
— Ви такої не купите! Це дорога хустка! — продавець одказує.
— А чому ви гадаєте, що не куплю?
— Не купите!
Колгоспниця була не з робких, довелося хустку показати і так, і на світло, і на електрику…
Хустку колгоспниця купила, заплативши кількасот грошей.
— А тепер, — каже, — ще перед дзеркалом приміряю, чи ж вона мені до лиця?
Хустка була до лиця, бо й лице в молодиці було чи не краще від красивої хустки.
Виходячи з магазину, колгоспниця звернулася до продавців:
— Ми — селяни. Але не забувайте, прошу я вас, що ми не ті селяни, що колись були. Ми — колгоспні селяни. І буде так, що ми ось-ось вимагатимемо від вас ще кращих хусток, ще красивіших, хоч хай вони будуть ще дорожчими. Бувайте здорові!
І було в магазині тихо, і було продавцям ніяково. …У вихідний день харків’яни виїздять у приміські дачні селища, багато їх їде в Лозовеньки на озеро купатися. Поїхали в Лозовеньки.
Величеньке озеро. А народу, а народу! Машинами і легковими, і вантажними, і підводами, і велосипедами. В озеро тільки боком протиснутися можна. Співають, танцюють, у м’яча грають.
Вантажна машина військової частини. Хлопці купатися приїхали. Молоді, здорові, красиві. Один з них, викупавшись, сидить на машині з баяном у руках. Грець з нього, видать, аж ніяк не віртуоз, він увесь час тягне отієї, що:
Руса коса до пояса, В косі лента голуба…
Пролітають мотоциклети, автомашини (дуже багато, між іншим, приватних, власних машин!), то там, то там зривається пісня, веселі вигуки та крики на озері, до запаморочення пахне біла акація, — листя на ній не видно, самий цвіт! — а солдат на машині одно вибаяновує:
В косі лента голуба…
Спека… Душно… Посидить, посидить людина на березі під акацією, зривається і з криком — р-р-р-ря! — шубовсть у воду!
Хар-р-рашо!
В косі лента голуба.
…Симпатичний народ харків’яни. І в піджаках, і в платтях вони симпатичні. Дуже вони симпатичні на березі озера і без піджаків, і без платтів, а в самих тільки купальниках і навіть без оних. (Останнє стосується не тільки харків’ян нок!)
6
І в Харкові бути хочеться, і додому треба! Що поробиш: поїхали додому.
— Як із бензином?
— Заправимося по дорозі!
Хороша така перед Полтавою вивіска:
ДО ЗАПРАВОЧНОЇ СТАНЦІЇ 50 КІЛОМЕТРІВ
Під’їжджаємо.
— Можна заправитись?
— Ні, не можна! Нема в нас бензину!
— Чому нема?
— А ви в начальства нашого спитайте: воно радіо слухає.
— А де ж можна заправитись?
— У Лубнах!
Перед Лубнами хороша така вивіска:
ДО ЗАПРАВОЧНОЇ… і т. д.
У Лубнах:
— Можна заправитися?
— У нас нема бензину. А чого ж ви в Полтаві не заправились?
— А щоб вас намочило! …Чудесна, проте, подорож.
…Як їхатимете до Харкова, перед Лубнами не дивіться в одному місці праворуч, а в одному ліворуч: там такі задрипані колгоспні курники та хліви стоять, що сором дивитися. Ми не зупинялися, щоб дізнатися, чиї вони.
Другим разом їхатимемо — намалюємо на страмних курниках портрета й прізвище голови колгоспу — хазяїна того дива. Щоб усі люди знали, який він хазяїн.
…Чудесна, проте, подорож. Бензин беріть із собою!
